2017 vs. 1917: яким був Київ сто років тому

АвторPlatfor.ma
28 Грудня 15:25
Теги:
База знань знання наука урбаністика

Початок ХХ і ХХІ століть приніс Україні революційні зміни. Спогади про одні події лишилися тільки на фотографіях, про інші – на наших вулицях. Разом з історичним курсом #1917_UA від «Культурного проекту» ми вирішили поглянути, як змінилися важливі місця Києва за цей час.

 

Будівля Української Центральної
Ради – Київський міський будинок учителя

Володимирська, 57

Власником будівлі була київська міська управа. Будинок почали споруджувати як громадську установу і розмістили в ній педагогічний музей – з 1911 року він функціонує як Педагогічний музей цесаревича Олексія.

У березні 1917 року, коли постало питання про приміщення для щойно утвореної Української Центральної Ради, її активний учасник Микола Порш домігся передачі кількох приміщень музею майбутньому українському парламентові. Окрім цього тут розміщувалися багато громадських та громадсько-політичних організацій. Тут же проводились різноманітні зʼїзди та інші революційні заходи.

Зараз цей будинок функціонує як Київський міський будинок учителя. Також тут знаходиться багато інших установ, наприклад, київський хореографічний коледж «Кияночка», Педагогічний музей України, а в одній із кімнат працює Музей Української революції 1917-1921 рр.

 

Троїцький народний дім – Київський національний академічний театр оперети

Велика Васильківська, 53

На початку ХХ століття з ініціативи Київського товариства грамотності було збудовано Троїцький народний дім. Він використовувався як громадське місце, зокрема тут знаходилися товариство «Просвіта», редакція журналу «Киевская старина», різні театри. З 1907-го приміщення орендував Микола Садовський для першого українського стаціонарного театру.

У театрі навчався та співав у хорі відомий артист Іван Козловський, а з 1916 року працювала трупа Леся Курбаса. У вересні 1917 року тут відкрився Український національний театр.

31 травня (13 червня) 1917 року спливав черговий п’ятирічний термін оренди Троїцького народного дому. Приміщення мало перейти до антрепренера Барського, а трупа Миколи Садовського мала переїхати. Тож чле­ни вій­сько­вого клу­бу імені геть­ма­на По­лубот­ка взяли будівлю під свою охорону і не допустили виселення театру Садовського. А за деякий час було улагоджено і юридичні питання щодо цього.

4 (17) червня саме в Троїцькому народному домі розпочав роботу ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, заборонений військовим міністром Керенським. На з’їзді було оприлюднено Перший Універсал Української Центральної Ради. Втім, на з’їзд прибуло дуже багато делегатів, а відведений для події зал не міг вмістити усіх учасників. Тому організатори вирішили перенести початок з’їзду на один день та перебралися до Оперного театру.

Сьогодні у цьому приміщенні працює Київський національний академічний театр оперети.

 

Приміщення Купецького зібрання на Царській площі – Національна філармонія

Володимирський узвіз, 2

6-8 (19-21) квітня 1917 року в Києві у приміщенні Купецького зібрання на Царській (нині Європейській) площі, де на той час стояв пам ятник імператору Олександру ІІ, відбувся Всеукраїнський національний конгрес – зібралися представники більшості існуючих на той час українських товариств, громад і партій з усієї України. На конгресі було переобрано склад Української Центральної Ради, вона отримала статус загальнонаціонального представницького органу.

Нині у цьому будинку розташовується Національна філармонія України.

 

Софійський майдан – Софійська площа

14 грудня 1918 року після повалення гетьманату Павла Скоропадського було відновлено Українську Народну Республіку на чолі з Директорією УНР. Між Києвом і Львовом відбулися переговори, і 22 січня 1919 року обидві частини України об’єдналися в єдине ціле – Українську Народну Республіку. У цей день на Софійському майдані в Києві відбувся багатотисячний мітинг, на якому було урочисто оприлюднено Універсал Директорії УНР (Акт Злуки), після чого відбувся великий військовий парад.

З 1999 року 22 січня стало в Україні державним святом – Днем Соборності.

