Соцмережі перетворюють тебе на гівнюка

Я хотів би перефразувати заголовок цього розділу. Я тебе не знаю. Тому й не стверджую, що особисто ти перетворюєшся на гівнюка. Але з багатьма іншими таке трапляється, хоча їм здається, ніби все це відбувається не з ними, а з кимось. Я сам помітив, що в мережі перетворююся на гівнюка, і це лякає й пригнічує мене.

Отож насправді варто було б сказати щось на кшталт: «Ти вразливий, тому можеш поступово перетворитися на гівнюка, принаймні теоретично. Не ображайся і постався до цього серйозно, будь ласка».

Брудний сніг

Залежні люди здебільшого намагаються приховувати свою манію, навіть від самих себе, та зазвичай це помітно. Адже характер змінюється. Ритм життя глибоко залежної людини стає ламаним: вона постійно смикається й виконує певні нав’язливі ритуали, їй повсякчас чогось бракує й конче потрібне визнання. Жертви маній стають невротиками, зосередженими на негативних подіях, не очевидних для решти людей. Вони зациклені на собі, тому не помічають, що відчувають і про що думають інші. Зверхність, пихатість, схильність до перебільшень указують на приховування закоренілого почуття невпевненості в собі. Залежні керуються особистою міфологією. Переконані у власній величі, вони дедалі глибше занурюються в надра своєї манії й дедалі менш адекватно себе оцінюють.

Те, що людина підсіла на соцмережі, помітно так само, як наркозалежність або ігроманія. Користувачі ВИЛУПКІВ («ВИдозміни Людських Учинків, Перетвореної на Імперію у Винайм») поступово стають схожими на всіх глибоко залежних, адже поводяться майже як наркомани. Усе, що стосується цієї машини, забарвлено всіма відтінками сірого. Через це наше суспільство на кілька тонів потемнішало.

Найцікавішою особливістю наркомана є те, що він прагне позбавитися страждань, яких неодмінно зазнаєш, коли намагаєшся втамувати сверблячку завзятим чуханням. Гравець зрештою підсаджується не на перемогу, а саме на процес, хоча знає, що, найімовірніше, програє. Наркоман прагне чергової дози не так через відчуття кайфу, як через разючу різницю між ейфорією й синдромом відміни.

Маніяк ВИЛУПКІВ урешті-решт починає надто гостро реагувати на образи, буцімто нариваючись на сварку.

Наркомани також стають агресивними, хоча їм здається, ніби в них немає іншого виходу. Треба обирати, чи зробити жертвою когось, чи стати нею самому. Навіть успішні й привабливі фанати ВИЛУПКІВ, як-от топові блогери соцмереж, заявляють про своє небажання бути добрими до інших, адже це свідчить про слабкість 1 у світі високої конкуренції. Єдине, що необхідно для статусу, — якомога більше послідовників.

Важко відчути й визнати зміни у власному характері, натомість інші люди, особливо ті, хто тобі не подобається, відразу впадають в око. Скажімо, консервативним маніякам ВИЛУПКІВ не подобаються студенти ліберальних коледжів, також залежні від ВИЛУПКІВ, тому перші глузливо називають других «бідолашними маленькими сніжинками».

А найбідоснішою з усіх сніжинок, звісно, є Дональд Трамп, який демонструє таку саму поведінку. Я зустрічався з ним кілька разів протягом кількох десятиліть, і він мені не сподобався, але Трамп не здавався тоді залежним від ВИЛУПКІВ. Він був нью-йоркським диваком, маніпулятором, актором, майстром збирати навколо себе друзяк та вигнанців. Проте як фрик він усе робив граючи. Навіть реаліті-шоу не позбавило його цієї риси.

Потрапивши в тенета Twitter, Трамп змінився. Тепер він поводиться як типова сніжинка й часто-густо пускається берега. Його дії не пасують наймогутнішій людині світу, тому що його залежність сильніша за нього. Хай би яким катом він був, водночас його можна вважати жертвою.

