— Чим ви взагалі займаєтеся?

— Я фотограф, займалася створенням контенту для різних брендів або інстаграм-магазинів в Києві. Під час ранньої вагітності, до повномасштабного вторгнення, зокрема цим і займалася. А от 24 лютого ми втекли у Трускавець, звідки я родом і де зараз живуть мої батьки.

— Як ви взагалі зустріли 24 лютого? На якому місяці тоді були?

— Я тоді була на третьому місяці вагітності. Ми прокинулися о 5 ранку від голосних незрозумілих звуків, хвилин 20 я просто не розуміла, що відбувається, і не вірила в те, що можливо коїться. Я все чула і головою розуміла, на що це схоже, тому що до цього все і йшло. Але все одно відмовлялася вірити. Прийшла війна. У нас навіть не було тривожної валізки, настільки ми не були готові. Тому за 20 хвилин я на піжаму натягнула спортивний костюм, схопила кота, документи та техніку і ми з чоловіком швидко виїхали. Навіть встигли покинути місто, добиралися 14 годин без перерв. Було страшно, вили сирени, лунали вибухи, а з вікна машини було видно сильний стовп диму. Цей день був важким, але коли добралися у Трускавець, стало трішки спокійніше. Це все ж не столиця, а Київ завжди був і є центром російської агресії. 

— Коли ви їхали, у вас були побоювання саме за дитину?

— Страшні. Крім того, що було стресово та дуже холодно, на день 24 лютого у мене було назначено УЗД у Київському пологовому будинку. Коли о 5 ранку все почалося, я почала збиратися і несподівано подумала: «Стоп, мені не можна пропустити УЗД». Ці аналізи на ранніх стадіях важливі, адже там вимірюють, чи все нормально розвивається, чи немає ніяких вад або вроджених проблем у плоду. Я дуже переймалася цим, але вже потім стала на облік у Трускавці й все здала. 

Ми приїхали сюди й стало ментально легше, але все одно я не розуміла, що буде далі. Яке майбутнє у дитини, як пройде вагітність, чи не вплинуть бойові дії і, головне, моя на них реакція на розвиток плоду? А тоді події розвивалися так страшно, що з кожним переглядом новин ставало все більш незрозуміло, куди рухається ситуація. Новини були навколо: в телевізорі, телефоні, соцмережах, на вулицях. І ми все це вбирали, бо хотіли почути щось позитивне, а його не було.

— Як це впливало на вас?

— Звісно, на цьому фоні я почала перейматися за дитину і за сім’ю. Через це я почала втрачати вагу, а під час вагітності це ризиковано, і у мене почалися панічні атаки. Вночі я не могла спати, прокидалася в сльозах і паніці, що ми помремо. І все це при тому, що я лежала в м’якому ліжку, відносно у безпеці, у місті, де не так щоб і чутно сильно сирени. Але на ментальному рівні все одно переймалася. В результаті лікар заборонив будь-які соцмережі та телевізор. Натомість порадив слухати музику, читати книжки, дивитись серіали. Максимально абстрагуватися від новин, бо мова йде не тільки про мене, а й про життя дитини. 

Оскільки я веду блог в Інстаграмі — в моїх силах тоді було публікувати інформацію про донати, допомогу, переселенців, збори й тому подібне. Але, як і сказав лікар, на місяць я просто відсторонилася від всього і навіть не заходила туди, відписалася від всіх телеграм-каналів з новинами. І я відчула, як психологічно і навіть фізично мені стало легше. Я стала краще спати, знову повернулася до здорової ваги.

Єдине, що вагітною я все одно ходила допомагати плести маскувальні сітки. Ми з мамою відбирали непотрібний одяг, який у нас є, сортували, відносили у центри збору, там різали на смужки, а потім плели маскувальні сітки. Таке заняття у мене було цілий березень місяць. Там були люди, спільна мета та атмосфера, коли всі вірили в перемогу та працювали заради неї. Ми плели ці сітки й мали впевненість, що нашим воїнам так буде легше. В такому оточенні було спокійніше, тому що вдома, навіть якщо ти влаштовуєш інформаційний детокс, то все одно себе накручуєш. Від думок не втечеш далеко. А плетіння сіток якраз розраджувало. Багато хто допомагав теробороні, але там потрібно було носити тяжке, мені на той момент цього робити вже не можна було. 

Крім того ми з чоловіком також збирали кошти знайомим військовим на авто, агітували людей йти здавати кров як донори. Я й сама дуже хотіла здати кров, хоч і дуже сильно цього боюся, але вагітних не беруть в донори. Це надмірне навантаження на організм. 

— Чому не виїхали за кордон, адже вам і недалеко, і небезпечно? Чому вирішили народжувати в Україні? 

— Можливо, якби не вагітність, я б виїхала. Але на той час я більше переживала за дитину і розуміла, що тут в Україні у мене свої  лікарі, до яких у разі чого я можу відразу звернутися. І, що найголовніше, мене швидко приймуть та допоможуть. Я знаю, що якщо я викличу тут швидку, мене відвезуть у лікарню. Плюс все тоді йшло до екватора вагітності, коли треба здавати багато різних аналізів на дослідження плоду. 