 

Залізничний вокзал – на місці історичного побудовано сучасний

На початку ХХ століття залізниця відігравала надзвичайно велику роль: це був найшвидший спосіб пересування. Майже всі бойові дії під час революції 1917-го та кількох наступних років велися вздовж залізничних шляхів – хто контролював залізниці, той контролював і ситуацію.

Київський залізничний вокзал 1917 року – це тимчасова дерев‘яна споруда, зведена у 1913 році замість розібраного для перебудови старого вокзалу. Тимчасово це приміщення розташовувалося на сучасній Старовокзальній вулиці, тобто всі події проходили неподалік сучасного приміського вокзалу.

Сюди у березні 1917 року приїхав Михайло Грушевський, звідси у липні 1917 року вирушав на фронт Перший український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького (богданівці). На станції Пост-Волинський їх обстріляли вояки російських 1-го Гвардійського кірасирського та 17-го Донського козацького полків. Загиблих богданівців урочисто поховали на кладовищі Флорівського жіночого монастиря.

У березні 1918 року з вокзалу почалася траурна хода при перехованні героїв Крут, яких поховали на Аскольдовій могилі. У грудні 1918 року вокзал був місцем урочистої зустрічі Директорії УНР після успішного антигетьманського повстання.

 

Цирк Крутікова – кінотеатр «Україна»

Архітектора Городецького, 5

Гіппо-палас, або Цирк Крутікова – це двоповерховий кінний цирк і розважальний центр Києва на початку ХХ століття. По сусідству –  автосалон і кондитерська.

Одна з найбільших глядацьких зал Києва використовувалось якдля циркових вистав, так і для проведення громадських, політичних та культурних заходів. У жовтні 1917 року тут проходив 3-й Військовий з‘їзд, на якому з привітанням виступив Михайло Грушевський. Проходив тут і Перший Всеукраїнський з‘їзд рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, який висловив підтримку Центральній Раді у грудні 1917 року.

29 квітня 1918 року саме у цьому приміщенні відбувся Хліборобський конгрес, на якому Павла Скоропадського було проголошено Гетьманом. Ця подія отримала назву гетьманського перевороту та відкрила нову сторінку в історії Української революції 1917-1921 років. Саме тоді Україна спробувала відійти від соціалістичних експериментів та побудувати економіку на засадах поваги до приватної власності.

Будівля була підірвана радянською армією під час Другої світової війни. Зараз на місці цирку стоїть кінотеатр «Україна».

 

Перший памʼятник Шевченку – пам’ятник княгині Ользі

Михайлівська площа

Задум пам’ятника Тарасу Шевченку у Києві виник ще наприкінці ХІХ століття, але російська влада перешкоджала реалізації задуму. Нарешті громадськість зібрала необхідні гроші, було проведено три конкурси проектів.

Спочатку місце для пам’ятника було визначено саме на Михайлівській площі, але натомість там установили пам’ятник княгині Ользі – за словами одного з київських чиновників тих часів «кавалер должен уступить место даме» (а вже за кілька років пам’ятник Ользі буде одним з перших, які ліквідують в революційні часи – за те, що Ольга «зайняла» місце Шевченка). Новим місцем для пам’ятника Кобзарю було обрано нинішню площу Толстого, проте з початком Першої світової війни це питання було закрито.

В добу Української революції питання про пам’ятник Шевченку піднімалося на засіданні Української Центральної Ради, згодом проект розглядався в уряді гетьмана Скоропадського. Проте бурхливі події не сприяли реалізації проекту.

Весною 1919 року Київ був занятий червоною армією. 11 березня під час Шевченківського свята на постаменті пам’ятника княгині Ользі встановлюють тимчасове гіпсове погруддя Шевченка та закладають перший камінь у майбутній пам’ятник. Бічні скульптури Андрія Первозваного і Кирила з Мефодієм зашивають фанерою. Коли пізніше денікінці знімуть погруддя Шевченка, то решта пам’ятника простоїть ще кілька років, перш ніж його остаточно демонтують.

З часом було вирішено встановити пам’ятник Шевченкові перед Київським університетом – на місці пам’ятника Миколі І. Саму скульптуру зняли ще 1920 року, а в 1934 році було розібрано постамент, який використають для виготовлення надгробка на могилі Михайла Грушевського на Байковому кладовищі.