Знайомся: твій внутрішній троль

З плином років соцмережі дуже змінились, але базова структура, запроваджена ще за 80-х, коли я лише зацікавився комп’ютерами, досі збереглася. Колись соцмережі являли собою платформу, куди користувачі могли викладати тексти. Жодних голосувань за улюблений пост, жодних алгоритмів, що перелаштовували б твою стрічку. Найпростіше.

Але кілька років тому я помітив дещо моторошне. Часом ні сіло ні впало я знагла розпалював суперечку з якимось користувачем, ба навіть із цілою групою людей. Це було вельми дивно. Ми починали ображати одне одного, доводити свою перевагу, заливати сала за шкуру. І причини були дійсно безглузді — скажімо, з’ясувати, чи насправді співрозмовник розуміє, про що каже, коли йдеться про виробника піаніно. Серйозно.

У мене всередині все вирувало: «Я не невіглас! Я знаюся на піаніно! Як цей телепень може казати про мене таке?! Я зіпсую його репутацію, хитрощами змушу бовкнути якусь дурницю». Такі сварки траплялися дедалі частіше й поступово перетворилися на щось звичне. І то не лише для мене — для всіх. Така вже буремна людська природа. Був собі приємний ранок, аж раптом здійнявся шторм.

Якщо не бажаєш перетворитися на гівнюка, маєш удавати приємну особу, поводитися чемно, якнайретельніше добирати слова, ходити тонкою кригою. Який відстій!

Я просто припинив так робити, адже мені не подобалося те, що зі мною відбувається. Пам’ятаєш прислів’я: добрий друг підносить людину, а поганий губить? За цим принципом варто обирати й технології. Коли в 1990-х мої друзі створили першу соцмережу The WELL, мені зробили там акаунт, але я нічого не опублікував. Щось схоже сталося згодом, коли я допоміг приятелям заснувати в інтернеті спільноту Second Life.

На початку 2000-х така собі бізнес-леді Аріана Гаффінґтон найняла мене блогером на своєму сайті Huffington Post. Ось як вона це зробила. Ми були на одній модній конференції для заможних і впливових у чарівному містечку між Скелястих гір у Колорадо. Я сидів на лаві, зіпершись рукою на низенький заокруглений цементний мур, що оточував сміттєвий контейнер. Аж тут підійшла Аріана й усілася на мою долоню.

— Аріано, дозвольте мені забрати руку — ви її не помітили, — кажу.

— Чи знаєте ви, що деякі чоловіки платили б за такий привілей? — відповіла вона з помітним грецьким акцентом. — Я відпущу вашу руку, якщо ви пообіцяєте вести для мене блог.

І я пообіцяв. І став одним із найкращих блогерів HuffPost — мої дописи завжди були на головній сторінці. Але в мене знову виникла проблема: читаючи коментарі, я не міг утриматись од відповіді й відчував підступнулють, що клекотіла всередині. А ще мене розпирало від пихи, коли люди лайкали мої дописи, навіть якщо за їхніми коментарями не можна було сказати, що вони взагалі читали пост. Автори просто прагнули уваги. Ми всі шукали уваги й маніпулювали одне одним, знецінюючи себе.

Невдовзі я помітив, як у гонитві за читачами пишу те, що не збігається з моїми поглядами. Я писав те, що люди хотіли почути, чи те, що могло б обурити їх. Господи! Я також ставав гівнюком, бо в цій дурній системі було щось таке. І я все кинув. Знову. З усіх десяти причин, наведених у моїй книжці, саме цю я відчуваю інтуїтивно. Я не хочу ставати гівнюком. І вдавано приємним також не бажаю.

