Cпецтема База знань

Як жити після поганих новин із лікарні? Уривок із надзвичайно важливої книги Анастасії Леухіної

АвторPlatfor.ma
3 Червня 2020
1 385

Усі ми боїмося походів у лікарні. Боїмося невтішних аналізів, прогнозів і результатів. Боїмося стати обузою і що з нашими близькими трапиться щось погане. Але невтішні новини від лікарів часто стають частиною нашого життя. І як з цими новинами впоратися розповідає «Зовсім не страшна книга про життя, смерть та все, що між ними». А Platfor.ma ділиться уривком із видання з історією лікарки, якій самій довелося зіткнутися з невтішними новинами.

Ми чудово розуміємо, що немає однакових історій хвороби, лікування та смерті. Тому вирішили писати не інструкцію з проживання цього складного періоду, а своєрідний порадник. Зібрали практичні рекомендації і додали до них реальні розповіді людей різного віку, з різними діагнозами (всі вони справжні, на прохання авторів ми змінили лише кілька імен), щоб показати, які є можливості та варіанти розвитку подій. Не деінде, а тут, у нашій країні, в нашому суспільстві і з нашою медициною.

Десять основних тез, на яких виросла ця книжка, можна сформулювати так:

1. Ви не самі.
2. Час – це ресурс. Як і на що ви його витрачаєте, залежить лише від вас.
3. Остаточне рішення про те, що робити і чого не робити, – за пацієнтом.
4. Страх та замовчування – наші головні вороги.
5. Чесність та відкритість, навіть у складних розмовах, – наші друзі.
6. Вдома і стіни допомагають. Там звично, не так страшно, і це не так складно зорганізувати, як здається спочатку.
7. Біль – це мука. Знеболення є. Воно полегшує життя і ви маєте на нього право.
8. Дбати про когось можна тільки тоді, коли дбаєш про себе.
9. Діти та дорослі мають право знати, що з ними та їхніми рідними. Мають право на розуміння і підтримку.
10. Там, де є любов, не так і страшно.

Ми намагалися створити такий собі текст-компас, який не дасть впасти у відчай від стресу і сумнівів, допоможе зорганізуватись і обрати той напрямок руху, що найкраще пасує саме до вашої ситуації.

Видання «Зовсім не страшна книга про життя, смерть та все, що між ними» можна замовити за посиланням.

Авторка книги Анастасія Леухіна

Борщ у дії: глобальне дослідження, якою має та може бути наша головна страва

АвторВалерія Дегтярьова
АвторВалерія Бураджиєва
15 Травня 2020
1 825

У 2019 році під час поїздок Україною мобільний культурний центр Гуртобус дослідив регіональні особливості борщу. 173 особи, що проживають у 34 містах України та за її межами, поділилися рецептами, історіями про страву та її роль у місцевій культурі. Спеціально для Platfor.ma Гуртобус підготував відібрані рецепти та найцікавіші вижимки з дослідження.

Минулоріч фонд ІЗОЛЯЦІЯ конвертував звичайний рейсовий автобус на мобільний культурний хаб, мета якого — підтримати процеси децентралізації культури. За сезон поїздок Гуртобус провів майстерні з художниками, публічні обговорення, кінопокази та виставки у 24 населених пунктах та 13 областях країни. 

Розробляючи програму подій, ми намагалися зробити тимчасовий публічний простір автобуса інтерактивним та залучити у його співтворення його ж відвідувачів. Саме тоді зародилась ідея створити польову кухню, до якої б ми запрошували готувати тамтешніх кухарів, записували б із ними інтерв’ю про місцеві рецепти, а самою стравою — частували відвідувачів. 

Борщ був обраний не випадково, адже ця страва є одним із вагомих означників української культури та частиною повсякденності, проте варіантів його приготування — безліч, аж до того, що рецепти часто-густо суперечать один одному. Саме поєднання універсальності та варіативності борщу надихнуло нас провести дорожнє дослідження на базі опитування.

