fbpx

Я — жінка на війні: як українка народила сина під звук сирени на День незалежності

АвторТетяна Капустинська
АвторЮлія Саліженко
21 Жовтня 2022

Тамара Волошин сподівалася, що повномасштабного вторгнення не станеться і її дитина народиться у мирній та вільній країні. Однак 24 лютого стало зрозуміло, що заради безпеки малечі треба тікати до батьків у Трускавець. Там дівчина не могла бути осторонь, і хоч обмежила перегляд новин задля безпеки здоров’я, допомагала плести маскувальні сітки та разом з чоловіком організовувала збори для наших військових.

А вже 23 серпня, коли почалися перейми, Тамара зрозуміла — її син народиться на День Незалежності. Так прямо під звук повітряної тривоги, під час війни та на свято свободи з’явився Данило, якого знайомі новоспеченої мами називають Данило Незалежний. Ми розпитали Тамару про те, чому вона не виїхала за кордон, хоч і була досить близько до нього, як війна впливає на період вагітності та що про всі ці події вона буде розповідати своєму синові.

— Чим ви взагалі займаєтеся?

Я фотограф, займалася створенням контенту для різних брендів або інстаграм-магазинів в Києві. Під час ранньої вагітності, до повномасштабного вторгнення, зокрема цим і займалася. А от 24 лютого ми втекли у Трускавець, звідки я родом і де зараз живуть мої батьки.

— Як ви взагалі зустріли 24 лютого? На якому місяці тоді були?

— Я тоді була на третьому місяці вагітності. Ми прокинулися о 5 ранку від голосних незрозумілих звуків, хвилин 20 я просто не розуміла, що відбувається, і не вірила в те, що можливо коїться. Я все чула і головою розуміла, на що це схоже, тому що до цього все і йшло. Але все одно відмовлялася вірити. Прийшла війна. У нас навіть не було тривожної валізки, настільки ми не були готові. Тому за 20 хвилин я на піжаму натягнула спортивний костюм, схопила кота, документи та техніку і ми з чоловіком швидко виїхали. Навіть встигли покинути місто, добиралися 14 годин без перерв. Було страшно, вили сирени, лунали вибухи, а з вікна машини було видно сильний стовп диму. Цей день був важким, але коли добралися у Трускавець, стало трішки спокійніше. Це все ж не столиця, а Київ завжди був і є центром російської агресії. 

— Коли ви їхали, у вас були побоювання саме за дитину?

Страшні. Крім того, що було стресово та дуже холодно, на день 24 лютого у мене було назначено УЗД у Київському пологовому будинку. Коли о 5 ранку все почалося, я почала збиратися і несподівано подумала: «Стоп, мені не можна пропустити УЗД». Ці аналізи на ранніх стадіях важливі, адже там вимірюють, чи все нормально розвивається, чи немає ніяких вад або вроджених проблем у плоду. Я дуже переймалася цим, але вже потім стала на облік у Трускавці й все здала. 

Ми приїхали сюди й стало ментально легше, але все одно я не розуміла, що буде далі. Яке майбутнє у дитини, як пройде вагітність, чи не вплинуть бойові дії і, головне, моя на них реакція на розвиток плоду? А тоді події розвивалися так страшно, що з кожним переглядом новин ставало все більш незрозуміло, куди рухається ситуація. Новини були навколо: в телевізорі, телефоні, соцмережах, на вулицях. І ми все це вбирали, бо хотіли почути щось позитивне, а його не було.

— Як це впливало на вас?

Звісно, на цьому фоні я почала перейматися за дитину і за сім’ю. Через це я почала втрачати вагу, а під час вагітності це ризиковано, і у мене почалися панічні атаки. Вночі я не могла спати, прокидалася в сльозах і паніці, що ми помремо. І все це при тому, що я лежала в м’якому ліжку, відносно у безпеці, у місті, де не так щоб і чутно сильно сирени. Але на ментальному рівні все одно переймалася. В результаті лікар заборонив будь-які соцмережі та телевізор. Натомість порадив слухати музику, читати книжки, дивитись серіали. Максимально абстрагуватися від новин, бо мова йде не тільки про мене, а й про життя дитини. 

Оскільки я веду блог в Інстаграмі — в моїх силах тоді було публікувати інформацію про донати, допомогу, переселенців, збори й тому подібне. Але, як і сказав лікар, на місяць я просто відсторонилася від всього і навіть не заходила туди, відписалася від всіх телеграм-каналів з новинами. І я відчула, як психологічно і навіть фізично мені стало легше. Я стала краще спати, знову повернулася до здорової ваги.

Єдине, що вагітною я все одно ходила допомагати плести маскувальні сітки. Ми з мамою відбирали непотрібний одяг, який у нас є, сортували, відносили у центри збору, там різали на смужки, а потім плели маскувальні сітки. Таке заняття у мене було цілий березень місяць. Там були люди, спільна мета та атмосфера, коли всі вірили в перемогу та працювали заради неї. Ми плели ці сітки й мали впевненість, що нашим воїнам так буде легше. В такому оточенні було спокійніше, тому що вдома, навіть якщо ти влаштовуєш інформаційний детокс, то все одно себе накручуєш. Від думок не втечеш далеко. А плетіння сіток якраз розраджувало. Багато хто допомагав теробороні, але там потрібно було носити тяжке, мені на той момент цього робити вже не можна було. 

Крім того ми з чоловіком також збирали кошти знайомим військовим на авто, агітували людей йти здавати кров як донори. Я й сама дуже хотіла здати кров, хоч і дуже сильно цього боюся, але вагітних не беруть в донори. Це надмірне навантаження на організм. 