Я хочу бути добрим, а не здаватися таким, проте складається враження, ніби деякі онлайн-технології магічним чином протистоять цьому. Саме тому в мене немає акаунтів у Facebook, Twitter, WhatsApp, Instagram, Snapchat та інших. Фейкові сторінки з моїм іменем існують. У Twitter навіть зареєстрований справжній Джарон Ланьє. Гадки не маю, хто це, але вже точно не я.

Навряд чи я чимось кращий за тебе лише тому, що в мене немає акаунтів у соцмережах. Можливо, я гірший. Імовірно, ти ліпше даєш собі ради в цій ситуації. Проте я помітив, що, відколи було відкрито соцмережі, гівнюки здобули більше свободи слова.

Платформи ВИЛУПКІВ намагаються всидіти на двох стільцях. З одного боку, тамтешні гівнюки вчиняють срач (це не двозначна метафора, еге ж?), а з іншого — решта користувачів намагаються поводитися дуже обережно та вдавано чемно.

Проте найгидкішим гівнюкам дістається найбільше уваги, тож саме вони надають платформам жвавості. Навіть якщо платформа має якісь куточки, де не всі поводяться як мерзотники, ці комірчини замкнені, а гівнюки чатують за дверима. У такий спосіб машини ВИЛУПКІВ провокують міжплемінну ворожнечу.

Таємнича природа технології примноження засранців

Жодній людині ще не вдалося переконати мене в тому, що вона цілком розуміє, як саме компонент А пробуджує внутрішнього гівнюка. Теорій купа, але деякі ідеї подобаються мені найдужче. Не варто думати, нібито світ складається з гівнюків та не-гівнюків, чи то пак із тролів та жертв.

У кожному з нас живе троль. Раніше, коли повітря було чистішим, ми відразу помічали, що внутрішній троль почав говорити. Це було так дивно! Наче бридкий прибулець, котрий оселився всередині тебе і про якого ти давно забув. Не давай йому змоги заволодіти твоєю свідомістю! Якщо це станеться в певній ситуації, надалі уникай її! Не має значення, де саме відбуваються напади: на онлайн-платформі, на роботі чи вдома. Твоє душевне здоров’я, так само як фізичне, — перш за все це найцінніший скарб. Не можна ним нехтувати.

Але чому, чому взагалі існує внутрішній троль? Проблема така поширена, що її можна назвати глибинним, первинним питанням, трагедією нашої спадковості, вадою, що коріниться в людській сутності. Але це знання нам ні до чого. Хто взагалі такий отой внутрішній троль? Іноді він бере на себе відповідальність, іноді — ні. Моя гіпотеза полягає в тому, що глибоко всередині людської свідомості є перемикач, який можна встановити в одній із двох позицій. Ми як вовки. Можемо бути або самотніми, або у зграї. Я називаю цей перемикач «одинак/стадний».

Коли ми живемо одинаками, то маємо більше свободи. Нам треба поводитись украй обережно, та водночас і втіхи в нашому житті вдосталь. Ми дбаємо про себе, імпровізуємо, творимо. Копирсаємось у смітті, полюємо, ховаємося. Часом, лише від надлишку почуттів і в запалі, ми виємо.

Коли ми у зграї, стосунки з іншими її членами стають найважливішими, сенсом життя. Не знаю, чи далеко це заходить у вовків, але для людей такий досвід є вельми драматичним. Замкнені в ієрархічній структурі, де всі змагаються за владу, як у великій корпорації, ми втрачаємо адекватне сприйняття власних дій, позаяк запекла боротьба палкішає, розпалюється до масштабів, більших за саму реальність.

Приміром, нині найбільш палким є заперечення кліматичних змін. Науковці майже всіх країн світу дійшли висновку, що ми маємо протистояти змінам, та невелика, але потужна група бізнесменів і політиків із цим не згодна. Вони сприймають висновки стосовно зміни клімату як змову проти їхніх статків і сили. Це абсурдна ідея, можлива лише тоді, коли твоє уявлення про світ обмежене боротьбою за владу й відкидає зовнішні реалії.