Нарешті у березні 1939 року на місці пам’ятника царю встановили сучасний монумент Шевченка, а в 1996 році на Михайлівській площі відновили пам’ятник княгині Ользі, святому апостолу Андрію Первозваному та просвітителям Кирилу і Мефодію.

 

Український генеральний військовий комітет – Національна академія наук

Володимирська, 54

До революції у цій будівлі розташовувався пансіонат Левашової – навчальний заклад для дівчат. Навесні 1917 року частину цієї будівлі, що розташовувалась навпроти Української Центральної Ради, зайняв Український генеральний військовий комітет. Це був координаційний орган українського військового руху в Російській державі. Очолював комітет Симон Петлюра.

На мітингу під час Першого Всеукраїнського військового з’їзду тут виступив Михайло Грушевський – саме він стоїть на трибуні в білій сорочці.

Зараз будівля належить Національній академії наук України.

 

Київська опера – Національна опера України

Володимирська, 50

Після пожежі 1896 року, яка знищила Міський театр, 1901 року в Києві звели нову будівлю – так виникла Київська опера.

5-10 (18-23) червня 1917 року в приміщенні театру проходив ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд. У січні 1919 року, в добу Української революції, театр продовжував діяти й одночасно використовувався для громадських потреб.

22-28 січня 1919 року в приміщенні театру відбулося засідання Трудового конгресу України, на якому затверджено Універсал Директорії УНР (Акт Злуки).

Сьогодні будівля зберегла своє функціональне призначення.

 

Генеральний секретаріат військових справ – Національний музей літератури

Богдана Хмельницького, 11

За часів Української революції частина будівлі колегії Павла Галагана на вулиці Фундуклеївській (тепер Богдана Хмельницького) використовувалася Генеральним секретаріатом військових справ (Військовим міністерством). Орган був утворений 15 (28) червня 1917 року в складі першого українського уряду. Міністерство очолив голова Українського генерального військового комітету Симон Петлюра. У цьому будинку військове міністерство пропрацювало до весни 1918 року.

З 1986 року в цьому будинку почав роботу Національний музей літератури України.

 

Експертний коментар: Віталій Скальський, кандидат історичних наук, співробітник відділу Української революції 1917-1921 років Інституту історії НАН України, лектор «Культурного проекту»;
Олександр Кучерук, завідувач Музею Української революції 1917-1921 років.

Фото: Євген Нікіфоров; з архіву Музею Української революції 1917-1921 років.

Найцiкавiше на сайтi

Чому ми змінилися?

27 Грудня 12:27

Команда Platfor.ma розповідає, як та чому змінився сайт.

Ми заснували Platfor.ma 2010 року, тому що побачили й на собі відчули проблему, яку здатні були вирішити.

На той час у Києві почало відбуватися багато нестандартних культурних подій: від лекцій Френсіса Фукуями та урбаністичного фестивалю до майстер-класу з графічного дизайну і джазового концерту. Але збирати по крихтах інформацію про них було складно: Facebook ще не запустив івенти, а в рубриці «Культура» в більшості видань писали про мейнстрим. Цього було замало як для аудиторії, що хотіла нових альтернативних знань та досвіду, так і для організаторів цих подій, яким потрібно було знайти свою аудиторію. Тому ми створили сайт Platfor.ma – афішу альтернативних культурних подій Києва для креативного класу. 

У цьому форматі проект жив три з половиною роки, аж поки з усіма нами не відбулась Революція гідності. Ми як команда зрозуміли, що бути афішею вже недостатньо, потрібно було розповідати про українські проекти нової хвилі, найкращі закордонні практики, з яких можна брати приклад, та підтримувати тих, хто хоче змін. Одним словом, казати: «Так, все погано. Але ось що із цим можна зробити».

Стартували ми тоді зі слів грузинського реформатора Кахи Бендукідзе (цей матеріал і досі залишається одним із найпопулярніших на сайті) та слогану «Re:invent Ukraine». Тоді ж на сайті з’явилася наша давня мрія – розділ із міжнародними можливостями для навчання та стажування українців, а трохи згодом – і вакансіями в найкращих українських компаніях.

