«За оценки и знания студенты дерутся бешено»: Тимофей Милованов про образование в США

АвторЮрій Марченко
23 Жовтня 2015
креатівіті точка зору

В четверг в Киеве прошла конференция «Бизнес и университеты». В рамках одной из дискуссий по Skype из США выступил доцент Питтсбургского университета Тимофей Милованов. Platfor.ma записала самые интересные его высказывания об американской системе образования, недоверии студентов к преподавателю и том, как университеты возродили полуразрушенный город.

Проблема украинского образования вовсе не в коррупции или маленьких зарплатах преподавателей, а в том, что студенты не понимают – учеба может обеспечить им жизнь. В США обыкновенный студент в моем классе четко осознает, что если он получит хорошие оценки, то будет работать на Уолл-стрит с годовой зарплатой в $200 тыс., а если плохие, то в Макдональдсе за $50 тыс. Поэтому за оценки и знания учащиеся дерутся бешено и при этом сами борются с коррупцией.

Если студент платит до $20 тыс. за год обучения и при этом ему не дают практические и важные навыки, то его родители просто разорвут меня на части – потому что их огромные деньги тратятся зря. И если я буду плохо объяснять или несправедливо раздавать оценки и появятся подозрения в некой предвзятости, то у меня будут серьезные проблемы – речь ведь идет о будущем их детей. Я знаю случаи, когда из-за плохой оценки отец студента прилетал ругаться с другого конца страны на частном самолете.

Каждый раз в конце семестра у меня истерики на приемных часах – студенты плачут, что родители с такими оценками выгонят их из дому. В США очень жесткая система и если ошибиться, то можно серьезно «попасть». И исключений нет. Мой опыт показывает, что в Украине можно войти в обстоятельства, хорошего поддержать, умному помочь. А в мире такого нет.

В США студент сам выбирает свою структуру образования. К примеру, чтобы стать экономистом, ему нужно набрать 15 кредитов по математике и экономике. Как именно он их наберет – всем плевать. Но студенты сами заинтересованы хорошо учиться, поэтому они бегают за хорошими преподавателями. Те педагоги, которые хорошо учат, работают с перегруженными курсами, а к тем, кто плохо никто не ходит. Количество студентов отражается и на зарплатах педагогов. По сути, студенты как на базаре – выбирают курс получше и работы поменьше.

Главное отличие от украинской системы – в США студент не верит преподавателю. Учитель для него не авторитет. Каждый год на первых лекциях я должен зарабатывать авторитет заново. Здесь нет уважения к преподаванию, мне нужно завоевать их доверие тем, что я расскажу умные вещи и сделаю это понятно.

Ну и что, что я профессор? Был бы я умным – работал в Google или Amazon. А так я, видимо, неудачник и тружусь в университете – ну что я им могу рассказать? И то, что это не так, я могу доказать только своими лекциями. Студентов нужно учить, постоянно удивляя. Все они уже живут в соцсетях, у всех есть телефон и если им скучно, то они моментально уходят в Facebook. Ты должен и преподавать, и развлекать. А если не сможешь, то тебе потом так и скажут: плохо учил, мы ничего не узнали, за что мы платили деньги?

Недавно один студент обвинил меня, что я показываю слайды из какого-то нелицензированного учебника – штраф за это $500 тыс. Было серьезное разбирательство с юристами и ректоратом.

Недоверие к преподавателю порождает индивидуализм. Студенты постоянно подходят и советуются по поводу своего бизнеса. Половина моего курса уже занимаются своими стартапами. Они учатся и параллельно пытаются создать собственную компанию. В Украине я такой тяги не заметил.

У нас все хотят поучиться, хотят понять, но не умеют поспорить. Более того, у нас этот индивидуализм и собственное мнение вообще уничтожают – ну как же так, спорить с педагогом, студент должен проявлять уважение. Украинцы боятся быть индивидуалистами, не верят, что можно сделать свой стартап еще во время учебы или что можно обвинить преподавателя в интеллектуальной нечеткости, а за это ничего не будет.

В США даже если самый хамский и неприятный студент хорошо напишет экзамен, то я ему ничего не сделаю. И они это знают. Более того, я даже оценки сам не ставлю – экзамены проверяют специальные ассистенты.