У анкетах, що їх заповнювали відвідувачі Гуртобуса, містились питання не тільки про борщ як такий, а й про соціологічні, культурні, гендерні та регіональні аспекти готування та споживання їжі, що виводять проєкт у вимір гастрономічної антропології. Усього ми зібрали 173 анкети у 14 населених пунктах  країни, охопивши Івано-Франківську, Тернопільську, Чернігівську, Черкаську, Кіровоградську, Житомирську, Чернігівську, Полтавську та Харківську області. 

Ознайомитись із повними результатами дослідження у звіті можна за посиланням. Наше дослідження не претенедує на статус академічного, проте може стати в нагоді чи послугувати натхненням для дослідників зі сфер регіоналістики, food studies, гастрономічної антропології, соціології, культурології тощо. Хоча дослідження є географічно різноманітним, воно, тим не менш, не репрезентує гастрономічну картину всієї країни. Також ви можете допомогти нам із наступним циклом дослідження, розповівши про свої рецепти та історії в онлайн-анкеті.

Наразі ж ми пропонуємо ознайомитись із саме рецептурною складовою дослідження, якою ми намагались відповісти на питання «Яким має та може бути борщ?».

Як вивітрюється нафталін: Шевченківська премія ексклюзивно про свої зміни

АвторЮрій Марченко
2 Квітня 2020
2 052

Шевченківська премія – головна культурна нагорода України. Цього року вона відзначилася тим, що конкурс серед інших виграли представники дещо альтернативної культури: режисер Владислав Троїцький та етно-гурт ДахаБраха. Аби дізнатися, чи це разова акція, чи новий тренд найбльш значущої премії країни, ми задали організаторам премії 13 запитань. А вони відповіли: про роль відпарювача у нагороді, премію за хіп-хоп та те, куди лауреати витрачають грошову винагороду.

ДОВІДКА:

Шевченківська премія – найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Заснована 1961 року. Упродовж 1962-2018 років відзначено 648 осіб і 8 колективів. Серед них 196 письменників, літературознавців, мистецтвознавців, журналістів і публіцистів; 119 діячів образотворчого мистецтва та майстрів народного мистецтва; 136 діячів театру і кіно; 114 музикантів; 82 архітектори, інженери комплексних ландшафтів, поліграфісти та музейні працівники. У 2020-му грошовий розмір премії склав 200 тис. грн. Нинішній склад комітету премії працює з грудня 2019 і налічує 18 осіб, з яких двоє раніше отримували премію.

Виступ Pianoбой на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020
Вручення Шевченківської премії Тарасу Прохаську
Виступ Національного театру опери та балету ім. Т. Шевченка на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020

Чому Шевченківська – дійсно головна премія країни?

Авторитет і престиж премії досягається не відразу, якщо стартувати з нуля, а якщо з від’ємної позначки, поготів. Не сказати, що лауреати попередніх років геть усі не гідні нагороди. Були Павло Маков, Вікторія Польова, Анатолій Криволап і ще дуже, дуже багато гідних і вибухових митців, але вони не монтувалися з рештою. Та якщо вдасться зберегти нинішній вектор, усі точно погодяться з тим, що головна премія країни – саме Шевченківська.

Хіба це не радянський рудимент?

Радянщина – це коли митця митцем призначає начальство. І хоча принаймні за попередніх три роки жодного впливу згори на Шевченківський комітет не було, осад все-таки був. Тож треба визнати, що емоційне тло залишалося старосвітським, тобто вельми радянським.

 

Переможцем премії серед інших є Хрущов. А чи є ще хтось, хто зараз виглядає дещо сумнівно?

Хрущов навіть для тих рептильних часів був ексцесом. Хіба що Брежнєва нагороджували преміями за книги, яких він не писав, але це було в Москві. Проблема ж якраз не в тому, що в списку лауреатів за 59 років набралося багато поганих митців. Проблема в тому, що хороші митці загубилися серед нудних.

 

ДахаБраха (до речі, ось наша розмова. Цікава! – Platfor.ma) і Троїцький дещо незвичайні переможці для такої класичної премії. Як так сталося і чи не знецінить це нагороду для мастодонтів культури?