АвторPlatfor.ma
27 Грудня 12:27

У своєму роді: як знайти власних пращурів і що зараз з генеалогією в Україні

АвторЯна Зелена
29 Березня 15:54

Українці все частіше займаються дослідженням свого родинного дерева. За даними Держархівслужби України, минулого року більше 6 тис. користувачів зверталися до генеалогічної інформації, а самі працівники архівів підготували понад 3 тис. досліджень роду. Що це – дань моді, відкриття доступу до архівів чи зацікавлення власним походженням? Platfor.ma розбиралась, де шукати власних пращурів, як у цьому допомагають технології, та скільки заробляють спеціальні генеалогічні компанії.

Пращур сучасної генеалогії жив ще у Стародавній Греції. У V ст. до н.е. Геродот в «Історії» описав генеалогічні легенди скіфів, і, в принципі, звідти ДНК цієї науки і прослідковується. Справді ретельно родинні зв’язки почали фіксувати у Європі при зародженні феодалізму – тоді підтвердження генеалогічних контактів вимагали при успадкуванні батьківських земель. А вже на початку XX ст. в Російській імперії з’явилися спеціальні установи, в яких проблеми генеалогії вивчали професійно.

В Україні «родинна наука» росте досить стрімко, але у країнах Заходу вона все ж більш розвинута. В першу чергу про це свідчить кількість доступних онлайн архівних даних. «У західному світі багато документів оцифровано та викладено онлайн, тому дослідити свій родовід легше і швидше, – пояснює директор Центру вивчення генеалогії ”Пращур” Віктор Долецький. – Якщо ви увімкнете телевізор у Канаді та США і поклацаєте канали, то обов’язково натрапите на якусь генеалогічну програму».

В Україні охочих оцифровувати архівні документи не так вже й багато. Але у травні 2017 року планується важлива подія: відкриють доступ до онлайн-бази даних www.pra.in.ua. Тут розмістять інформацію про українців, народжених у період 1650-1920 років. Наразі база вже нараховує 2,3 млн осіб і до кінця року її планують поповнити до 3 млн. «Мета проекту – створити велику безкоштовну базу даних, що включає прізвища, імена та місце проживання людей, народжених на території України у цей період, – розказав Platfor.ma керівник проекту Ігор Гошовський. – Ініціатива фінансується моїми власними коштами, а також через систему збору пожертв на сайті».

До запуску онлайн-бази даних Ігор Гошовський створював власне генеалогічне дерево. Зараз його родовід включно з усіма бічними гілками налічує близько 2 тис. осіб. Однією із найцінніших знахідок Ігор вважає фотокопію грамоти Короля Ягайла від 1393 року. У ній монарх подарував пращуру Ігора – Михайлові – земельну ділянку. Також при ретельному дослідженні родинного дерева Ігор Гошовський знайшов спільне із відомими письменниками. «Є дуже далекі зв’язки з Булгаковим та Руданським. А поет Олекса Стефанович був троюрідним братом мого прадіда, – каже Ігор Гошовський. – Якщо брати ще глибше, то рід Гошовських на Галичині у XVI-XVII ст. мав яскравих представників. Зокрема, це останній православний єпископ Перемиської єпархії Юрій».

Перш ніж самому шукати пращурів, треба зробити одну важливу річ: подумати. У Київському генеалогічному товаристві «Родослов» зазначають, що дослідження обов’язково треба починати з роздумів над його метою. Справа в тому, що ця робота забирає не один місяць, а, буває, що й роки. Що повніше ви хочете дізнатись про своє походження, то довше над цим працюватимете. Це хобі потребує чіткої мотивації. «Дослідження дійсно варто почати з невеликої медитації на тему: “Навіщо я це роблю і який результат хочу отримати?” – розповідає керівник “Родослову” Микита Ковальчук. –  Історичний пошук стає важче, йдучи вглиб віків, даних все менше, і доводиться опрацьовувати все більше джерел, щоб знайти хоч якісь крихти інформації».