Роль университета в экономике очень серьезная. Я работаю в Питтсбурге и это отличный пример. Здесь есть два больших вуза – Питтсбургский университет и Университет Карнеги-Меллон. Именно они, по сути, возродили город. Когда-то Питтсбург был очень богатым промышленным центром, где было множество и сталеваров, и банкиров. Здесь сходятся две большие реки – и на всех берегах были построены сталелитейные заводы.

Однако в 60-е годы Питтсбург превратился в еще один Детройт – все производство уехало в Китай. Преступность и безработица зашкаливали, люди страшно бедствовали. Представьте Донбасс после войны – так вот Питтсбург был приблизительно таким. Дырявые стены заброшенных заводов и все очень плохо.

Именно университеты позволили восстановить город. В Питтсбурге решили, что не будут покупать дорогостоящие технологии, чтобы что-то здесь построить – наоборот, будут готовить хороших специалистов, которые напишут хорошие диссертации, а потом создадут стартапы. Сейчас в городе нет ни одного сталелитейного завода. Когда я иду по набережной вдоль зданий, где раньше были фабрики, то вижу на них вывески: робо- одно, робо- другое. В них сидят студенты и строят квадрокоптеры, дроны и так далее.

Карнеги-Меллон славится своими инженерными специальностями. А вот Университет Питтсбурга очень известен своими медицинскими исследованиями. Сегодня они пытаются бороться с раком мозга. В этом вузе выработали технологию, при которой берут иммунные клетки из мозга, каким-то образом тренируют их, а потом возвращают обратно в организм, чтобы они боролись с болезнью. Технология пошла тестироваться в госпитали – и благодаря этому Питтсбург получает огромное финансирование от фармацевтических компаний. Так город возродился благодаря образованию.

Найцiкавiше на сайтi

«Креативність – це сміливість»: Petcube, «Основи» та інші українські підприємці про досвід інновацій

Як просувати інновації в консервативній сфері? Навіщо підключати тварин до інтернету? Як творчий підхід може вирішувати бізнес-завдання? Ці та інші питання обговорювали на першій події з циклу Creative innovation factory – спільного проекту Port creative hub та Havas Group Ukraine, присвяченого успішному досвіду креативних підприємців. Platfor.ma записала найцікавіші думки спікерів.

Макс Яковер, співзасновник та член стратегічної групи Radar Tech, CEO та керуючий партнер Unit.city, в минулому – директор з розвитку ВДНГ

У нас давно визріла ідея: давайте збудуємо місто інновацій, місто як коворкінг, місто, у якому ти будеш жити, у якому будеш вчитися, у якому будеш відпочивати. І ми почали таке місто створювати в Unit.city.

Tesla чи iPhone в окремому селі створити практично неможливо. Тобі для цього потрібне середовище, потрібні десятки, сотні, тисячі таких, як ти, на яких ти будеш це «обкатувати». І ми це перевіряли в «Часописі». Але в Unit.city ми це навіть порахували.

До нас заїхали 35 компаній, і з квітня до грудня вони вже розпочали 12 спільних проектів. Ми будуємо екосистему, у якій таланти, компанії, технології, події працюють разом і на виході з’являється щось принципово нове.

Unit.city
Unit.city
Unit.city

Ми дивимося на тих, у кого є технологія, на тих, хто мислить інноваційно і орієнтується на продажі не в Україні або в основному не в Україні. Також ми спрямовані на тих, хто готовий системі щось віддавати, а не тільки брати – хто відкритий до колаборації і сповідує цінності співпраці. Це три основних моменти, хоча насправді їх більше.

Одна з наших місій — закрити ніші,  через які не з’являються масові інноваційні проекти. Чому Petcube у нас один – ну, або подібних проекти два-три максимум? Тому що екосистема в цілому не працює.

Я не знаю, що буде через 20 років, але острівець стабільності ми все ж будуємо.

