1218 гривен: как прожить месяц на минимальную зарплату

АвторЮрій Марченко
9 Жовтня 2014
Теги:
Експерименти

Минимальная зарплата в Украине составляет 1218 грн. В 2014 году мне стало интересно, можно ли прожить месяц на эти деньги – и я решил проверить это на себе. Как мясоеду протянуть без мяса, что можно позволить себе на 39 грн в день и почему мопс питается лучше, чем главный редактор Platfor.ma – в первом материале об этом эксперименте.

День нулевой

Тридцатого сентября я проснулся и поел. Затем немного выждал и перекусил, после чего поел еще раз. Днем я пришел в редакцию, и не с пустыми руками – несколько видов роллов из ближайшего суши-бара и две большие пиццы обеспечили какой-никакой обед. Ближе к вечеру я немного покушал, а уже практически ночью плотно отужинал. Именно так я готовился к началу своего эксперимента, в рамках которого собираюсь месяц прожить на минимальную украинскую зарплату – 1218 грн.

Много это или мало? 1218 грн – это двести двадцать семь батонов марки «Киевский нарезанный». Или почти 25 кг куриных грудок. Шестьсот девять поездок на метро. Двадцать три бутылки Артемовского игристого вина. Около сорока процентов модели «Пальто серое в клетку» из магазина Zara. Впрочем, судя по моим расчетам, практически все это мне будет не по карману. Каждый день я могу тратить только по 39 грн и 29 копеек.

Я вешу 79 кг, живу в центре города и работаю в тридцати минутах ходьбы от дома – так что регулярных расходов на транспорт не предвидится. Что делать с коммунальными услугами – непонятно. В месяц мне нужно платить около 400 грн за свет и воду. Я и так не совсем представляю, как полноценно питаться, затрачивая по 13 грн на один прием пищи, и при этом не тратить деньги больше ни на что. А уж если еще и заплатить коммунальные, то я и вовсе рискую познакомиться с цингой ближе, чем хотелось бы. Решаю отложить этот вопрос. Вдруг в конце месяца я сорву куш в лотерею.

Зато сразу понятно, что в отдельный бюджет вне проекта нужно вывести моего мопса Агамемнона. Он создание странное, но вовсе не виноват в том, что и его хозяин не без странностей. К тому же Агамемнон не зарабатывает ничего, кроме лайков в Facebook, зато его корм, игрушки и пеленки отбирают в среднем по 600 грн ежемесячно. Такие затраты мне не по карману.

Вечером 30-го сентября я иду в супермаркет и начинаю заранее сорить деньгами из отложенных 1218 грн. Впрочем, советы друзей не проходят даром, и шопинг получается довольно мудрым. Ячневая и пшеничная крупы, килограмм картофеля, несколько морковок, капуста. Во фруктовом отделе обнаруживаются яблоки по 5 грн за килограмм. Выглядят они так, как будто есть их побрезговали даже червяки, но выбирать мне не приходится. В соседнем отделе нахожу две пачки макарон по цене одной. Обожаю акции. Особенно теперь.

Мясо мне не особенно по карману, но белок организму все равно нужен, поэтому я раскошеливаюсь на десяток яиц. В сумме все покупки обходятся мне в 57 грн. Не так уж много, учитывая целую кучу еды, лежащую на прилавке. Я настроен оптимистически.

День первый

В инструкции на пачке с пшенной кашей написано, что ее нужно минут 20 варить в кипящей воде. Инструкция довольно подробная, но пункта «Отойдите к компьютеру и забудьте о каше на полчаса» в ней нет. Однако я его все равно зачем-то исполнил, и каша, разумеется, пригорела. Половину пришлось выкинуть (примерно гривна потрачена впустую, машинально отмечаю я), зато оставшаяся часть выглядит довольно аппетитным месивом. На вкус тоже ничего.

Я сразу позволяю себе небольшое жульничество, и заедаю кашу солеными помидорами, купленными пару дней назад в недешевом магазине Le Silpo. Впрочем, особых угрызений совести нет – соленые помидоры, в общем-то, не самый элитарный продукт, и можно записать их на счет мифической бабушки из деревни.

