Тетяна Смиловенко у 4 роки опинилася в дитбудинку й подумати не могла, що колись спорт стане справою всього її життя. Однак в її долі все вирішив випадок і люди з великим серцем. Platfor.ma разом з Фундацією DEJURE розповідає історію 19-річної каноїстки, якій одного дня з шістьма братами та сестрами пощастило потрапити до будинку сімейного типу та знову відшукати люблячу родину.

Таню, знаю, що у тебе було непросте дитинство. Розкажи трохи про нього?

Всього нас в сім’ї семеро — в мене є ще троє братів і троє сестер. Коли мені виповнилося 4 роки, батько помер і в мати на цьому ґрунті сталося психічне порушення. Я досі точно не знаю, чи вона сама нас віддала, чи нас у неї забрали, але ми з дворічним братом опинилися у дитячому будинку. Всіх старших віддали в інтернат, а найстарша сестра на той момент вже жила зі своєю сім’єю. Два з половиною роки ми з братами та сестрами не бачилися між собою, не знали, хто де знаходиться і як поживає. 

Згодом одна сім’я забрала нас всіх, окрім найстаршої сестри, до себе. Через 9 місяців вони не витримали цього ритму життя, напевно, не вистачило терпіння. Тож нас знову віддали. Ці 9 місяців ми ходили до місцевої школи, де працювала вчителька, класна керівниця моєї старшої сестри — соцслужба запропонувала їй нас забрати. Їй стало шкода мою сім’ю, тому у 2011 році ми вшістьох переїхали у будинок сімейного типу, де були на той момент ще двоє дівчат. Живемо там й понині.

Чи пам’ятаєш період у дитбудинку?

Я знаходилася там майже до 7 років, проте мозок заблокував ці не надто приємні спогади. До нас ставилися як до пустого місця, ми просто існували. Водночас я сильно сумувала за братами та сестрами, особливо за старшою сестрою, тому що вона для мене була як мати та виховувала мене. Ставилася до мене, як до своєї дитини, хоч і всього на 7 років старша. А мій наймолодший брат, з яким я опинилася в дитбудинку, був надто маленьким, щоб щось зрозуміти.

Коли ми всі нарешті опинилися разом під одним дахом і з людьми, яким на нас не байдуже, спочатку навіть не вірилося в удачу. Адже нечасто чуєш історії, як наша, коли таку велику сім’ю забрали в одне місце. 

Що ти взагалі знаєш про свою біологічну маму? 

Я знаю, що вона все ще знаходиться в Кіровоградській області, в селі Сугокліївка, де я народилася. І якщо я захочу з нею зустрітися, то можу взяти номер у соцслужби. Але я з нею ніколи не спілкувалася і мене це не цікавить — для мене вона чужа людина, яка мене не виховувала і яку я не пам’ятаю. У мене вже нова сім’я і нові батьки. Думаю, якщо я її зустріну, для мене це нічого не змінить.

Я розумію, що їй одній було важко виховувати одразу шістьох. Тому не злюся, це її вибір. Якби вона нас не віддала, то хто знає, ким би я зараз була й щоб з себе мала. Тому я більш вдячна, ніж злюся. До того ж я не думаю про те, як склалося б моє життя, якби мене не забрали, не віддали. Я думаю, як мені потрапити на Олімпіаду — все. 

Розкажи про свою сім’ю. Хто твої нові, як ти кажеш, батьки? І як вони взагалі вирішили ними стати?

Це подружжя — Ольга та Олександр Яблоні з села Вільшанка на Кіровоградщині. Дядя Саша електрик за освітою, до повномасштабної війни постійно їздив на заробітки, а зараз займається ремонтом вдома. Тьотя Оля була вчителькою, потім соцпрацівницею, зараз у неї проблеми зі здоров’ям, тому вона не працює.

