Домашній кінотеатр: де подивитися популярні українські фільми онлайн і легально

АвторЮрій Марченко
20 Березня 2020
Теги:
База знань кіно мистецтво Україна

В умовах карантину кінотеатри не працюють. Однак, на щастя, українська індустрія розвивається, і дивитися вітчизняні картини можна, не виходячи з дому. Тим паче, що яскравих фільмів стає все більше. Platfor.ma зібрала для вас дванадцять картин, які прямо зараз можна подивитись онлайн — і легально. Деякі з них безкоштовні, за перегляд інших треба буде заплатити, але таким чином ви не тільки отримаєте важливе видовище, а й підтримаєте українське кіно.

 

Визнаний шедевр українського кіно. Настільки шедевр, що порвав прокат і навіть виходив в кінотеатри двічі – бо люди хотіли йти на нього ще і ще. Легкий, іронічний і пронизливий фільм про молодого звукорежисера, якому треба записати голоси закарпатських країн. І зробити це разом з непростою напарницею – мамою. Якщо якимось дивом ще не бачили, то ось ваш шанс. Щоб потім, коли хтось спитає: що порадиш подивитися, ви могли голосно і зовсім не подумки відповісти: Мої думки тихі!

ДИВИТИСЯ

Це документальний фільм про унікальний природоохоронний комплекс, що знаходиться в Україні. І про тварин. І, скажімо, про директора Асканії, якого називають українським Чаком Норрісом (чому саме — можна дізнатися з нашої полум’яної розмови із ним). Ну і, звісно, про людей взагалі — науковців, браконьєрів, хіпі, реперів, та усіх, чия доля неймовірним чином переплелась з цим унікальним місцем.

ДИВИТИСЯ

 

Кінодебют, якому позаздрять деякі імениті режисери. Марися Нікітюк зняла пронизливо трагічний фільм про молодих закоханих — бандита і провінціалку — проти яких, здається, об’єдналися не тільки оточуючі, а й весь світ. Відірватися від їхньої спроби втечі до кращого життя ви навряд чи зможете. Бо відчувати — це важливо.

ДИВИТИСЯ

 

 

Знаковий фільм для українського кінематографу. Чи не перша спроба у видовищному стилі розповісти про події, що і досі продовжуються в нашій країні. За сюжетом група українських військових відбиває атаки ворогів на Донецький аеропорт. Як виглядає героїзм, коли він щоденний? Відповідь — у двох годинах цього масштабного кінопроекту.

ДИВИТИСЯ

 

 

Нечуй-Левицький — класик на всі часи. Це доводить новий серіал від СТБ, який вже називають шедевром усі, хто має хоч якийсь стосунок до телебачення. Події його «Кайдашевої сім’ї» перенесені в 2005-2014 рік, але сюжет точиться навколо вічної теми: протистояння поколінь. Сварки невістки та свекрухи, сільська повага до алкоголя, мрія про велике місто – тут всі ці маленькі проблеми набувають епічного, нефтліксовського розмаху. Іронія, трагізм, сварки, любов — ну, ви знаєте цей коктейль. Однак тут його замішувала неймовірно талановита Наталка Ворожбит, то скуштувати варто. Спробуєте?

ДИВИТИСЯ

 

Ще одна класика, яка перетворилась на сучасне видовище. Було — історична повість Івана Франка, стало — видовищний фільм про те, як жителі Карпат насмілилися протистояти навалі татаро-монгольскої орди. В ролях голівудські та українські зірки, а в глядачах жители Литви, Іспанії, Франції, Італії, США, Японії, інших країн та, сподіваємося, ви.

ДИВИТИСЯ

 

 

«Ворошиловград» Сергія Жадана — це, можливо, головний роман за всю історію незалежної України. А це фільм, знятий на його основі. Навколо звичайної бензоколонки десь в нетрях Луганської области розгортається епічна пригодницька драма з елементами комедії, бойовика, містики й бозна чого ще. В сумі — захоплююче видовище про людей і не дуже. Подивіться, а потім почитайте. Ну, або навпаки.

