Кілька років тому в моєму світі не було місця судочкам, депозитам і сезонним гардеробам. Я жила на широку ногу, не задумуючись про завтра. Не раз я намагалася взяти фінанси під контроль. Коли на світ з’явилася моя донька, на мені висів величезний борг за кредиткою – з ним вдалося розібратися достатньо швидко, тому що молодим матерям не потрібно нікуди ходити і нічого особливого купувати. Залишившись без житла в гарячий сезон, я переїхала до хрущовки без меблів, облаштувала її чим попало і зменшила чек на оренду вдвічі. Розбивши свою Honda, я пересіла на вживаний Smart. 

Втім, довгоочікувані депозити та заощадження ніяк не з’являлися самі собою: поїздки, нові плаття, неймовірні рахунки від стоматолога і невдалі спроби почати власний бізнес знищували мої гроші дочиста. Поки вдавалося протягнути від зарплати до зарплати, управління особистими фінансами для мене завжди залишалися чимось, про що потрібно буде подумати завтра.

Зараз мені 34, і за останні 10 років я точно заробила на власне житло, але житла в мене немає. На те є декілька причин. По-перше, моє дорослішання припало на 90-ті та пройшло в родині шкільних вчителів: усі наші зусилля із «фінансового менеджменту» були спрямовані на те, щоб вижити. По-друге, самостійне материнство і стресова робота розмащували мене таким тонким шаром, що спонтанні витрати були однією з небагатьох віддушин, яку складно було відпустити. І по-третє, шопінг для мене був не лише видом соціалізації, а й компенсацією проблеми із самооцінкою. Мені не потрібно було думати про те, як поводитися в товаристві гарно одягнених людей, якщо я також була гарно одягнена і могла злитися з натовпом. 

Я не з тих сніжинок, які відмовляються від зубної щітки, турбуючись про свій вуглецевий слід. Однак мій рух до свідомого споживання – коли ми купуємо лише найнеобхідніше – розпочався саме з думок про відходи. Коли в Одесі відкрився «Добробутик» (магазин, куди можна безкоштовно здати поношені речі чи придбати собі щось з чужого плеча), я вперше змогла сповна оцінити, як багато одягу люди купують на один раз. Розібравшись у тонкощах сортування відходів, я впевнилася, що сім’я може виробляти пакет сміття на тиждень, а не на день, як було раніше. Усе це змусило мене задуматися про те, що гроші, які можна було б збирати на власне житло, я, по суті, витратила на сміття: матеріальне, смислове, статусне. До кінця 2019 року я перестала боятися і полюбила свідоме споживання. 

Фінансові марафони і стратегії заощаджень здаються мені надто нудною справою, щоб серйозно в цьому розбиратися. Я люблю прості покрокові інструкції, навколо яких можна імпровізувати. Саме таку дає книжка Кейт Фландерс, яку я запоєм прочитала на новорічних канікулах. У цій книжці канадійка мого віку зі схожим списком проблем і запитів розповідає про те, як за рік набула кілька корисних споживчих звичок, взяла фінанси під контроль і навчилася заощаджувати на довгострокові цілі. Робить вона це без ура-мотиваційного булшиту в дусі «ви зможете!» і «треба просто зробити це зараз». У книзі відчувається турбота, а не маніпуляція.

Внизу були коти. Штуки чотири чи п’ять. Це було дещо дивно, бо до того за кілька днів вештання цим європейським містом я не бачив жодного. Виявилося, що я потрапив у місто собак, а коти там тусуються тільки навколо головної туристичної пам’ятки – старовинного замку. Я просто стояв і роздивлявся, як вони валяються прямо біля древніх стін.

Раптом я почув поруч голоси:
– Там кіт!
– Так, це кіт.
– Два коти!
– Дивись, три коти!
– Чотири!

Цю філософську бесіду вела якась маленька дівчинка та її, напевно, мати. Але головне для мене було не це. Вони розмовляли іспанською! А я все розумів.

Ес ун гато. Сі. Дос гатос. Трес гатос. Вео куатро гатос. Ну, все ясно.

