fbpx

Я — жінка на війні: як донеччанка відкрила мілітарний бізнес у часи війни і нищить усі стереотипи

АвторТетяна Капустинська
АвторЮлія Саліженко
14 Жовтня 2022

Жінки беруть активну участь у наближенні нашої перемоги, кожна — на своєму фронті. Хтось з них боронить країну на лінії фронту, хтось попри нестабільну ситуацію відкриває власний бізнес, а хтось продовжує допомагати з-за кордону. Platfor.ma розпочинає цикл публікацій про жінок у часи війни, і наша перша героїня — Вероніка Кобзиста, — на собі відчула, що таке війна, ще у 2014 році, коли екстрено евакуювалася з Донбасу.

До 24 лютого вона працювала піарницею в державному секторі та навіть відкрила свою комунікаційну агенцію, але повномасштабне вторгнення направило Вероніку у бік волонтерства, а потім — й власної справи. Ми поговорили з нею про те, як Вероніці вдалося відкрити магазин військового тактичного спорядження «Еней.Мілітарі», чого їй довелося навчитися та як виходить боротися зі стереотипами на кшталт «не жіноча це справа».

— Чим ти займалася до 24 лютого?

— У вересні минулого року я відкрила комунікаційну агенцію, отримала контракт від міжнародної організації й почала партнерство з новим бізнесом. До цього я завжди працювала в комунікаціях в державному секторі, міністерствах, Кабміні — це мій профіль. Будь-який бізнес в Україні — це американські гірки, але в мене були великі плани та амбіції. Проте 24 лютого від нас пішли всі клієнти та й довелося думати не про бізнес, а про безпеку. 

— Як ти взагалі зустріла цей день? 

— 23 лютого я зустрілася з нашою клієнткою, народною депутаткою. Вона сказала, що, ймовірно, завтра Київ будуть бомбити. Оскільки я з Донецька, то у мене було якесь заперечення, що якщо щось і буде, то на кордонах або на Донбасі. О 9 ранку 24 лютого я прокидаюся і бачу мільйон повідомлень від брата на кшталт «я вже в бомбосховищі». При цьому один із вибухів стався взагалі на сусідній від мене вулиці, але у мене ідеальні склопакети, тому я нічого не чула. Ми з хлопцем зібрали тривожні рюкзаки та спустилися в метро. Що іронічно, там ми зустрілися з людьми, з якими разом переїхали з Донецька у 2014 році.

— Скільки ви прожили в метро?

— Два тижні. Перший з них взагалі були локдауни на кілька діб. А там холодно, купа людей, о 6 ранку ще й включається телевізор, який навіть робітники метро не знають, як вимкнути. І з самого рання ти дивишся телемарафон, де показують обстріли інших міст, а у нас повна станції бабусь і дітей. У одного чоловіка взагалі стався інфаркт й він би помер, якби його не відкачали дефібрилятором, що був на станції.

— Чому ти не виїхала з міста або взагалі за кордон?

— По-перше, у мене тут сім’я. По-друге, мене більше лякав переїзд, ніж ситуація в Києві на той момент. Перший мій великий переїзд трапився у 20 років, коли я тікала з Донецьку. Він був досить травматичним, і я сильно не хочу переживати те, що я пережила тоді. Я багато зусиль доклала до того, щоб відчувати Київ своїм домом. Відчуття дому — це суперважлива психологічна підтримка для тих людей, які цей дім колись втратили.

— Що ти робила потім, волонтерила?

— Ми почали знаходити необхідні для виживання на станції Васильківська речі, наприклад, ковдри та пледи. Після того, як ми облаштували станцію, почали допомагати іншим. Органічно люди стали донатити зі словами «ти знаєш, кому треба». Через це я навіть відкрила на ФОПі рахунок, ці гроші пішли на закупівлю гуманітарки. 

Однак згодом ми зрозуміли — якщо щось приїхало в метро й одразу не роздалося, це розкрадається. Тому почали шукати окреме приміщення. Тоді одна IT-компанія подарувала нам на 3 місяці свій офіс. Завдяки тому, що у нас була офлайн точка й охорона 24/7, ми могли постійно приймати вантажі. Так з’явився волонтерський штаб «М». В якийсь момент ми почали спеціалізуватися на лікарських засобах. В МОЗі запитували, чого прогнозовано не буде вистачати в Україні, і завозили це. 