ДИВИТИСЯ

 

Хіт українського прокату. Батько і син везуть загиблого у АТО родича в Крим. Так смерть стає каталізатором до виру життя: іноді смішного, іноді трагічного. Але наприкінці фільму плакати все ж будуть усі. Якщо якимось дивом пропустили це надважливе явище українського кінематографу в кінотеатрі, то подивіться хоч зараз. Не бачити «Додому» — майже соромно для сучасної України.

ДИВИТИСЯ

 

 

Вигадана історія про абсолютно реальні події. Голодомор в Україні — був. Журналіст Гарет Джонс, який всупереч спротиву про це розповів світу — був. На основі всього цього з’явився страшний, але надзвичайно важливий фільм про трагічні події нашої України. Ну а якщо ми вас не переконали, то, можливо, зможе Джордж Орвелл? Саме на основі історій Гарета Джонса він написав свій видатний «Колгосп тварин».

ДИВИТИСЯ

 

 

Документальний фільм, під час перегляду якого ви будете кожні п’ять хвилин посміхатися: «О, так, це мені дуже знайоме». Посміхатися, але, можливо, дещо гіркою посмішкою — бо це історія про профспілковий хор комунального підприємства, в якому співають диспетчери, ремонтники, бухгалтери і, звісно, слюсарі. А потім йдуть копирсатися в трубах і намагатися зробити так, аби батареї хоч когось все ж зігріли. Ну а цей фільм зігріє точно. Гарантуємо у фа мажорі.

ДИВИТИСЯ

 

Документальний фільм про трагедії, з якими стикнулася Україна в останні роки: від зради влади і до війни. Леонід Кантор проклав у своїй картині шлях від Революції гідності до Донецького аеропорту, де він особисто бігав з камерою під кулями. Це фільм жорсткий, швидкий, з максимальним ефектом присутності в гущі подій. Але подивитися його варто не тільки за це. А й за те, що він — про всіх нас, і про те, що продовжує відбуватися з нашою країною.

ДИВИТИСЯ

 

 

Один із найбільш вражаючих фільмів в історії України. Можливо, й в усьому світі теж. Жорстка історія про хлопця, який прибуває до інтернату для глухих, і опиняється у вирі кримінальних і любовних подій, знята без єдиного слова — лише мовою жестів. Як результат — компліменти від Даррена Аронофскі й інших зірок, прокат у багатьох країнах світу й понад чотири десятки нагород на престижних фестивалях. Подивіться й ви, але знайте — це буде жорстко.

ДИВИТИСЯ

 

 

Фантасмагорична драмедія 2018 року розповідає про перекладача ОБСЄ Лукаса, який після дивних збігів потрапляє в маленьке південноукраїнське містечко. Там він стикається з абсолютно новим всесвітом, і, знайомлячись з оточуючими, насправді знайомиться також із самим собою. Познайомтеся і ви з фільмом, який безкінечно хвалили й глядачі, й кінокритики.

ДИВИТИСЯ

 

Легкий й іронічний фільм, який ніби зробив крок вбік від нашого життя і подивився на нього зі сторони. При цьому з хитрою посмішкою. Сюжет простий і водночас вічний: Жорік приїжджає до Києва і намагається закріпитися в столиці, пірнаючи то в пивні кіоски й дешеві атракціони, то в модні арт-центри. Коротше, живе нормальне людське життя. На яке, виявляється, так цікаво й іноді смішно дивитися!

ДИВИТИСЯ

 

Тож дивіться українське, дивіться світове. І, якщо можна, легально.

 

 
Найцiкавiше на сайтi

Ваші доки:
7 фільмів для знайомства з авторським документальним кіно

Документалістика буває дуже різноплановою, а один фільм може належати одразу до кількох жанрів. Директорка фестивалю документального кіно просто неба Lampa.doc Наталія Красильникова радить почати з авторських фільмів, які показують особисту історію людини, – адже це те, що справді зачіпає.