Академічне середовище в цілому легко ображається. Хтось – через реальну бідність (усі ми знаємо, що чисте мистецтво мало прибуткове), а хтось – через страх стати бідним, втратити свою значущість, привілеї. Але за бідність дають не премію, а пенсію. 

Троїцький – видатний режисер. ДахаБраха збирає оплески у світових столицях. Спочатку підкоріть Нью-Йорк, а потім уже ображайтеся. 

Влад Троїцький із оперою «Йов» та етно-гурт ДахаБраха подались на цьогорічну Шевченківську премію за особистим запрошенням від представників комітету. Раніше ця премія для них не мала істотного значення, але після ребрендингу та смислового оновлення митці наважилися взяти участь, оскільки, за їхніми словами, вона почала мати відношення не до якихось абстрактних досягнень, а відображати сучасне культурне обличчя України.

 

Домашній кінотеатр: де подивитися популярні українські фільми онлайн і легально

АвторЮрій Марченко
20 Березня 2020
7 435

В умовах карантину кінотеатри не працюють. Однак, на щастя, українська індустрія розвивається, і дивитися вітчизняні картини можна, не виходячи з дому. Тим паче, що яскравих фільмів стає все більше. Platfor.ma зібрала для вас дванадцять картин, які прямо зараз можна подивитись онлайн — і легально. Деякі з них безкоштовні, за перегляд інших треба буде заплатити, але таким чином ви не тільки отримаєте важливе видовище, а й підтримаєте українське кіно.

 

Визнаний шедевр українського кіно. Настільки шедевр, що порвав прокат і навіть виходив в кінотеатри двічі – бо люди хотіли йти на нього ще і ще. Легкий, іронічний і пронизливий фільм про молодого звукорежисера, якому треба записати голоси закарпатських країн. І зробити це разом з непростою напарницею – мамою. Якщо якимось дивом ще не бачили, то ось ваш шанс. Щоб потім, коли хтось спитає: що порадиш подивитися, ви могли голосно і зовсім не подумки відповісти: Мої думки тихі!

ДИВИТИСЯ

З новим кроком:
за якою ялинкою краще піти – штучною, живою чи хендмейд

АвторАнна Соха
25 Грудня 2019
2 752

Цього року в Державному агентстві лісових ресурсів планували продати на Новий рік 500 тис. живих ялинок. При цьому чимало українців оберуть штучне різдвяне дерево. Однак який варіант є найкращим для природи та планети – справжня ялинка, яка вмирає заради кількох святкових тижнів, чи штучна, але на роки? Platfor.ma розібралася.

Щороку перед святами Олександра Патлач майструє ялинки з підручних матеріалів. Активістка ГО «Зелена генерація» каже, що її родина не купує ані живу, ані штучну ялинку і живе за принципом свідомого споживання та zero waste. За останні чотири роки Олександра робила ялинку з гілочок, гірлянд, дерев’яних брусків та навіть пледу.

«Хоча ми пересічні кияни, ходимо на роботу, в магазин, святкуємо Новий рік, усе це ми намагаємося робити свідомо, із максимально раціональним використанням ресурсів і зниженням свого негативного впливу на довкілля. На жаль, часу у нас лишилося зовсім мало, щоб врятуватися від кліматичної, і як наслідок — продовольчої і соціальної кризи, — ділиться Олександра. – Тому чим менше сміття ми створимо, чим більше ресурсів зможемо зберегти, тим краще. Ялинка своїми руками — це найменше екодобро, яке ми можемо зробити, тим паче, що це дуже цікаво і весело. У нас із друзями є щорічна традиція разом прикрашати ялинку, але спершу — ще й змайструвати її!»

Хендмейд ялинки — це креативно та цікаво, але чи виправдовують такі зусилля захист екології? Хіба користуватись на свята живим або штучним деревом настільки погано? 

Ми вирішили перечитати передові дослідження, поспілкуватись з екологами та активістами, аби відповісти на усі ці запитання.