— В який момент це трансформувалося у бізнес?

— На початку березня стало приходити багато запитів саме на військове спорядження. На той момент у більшості не було ні форми, ні взуття. А на вулиці зима. Я почала шукати інформацію та знайшла чоловіка в Броварах, який займався виробництвом взуття і не виїхав. У нього було підприємство, але не було людей і грошей. Ми з ним почали розробляти перші моделі взуття. Я кинула якусь частину коштів на закупівлю товарів, він моделював і відшивав, а потім ми віддавали результат військовим на тест. До речі, перші берці його не пройшли — у військових під Славутичем відлетіли кріплення для шнурків, було дуже соромно. 

Проте з часом стали повертатися працівники, відкриватися виробництва, треба було вже платити зарплати та сплачувати комунальні послуги. І з абсолютно волонтерської історії, коли ми по собівартості товарів віддавали взуття, ми переформатувалися і вирішили, що більше не можемо займатися цим на ентузіазмі. Тому 1 квітня — офіційно день народження мілітарі магазину «Еней.Мілітарі». Хоча волонтерський штаб працював ще до кінця травня. 

Також у нас є формат, коли ми пропонуємо клієнтам «підвісити» взуття. Вони можуть купити, а ми коли передаємо все людям, які цього потребують, додаємо і це взуття.

— Які здобутки за цей час? 

— Ми продали понад 1000 пар взуття. Серед клієнтів у нас досить відомі громадські організації — Жіночий волонтерський рух, Гуманітарний штаб Міністерства цифрової трансформації, Peremoga Space. Причому останні зробили з нами колаборацію — у них можна було купити абонемент у простір на п’ять днів і одягти одного військового, адже це ціна однієї форми. Всі соціальні зв’язки, які були до війни, підтягнулися. У нас з’явилася якась репутація. Саме тому я відчуваю особисту відповідальність за продукт, який я продаю, і завжди кажу — можете прийти, поміряти, протестити, купити, а якщо щось відвалиться, то ви знаєте, кому бити морду.

— Хтось приходив бити морду?

— Був один військовий, який спочатку захоплювався нашою справою та обіцяв допомогти, а потім побачив ціни на плитоноски та став сваритися. Річ у тім, що матеріал для наших плитоносок — кордура, і наприкінці березня вона була дуже дорога. До 24-го коштувала 120 грн/м, а на той момент 650 грн/м. І, звісно, що матеріал і робота на той момент вийшли дорого. Але за якість я відповідаю. До того ж мілітарка є абсолютно різною. Ви можете купити ноунейм берці за 800 грн, або за 8000 грн, але крутого бренду Lowa. українські військові ходять і в першому, і в другому. 

Мабуть, це соціальне підприємництво, тому що я не отримую прибуток, тільки маю зарплатню, як і будь-який працівник. До прибутку ми ще не доросли, тому що, як і будь-який товарний бізнес, цей також потребує великих вкладень. Крім того, ми офіційно сплачуємо всі податки й працюємо офіційно через договори, а не просто просимо скинути на картку. Тому якщо ви бачите ціну, яка вам не подобається, то абсолютно спокійно можете обрати інший магазин. Але перш ніж писати, що нас треба повісити, можна поцікавитися, чому саме стільки. Як піарниця, я розумію, що таке репутація, тому мені простіше просто не продавати непотріб.

— Що загалом кажуть про досвід використання вашого продукту?

— У нас майже не було відгуків про погану якість. Тому що волонтери або військові беруть взуття за 800 грн і воно розлазиться. Беруть наше — і в захваті. В них можна хоч годинами у воді стояти — все буде добре. Тільки один сказав, що потрапив у чобіт уламок і трохи його пошкодив. Але від цього вже ми застрахувати не можемо.

— Але ви все одно ставите не надто високі ціни?