Це було дивовижне відчуття. Я ж ніколи не вчив цю мову спеціально, просто раз на день клацав якісь кнопки в розважальному мовному додатку. І раптом розумію чужу розмову на вулиці, хай це і не обговорення квантової механіки, а лише переоблік наявних котів.

Приблизно рік тому я помітив, що чимало часу приділяю онлайн-грі, де треба атакувати чужий замок. Атакувати замки – це, звісно, дуже важливе вміння в сучасному світі, але потім я задумався, що і я, і чимало інших людей приділяють час, аби прокачати якогось віртуального персонажа, забуваючи про те, що прокачати можна і себе реального.

Тому я захопив чужий замок, прогуглив «додатки для вивчення мови» і завмер перед 20 відкритими вкладками браузера з текстами про плюси і мінуси різноманітних сервісів. Тоді плюнув і просто навмання обрав Duolingo – тим паче, що його називали найбільш популярним у світі. Щоправда, на базі української поки що можна займатися тільки англійською. Я хотів іспанську, тож вчив її на базі російської.

Хоча, звісно, Duolingo – це не єдиний варіант. Вже після того, як я повчився кілька місяців, друзі радили мені Lingvist. Переконували, що фрази там більш актуальні для життя, та й вимова краща.

А для вивчення чи поглиблення англійської є, скажімо, Lingualeo – теж досить успішний проєкт з більш ніж 20 млн користувачів. Ще один гігант – Babbel з сотнями співробітників і 14 різними мовами.А Busuu дозволяє вчити мову в партнерстві з іншими людьми й, мабуть, знаходити таким чином мотивацію. Втім, жоден з цих додатків я не пробував, тому і радити не можу.

В Duolingo система така. Тобі дають певний вислів іноземною чи твоєю мовою, а ти його перекладаєш. Є різні способи – скажімо, обрати правильні слова та їхній порядок з «баблів» чи вводити самотужки. Є і можливість тренувати вимову, коли ти повторюєш за додатком якісь фрази. Внаслідок постійного повторення вчиш і слова, і побудову речень. Алгоритм налаштований так, що завдання весь час змінюються, і, в принципі, це не нудно.

Єдиний нюанс – що фрази ці бувають дещо дивними. Ну, так, іноді я їм пізно вночі, це корисно. Але, скажімо, мені дійсно цікаво дочекатися життєвої ситуації, коли я нарешті зможу аргументовано сказати іспанською: «Вибачте, я пінгвін».

Ну або чи вийде в мене колись скласти такий діалог?
– Чоловік платить хлопчику.
– Так, але свиня не читає листа.
– Ведмідь любить дівчинку.
– А чому ти не чіпаєш черепаху?

Це все абсолютно реальні фрази, за якими в Duolingo вчиш іспанську. В інших мовах культурні особливості теж є, скажімо, в італійській начебто зубриш «Вона не бачила тіла, коли зайшла в кімнату» або «Чому в вашій сумці пістолет», у французькій: «Чоловіки багаті й спокійні», а в турецькій: «Діти пішли в школу, не поголившись».

Ну а англійську відточуєш на «згідно з цією книгою, коні та птахи – це родичі», або чомусь такому:

В проекте приняли участие шесть человек: трое в возрасте 15-20 лет и трое – 60+. В итоге образовались пары, в которых каждый человек условно представлял свое столетие и свое кино. Задачей участников было назвать три фильма, которые бы они могли посоветовать друг другу, и один из них был обязателен к просмотру. Таким образом, 70-летний джентельмен мог смотреть «Дэдпула», а 16-летний абитуриент – «Берегись автомобиля». Куда могут завести разговоры о кино, можно прочитать ниже.

Цель этого проекта – показать трансформации, которые проходили в нашем обществе на примере кино. Как менялись вкусы, как менялись фильмы, как менялись технологии и как менялись мы.

Татьяна Александровна, пенсионерка, 62 года
В молодости – киноманка. Любила  Тарковского, Гайдая, Захарова и Феллини. Уже много лет не смотрит современное кино. Любит ходить на выставки и слушать классическую музыку.  Не признает развлекательные фильмы и людей, которые едят во время просмотра (особенно поп-корн).