А люди бідкаються: що розповідали про бідність та вихід зі злиднів на Nobilitet 2019

АвторТетяна Капустинська
20 Грудня 2019
2 871

На початку місяця в Києві пройшла подія під назвою «Nobilitet», яка присвячена відкриттям, рішенням і винаходам, що отримали Нобелівську премію, а також їхньому зв’язку з Україною. Про бідність, її причини, вихід зі злиднів і те, за що цього року вручили Нобелівку з економіки, розповідав Володимир Вахітов – економіст та викладач Київської школи економіки, який зараз досліджує, у яких ситуаціях люди поводяться нераціонально. Platfor.ma записала найцкавіше з його виступу.

Володимир Вахітов

Цьогорічних лауреатів троє, перші з них – Абхіджіт Банерджі та його жінка, Естер Дюфло. Вона, насправді, є головною в цій категорії, а інші співпрацюють із нею. До того ж, Естер стала другою жінкою в історії премії з економіки, ще й наймолодшою – це дуже поважна та достойна людина. Чоловік та дружина заснували разом лабораторію з досліджень проблем бідності й це була проривна ідея, яку можна було втілити тільки там – в MIT або в Гарварді, тому що робити такі дослідження – дуже дорога річ.

Третя людина – це Майкл Кремер, який інколи працював разом з Естер та Абхіджітом і також викладав у поважних університетах. Цьогорічні лауреати дуже довго до цього йшли і премія, яку вони отримали – це визнання того доробку, який, на відміну від їхніх попередників, є практичним. 

Бідність залежить від того рівня, на якому розвивається країна. У 1981 році бідних було приблизно 2 млрд на жалюгідних статках, тобто фактично 40% населення планети. Зараз кількість таких людей зменшилася майже до 1 млрд, а багатих – дуже сильно збільшилася. Найбіднішим регіоном була та є Африка. Наш регіон – Європа, і центральна Азія не вважалися дуже бідними від самого початку.  

Питання в тому, що таке взагалі бідність і як на неї дивитися? Світовий банк починає так: «Бідність – це голод». Звісно, але це не все. Якщо є їжа, що ще бідність? Відсутність притулку та даху над головою. Неможливість звернутися до медичної допомоги, якщо ти захворів. Бідність – це не мати доступу до освіти та не вміти читати. Не мати роботи, боятися майбутнього та, найголовніше, жити одним днем. У бідних людей модус існування обмежується кількома добами – вони не знають, що буде далі, не можуть планувати, а всі їхні рішення сконцентровані на дуже маленькому відрізку часу. Бідність має багато облич – це те, чого ми хочемо уникнути, про що не хочемо думати. Завдяки зусиллям світового банку і зусиллям багатьох провідних університетів – ситуація з нею у світі стала набагато кращою. Але вона не подолана ще зовсім і, на жаль, я не знаю, чи можливо зробити це взагалі. 

Прес-релізи факсом та презентації в папках: як працюють комунікації в Японії

АвторЮлія Петрик
18 Грудня 2019
3 210

Коли йдеться про вихід стартапів на закордонний ринок, то зазвичай всі орієнтуються на Європу та Америку — як найбільш потужні та бажані майданчики для промоції. Та в східному напрямку існує ще один об’ємний та цікавий варіант, вартий уваги — Японія. PR Lead в MacPaw Юлія Петрик спеціально для Platfor.ma розповіла, як вони з командою відвідали конференцію Slush у Токіо, де презентували продукт CleanMyMac для японської аудиторії, та чим відрізняють робочі комунікації в цій країні.

Пам’ятаю, як я стояла у готельному номері на намитому штучному острові в новому районі Токіо — Одайба. І спостерігала, як з дороги у воду з’їжджає автобус і починає пливти по воді. Було дуже схоже на те, як в затопленому після зливи Києві їздять маршрутки. Виявилося, що цей автобус розроблений одночасно і для сухопутних, і для водних подорожей. Популярна розвага для туристів в Токіо. 