«Трагедія наша, а катастрофа вселенська»: ONUKA про свій Чорнобиль

25 Квітня 2018

Гурт ONUKA присвятив Чорнобилю вже другу пісню – трек «Arka» увійшов до нового альбому «Mozaїka». Лідерка команди Ната Жижченко не раз відвідувала зону відчуження та навіть провела тиждень на самій станції. Напередодні річниці Чорнобильської аварії Ната розповіла Екодії про те, як катастрофа вплинула на її життя i творчість гурту, а також про велич арки, життя мешканців зони відчуження, а також про те, як ця тема стала однією з головних в її житті.

– Коли ти вперше почула слово «Чорнобиль»?

– Вперше – ще в дитинстві. Мій батько – ліквідатор, він працював на станції у 86-88-роках. Вони від’єднували комутації третього і четвертого енергоблоків. Я завжди уточнюю, що він працював саме на станції. Тому що просто ліквідатор – це і прибиральник, і солдат, і той, хто підписував папери. А ліквідатор, який працював на станції після аварії, – це науковець, фізик. Це абсолютно іншого рангу ліквідаторство.

Я з дитинства чула слово «Чорнобиль», тому що батько постійно був на вахтах. Настільки, що я навіть почала його забувати. Коли він повертався, то я іноді запитувала: «Що це за дядя?» Тато дуже переживав, тому що він мене любив, я була довгоочікувана дитина, єдина дівчинка у великій династії. Звісно, потім все було нормально, але Чорнобиль я все ж пам’ятаю з дитинства.

– В університеті ти захищала магістерську роботу про вплив аварії на ЧАЕС на культурний регіон Полісся. Довго обирала тему?

– В мене було єдине, про що я могла нескінченно писати і розмовляти – це Чорнобильська катастрофа. Але, звісно, тема мала бути пов’язана з фахом, тож зміст моєї роботи був у тому, щоб проаналізувати, наскільки на Поліссі зберіглась архаїчна культура.

Ми їздили з подругами цими регіонами, записали навіть кілька пісень саме з Полісся. Тож ця робота мала ще й практичне значення. Мені потім казали: «Пиши кандидатську, в тебе вже половина роботи готова». Яка кандидатська? Ви що, смієтеся? Але це було цікаво.

Чорнобиль проростає з мене, як ті берізки на дев’ятому поверсі будинків в зоні відчуження. Є думка, що Чорнобиль так чіпляє, що потім ніколи не відпустить. Це абсолютна правда.

– Позаминулої осені сталася визначна подія – встановлення арки над зруйнованим реактором. Це важливий крок, але потрібно ще й розібратися, що там всередині саркофага – навіть не всі атомники розуміють, що там відбувається. Плюс треба знайти сховище для відходів. Зараз є тимчасове, але ж треба вічне…

– Арка – дійсно шедевральна споруда. Мені взагалі здається, що це жива істота. ЇЇ зводили французи, голландці – як правило, ЗМІ акцентують увагу тільки на цьому, але ж не треба забувати й про наших робітників. До речі, саме українці будуть обслуговувати й розбирати саркофаг. Але їх чомусь не враховують, і мене це обурює найбільше. Це бійці тилу, які продовжують надзвичайно складну роботу. У когось все закінчилося у 88-му році, за ліквідації, але ж насправді роботи продовжуються і донині. Експлуатація цієї станції зараз – це такий же подвиг, як і ліквідація.

Коли на найвищих рівнях йде мова про те, що АЕС виводиться з експлуатації довічно, то для мене вперше слово «вічність» має таку документальну закарбованість. Я не можу цього усвідомити. Здається, в цьому вся трагедія і вся велич Чорнобиля. Вічність, матеріалізована на папері – це феноменально. І водночас жахливо.

© ГО “Екодія”

– Чому ти вирішила актуалізувати тему Чорнобиля в проекті ONUKA? Коли ти його створювала, то вже знала, що рано чи пізно піднімеш тему катастрофи?

– Я ніколи не думала настільки наперед. Коли ONUKA починалася, то взагалі не могла уявити, що все розвинеться до таких масштабів. Амбіції були, мабуть, разів у сто меншими.