Cаме яскраво виражена авторська позиція дає можливість зарахувати стрічку до документалістики. Фільм-розслідування про теракт 11 вересня 2001 року знаходиться на межі документального кіно і журналістики. Він з успіхом пройшов в кінопрокаті і зібрав кешбокс як хороший голлівудський ігровий блокбастер.

Також варто звернути увагу на іншу роботу Майкла Мура «Куди б вторгнутися далі», у якій автор досліджує позитивні тенденції в освіті, трудовому законодавстві та політиці країн світу, – і обирає те, що можна б було запозичити американцям.

Висока планка: актор із «Мої думки тихі» про наше кіно та те, як дивно жити з ростом 205 см

16 січня на великі екрани країни виходить стрічка режисера Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», яка вже отримала високі відзнаки престижних кінофестивалів і полонила серця глядачів. Platfor.ma поспілкувалася з головним актором фільму, Андрієм Лідаговським, про вибір між режисурою та акторством, улюблені сцени, етап розквіту українського кіно та складне, але цікаве життя з ростом 205 см.

Виконавець головної ролі – актор і режисер Андрій Лідаговський

 – Андрію, розкажи трохи про себе. 

– Я вчився на режисурі в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого разом з Антоніо Лукічем, режисером фільму – щоправда, він пішов вже з першого курсу, а мене вигнали пізніше, десь на 4-му. Довгий час, 7-8 років, я працював за спеціальністю – режисером-рекламником, але останнім часом намагаюся змінити фокус на арт-дірекшн. Днями мене покликали працювати художником-постановником і я думаю погодитися, але крім всього цього, звичайно, хочу зніматися в кіно. Коли Антоніо покликав мене на головну комедійну роль в короткометражку «У Манчестері йшов дощ», я зрозумів, що це, напевно, той напрямок, яким я найбільше захоплююся. Серед іншого, це менше відповідальності – ти прийшов вже на все готове і можеш креативити. А от коли ти режисер, то тримаєш стільки технічних речей у голові, що на творчість залишається менше енергії.

– Ти характеризуєш себе як творчу особистість?

– У мене сім’я така: старший брат – режисер, батько – скульптор, мати – живописець. Тому з дитинства мене налаштовували на цю хвилю, я не уявляв, що буду займатися чимось іншим. В школі я був круглим двієчником, а якби мені запропонували спробувати програмування – я б не зміг.

– Чому ти пішов з інституту?

– Понад усе мене цікавили перші три курси, які були акторськими. А після нам давали купу теорії, показували якісь стрічки та говорили знімати студентські фільми, але не викладали предмет кіновиробництва: як зробити аніматіки та розкадровування, як намалювати флор-плен із напрямами, з кого складається знімальна група, як працює виробництво, що робити ось цими руками. А я дуже сильно хотів знімати, тому був ображений, що нам цього не читають. В той самий час у мене було багато роботи та зйомок – я розумів, що на майданчику з практикою можу отримати набагато більше, і не міг суміщати. Це були нерівноцінні речі, попри крутого майстра, який і на Антоніо дуже сильно вплинув – Романа Ширмана. 

– Як ти отримав головну роль у фільмі «Мої думки тихі»?

– Антоніо до цього зняв кілька студентських фільмів зі мною, але переймався, що його будуть звинувачувати в тому, що він повторюється. Тому цей проєкт задумувався спочатку зовсім з іншим актором. У мене була лише маленька роль – я повинен був грати стоматолога у вступній сцені і як би передаватися пас із попереднього фільму в цей. Але так вийшло, що Антоніо посварився з головним актором і запропонував мені знятися в тизері, який потрібен для пітчингу. Взагалі це було так: я як раз йшов по Рейтарській, коли він мені подзвонив і став вмовляти. Коли Антоніо запропонував мені знятися в «У Манчестері йшов дощ», я дуже сильно пручався і говорив: «Та якого біса, я ж не актор, у мене не вийде». Але цього разу я швидко погодивя та навіть готовий був сам заплатити, щоб знятися у стрічці. Після досвіду в короткому метрі, я вже розумів, що це найцікавіше, чим я можу займатися.

