Наскільки складно в еру цифрових технологій влаштувати собі хоч якийсь інформаційний детокс, на власному прикладі перевірив журналіст Олексій Симончук, адже цілий рік він не публікував і не коментував нічого в Фейсбуці. Які кроки він для цього робив, яких складнощів зазнав і навіщо взагалі на це наважився – читайте у матеріалі.
Раніше я дуже багато часу проводив у Фейсбуці. Коменти незнайомим людям – будь ласка, експертні (насправді, ні) пости на будь-яку тему – давайте відразу 42. Ісламська держава, Верховна Рада, чергова поразка Динамо Київ: все може бути джерелом натхнення для нового поста або коментаря.
Є така чудова книжка американського професора Тома Ніколса «Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими». Там дуже багато смішних і показових прикладів про «експертність» таких ось знавців всього на світі. Розповім про один із них.
У 2013 році молода жінка, пославшись на зайнятість із дитиною, твітнула: «Не можу знайти хімічні та фізичні властивості газу зарин, будь ласка, допоможіть». В коментарях дехто на ім’я Ден Кашета виправив жінку та зауважив, що зарин – не газ. А у відповідь отримав таке: «Так [лайка] зарин – це газ, ти бездарний [лайка]. Зарин – це рідина і може випаровуватися… тож заткни свою [лайка] пельку». На цьому й скінчилася розмова студентки та «розумника». Останній, до речі, виявився експертом із зарину та питань хімічної зброї, директором консалтингової фірми з безпеки в Лондоні Деном Кашетою.
Цю ситуацію автор наводить у книжці як класичний приклад того, що цінність фаховості помирає, а люди, які помиляються, замість того, щоб змиритись із власною неправотою, ще завзятіше кидаються захищати свою думку. Повністю занурившись у це ФБ-життя, одного разу я зрозумів, що так далі продовжуватись не може. По-перше, хотілось бути більш спокійним і менше рефлексувати на дописи незнайомців. По-друге, розумів, що нікому моя експертність також не потрібна.
Мою головну мотивацію зменшити час у Фейсбуці можна поділити на чотири пункти. Перший – там дуже мало дійсно цікавих, смішних чи просто класних постів. Так, можна знайти кілька блогерів, які роблять справді якісний контент, але це дуже низький відсоток серед всіх. Плюс алгоритми Цукерберга все одно будуть показувати те, чого ти не хотів би бачити.
Другий – я там проводив багато часу, навіть дуже. Не скажу, що відтепер я хочів витрачати цей час на допомогу людству чи мав якісь інші амбітні плани, але все одно хотілося б перерозподілити його.Третій – псевдо-експертність вражає, вона усюди і від усіх, кожен хоче висловитися на кожну тему. Четвертий – написавши пост, ти постійно оновлюєш застосунок у надії побачити новий лайк. Це набридає.
Без коментарів
Отже, спочатку я перестав коментувати. Виявилося, що це дуже легко. Не погоджуєшся з якимось постом? Просто гортай стрічку далі й ти забудеш про нього через хвилину. А якщо це настільки легко забути, то значить воно дійсно не варте твоїх уваги та часу.
До того ж, я вирішив, що треба робити стрічку в Фейсбуці більш якісною. Я відписався від кожного, хто публікував те, що мені категорично не подобалося, щоб не злитися і не витрачати на це час. Завдяки цьому я дійсно зміг стати більш спокійним і вже не реагував так жваво та енергійно на пости інших людей. Але залишилась ще одна проблема – я все одно дуже багато часу проводив у соцмережі. Так, іноді це було потрібно і корисно, але у більшості випадків – просто бездумне гортання стрічки вниз.
Фейсбук — тільки для роботи
Рік без постів
Тому я вирішив, що припиняю писати пости про все на світі й буду публікувати лише лінки на свої тексти. За планом, після цього в мене мало з’явитися купа вільного часу, адже тоді не треба було б постійно перевіряти кількість лайків під своїми розмірковуваннями над темою дня. Плюс так буду використовувати соцмережу лише для робочих цілей. Так і вирішив. Жодних зайвих коментів чи постів.
Рік без постів
В чому мінуси
У листопаді 2018 року в мене взагалі не було часу на Фейсбук – я туди майже не заходив і припинив публікувати будь-що. Пройшло декілька місяців і стало зрозуміло, що так можна жити без проблем, тому я вирішив перевірити, чи зможу протриматися рік. Як ви зрозуміли зі спойлера у заголовку – зміг.
Загалом, всі труднощі Фейсбук-стриманості можна виокремити в одну – хочеться щось написати. Особливо хочеться публікувати свої тексти та поділитися таким чином результатами своєї роботи. Але і просто пости рвалися на волю, бо, погодьтесь, минулий рік був повний на події. Наприклад, коли я вирішив провести цей експеримент, тільки-но почали з’являтися борди «Президент – слуга народу» – тоді всі думали, що це промо відомого серіалу. Сьогодні вже майже рік, як Володимир Зеленський є президентом України, і я не написав про це жодного символу!
Що це дало
Дійсно з’являється більше вільного часу. Не треба думати, звичайно, що я його витратив лише на корисні та важливі речі на кшталт допомоги нужденним. Ні, я, наприклад, не перестав постити в Інстаграм. Можна, звичайно, почати говорити, що там інша аудиторія, контент і менш «експертна» стрічка, але кому то треба.
Але все ж таки, вільний час допоміг і з роботою та іншими речами. Наприклад, я став більше читати та дивитися нові фільми та серіали, які раніше ігнорував, бо треба було вирішувати надважливі справи у Фейсбуці. Також вже не хочеться рефлексувати на все на світі. Особливо на новини, які помруть через день, і ніхто їх вже не згадає, а витрачений час тобі вже не компенсують.
В чому мінуси
Якщо говорити про мінуси, то найголовніший, напевно, це випад з інформаційного простору. Враховуючи, що я працюю журналістом і щодня пишу тексти, треба завжди розуміти, що відбувається навколо, які теми найцікавіші людям. Фейсбук із цією задачею добре справляється.
Ще один мінус також робочий. Адже чим більше ти публікуєш у Фейсбуці результатів своєї роботи (у моєму випадку текстів), тим частіше до тебе будуть звертатися з пропозиціями щодо співпраці. А коли ти не говориш про себе та свої успіхи, не показуєш, що саме ти робиш, то, звичайно, таких пропозицій буде менше. В сучасному світі соцмережі – це дійсно постійно діюча виставка твоїх досягнень. Тож якщо постійно не нагадувати, що ти щось можеш і робиш, то люди про це забувають.
При цьому не можу сказати, що без мене Фейсбук осиротів. Не було такого, щоб люди десятками писали мені на сторінці: ти куди пропав, нам не вистачає твоїх експертних думок із приводу грантів Українського Культурного Фонду, гри футбольної збірної та виступу Ломаченка. З іншими людьми я взагалі свій цифровий целібат особливо не обговорював. А у тих, з ким говорив, думки розділилися. Перші вважали це дурною та незрозумілою ідеєю, другі – навіть не звертали уваги. Що теж певним чином говорить про те, наскільки нам потрібен Фейсбук, а ми – йому.
Формально мій річний експеримент вже закінчився. Втім, його інерція поки все одно продовжується. Я все ще не почав знову публікувати пости. І, головне, не буду цього робити поки не зрозумію, навіщо це мені дійсно треба.