Для того, хто живе у світі технологій, повідомляти про такі приклади приємно, адже це дає нам змогу зіскочити з гачка, але наукова спільнота також може переходити у стадний режим. Наприклад, фізик-теоретик Лі Смолін документально підтвердив, що адепти теорії струн на деякий час надали натовпу владу у світі теоретичної фізики. Подібні приклади можна знайти скрізь, де люди згуртовуються. Вуличні банди сприймають лише поняття території та помсти, хоча це руйнує їхні життя, родини й райони. Налаштування перемикача на стадний режим змушує надто концентруватися на тому, хто твій ворог, а хто друг у світі угрупувань, і через це ти можеш осліпнути, втративши здатність помічати те, що відбувається в тебе просто перед очима. Коли перемикач «одинак/стадний» установлено в позиції стада, ми стаємо одержимими ієрархією й водночас підвладними їй. Нападаємо на нижчих за статусом, аби нас не скинули, відчайдушно підлещуємось і водночас пускаємо шпильки тим, хто над нами. Ті, хто оточує нас, перетворюються з союзників на ворогів так швидко, що ми просто не можемо сприймати їх як особистостей.

Вони стають архетипами з коміксів, а єдиним сталим підґрунтям дружби виявляється спільна боротьба проти інших груп. Так, я вдаюся до метафор з тваринного світу. І вважаю, що сучасний домашній кіт радше схожий на самотнього вовка, ніж на звіра у зграї, хоча мурчики також переймаються ієрархічними соціальними структурами. Можливо, колись вони були налаштовані на стадний режим, проте життя з людьми дало їм змогу не покладатися на зграю. Що багатші мисливські угіддя, то легше не бути гівнюком у стосунках з оточенням. Можливо, зближення з людьми стало для котів тим, чим сучасні технології — для людей.

Широкий вибір варіантів дає додаткові шанси не перетворитися на троля. Принаймні, саме таким є внесок сучасних технологій в історію людства загалом. На жаль, машина ВИЛУПКІВ являє собою прикрий виняток, механізм обмеження свободи. У людей перемикач здебільшого має стояти в позиції Самотнього Вовка. Коли люди поводяться як самотні вовки, кожен має доступ до відмінної інформації про світ і осмислює цю інформацію у власний спосіб. Я вже казав про взаємозв’язок між режимом одинака й характером, але є й інші причини лишати вимикач саме в цій позиції.

Розгляньмо презентацію, яку зазвичай проводять на першому занятті в бізнес-школах. Професор показує присутнім великий слоїк, повний желейних цукерок у вигляді бобів, і просить кожного полічити їх. Згідно з остаточними результатами, студенти роблять досить влучні підрахунки, пропонуючи різні погляди, способи пізнання, навички й методи розв’язання загадки, тож середній показник виходить приблизно однаковий. (Це працює лише з окремими відповідями. Якщо ти попросиш колегію розробити якийсь проєкт чи написати роман, результат буде спільним.)

Тепер припустімо, що студенти мали змогу подивитися на слоїк лише на світлинах у стрічці соцмереж. Різні групи людей з різними уявленнями про кількість цукерок згуртувалися б і висміювали одне одного. Російські спецслужби додали б зображення подібних слоїчків з різною кількістю бобів. Промоутери ласощів заохотили б тролів стверджувати, буцімто цукерок недостатньо й потрібно купити більше. Тощо. Надалі неможливо буде визначити кількість бобів, позаяк сила розмаїття думок виявиться спаплюженою. Коли таке трапляється, ринки вже не можуть пропонувати світу корисні речі. Можна замінити слоїк політичним кандидатом, продуктом абощо, і однаково це спричинить проблеми, яких я торкнуся в розділах про те, як машина ВИЛУПКІВ перекриває нам доступ до істини й сенсу.