– Як довго тривали зйомки?

– Ми зняли тизер і ще пів року переписували сценарій, він сильно відрізнявся від того, що глядачі побачать на екранах. Спочатку це була історія про дідуся та онука – перший був молодий душею та енергійний, а мій герой, звукорежисер, скептичний і занудний. Все будувалося на цьому конфлікті, а за два місяці до старту препродакшну ми вирішили, що історій про діда та онука вистачає в кінематографі, а ми покоління, яке виховали жінки – хочеться зняти про це. Тому в сюжет інтегрували маму. В результаті в нас було десь два з половиною місяці препродакшну й десь 30 знімальних днів. Це досить багато, насправді, тому що більшість подібних фільмів знімаються днів за 18-19.

– У тебе є щось спільне з твоїм персонажем?

– Я нічого не робив для того, щоб перевтілитися у свого героя. Я в принципі не вірю в акторські перевтілення як явища – мені здається, що цікавіше знайти точку схожості зі своїм персонажем і жити в тих обставинах, які є в сценарії. Цей чувак набагато серйозніший, ніж я, але це єдине, де я відходив від своєї органіки. Ну і крики-істерики мені теж не властиві, адже я спокійний як опосум, тому емоційні сцени мені даються важко.

Слухати видовище: Алла Загайкевич пояснює видатні саундтреки світового кіно

24 Січня 2018

Алла Загайкевич – українська композиторка, що поєднує роботу в жанрах симфонічної, камерної опери та сучасному медіа-мистецтві. Крім того, вона є авторкою музики до багатьох українських фільмів, серед яких «Мамай», «Поводир», «Жива ватра», – і до того ж володаркою «Золотої Дзиґи» від Української кіноакадемії в номінації «Найкращий композитор» за останній. Для Platfor.ma вона аналізує музику в кінематографі, що вразила та вплинула на неї найбільше.

На музику в кіно, чесно кажучи, ніколи не звертала особливої уваги. Хоча кіно любила змалку – в центрі Рівного був великий кінотеатр «Жовтень» (а ще – «ім. Шевченка», «Аврора”, «Партизан») тому ми з сестрою майже кожної неділі сиділи перед великим екраном.

Саме вона мене витягла влітку перед вступним іспитом у музучилище подивитися «Сталкер» Тарковського. Напевно, це й був той перший фільм, де я відчула, як може працювати музика, особливо – електронна музика. Пізніше зрозуміла, що роботи Едуарда Артем’єва в кіно – зразок справжньої професійної відданості: вони завжди оригінальні, в них немає й натяку на «жанрову референтність», яку часто помічаємо в сучасному «продюсерському» кіно.

Яскравий приклад – сцена переїзду на дрезині в Зону. Саме музичні засоби забезпечують нам відчуття переходу в іншу реальність.

З інших чудових робіт Артем’єва у фільмах Тарковського – океан у фільмі «Соляріс».

Кіно зсередини: продюсер Володимир Яценко про перемоги «Дикого поля», «Атлантиди», «Додому»

АвторЮрій Марченко
19 Вересня 2019

Володимир Яценко довго й успішно займався зйомками реклами, а потім вирішив спробувати себе продюсером кіно. За ці декілька років він вже випустив фільм «Дике поле» за головним романом в історії незалежної України, «Ворошиловградом» Сергія Жадана, його ж картина «Додому» у 2019-му висунута від нас на «Оскар», а «Атлантида» стала першим українським фільмом, що виграв на Венеціанському кінофестивалі. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Володимиром про те, скільки коштує зняти кіно, якою буде нова українська хвиля та що кіношники думають про Netflix.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»