АвторPlatfor.ma
29 Березня 15:54

Назад в настоящее: Украина глазами человека, не бывшего дома три года

АвторАртем Заяц
14 Вересня 15:52

Для некоторых все азиаты – на одно лицо. Это, конечно, не так. Поездив по разным странам, сегодня я могу без труда отличить корейца от тайца, а филиппинца от индонезийца. Но поначалу различать действительно трудно. Говорят, у монголоидов в отношении европейцев – все то же самое, и думаю, не врут. После первой полугодичной поездки в Азию я вошел в Дубае в самолет с летящими домой украинцами – и обомлел: все люди в салоне показались мне буквально на одно лицо. Лицо не очень молодое, усталое, хмуроватое. Одинаковые, словно из одной семьи, носы, рты, прически… Наваждение длилось лишь пару секунд – но тот момент я хорошо запомнил. Не такими ли нас видят иностранцы?

В этот раз отвычка от Украины должна сказаться куда ярче: я не был дома с 2013-го года. За протекшее время успела произойти революция и начаться война. Янукович переселился под Ростов. Упал малазийский самолет. Мой родной город переименован. В Крыму завелись рубли. Милиция стала полицией. А у меня закончились страницы в загранпаспорте. Хороший повод синхронизироваться с украинской реальностью, сравнив ее с фейбучной картинкой.

Самолет идет на посадку. В иллюминаторе мелькают желто-зеленые аппликации украинских полей с ползущими по ним тенями облаков. Я разглядываю пассажиров, но никаких откровений в этот раз не испытываю. Поражаюсь лишь, как много людей не следят за здоровьем и выглядит старше своего возраста. Много безвкусной одежды и косметики, лишнего веса, ранних морщин. Почему я не замечал этого раньше? Или раньше этого не было?

«Давно не слышал, – говорю я своей жене Лене, – чтобы кто-то аплодировал после посадки. Мне кажется, по хлопкам можно понять, что ты в постсоветской зоне, где люди летают редко и потому все еще боятся, что их уронят». – «Думаешь, будут хлопать?» – «Вот и проверим».

Мягкий удар о землю, шум аплодисментов. «Во всяком случае, хлопков стало меньше, чем раньше», – смеюсь я.

Аэропорт, проверка паспортов. Вдоль окошек ходят молодой человек и коротко стриженная девушка, оба в военной форме. Висит плакат «Україна без хабарів» – то ли утверждение, то ли предложение. Я решаю снимать все интересное, что попадает на глаза. Пройдя паспортный контроль, тут же пытаюсь записать первый видеоподкаст в зале прилета. Немедленно появляется строгая девушка в камуфляже, отрубает: «Снимать нельзя!» – «Так я ведь себя снимаю, а не аэропорт». – «Это все равно». Интересные дела. Ну ладно.

В следующие дни выясняется, что снимать нельзя, похоже, вообще нигде и ничего. В торговом центре охрана начинает ругаться при попытке сфотографировать безголовый манекен в витрине. В супермаркете – когда пытаюсь снять на планшет полку с напитками, чтобы не запоминать цены. На улице – когда ловлю в объектив старинный особняк, в котором, видимо, заседает кто-то непростой. Даже из киоска с сигаретами раздается настороженный крик: «Вы кто такие?!» Объяснений никто не дает, ни на какие документы не ссылается. А спорить, доказывая свои права, кажется глупым – я от этого отвык. С подобной паранойей приходилось сталкиваться и раньше, но с тех пор она, похоже, заметно усилилась.

Автобус едет по Киеву. Над головой водителя – крупный баннер: «На все воля божья…» Рядом с шофером сидит его приятель, в полдень уже подшофе, громко комментирует округлости входящих девушек. Девушки морщатся, но вслух никак не реагируют.

Украдкой изучаю пассажиров. Плотность нанесения татуировок на открытых частях их тел заметно приблизилась к европейской. У парней преобладают коротко стриженые затылки; немало и ухоженных, волосок к волоску, бород. Девушки щеголяют татуажем бровей с неестественно идеальными углами. Многие мужчины старшего возраста выглядят как члены какого-то тайного братства: брюшко, синие джинсы, рубашка в мелкую полоску. Рядом со мной молодые люди, похожие на гламурных дровосеков, обсуждают своего «барбера».