Я боялася, що за кордоном не зможу терміново отримувати медичну допомогу, якщо вона мені або дитині буде потрібна. Також питання доступу до медикаментів, адже багато ліків там продаються тільки по рецепту, а щоб його отримати, треба записатися до лікаря. Там це не так просто, як у нас — з дня на день через Helsi. За кордоном ти можеш чекати своєї черги тиждень, а то й два. Першочергово саме ці фактори мене стримували. До того ж чоловік для мене — така міцна підтримка і таке підґрунтя під ногами, важко було його залишити. 

— Тобто це суто практичний бік питання. Не було такого, що ви принципово хотіли народити на рідній землі тощо?

— На той момент я чула багато історій, як жінки народжували у підвалах, і сама цього дуже боялася. Я розуміла, що теоретично, якщо покращення не буде, мене таке чекає. А це ще й мої перші пологи. Фактично всі знання про цей процес у мене були з літератури, я ж особисто ще ніколи з ним не стикалася. Я дивилася, в якій антисанітарії, в підвалах, в холоді, серед купи народу це робили жінки — вони просто героїні. Але мене жахала перспектива подібного досвіду. Також були ситуації на початку війни, коли малюки там від холоду та зневоднення вмирали. Це страшно. Я читала про це й у мене мурахи йшли по тілу. Такої долі для своєї дитини я б не хотіла. 

Але коли звільнили Київську область і стало зрозуміло, що ми не здамося ворогу, думка їхати за кордон зникла. Хотілося вже вірити в цю перемогу. Я навіть десь у квітні думала, що народжу і вже буде мир, і дитина тих сирен і не дай боже вибухів не почує. Я сподівалася, що мій син народиться у мирній і вільній від ворога країні. Цього, на жаль, поки не трапилося, але обов’язково станеться.

— Як пройшли пологи? Чи помітили ви, як змінилася поведінка лікарів з війною?

— Лікарі у мене були дуже турботливі, постійно перепитували, чи щось треба, підбадьорювали, крім надання медичних послуг, вони ще й психологічно допомагали пережити пологи. За що я їм дуже вдячна, тому що того бракує. На день незалежності ще лунало дуже багато повітряних тривог, а після пологів було складно постійно спускатись в укриття. 

Самі пологи, на щастя, пройшли добре, жодних ускладнень. Єдине — синочок народився під звук сирени. Я лежала в пологовій залі, почалася повітряна тривога. Всіх забирали в укриття, але лікарі сказали, що я вже народжую і ми ніяк не встигнемо перейти у сховище. Тому ми просто максимально віддалилися від вікон. 

І саме на День Незалежності, на пів року повномасштабної війни, о 7:33, я почула крик сина одночасно з сиреною. Я лежала в тій залі та думала, як таке можливо. Наскільки ми сильна нація, та наскільки мужні українські жінки, що не бояться під ракетними обстрілами народжувати дітей.

— Чи вважаєте ви, що дата народження вашого сина — це якийсь знак?

— Для мене це не мало ніякої різниці, головне — щоб дитина народилася здоровою. Це ж не було заплановано як кесарське, де можна обрати дату, це були природні пологи. Коли перейми розпочались 23-го ввечері, тоді я так і зрозуміла, що у нас буде подвійне свято. Ми назвали сина Данило. Мені писали багато коментарів і коли вітали, то зазначали «З днем народження Данила Незалежного!». 

— Ви якось розповідали ще ненародженій дитині, що коїться навколо, в її країні?

— Навпаки я намагалася її абстрагувати від того. Важко усвідомлювати, що йде війна і дитина буде це чути та бачити. Хочеться розповідати синочку про це як про спогади. «А от поки ти був у животику, в країну прийшов ворог. Але могутні сили ЗСУ здолали його та звільнили Україну від нечисті» тощо. Я ніколи не розуміла слів, які постійно казала моя бабуся: «Це все дурниці, головне, щоб не було війни». Здається, зараз зрозуміла. 

— Чи є якісь позитивні моменти у тому, щоб народжувати під час війни?

— Взагалі виношувати дитя під час війни — психологічне випробування. Тому що ти з одного боку шалено тішишся, що воно росте, розвивається і вже штурхає тебе ніжками. Ти читаєш, як в дитини розвиваються органи, чуєш, як вона рухається в животику. Це шалені емоції, це настільки позитивно і приємно. А з іншого боку — знайомі на війні, людей вбивають, міста руйнують і все це відбувається на наших територіях. Це такі емоційні гойдалки, які важко витримати. Я б не побажала дівчатам таке відчувати. 

Проте війна триває і ми не можемо припиняти наш рід тільки через те, що комусь не подобається Україна. Адже це в тому числі мета ворога. Ми сильні, тому що навіть під час війни можемо виношувати дітей, народжувати, вести їх в школу на 1 вересня. Для нас немає нічого неможливого. 

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.