Взагалі все сталося несподівано. Коли я як зазвичай чекала одну зі своїх сестер після школи, то приходила до Ольги в кабінет, сиділа на задній парті й малювала щось. А одного дня вчителька каже: «Я буду вашою мамою». Я спочатку сприйняла це як жарт, але все одно зраділа. Бігала тоді по всій школі та кричала, що Ольга Анатоліївна буде моєю мамою. А вже десь через місяць ми справді з нею жили. 

Спочатку Ользі було вкрай важко, тому що ми всі різні, у всіх свої інтереси та характери. Ну і ми тоді були одне для одного чужими людьми. Перші місяці вона ледве з нами поралася, але з часом звикла, полюбила і тепер не може інакше. У неї немає рідних дітей, тому вона ставиться так до нас.  

У нас з Ольгою та Олександром сімейні та теплі стосунки, повноцінна родина. Я до них повертаюся як до батьків, можу звернутися за підтримкою або зателефонувати у в будь-який момент, щоб просто поговорити. Вони завжди допомагають і хочуть для нас найкращого — що видно не тільки на словах, а й у справах. 

Які у тебе взагалі були враження, коли ви з братами та сестрами переїхали до нового будинку?

Дім був явно не розрахований на вісім дітей, адже, нагадаю, до моєї сім’ї Яблоні взяли до себе ще двох дівчат. Проте я була вражена новим місцем, новими змінам у житті й навіть новими сестрам. Хоч ми жили тісно, не жалкували, що потрапили туди. Зараз Олександр розбудував більшу хату, але я досі продовжую жартома називати її «хостелом».

Я зараз вдома майже не живу, постійно катаюся на спортивні збори. Приїжджаю десь раз на три місяці. От раз я приїхала взимку — Ольга взяла нових дітей. Вони ж до мене вже гукають «тьотя-тьотя», а мені з цього так смішно і навіть ніяково. Не так давно і я була на їхньому місці. 

Як швидко ти взагалі звикла до Ольги та Олександра, до нових людей у своєму житті й нових батьків?

Довго звикала. Була максимально закритою дитиною та тяжко йшла на контакт. А ще боялася довіряти, адже перша сім’я, яка мене забрала, і яких я називала мамою та татом, віддала мене назад. Відтак на Ольгу та Олександра я не можу так говорити, я наче і хочу, але щось не пускає. Натомість я використовую «дядя Саша» і «тьотя Оля» — вони не проти. Вони знають, що я їх люблю та вважаю батьками. 

Вони дали нам не просто дах над головою, а турботу, якої нам не вистачало. Ми жили в селі, там природа і гори, тому постійно ходили у походи, купатися на річку або на шашлики. Нас повіддавали у різні гуртки, щоб ми розвивалися. Я спочатку хотіла ходити на малювання, а потім знайшла себе у спорті. Хтось з братів пішов на футбол, сестри — на танці або вишивання. Ольга та Олександр прагнули, щоб ми знайшли справу, яка буде приносити нам задоволення. Вони хотіли зробити з нас людей і, як мені здається, вдалося. 

Що кажуть люди, коли дізнаються, що Ольга з Олександром не твої рідні батьки?

В молодшій школі до мене ставилися жахливо. Коли діти дізналися, що я була у дитячому будинку, у мене з’явилося прізвисько «дєтдомна» і напевно до 4 класу зі мною ніхто не спілкувався. Мене боялися, тому що у вихідців із дитбудинку за замовчуванням погана репутація. Значить, у тебе є якась злодійська жилка, ти можеш вкрасти, побити тощо. Люди завжди сприймають нас як поганих і невихованих людей. Як якихось інших. Діти ще й суворі досить, завжди кажуть, що думають, а думають не надто адекватно.

Коли я у 5 класі пішла в спорт, до мене навпаки всі почали тягнутися. Мені допоміг тренер Максим — він потужно вклався у те, щоб зробити з мене ту, ким я зараз є. Він для мене як ще один батько. Я приходила на тренування і почувала себе 100% на своєму місці. Знала, що мене тут люблять. 