День третий

Я все еще настроен оптимистически, но ходить по улицам становится все тяжелее. Раньше я и не замечал, какое колоссальное количество мяса жарится в Киеве на каждом углу. Все эти шаурмичные и бургерные волнуют мои душу и желудок. Тем временем сотрудники потешаются, что запустят в Facebook флешмоб «Что Юра не съест в этом месяце» с иллюстрациями аппетитной еды. Но зато подкармливают яблоками и печеньем. Спасибо, друзья.

Не то чтобы я был перманентно голоден, но такому бывалому мясоеду как я очень нелегко обходиться без привычных бифштексов или хотя бы колбасы. Во время обеда избегаю заходить на кухню редакции, где царят ароматы сарделек и котлет. Кроме того, годы работы за компьютером приучили меня то и дело съедать что-нибудь необязательное вроде фруктов, мороженого, чипсов или шоколада. Сейчас мне эти снеки недоступны. Тяжко.

Между делом заглянул на презентацию сайта http://officiel-online.com/, главредом которого стала наш автор Даша Заривная. Бесплатное шампанское – это очень кстати. Но не могу себе простить, что опоздал на фуршет.

Вечером составил компанию подруге во время ужина в кафе одного из винных супермаркетов города. Разделение обязанностей было следующим: она ела овощи-гриль, я смотрел на меню, на ее тарелку, а также на тарелки людей за соседними столиками – и страдал.

Между тем, эта трапеза натолкнула меня на размышления. На тарелке моей спутницы мы насчитали следующие продукты: одна картофелина, пару ломтиков помидора, два кусочка перца и обрезок баклажана. Я уже немного натренирован нищетой, поэтому моментально вычисляю, что стоимость всего этого великолепия – от силы пару гривен. Между тем, в счете указана несколько другая цена: 79 грн. Неплохая маржа. Кажется, я не тем занимаюсь в жизни.

День седьмой

Многим из нас заботливые друзья привозили из поездок разнообразные шоколадные фигурки. Обычно судьба их незавидна: все эти ангелочки и какао-животные годами черствеют на полке, а затем улетают в мусорники. Теперь-то я понимаю, какая это большая ошибка. Недавно подруга привезла мне из Львова шоколадный пистолет, который теперь пришелся как нельзя кстати. Каждый день я понемногу обгрызаю его, и шоколад еще никогда не был для меня таким вкусным. Что делать, когда пистолет кончится – непонятно.

Вообще, и особенности восприятия вкуса, и психология в относительно экстремальных условиях «13 грн на одну трапезу в самом дорогом городе страны» меняются очень быстро. На выходные ко мне приехал погостить отец, и привез гостинец от матери: вареную курицу. То ли несколько дней на пшене и картошке дали себя знать, то ли мать превзошла саму себя и приготовила величайшую курицу в истории – но я с огромным удовольствием съел буквально каждую молекулу этой покойной птицы.

Голова переключается на авральный режим экономии очень быстро. За эту неделю я уже несколько раз ловил себя на довольно странных реакциях. На днях я проходил мимо одного из общепитов, где как раз шла разгрузка товара. Из дырявого мешка с картошкой вывалился один огромный корнеплод, и я вдруг задумался, что если схвачу его и убегу, то ни общепит, ни грузчики этого даже не заметят – а я зато получу неплохой и, что самое главное, бесплатный ужин. Я, конечно, внутренне ухмыльнулся своим размышлениям, но как я запою через пару недель, если передо мной рухнет в грязь что-нибудь более аппетитное? Например, ананас. Страшно хочется ананаса.

Другой случай был еще более пугающим. Сейчас у меня гостит мой друг Леша, который оказался действительно другом, потому что моет посуду. Леше дурацкие эксперименты не очень интересны, поэтому он каждый день наминает макароны с сосисками и прочие наваристые блюда. Когда отец привез мне курицу, я договорился с другом о коллаборации: он варит вермишель с соусом, а я угощаю его курицей. Когда я зашел на кухню, то буквально остолбенел: на тарелках с оговоренными макаронами и курицей сбоку лежала целая груда сыра. «Это же моя брынза, купленная на Житнем рынке за 9 гривен 70 копеек, Леша взял ее и нарезал, все пропало», – пронеслось у меня в голове. Впрочем, обошлось – Леша оказался настоящим другом, и субстанция на краю тарелки была его плавленым сырком. Брынза была вне опасности. Начинаю себя побаиваться.