Але пісню Чорнобильській катастрофі я хотіла присвятити ще наприкінці 2015-го року. Так вийшло, що реліз відбувся у 2016-му – це якраз було тридцятиріччя. Для мене «Vidlik» означав дуже багато: і відлік нової музики, і відлік нової країни, і відлік до та після ЧАЕС. Журналісти потім перекрутили, що «Vidlik» це на 100% про Чорнобиль, хоча йому насправді присвячена інша пісня – «1986». В ній є фраза: «Life is too short, and death is so sure, and nothing for tomorrow has left» – життя коротке, а смерть настільки очевидна чи остаточна, і нічого на завтра не залишається. Але є акцент на те, що «We fly like a feather, so immune and free». Малося на увазі, що ми літаємо, як пір’ячко в повітрі – такі ж незахищені та вільні. Як те пір’ячко у «Форресті Ґампі». Чомусь в мене таке світле відчуття було.

А «Vidlik» – це все ж не пряма присвята, а посилання. Перші фрази: «Я, дихати, хотіти. Я, припиняти, розмова». Якби станція розмовляла, то вона говорила б саме цей текст в той день. І на тому, я так колись казала, ніби закрився цей гештальт у творчості ONUKA.

Але так вийшло, що в альбомі «Mozaїka» є інструментальний трек «Arka». Він надзвичайно казково-фольклорно-магічний. Це ніби благоговіння перед аркою. Напевно, в музичному плані це вираження тих емоцій, які я відчуваю – адже арка на фотографіях абсолютно не така, як в реальності. Коли її бачиш вживу, то вона вражає величчю.

В ній я бачу вінець інженерної думки, я бачу красу. Це новий пам’ятник історії України та споруда вселенського масштабу, яка точно переживе всіх, хто її зводив. Вона на таке й розрахована. І це просто безумство якесь.

А коли розумієш, що вона отак от підіймалася, потім наїхала, і буде захищати сто років… Звісно, перше питання: «А що після того, як мине сто років?» Мені співробітник станції сказав: «Правильне питання. На жаль, воно тільки тебе зараз хвилює». Але я думаю, що за сто років все зміниться.

– Щодо «Arka» – ти казала, що це «посвящение незаслуженно обделенному вниманием эпохальному событию, детский восторг перед монументальным сооружением, призванным уберечь человечество от новой угрозы». Якої нової загрози?

– Такої ж самої. Будь-якої техногенної катастрофи. Ми ж бачимо, що стаємо на ті ж граблі, це ж не перша і не остання аварія. Я, наприклад, не уявляю, як могли дати дозвіл на будівництво станції в Щолкіному. Зараз вона входить до «Книги рекордів Гіннеса» як найдорожча недороблена АЕС у світі. Вона коштувала 500 млн рублів. Їй залишалося менше року до введення в експлуатацію, і лише через Чорнобиль будівництво зупинили.

Рідна промова: як українка вперше виступила в рамках головного TED

З 10 по 14 квітня у Ванкувері пройшла одна з головних конференцій світу – TED. Вперше в історії на ній в рамках програми TED Fellows виступала й українка – Ольга Юркова. Ліцензіат TEDxKyiv  Владислав Грезєв спеціально для Platfor.ma поговорив з нею про те, як інноватори з усього світу слухали правду про фейки, які на TED вечірки, а також про те, чому там обожнюють черги.

– Яку історію з конференції TED ти найчастіше будеш переповідати друзям? Зустріч із кимось, їжа, якісь технологічні інновації?

– Історій багато. Але найбільш вражаючим досвідом для мене стало виголошення TED Talk. Ми всі дуже хвилювалися. При цьому все минуло краще, ніж раніше на багатьох репетиціях на сцені і поза нею. Відчуваєш енергетичний зв’язок з аудиторією, який дає додаткове натхнення. Окремо надихнула реакція людей після виступу. Ти ніби стаєш зіркою, і це також незабутні емоції.

Звичайно, було багато цікавих розмов. Одна історія запам’яталася особливо. Коли ми спілкувалися з журналістами ВВС в кімнаті преси, до мене підійшла журналістка Ніна Грегорі з вашингтонського офісу публічного радіо NPR. Розповіла, що нещодавно дізналася про своє українське коріння. Її дідусь Нікіфор Григор’єв був видатним громадським діячем та політиком, вченим, публіцистом, який активно допомагав українській боротьбі за незалежність з-за кордону.