Чому не виїхали за кордон, адже вам і недалеко, і небезпечно? Чому вирішили народжувати в Україні? 

Можливо, якби не вагітність, я б виїхала. Але на той час я більше переживала за дитину і розуміла, що тут в Україні у мене свої  лікарі, до яких у разі чого я можу відразу звернутися. І, що найголовніше, мене швидко приймуть та допоможуть. Я знаю, що якщо я викличу тут швидку, мене відвезуть у лікарню. Плюс все тоді йшло до екватора вагітності, коли треба здавати багато різних аналізів на дослідження плоду. 

Я боялася, що за кордоном не зможу терміново отримувати медичну допомогу, якщо вона мені або дитині буде потрібна. Також питання доступу до медикаментів, адже багато ліків там продаються тільки по рецепту, а щоб його отримати, треба записатися до лікаря. Там це не так просто, як у нас — з дня на день через Helsi. За кордоном ти можеш чекати своєї черги тиждень, а то й два. Першочергово саме ці фактори мене стримували. До того ж чоловік для мене — така міцна підтримка і таке підґрунтя під ногами, важко було його залишити. 

Тобто це суто практичний бік питання. Не було такого, що ви принципово хотіли народити на рідній землі тощо?

На той момент я чула багато історій, як жінки народжували у підвалах, і сама цього дуже боялася. Я розуміла, що теоретично, якщо покращення не буде, мене таке чекає. А це ще й мої перші пологи. Фактично всі знання про цей процес у мене були з літератури, я ж особисто ще ніколи з ним не стикалася. Я дивилася, в якій антисанітарії, в підвалах, в холоді, серед купи народу це робили жінки — вони просто героїні. Але мене жахала перспектива подібного досвіду. Також були ситуації на початку війни, коли малюки там від холоду та зневоднення вмирали. Це страшно. Я читала про це й у мене мурахи йшли по тілу. Такої долі для своєї дитини я б не хотіла. 

Але коли звільнили Київську область і стало зрозуміло, що ми не здамося ворогу, думка їхати за кордон зникла. Хотілося вже вірити в цю перемогу. Я навіть десь у квітні думала, що народжу і вже буде мир, і дитина тих сирен і не дай боже вибухів не почує. Я сподівалася, що мій син народиться у мирній і вільній від ворога країні. Цього, на жаль, поки не трапилося, але обов’язково станеться.

Як пройшли пологи? Чи помітили ви, як змінилася поведінка лікарів з війною?

Лікарі у мене були дуже турботливі, постійно перепитували, чи щось треба, підбадьорювали, крім надання медичних послуг, вони ще й психологічно допомагали пережити пологи. За що я їм дуже вдячна, тому що того бракує. На день незалежності ще лунало дуже багато повітряних тривог, а після пологів було складно постійно спускатись в укриття. 

Самі пологи, на щастя, пройшли добре, жодних ускладнень. Єдине — синочок народився під звук сирени. Я лежала в пологовій залі, почалася повітряна тривога. Всіх забирали в укриття, але лікарі сказали, що я вже народжую і ми ніяк не встигнемо перейти у сховище. Тому ми просто максимально віддалилися від вікон. 

І саме на День Незалежності, на пів року повномасштабної війни, о 7:33, я почула крик сина одночасно з сиреною. Я лежала в тій залі та думала, як таке можливо. Наскільки ми сильна нація, та наскільки мужні українські жінки, що не бояться під ракетними обстрілами народжувати дітей.

Чи вважаєте ви, що дата народження вашого сина — це якийсь знак?

Для мене це не мало ніякої різниці, головне — щоб дитина народилася здоровою. Це ж не було заплановано як кесарське, де можна обрати дату, це були природні пологи. Коли перейми розпочались 23-го ввечері, тоді я так і зрозуміла, що у нас буде подвійне свято. Ми назвали сина Данило. Мені писали багато коментарів і коли вітали, то зазначали «З днем народження Данила Незалежного!». 

Ви якось розповідали ще ненародженій дитині, що коїться навколо, в її країні?

Навпаки я намагалася її абстрагувати від того. Важко усвідомлювати, що йде війна і дитина буде це чути та бачити. Хочеться розповідати синочку про це як про спогади. «А от поки ти був у животику, в країну прийшов ворог. Але могутні сили ЗСУ здолали його та звільнили Україну від нечисті» тощо. Я ніколи не розуміла слів, які постійно казала моя бабуся: «Це все дурниці, головне, щоб не було війни». Здається, зараз зрозуміла. 

Чи є якісь позитивні моменти у тому, щоб народжувати під час війни?

Взагалі виношувати дитя під час війни — психологічне випробування. Тому що ти з одного боку шалено тішишся, що воно росте, розвивається і вже штурхає тебе ніжками. Ти читаєш, як в дитини розвиваються органи, чуєш, як вона рухається в животику. Це шалені емоції, це настільки позитивно і приємно. А з іншого боку — знайомі на війні, людей вбивають, міста руйнують і все це відбувається на наших територіях. Це такі емоційні гойдалки, які важко витримати. Я б не побажала дівчатам таке відчувати. 

Проте війна триває і ми не можемо припиняти наш рід тільки через те, що комусь не подобається Україна. Адже це в тому числі мета ворога. Ми сильні, тому що навіть під час війни можемо виношувати дітей, народжувати, вести їх в школу на 1 вересня. Для нас немає нічого неможливого. 

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Читайте більше цікавого