День девятый

С первого октября и по сегодняшнее утро я потратил 217 грн из доступных на эти дни 352 грн. При этом в списке трат есть такие необязательные вещи как арахис и даже бананы – правда, подпорченные – 5,70 грн за три штуки. Самая же большая трата на один продукт – это 30 грн на ром с колой на открытии «Пинг-Понг Бара». Вообще-то меня им угостили, и я заранее сформулировал для себя, что если кто-то из друзей предлагает, то отказываться я не буду. Но тут ситуация иная – сгоряча я сам попросил своего приятеля мне его купить, и теперь угрызения совести вынуждают меня внести эти 30 грн в общую смету.

В целом же 217 грн из 352 грн – по-моему, отличный показатель, особенно учитывая то, что у меня еще осталось по пачке крупы и вермишели. Впрочем, если бы не родительская курица, дела были бы плохи – от постоянных каш, макарон и картошки я уже слегка сатанею. Всерьез выручают яйца – одинокое яйцо, умело расположенное на груде пшенной каши, добавляет блюду сытности и даже некоторой элитарности. Спасибо вам, куры, за это изобретение.

Также отдельно хотел бы поблагодарить морковку. Во-первых, это полезно, во-вторых, одну штуку можно грызть очень долго, обманывая желудок тем, что это якобы какой-нибудь вредный, но вкусный снек. Ни один Orbit или Dirol не сравнится с этой эко-жвачкой.

Впрочем, нужно понимать, что деньги я трачу практически исключительно на еду. На прошлой неделе я слегка приболел, и если бы не помощь друзей да семейное наследие в виде набитого лекарствами шкафчика, то покупка какой-нибудь микстуры могла меня обанкротить. Легальные развлечения мне также не особенно доступны: в принципе, я могу сходить в кино, например, в среду – День зрителя, когда билеты дешевле. Но все равно слегка смущает осознание того, что за полтора часа любований на то, как добрый амбал крушит злого, я должен выложить почти весь свой дневной бюджет. Зима близко, но о покупке теплых вещей нечего и думать – для этого я должен был начинать экономить с прошлого февраля. Таким образом, все, что мне доступно – это просмотр пиратских фильмов, прослушивание пиратской музыки и перечитывание старых книг.

Несмотря на все это, по-прежнему настроен оптимистически. По-прежнему хочется ананаса. Понемногу гибну без мяса. Понемногу начинаю мечтать о том, что съем первым делом после окончания эксперимента. На сайте с аппетитным названием Поваренок.ру есть 27 рецептов «Мяса по-французски» – блюда, о котором французы, скорее всего, и не слышали: свинины с ананасами. Кажется, выбор предрешен.

Продолжение:

1218 гривен: как прожить на минимальную зарплату. Часть вторая.

1218 гривен: как прожить на минимальную зарплату. Часть третья.

1218 гривен: как прожить на минимальную зарплату. Часть последняя.

Найцiкавiше на сайтi

Нова програма грантів House of Europe для креативних українців від ЄС. Ось усе, що потрібно знати

АвторPlatfor.ma
18 Жовтня 2019

16 жовтня програма House of Europe оголосила перші конкурси заявок на гранти та програми в Україні. Розповідаємо, для кого відкриті ці можливості, як податися та отримати фінансування.

House of Europe («Дім Європи») – це нова ініціатива Європейського Союзу для України. Вона дає можливості для творчого та професійного обміну на персональному рівні: стажування, навчальні поїздки, резиденції в Україні та країнах ЄС.

Протягом наступних трьох років House of Europe з бюджетом у 12,2 мільйона євро реалізує понад 20 грантових програм у сфері культури та креативних індустрій, освіти, соціального підприємництва, медицини, медіа та роботи з молоддю.

 

House of Europe передбачає персональні гранти. Це означає, що вам не обов’язково належати до якоїсь організації, щоб подати заявку, – ви можете зробити це самостійно.

А ще програма функціонуватиме за межами «київської бульбашки» та приділятиме окрему увагу середнім та малим містам: працюватиме з місцевими хабами, підтримуватиме креативних підприємців у регіонах, а мобільний павільйон «Дому Європи» мандруватиме українськими містами.