– Якщо коротко, про що був твій виступ?

– У чотирихвилинному виступі я розповіла про наш проект StopFake.org, який спростовує фейки про Україну та аналізує російську пропаганду в усіх проявах. Йшлося про наш досвід, досягнення і висновки. Ми вже чотири роки боремося з викликами, які світ лише починає усвідомлювати. Тому тепер навчаємо фактчекерів і дослідників з усього світу виявляти фейки і боротися з пропагандою.

Головною ідеєю було те, що пропаганда і фейкові новини – загроза для демократії і суспільства в цілому. Не лише в окремому випадку російської агресії в Україні, а на глобальному рівні. Тому кожен з нас має усвідомити цю загрозу і подумати, що може зробити для її усунення.

Я вирішила почати з яскравого прикладу фейку. Провела опитування у Facebook: «Який найбезглуздіший фейк російської пропаганди ви знаєте?» Всі в один голос відповіли – «розіп’ятий хлопчик». Куратори з TED сказали, що це хороший гачок для миттєвого захоплення уваги. Але маю говорити так, щоб глядачі повірили, що це є правдою. Потім вони розповідали, що вийшло переконливо. Мовляв, аж здивувалися, чому українка трагічним тоном розказує про злочини української армії. Далі я сказала, що насправді цього ніколи не було – і перейшла до суті проблеми.

Виглядає, що мені вдалося й Україна зацікавила аудиторію. Після виступу до мене підійшло не менше двох сотень людей. На вечірці того дня люди теж підходили, висловлювали захоплення нашою роботою. Багато питали про Україну: що у нас насправді відбувається, чи є у нас громадянська війна, що з Кримом, Донбасом. Я була таким своєрідним народним дипломатом.

Аудиторія – відкрита і активно сприймає інформацію. Я дійсно відчувала сильну підтримку та інтерес. Відразу після виступу мені передали, що журналісти ВВС планували говорити зі мною згодом, але тепер хочуть зустрітися негайно. Це було приємно. Наступного дня вийшов великий матеріал. Та й врешті багато людей розповідали про свій зв’язок з Україною, навіть віддалений.

– Чи дійсно там флагмани прогресивного світу і середовище передового смислу нашої планети?

Промови TED завжди досить суб’єктивні й тому часто дають старт дискусіям. Тому не можна узагальнювати. Але точно вражає рівень цих дискусій, питання, які хвилюють світ. Це місце, де говорять про смисли, які формують майбутнє нашої планети.

У нас в Україні таких немає взагалі. Багато розмов про штучний інтелект, на що він буде впливати, хто ним керуватиме, що чекає соцмережі, на що стане здатна людина за допомогою роботів тощо. Промова Стівена Пінкера про те, що усе в світі, загалом, іде добре, спровокувала у спільноті бурхливі дискусії на різні теми, що тривають досі. Наприклад, чи можна казати, що усе йде добре, коли багаті люди вирішують глобальні проблеми своєю щедрістю – замість того, щоб вирівнювати структурні несправедливості? Чи добре, коли Захід і західна точка зору панує над усім іншим світом, зокрема у науці? Це трохи важко сприйняти з нашої перспективи.

– Яка ще тема тебе зачепила?

– Не можу сказати, що мене зацікавило щось одне. Це як набір пазлів, з яких під кінець складається загальна картинка – куди рухається світ. Винаходи, осмислення минулого і майбутнього, яскраві проекти, мистецтво, що вражає, дуже особисті історії кохання і подолання криз – усе разом складає цю картину. Багато було розмов про довіру у суспільстві, куди ведуть соціальні медіа, що буде з ними далі.

Сподобався виступ професорки Гарвардської школи економіки Френсіс Фрей про те, як повернути втрачену довіру на рівні компанії. Більшість спікерів говорили про те, що ми втрачаємо довіру на різних рівнях, світ чекають великі зміни та неясно, куди вони приведуть – а вона спробувала запропонувати рішення. Довіра має три складові: автентичність (бути собою), логіка і емпатія (співчуття). Задача – визначити, у якій з цих сфер ви недопрацьовуєте, й виправити ситуацію.

– Ти налагодила багато контактів?