Наразі ж уяви замість слоїка з бобами свою особистість, якою вона показана в соцмережах. Машина ВИЛУПКІВ робить із тебе стадну тварину. Реєструючись у мережі, ти себе стираєш. Поки люди думають про себе, гуртом вони можуть визначити, скільки цукерок у слоїку, а якщо вони діятимуть як стадо, що застрягло у груповому мисленні, то нічого не вийде.

Трапляються ситуації, які вимагають налаштувати перемикач на стадний режим. Канонічний приклад — військо. Бійці мають коритись ієрархічним законам, позаяк це єдиний спосіб вижити. Проте головна мета цивілізації полягає в тому, щоб такі обставини складались якомога рідше.

Коли перемикач установлено в позицію зграї, капіталізм зазнає поразки. Стадний режим спричиняє економічні бульбашки на ринку та інші збої ринкового механізму. Безумовно, деякі галасливі бізнесмени віддають перевагу військовим метафорам щодо бізнесу: мовляв, треба бути жорстким і нещадним. Та позаяк налаштування на стадний режим трохи засліплює, у довгостроковій перспективі такий стиль поведінки не сприятиме бізнесу, якщо ми визначаємо його як щось реальне, відмежоване від соціальних змагань.

Кожен, хто діє, як самотній вовк, посідає власне місце в суспільстві й мислить унікально. Інший приклад — демократичні вибори. Це справжнє злиття ідей, яке віддавна допомагає суспільству рухатися вперед попри суперечки, — утім, лише поки люди перебувають у режимі одинаків. Якщо встановлено стадний режим, демократія зазнає поразки. Племінні голосування, культи особистості й авторитаризм — це політика стадного режиму. Здається, щось тут не клеїться, але це не так. Колективні процеси дійсно мають сенс лише тоді, коли учасники виступають як окремі індивідууми.

Найважливіший контрольний перемикач

Припустімо, ти повірив у теорію щодо перемикача «одинак/стадний». Що саме в інтернеті переводить тебе в режим зграї? Найпростіша відповідь, мабуть, і є правильною. Стадний режим установлюється тоді, коли налаштування самотнього вовка стають незрозумілими. У режимі одинака ти змушений особисто контактувати з суворою реальністю — тут не є важливою думка суспільства. Тобі треба шукати воду й притулок, бо загинеш.

Полювати і прибирати за собою самотужки. Особистість змінюється. Ти розв’язуєш проблеми за допомогою самотужки зібраних доказів і не зважаєш на колективне сприйняття. Ти набуваєш якостей ученого або митця. Коли ти у зграї, соціальний статус та інтриги важать для тебе більше, ніж реальність. Ти вподібнюєшся до оператора, політика чи раба. Саме тому ситуації, у яких ти втрачаєш особистий контакт із суворою реальністю й віддаєш перевагу взаємодії з соціумом, перемикають тебе на стадний режим.

Ця теорія не просто правдоподібна — вона відповідає конкретним доказам. Наприклад, з усіх великих соціальних мереж найменше мерзоти в LinkedIn 1. Це не означає, що LinkedIn геть не має проблем ВИЛУПКІВ. Скажімо, Трістан Гарріс критикує її за підігрівання суспільної тривоги заради залученості.

Якщо відверто, я маю професійний зв’язок із LinkedIn, а отже, можу бути дещо необ’єктивним (хоча облікового запису в цій системі у мене немає). Не сприймай мої слова за щиру правду, мисли критично, і нехай початком цьому стане моє викриття конфлікту інтересів.

Вирішуй сам!

Та хай там що, а мої знайомі з LinkedIn вельми симпатичні, і те саме я можу сказати про людей, з якими познайомився у Twitter та Facebook. LinkedIn відрізняється від останніх двох мереж лише тим, що її користувачам є чим зайнятись, окрім змагань за популярність, — чимось більш серйозним. Цей портал спеціалізується на розвитку кар’єри. На ньому заробляють гроші переважно завдяки можливості зв’язатися з роботодавцями, котрі шукають працівників. Тут не йдеться про маніпуляції, спрямовані на те, щоб користувачі щось купували, чи модифікацію їхньої поведінки в інші способи, далекі від тем постів.