Смотрит: «Отель “Гранд Будапешт”».

Очікування: 
Письменниця і королева французької словесності писала не тільки про права жінок на сексуальну свободу. Величезне місце в її творчості займали образи тварин. Тому не дивно, що Колетт надихали її домашні улюбленці, а саме французький бульдог Сусі і коти. Коли натхнення покидало письменницю – вона просто брала на руки Сусі і починала шукати бліх в його густій шерсті. Якщо ступор не минав — допомогали коти. Магічним чином пошук паразитів сприяв творчому підйому Колетт. Що ж, перевіримо.

Реальність: 
В моїх котів бліх немає, тому я вирішила залучити до експеримента Тішку, великого кудлатого пса, який живе в моєму дворі і користується повагою і авторитетом серед жителів будинку. А тому завжди ситий і добрий, а сьогодні ще й терплячий. У нього обладнано своє спальне місце в під’їзді, тому я знала, де його шукати.

А от пошук комах мені особливого задоволення не приніс. Але Тішці процес явно подобався, він раз у раз перевертався з одного боку на інший, мовляв, нічого там шукати, потрібно просто почухати його черевце. У самий розпал дійства сусіди, ніби змовившись, виходили з квартир по своїм справам, проходячи повз мене з німим запитанням в очах «Що це ти твориш, жінко?». Ми не так близько спілкуємося, тому перспектива стати «тією дивною сусідкою» мене не лякала. Я все чекала натхнення, методично перебираючи густу шерсть пса. Однак муза явно в цей вечір випивала з кимось в барі. І все, чого мені хотілося — скласти їй компанію.

Творчий результат: 
Білий пудель Франц виринув з підворіття, і квапливо поспішив уздовж вулиці. Раптом з’явилася зграя бродячих собак і оточила його. Нічого хорошого це не віщувало. Але і здаватися Франц не мав наміру. Він пішов в сторону потенційних кривдників, вирішивши діяти на випередження, і сказав:

— Ем .. Я можу вам чимось допомогти?

— Можеш. Я бачу, пес ти домашній, а значить освічений, — хриплим голосом відповів найголовніший зі зграї, — Допоможеш нам у філософській суперечці. Я, наприклад, згоден з думкою Канта і вважаю, що людина вільна як моральна істота, що творить культуру, але в емпіричному світі, де панує необхідність, людина не вільна.

— А я підтримую Гегеля і впевнений, що люди не вільні у виборі об’єктивних умов дійсності, але вільні у виборі засобів їх здійснення,— відповів його опонент.

— Що скажеш? — в один голос запитали вони.

«Гав-гав, — подумав Франц, — просто гав-гав …» 

Я – киянин і все своє життя, окрім часу, коли подорожував, жив у столиці. Київ – це квінтесенція всього хорошого і поганого в Україні.

За спеціальністю я соціолог, навчався на факультеті соціології і права у КПІ. Але я не пішов на магістратуру, вважаючи, що немає гіршого рішення, ніж ще два роки життя віддати університетській парті в Україні. Прийшовши на державний екзамен з наплічником, я першим з аудиторії склав іспит, захистився і одразу ж поїхав в Одесу.

Після Одеси я зрозумів, що мені потрібна велика мандрівка, і восени я подорожував Європою. До речі, в мене є прикрий досвід поїздки з людиною, якої не знаєш. Побачивши на «Студкаучі» оголошення дівчини, що шукала напарника для подорожі у Францію, я погодився. Ми посварилися на десятий день під Ліоном і повністю розділились. Жодної романтики, ми просто не зійшлися характерами та інтересами. Після цього я вирішив, що буду подорожувати один.

Коли ти їдеш автостопом сам, більшу частину дороги спілкуєшся з водіями. А якщо б вас, стоперів, було двоє, тоді не було б такої атмосфери «дорожнього тет-а-тету».

Після Європи я почав планувати подорож до Китаю. В мене була своя причина їхати саме в цю країну. Я розмовляю китайською, яку опанував ще в школі – у Гімназії східних мов. Колись я взагалі думав, що пов’яжу своє життя з Китаєм. Ще у 15 років, навчаючись у 10-му класі, я представляв Україну на Всесвітній олімпіаді з китайської. Погодьтеся, дуже неправильно знати настільки поширену мову і не користуватися нею.