– Так. Було багато ідей і пропозицій. Кілька власників компаній, які займаються штучним інтелектом, зацікавилися, чи ми використовуємо його у своїй роботі. В усьому світі працюють над тим, щоб роботи могли виявляти фейки, бо їхня пропускна здатність куди більша за людську. Поки ніхто не створив робота, який би повністю замінив людину – але допомагати такі програми можуть суттєво. Наприклад, одна з цих компаній розробляє рішення для бізнесу. Водночас на волонтерських засадах виявляє мережі тролів і публікує ці розслідування у великих світових медіа. Її власник показав мені кілька прикладів на своєму ноутбуку під час обіду.

Серед моїх нових знайомих – керівники компаній з кібербезпеки, політики, які хочуть боротися з політичними фейками, науковці, дослідники, журналісти, менеджер, який працює над етичністю Google, а також люди з найрізноманітніших сфер і країн, яких просто хвилює ця проблема.

Знайомство може відбутися дуже несподівано. Через увагу журналістів я пропустила обід з іншими Fellows. Коли вирішила поїсти, мені сказали, що їжа є лише в кошиках на чотирьох. Мушу знайти компанію. Це були випадкові люди. Похвалили промову і раптом запросили на медіаконференцію в Італію.

– Ти помітила ще якісь організаційні хитрощі, які підштовхували до взаємодії зі спікерами?

– Там ніхто не уникає черг – це додатковий привід поспілкуватися. Щодня відбувається три сесії. Але між ними є майстер-класи. Вони проходять одночасно в різних місцях і можна обрати на свій смак. Це може бути що завгодно: медитація, поїздка в ліс на велосипедах, дискусії. На всіх цих заходах зустрічаєш дуже різних людей. Я побувала на уроці з камбоджійських танців. Один із колег співав з популярною там рок-групою. Інший раз брала участь у дискусії про подорожі, де якраз познайомилася з фахівцями зі штучного інтелекту. Ввечері було багато вечірок – були як окремі для Fellows та їхніх гостей, так і організовані партнерами, наприклад, MIT або Інститутом сингулярності. Всі ці заходи – приводи для знайомства зі спікерами та між собою. Щоразу це взаємне збагачення новими ідеями.

– А які на TED вечірки?

– Все організовано на найкращому рівні. За великим рахунком, це просто хороші вечірки: гарна музика, напої, їжа, обслуговування. Але там можна зав’язати унікальні знайомства. На деякі вечірки запрошують усіх, на деякі – окремих осіб через додаток TED. Тобто відбувається підбір людей, які мають спільні інтереси.

Близькість до Великого: як і чому я працюю на адронному колайдері

АвторРіта Дудіна
23 Квітня 2018

Киянину Назару 28 років, він вчився у Києво-Могилянській академій та став науковим співробітником Національного інституту ядерної фізики в Турині. Кілька разів на рік він приїздить у відрядження до місця, де найактивніше розвивається фундаментальна наука — Великого адронного колайдера. Platfor.ma поставила Назару дилетантські запитання про науку, а він розказав, чому круто і не круто бути дослідником, показав свій робочий простір та навіть обід із їдальні, яка після дев’ятої вечора перетворюється на вчений бар.

Назар

– Навіщо нам взагалі колайдер, і як воно все працює?

– Уявіть періодичну систему в хімії та її елементи. У фізиці є подібна система, вона називається Стандартною моделлю, а її складники — це елементарні частинки.

Європейська організація з ядерних досліджень (CERN) збудувала прискорювач цих частинок – найбільший та найпотужніший у світі. Тут розробляють  передові технології для досліджень елементарних частинок на Землі та в космосі.

Коридор з офісами та відкритими робочими місцями в головному корпусі колаборацій CMS та ATLAS
Коридор з офісами та відкритими робочими місцями в головному корпусі колаборацій CMS та ATLAS

Великий адронний колайдер (ВАК) — це круговий підземний тунель завдовжки 27 кілометрів, що зачіпає Францію і Швейцарію. У ньому зіштовхуються пучки протонів, які колайдер розганяє так, щоб між собою зіткнулися їхні елементарні частинки — кварки і глюони. Коли це відбувається, народжуються нові екзотичні частинки.