— Ми тримаємо досить низькі ціни на товари. Я можу пояснити, з чого складається ціна, по кожній зі складових берців. Їхня особливість — вони мають вставку з мембрани, яка пропускає повітря, але не пропускає воду. Все максимально наближено за показниками до матеріалу Gore-tex, як у відомих берцях Lowa. Устілки мають пом’якшену підошву. Шнурівка з паракорду, щоб не ковзала. Крючки, які фіксують ногу, захищаючи від вивихів. Гумований носок, прошивка армованими нитками. Весь процес виробництва відбувається в Україні — Запоріжжя, Одеса, Бровари.

Проте я, мабуть, не дуже класна бізнесвумен, тому що я багато чого просто дарую. Скажімо, приходить друг і каже: «Я завтра їду, якщо пощастить — зустрінемося». А потім з’ясовується, що у нього немає грошей на плитоноску і медичну сумку… Я одразу даю. Дядько у «Госпітальєрах» — то теж укомплектувала його всім, тисяч на 18 грн. 

— Звідки ти стільки всього знаєш про цю сферу?

— Я постійно спілкуюся з військовими та з технологами, отримую фідбек від покупців. Іноді приходять військові та починають розповідати мені, яка «нічого не тямить в цьому», якими мають бути берці. Це правда, я дійсно не служила і не була на бойових діях. Але я з Донецька і живу у війні всі ці вісім років. Я відповідаю за свій продукт. Я працюю з технологами напряму, також нас постійно консультують різні організації. Наприклад, плитоноски ми розробляли з «Азовом» із Запоріжжя. 

— Як думаєш, як змінилося розуміння жінки в контексті війни?

— Є така класна книжка «Українські жінки в горнилі індустріалізації» Оксани Кісь — вона досліджує роль жінки в українському контексті. Там теж порівнювали наш контекст і російський. Мовляв, у РФ баба і є баба, вона додаток до чоловіка. А в Україні чоловіку належали землі, а жінці споконвіку належала скриня з усім і будинок. В разі чого чоловік забирає поля, але в будинку залишається жінка. Він не міг її вигнати. Оце рівноправ’я все одно існує у нашій культурі давно. А під час кризи в українців взагалі виключилися будь-які стереотипи. Є один показник — ти свій або чужий. Немає розмежування жінка або чоловік.

На якомусь рівні все одно, звісно, відбуваються гендерні суперечки. Наприклад, старші військові можуть натякати, що ти маленька дівчинка і нічого не тямиш.  Але наявна війна дала сильний поштовх для стабілізації рівноправ’я. В нас навіть в рекламі написано, що плитоноски підходять кремезним хлопцям, тендітним дівчатам і небінарним особам. Ми намагаємося відійти від того, що вся мілітарна комунікація спрямована в більшості на чоловіків.

— Як ти особисто ставишся до того, що все ж якісь стереотипи бувають?

— Мені здається, люди часто думають, що якщо я дівчина, то я не розбираюся, і мені напевно чоловік купив цей бізнес. Тому я завжди запрошую до діалогу. Коли я починаю говорити про товари, стає зрозуміло, що я у них орієнтуюся. Я можу посперечатися або чесно визнати, що чогось не знала. 

Плюс ми пішли цікавим шляхом — до аудиторії, з якою ніколи не спілкувалися мілітарні магазини. Я якось зайшла в один із них купити газовий балончик, так зі мною навіть не заговорили. Було дуже неприємно. Та що там казати, навіть у нашому магазині була ситуація, коли до менеджера подзвонила дівчина, а він одразу спитав, чи їй потрібні берці ходити в похід або по місту. Це працює навіть на підсвідомому рівні. Ми провели роботу над помилками, і більше такого не допускаємо.

Ми завжди акцентуємо на тому, що за взуттям і екіпіровкою до нас приходять в першу чергу військові. Ніколи не знаєш, де твоє сприйняття світу та війни трохи дає збій. Наприклад, до нас приходила дівчина, дуже тендітна та маленька, і просила 33 розмір взуття. За кілька днів вона їхала медиком на фронт. Ми ламаємо ці стереотипи у своїх головах і намагаємося це робити в комунікаціях. 

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Читайте більше цікавого