Бачу, тобі сильно хочеться про це розповісти. Як ти потрапила у спорт?

Я завжди була забіякою і любила кудись лізти, битися, бігати. В 11 років мене віддали у спорт і відтоді я ним живу. У нашому селі єдині доступні види спорту були футбол і веслування. Мій тренер — двоюрідний брат тьоті Олі, вона йому розповідала про мене і казала «з неї щось буде». На веслування я пішла зі своїм старшим братом, якого вже немає. Вони з дівчиною здали ЗНО, зібралися подивитися результати, і коли брат проводив дівчину до будинку, їх збив п’яний пожежник. Вони не дійшли до дому десь 20 метрів. 

Мені зажди подобалося фізичне навантаження — я часто допомагала тьоті Олі по дому або дяді Саші з ремонтом. А в цій спортивній секції в мене ще й повірили, побачили дані й те, що є характер до веслування. Я гребу й отримую від цього задоволення. 

Я двократна чемпіонка «Olympic Hopes». Ми з колегою зі Львова здобули перше для України срібло в міжнародних юнацьких змаганнях з веслування на байдарках і каное. Також багаторазова призерка світу та Європи. Місяць тому на чемпіонаті світу я посіла четверте місце, вперше виступала в категорії «молодь» і була наймолодшою в заїзді. Але в мене все попереду і я ще покажу себе. 

Пам’ятаєш свій перший виїзд на змагання?

Я тоді ще гребла на байдарці й працювала веслом на дві сторони, зараз я гребу на каное — стоїш на коліні й тримаєш весло з однієї сторони. Тоді ще на турнірі не було категорії для мого віку, бо я була мала, тож виступала за старших. Змагання проходили в Миколаївській області, тоді я теж посіла четверте місце, проте для перших змагань це чудовий результат. Першу медаль, третє місце, я виграла теж на байдарці. Це було так круто, мене прям викликали на сцену, оголосили призеркою, всі аплодували. Всі знали, хто така Смиловенко Тетяна.

Тобі важливо чогось досягнути в житті?

Мені важливо, щоб я щось значила, мотивувала інших, допомагала. Я хочу стати тренером. От у своїй збірній я зараз найстарша і коли дивлюся на молодших дівчат, хочеться до них підійти й підказати щось по технічній частині. Я завжди допомагаю і підтримую. 

Як спорт змінив твоє життя?

Без нього я напевно нічим не займалася б і навчалася на якогось бухгалтера. Я в дитинстві любила математику і була відмінницею, поки не почала їздити на збори у 9 класі. Коли я поверталася, то намагалася наздогнати нові теми, але не встигала. Це було складно, тому в 10 класі я закинула навчання. 

Спорт дав мені впевненість у собі, відчуття сили та навички спілкування з людьми. Тому я безмежно вдячна своїм батькам, що вони у мене з’явилися. Що вони підтримують і не байдужі до таких дітей, як ми. Через наш дім, напевно, пройшло вже 15 дітей. І всі в результаті чимось займаються: лікарі, художники, військові — у нас троє братів служать. Зараз Ольга та Олександр виховають останніх дітей і більше забирати не будуть. Думаю, як рідних вони сприймають перших двох сестер, яких взяли, і мою сім’ю. До інших вони не так прив’язалися. 

Які у тебе взагалі плани на майбутнє?

Я хотіла б зростати й надалі в спорті, потрапити на Олімпіаду. Потім я б відкрила свій спортивний клуб і розвивала його, щоб він був впізнаваний в усьому світі. Крім того, я впевнена, треба розвіювати стереотипи, що у дитбудинку тільки хулігани та злодії. Це такі самі діти, просто їхнє життя обернулося трохи інакше. У когось не стало батьків, а зараз багато дітей, у яких рідних забрала війна. Їх теж треба любити.