За окном цветут аляповатые рекламные вывески, плотно облепившие фасады домов. Эхолоты – Картплоттеры – Ногтевой сервис – Живое пиво. Магазины Roshen. Vodafone – новый мобильный оператор. Много англоязычных названий, почему-то с грамматическими ошибками. Тыкаю пальцем в «Європейський одяг – STOK»: «Хозяева хотят, чтоб было модно и иностранно, а слово stock до сих пор не выучили».

Девушка-контролер интересуется: «Талон пробивать?» – «А нужно?» – «Если не пробить, будет недействителен». – «Тогда пробивайте». – «Ясно», – тянет она, скорчив гримасу. До меня доходит, что девушка, видимо, рассчитывала оставить талон себе и потом продать его еще раз. Она тем временем срывает раздражение на мужчине с электронной «читалкой», сующем ей деньги: «Мужчина, у меня две руки! Две! Обе заняты сейчас! Что вы мне суете! Понакупали планшетов…» – в базарном тоне вибрирует тоска человека, вынужденного заниматься неприятным делом.

«Сфера обслуживания пока радует не очень, – говорю я жене. – Давай посмотрим, что с продуктами». Обход супермаркетов несколько повышает настроение: здесь есть многое из того, к чему мы привыкли в Азии. Ассортимент хороший, но цены втрое выше, чем при Януковиче. Автоматически перевожу их в доллары. «Знаешь, все не так ужасно, – говорю я. – За эти деньги мы жили в Таиланде. Я думал, будет дороже. И даже есть вечерняя уценка на кулинарию». «Уценка есть и на фрукты-овощи, но на совсем гнилые», – докладывает Лена. Становится понятно, почему знакомые в разговорах бравируют тем, что не едят уцененное. «Уценяют, когда оно уже испортится, – бурчит какой-то мужчина, глядя на гниль в лотках. – Разве это можно есть?» Я хмыкаю: мы уже привыкли, что в таком состоянии продукты должны отдаваться почти даром. Однако цены снижены не очень заметно. «И почему цену пишут не за килограмм, а за сто грамм?» – «А это новая мода, чтобы дешевле казалось».

«Опять работает всего одна касса, – ругается полная женщина в очереди. – Посмотрите, сколько людей. Зачем строить столько касс, если они не работают даже в выходные?» Женщине никто не отвечает.

АвторPlatfor.ma
14 Вересня 15:52

Легендарный Киев: чего в столице никогда не было, но многие думают, что есть

АвторЮрий Марченко
12 Травня 15:51

У Киева есть свои мифы – как и у каждого древнего большого города. Platfor.ma решила разобраться в самых главных из них и, наконец, прояснить, что не так с булавой Хмельницкого, зачем лишняя буква в популярном кафе и почему это город не на семи холмах, а на полутора десятках промежутков между оврагами.

Памятник выдающемуся украинскому гетману на Софийской площади открыли в июле 1888 года. Кстати, благодаря краудфандингу – 37 тыс. рублей на него собирали по всей империи. Первоначальный вариант скульптурной группы был более своеобразным: так, например, конь гетмана неполиткорректно спихивал с постамента тогдашних геополитических недругов – польского шляхтича, еврейского предпринимателя и иезуита. Но в итоге из-за нехватки средств и соображений зачаточной политкорректности композицию решили упростить, и на постаменте остался один Богдан Хмельницкий.

Впрочем, за геополитическую актуальность оставили отвечать булаву гетмана – по замыслу она должна была угрожающе торчать в сторону недружественной Польши. Но оказалось, что если булаву направить в ту сторону, то в другую торчит нечто другое – зад коня. И тут, по легенде, получилось очень неудобно, потому что с противоположного бока от Польши обнаружился Михайловский златоверхий монастырь. После этого всю композицию развернули, и гетман стал угрожать ни в чем тогда не повинной Швеции.

А вот на Москву, вопреки общепринятому мнению, что он машет в ту сторону, мол, ребята, нам туда, – Богдан Хмельницкий не указывал никогда.

АвторPlatfor.ma
12 Травня 15:51