 

Ілюстрація світового рівня: як Сергій Майдуков працює з The New Yorker та The Guardian

АвторОльга Войтенко
16 Жовтня 2019

 Сергій Майдуков – український ілюстратор, який регулярно працює з найбільш впливовими виданнями світу. Навіть за той час, поки редагувалося це інтерв’ю, він встиг зробити дві обкладинки до американського та британського The Guardian Weekly, а ще ілюстрацію в The New Yorker. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, як отримати можливість співпрацювати з The New York Times, що в голові у арт-директорів, а також про те, чого не вистачає українським ілюстраторам.

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю людини, з якою треба працювати. А може навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним занурення в тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

Сергій Майдуков, «Формула Штайнмаєра»

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого шо «ой, ні, у вас не такі роботи». На початку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі написав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от маємо заявку – в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь? І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю ідеї, отримую фідбек, фіналізую картинку.

Як мозок вас обманює?
Уривок із нової книжки Асі Казанцевої

13 Жовтня 2019

У видавництві Vivat вийшла третя книга наукової журналістки, нейробіологині та популяризаторки науки Асі Казанцевої «Мозок матеріальний». У ній авторка розповідає про таємниці будови і роботи мозку та наголошує: попри те, що він мінливий і неосяжний, наче чорна діра у космосі, ми здатні навчитися ним керувати. Platfor.ma публікує уривок про те, як хибні спогади та фальшива любов до спаржі можуть зробити нас кращими людьми.

Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

Людина-активізм: як одна Наталя Шевчук розвиває соцрекламу, бореться з хутром і пропагує екологію

АвторЮрій Марченко
10 Жовтня 2019

– Коли і як ти зрозуміла, що ось ці історії про розумне споживання, веганство, толерантність – це твоє? 

– Звісно, я не сиділа і не думала: а що ж буде моїми ідеалами? Років 12 тому, коли у моєму домі з’явився інтернет, я знайшла сторінку в Живому журналі, де сиділи люди, які рятували кішок і собак. Я побачила кадри із притулку в Бородянці, куди звозили тварин, закривали на маленькій території, не давали їсти-пити, і вони просто вмирали серед трупів і фекалій. А котів комунальники «утилізовували» методом «я засуну всіх в мішок і заб’ю палкою». І ось у всьому Києві знайшлося кілька сотень жіночок, яких це жахало, і їм було не байдуже.

Уяви собі: живеш ніби в нормальній країні, а потім дізнаєшся, як насправді у тебе поводяться з тваринами. Мене це шокувало, у мене навіть депресія почалася, на пігулках сиділа. Посиділа і почала щось робити.

Як все відбувалося для мене: я жила на околиці Києва, де була купа бездомних собак. Коли я бачила собаку/кішку, яка щойно народила цуценят, то я ніби брала над ними усіма кураторство. Мала їх обробити від паразитів, перевірити здоров’я, а потім прилаштувати у хороші руки. Зараз це вже набагато легше: є купа ініціатив типу Adopt Don`t Stop, можна наробити красивих фото і тваринку швидко заберуть. Тоді всього цього не було. Коли я брала 6-7 цуценят, то кілька місяців присвячувала тому, що намагалася їх кудись прилаштувати: клеїш оголошення, стоїш в переході.

А далі ще й треба простежити, як їм живеться у нових господарів. Бо це зараз всі зрозуміли, що брати безпородну собаку – це нормально. А тоді такі песики відправлялися в основному в села, де їх саджали на ланцюг – хоча обіцяли цього не робити.

І ще окрема проблема була з перетримками. Це люди, які готові були у себе потримати тварину, поки не знайдуться постійні господарі. Одного разу трапилось таке, що всі перетримки, всі родичі і всі друзі вже були зайняті, а у мене на кураторстві опинилося сім собак. Тоді я зняла якусь хату на Софійській Борщагівці: задрипану, без опалення і води. Зате зі справжньою сільською пічкою-лежанкою. Ми з подругою Валерією взяли собак і жили там з ними, вечорами приходили друзі й допомагали нам поратися.

Раз на тиждень я, у вечірній сукні і накладними віями, вела якісь корпоративи багатим дядькам і потім знову решту часу сиділа із псами на печі. Цікавий був час.