Рене Магрітт – «Голконда». Ця картина була написана у 1953 році. Взагалі-то Голконда – це стародавня індійська фортеця та центр видобування алмазів. На думку більшості дослідників, в цій роботі Магрітт замислюється над місцем окремої людини в загальній системі суспільства.

Амадео Модільяні – «Портрет Маргарити». Робота створена у 1917-1918 роках. Саме портрети стала головним жанром для італійського митця. «Людина – це все, що мене цікавить. Обличчя – найдосконаліший витвір природи», – говорив він.

Но для начала надо было основательно вникнуть в тему. Среди отечественных исследований я нашла всего две работы, посвященных в целом теме трансгендеров (о детях и близко не было) и тут же потихоньку начали закрадываться сомнения, что не так-то все просто будет. Одновременно с этим я отправила запрос в Институт психологии при Южноукраинском педагогическом институте и частный центр детской медицины и психологии, в надежде, что у них есть специалисты, которые, возможно, сталкивались с такими детьми и могли бы ответить на мои вопросы.

Даже несмотря на то, что в институте мой вопрос вынесли на консилиум, успехом это дело не увенчалось. Никто этим никогда не занимался: «Тема закрытая и для работы аналитика не простая, а консультирующие психологи и вовсе не берутся. Хотя и прецедентов у моих коллег, говорят, не было. В приюте у нас была девочка-гермафродит, но от нее побыстрее избавились, так как не знали, что с ней делать – и передали медицине».

В частном центре мне ответили примерно то же самое, только у них и гермафродита не было.

Когда я рассказывала об этой идее своим друзьям, они мигом делились на две группы. Первая половина – преимущественно девушки, удивлялись: «Ого, ничего себе». Вторая, обычно мужчины, недоумевали: «А что тут особенного?». Дело в том, что социальное давление заставляет женщин постоянно смотреть на себя, оценивать, сравнивать, искать недостатки. От мужчин подобного никто не ждет, а контролировать свое щетинистое лицо ежечасно совсем не нужно, вот и связь с зеркалом не так очевидна. Кстати, знак Венеры, вот эта штука со стрелочкой штука – ничто иное как символ зеркала.

На мысли об эксперименте отчасти повлияли социальные сети. В особенности чувство тотального раздражения из-за моего участия в интернет-культуре лжеулыбок. Вы точно знаете такие случаи: лично знакомы с человеком, в курсе его проблем, часто их обсуждаете, и в целом очень вовлечены в процесс. А тут вдруг фотография в Инстаграме с улыбками, эмодзи, подписями «прекрасное утро», хештегами и вот этой всей социальной мишурой.

Селфи и зеркало – составляющие одного процесса. Как-то раз я наткнулась на фейковую новость о том, что психологи определили новое отклонение «селфитис» – «обсессивно-компульсивное желание фотографировать самого себя и размещать эти снимки в социальных сетях». И, хотя статья была шуточная, само название мне понравилось.

Ведь за каждым селфи – от 5 до 40 неудачных фотографий и несколько минут потраченного времени. Это если вы участник. Подозреваю, каждый помнит, как неловко смотреть со стороны, когда кто-то делает селфи. Где-то такое же чувство я испытываю, когда захожу в общественный туалет, а там кто-то не закрылся: невероятно неловко и хочется провалиться под землю. Вот так и селфи. Кажется, что нужно срочно отвернуться и сделать вид, что ничего не было и говорить как ни в чем не бывало.

В общем, так:

Цель эксперимента – не оценивать себя посредством зеркала или объектива фронтальной камеры.

Условия – Не смотреть на себя в зеркало и любые отражающие поверхности, никаких селфи.

Длительность – четыре недели.

Объект исследования – я.

Нарушение правил – было пару раз, в особенности, когда нужно было купить зимнюю куртку, а продавщица отказывалась понимать, почему я не могу оценить, как вещь на мне сидит.