Kaba bus, автобус для сухопутних та водних подорожей

З одного боку Японія зустрічає технологічним проривом. Автобуси, що плавають, автомати на вулицях з їжею та напоями на будь-який смак (від газованого желе до рамену). А з іншого — японці досі надсилають прес-релізи факсом, читають друковану пресу та вірять усьому, що говорить телебачення. На зустрічах нам дарували презентації компаній, які мали вигляд меню в кафе у курортному Генічеську 90-тих. Побитий пікселем логотип компанії, кожний слайд в окремому файлі.

Ці рудиментарні методи роботи перетворилися на частину культурного коду японських ділових стосунків.

.сom в горлі: як працює sadfishing – пошук уваги й підтримки через скарги в інеті

АвторАнна Соха
17 Грудня 2019
3 327

Останнім часом за кордоном заговорили про появу нової тенденції, яку назвали седфішинг. Це систематичні розповіді про свої проблеми, сумні події та навіть хвороби на широку аудиторію – у соцмережах. Platfor.ma разом із психологом та блогерками розбирається, добре це чи погано.

У соцмережах люди часто показують своє життя з найкращого боку: курорти, красива їжа, спорт. Але для багатьох віртуальний простір стає до того ж і можливістю пожалітись на невдалий день. Нещодавно для такого контенту з’явився спеціальний термін – sadfishing. Його придумала британська дослідницька організація Digital Awareness UK, що вивчає психічне здоров’я. 

Отже, седфішинг – прагнення людей ділитися особистими проблемами і переживаннями в інтернеті, замість того щоб по-старому обговорити це з парою близьких людей. Загалом ми розповідаємо про свої переживання та проблеми, аби отримати слова підтримки і співчуття або щоб витягнути засілі думки з голови у світ та відпустити. Ми можемо накручувати себе, а перечитавши текст, зрозуміти, що насправді все добре.

Чому простір соціальних медіа замінює нам плече друга/подруги/партнера/мами? Невже, розповідаючи про проблеми з самооцінкою на широкий загал в Інстаграмі, ми почуваємось затишніше і комфортніше, аніж вдома в обіймах на дивані? Разом із гештальт-терапевтом та трьома героїнями ми спробували відповісти на ці питання. 

Отже, чи є седфішинг таким корисним явищем, чи він може погано впливати на здоров’я? Розповідає Антон Федорець – кандидат психологічних наук, гештальт-терапевт, співзасновник платформи онлайн-психотерапіі treatfield.com.

 

Антон Федорець

Цікаво, що термін «седфішинг» виник лише на початку 2019 року, – і це в англомовних матеріалах. Українською ж про явище досі майже нічого не написано. Зараз цей феномен трапляється часто і метафора дійсно дуже вдала: пишучи про свої проблеми, люди начебто «закидають вудку» – і ніколи не можуть бути впевненими, що саме вони витягнуть: підтримку, сміття чи токсичні відходи. 

Слід від початку зазначити, що причини і наслідки такої поведінки бувають різні, і седфішинг навряд чи можна розглядати як щось однозначно шкідливе або однозначно корисне. 

Почнемо з плюсів. Така кількість постів про хвороби, проблеми та складнощі – досить природна реакція на надмір «інстаграмного глянсового життя‎». Багато хто демонструє в мережі тільки свої перемоги, завжди шукає найкращого ракурсу для селфі, замовчує усе негативне. Не дивно, що в соцмережах народжується протест: ні, життя складається не тільки з професійних успіхів та подорожей тропічними пляжами! Ще один плюс в тому, що пишучи або читаючи про сумне, люди можуть позбутися самотності, відчути полегшення («я не один такий‎»). До того ж, пости про особисті трагедії й складнощі часто порушують важливі соціальні теми, дають старт суспільним дискусіям і змінам. 

Пишучи або читаючи про сумне, люди можуть позбутися самотності, відчути полегшення («я не один такий‎»). До того ж, пости про особисті трагедії й складнощі часто порушують важливі соціальні теми, дають старт суспільним дискусіям і змінам.

Пiдвантажити ще