Кар’єра — це реальний процес, який підтримує життєдіяльність. Замінити його нічим не можна, він унікальний. Не всі користувачі LinkedIn прагнуть однакової кар’єри, тому не вступають у конфлікти чи політичні суперечки один з одним. Не кожен із них здобув велику популярність, як молодики в соцмережах, втягнуті у глобальну конкуренцію.

Користувачів LinkedIn не цікавить позування, яке зазвичай стає пальним для гівнюків, і більшість людей не бажають ставати мерзотниками, адже знають, що в них є вибір. Потужне заохочування робити щось, окрім привертання уваги чи здобування інших суто психологічних винагород, — ось що важить найбільше. Усвідомлення того, що поза психологічними забавками є щось цікаве, оздоровлює інтернет-середовище.

Це дуже просто. Проза життя — включно зі способами заробітку — врешті-решт об’єднує, а отже, робить нас цивілізованими 1. У світі ВИЛУПКІВ здається, ніби кожен коментар перетворюється на змагання за цілковите особисте знецінювання та знищення чи то на вимогу стати гарним-прегарним і фальшивим. До прикладу можна взяти залежного від ВИЛУПКІВ президента США — головного маніяка соцмереж, котрий з усього робить перегони: хто найефективніше знищить іншого за допомогою твітів чи кого слід нагородити прихильністю в обмін на лояльність.

Не ходи туди, де відчуваєш агресію

Звісно, мерзотники існували у світі й до ВИЛУПКІВ, проте ніхто не змушував тебе перетворюватися на одного з них. Натомість, потрапивши до пекельної машини, ти маєш долати силу тяжіння задля збереження гідності.

Проблему панування засранців в інтернеті можна розв’язати, просто відкинувши модель бізнесу ВИЛУПКІВ. Один зі способів зробити це полягає в тому, щоб дати людям змогу заробляти гроші в мережі частіше й більш чесними шляхами (ми ще повернемося до цієї ідеї в розділі про те, як соціальні медіа руйнують економіку). Нам потрібно щось таке, що не стосується соціальних забаганок і на чому люди зможуть зосередитися, замість поводитись як гівнюки.

Водночас дещо ти здатен зробити й самотужки. Якщо, завітавши до тієї чи тієї онлайн-платформи, ти відчуєш дискомфорт, незахищеність, зниження самооцінки, бажання вилаятись і принизити когось, то забирайся з цього сайту, та й по всьому. Нині цькуванням і залякуванням в інтернеті приділяють велику увагу, і так має бути, адже чимало людей — імовірно, ти теж — колись стикалися зі знущаннями онлайн.

Та хай там як, а я попрошу тебе дати відповідь на одне запитання (тільки збережи це в таємниці, нікому не кажи): чи відчував ти спокусу погризтися з кимось в інтернеті? Може, сварку затіяв твій співрозмовник? Не важливо. Воно того не варте. Тікай із цього сайту. Не варто публікувати відео з компроматами чи образливі повідомлення. Якби Twitter завтра припинив свою діяльність, Трамп не зміг би там нічого писати і, на мою думку, став би найприємнішою, наймилішою людиною, принаймні поки не залипне на іншій платформі ВИЛУПКІВ. Я не зможу цього довести, і багато хто зі мною не погодиться. Та менше з тим. Зазирни собі в душу. Чи такий ти добрий, яким хочеш бути? Коли ти найдужче схожий на ту людину, якою прагнеш бути, а коли дратуєшся чи виявляєш зневагу?

Твоя особистість — це найцінніше, що в тебе є. Не дозволяй їй деградувати.