Юрій Іздрик: «Потреба читати – суто біологічна, і з часом вона зникає»

АвторПетро Ткачишин
16 Серпня 2018
книгосховище особистість

У Львові пройшов музично-літературний фестиваль «Razomfest», на якому виступив один із найпопулярніших українських літераторів – Юрій Іздрик. На цій події Platfor.ma поговорила з ним про те, чому він вже десять років не читає художню літературу, заради чого готовий потерпіти подорожі, які ненавидить, і що відчував, коли втратив зір.

Бажання писати зазвичай виникає спонтанно. Для мене це приватна справа, а не суспільно корисна діяльність. Творчість  ̶ результат надлишкової активності мозку. Тобто це певні психоемоційні ресурси, що не працюють безпосередньо на виживання й продовження роду, натомість використовуються для гри. Хтось схильний оперувати візуальними образами, інші комбінують звуки, числа або слова. В цьому сенсі література (як і музика, математика, живопис) – передовсім гра. Гра на вербальному полі, де формуються значення, символи, образи, метафори, цитати – весь інструментарій текстотворення.

Баланс свідомого й несвідомого в кожному окремому випадку різний, проте мені здається, що власне творчість – переважно неусвідомлена, а там, де з’являється раціо, починається ремесло. Ці два компоненти присутні й в літературі. Інша справа, що частина читачів і письменників сприймають процес писання як сходження святого духа, натхнення, як прояв притаманної творцеві духовності. Як на мене, це маячня.

Я не знаю, що таке духовність. Я не знаю, що таке натхнення. Ці слова – фікція, ілюзія. Я не вважаю себе агностиком, я вірю в бога, проте людина – всього лише біохімічна машина. І хоча не все зводиться до біології, не варто списувати на божий промисел незрозумілі нам явища і процеси. Варто пам’ятати, що за проявами так званої «духовності» однаково стоять хімічні реакції.

 

Формування людини лiтературою

Певна річ, я за повну свободу автора – інакше творчість втрачає сенс. Однак я і за свободу читача в трактуванні тексту. Адже про жоден текст неможливо сказати, що в ньому закладено якийсь конкретний зміст, чи він має якийсь однозначний сенс. Кожне нове прочитання несе за собою нову інтерпретацію, де генеруються нові смисли. З цієї перспективи і писання, і читання – це стадії однієї гри, в яку однаковою мірою заангажовані і той, хто текст конструює, і той, хто його інтерпретує.

Людям як стадним тваринам притаманно шукати собі вожака і підкорятися волі більшості. Більшість, в силу психофізичних особливостей, не здатна самостійно сформувати власну ідентичність і потребує зовнішніх чинників. Дорослішаючи, людина формує своє «я» з фрагментів власного тілесного, емоційного та інтелектуального досвіду, проте цього недостатньо. Важливим також є досвід інших людей, який приходить до нас через культуру і літературу в тому числі. Тому кожен письменник, продукуючи тексти, мимоволі може стати фактором формування чиєїсь ідентичності – згадаймо, який вплив мали на нас улюблені книжки. Іноді враження від прочитаного бувають такими інтенсивними, що здатні переформатувати психічну структуру особистості – так виникає ревна релігійність чи фанатична відданість якійсь ідеї. Проте, повторюся, не варто перебільшувати відповідальність письменника за вторгнення в чужу свідомість. Однаковою мірою це і відповідальність читача, адже він сам вирішує, що читати і як глибоко занурюватися в текст, та й висновки він робить самостійно.

 

Соцмережi i марнославство

Я дедалі менше часу проводжу в соцмережах. Власне кажучи, вона в мене одна – Фейсбук. У Вконтакте я не зареєстрований. Якось випадково довідався, що там існує паблік «Іздрик» з 10 тис. підписників, і був приємно вражений, що хтось з-поза кола читачів репостить мої вірші, що вони цікаві ширшому загалу. Кажуть, нині кількість підписників зросла до 70 тис. Можливо, – я давно на заходив у «Вконтакте». Вся ця двіжуха відбувається незалежно від мене.

Цікаво спостерігати, як люди коментують поезію у соцмережах, однак я не надто переймаюся тим, хто і що сказав про мої вірші. Я приблизно знаю, чого вони варті. Стосовно ж кількості підписників, то вона може потішити самолюбство, дарувати відчуття власної актуальності, проте практичної користі – жодної.

Колись я регулярно стежив, скільки лайків назбирають мої вірші. Радів, коли вірші виявлялися за цим показником крутіші від фотографій. Теж свого роду гра. Але кожна забавка набридає. Ну скільки можна тішити марнославство?. Хоча й зараз, публікуючи вірші у Фейсбуку, вряди-годи заглядаю, скільки там назбиралося лайків. Але сильних емоцій це вже не викликає. Для мене це радше певна статистика, яка допомагає зрозуміти, що саме ти робиш, які емоції твої слова викликають в інших. Є в цьому щось із ужиткової антропології. А більше нічого.

Якоюсь мірою я, звісно, марнославний. Але не настільки, щоб це вибивало з колії чи порушувало душевну рівновагу.

Рятує здатність ставитися до себе з іронією і розуміння, що мої вірші займають в українській поезії дуже незначне місце. Тобто марнославство і самоіронія перебувають у потрібному балансі.

На відміну від деяких моїх колег, я не реагую на критику болісно. І не відповідаю, бо це не моя справа як автора – відповідати на критику. Розумна критика, навіть нещадна, зазвичай буває корисною, натомість похвала дурня, навіть щира – не варта уваги. В глибині душі кожен автор знає ціну своїм творам, і чужа думка тут не надто суттєва. Тому я облишив стежити, – як робив це 20 чи 30 років тому, – за літературними рейтингами, кількістю посилань і згадок про мене в публікаціях. Це обтяжливе й безглузде заняття.

Варто було викреслити зі свого identity статус «український письменник», як жити стало легше і веселіше. Література перейшла в категорію приватних справ. А статус і рейтинги насправді нічого не дають, а лише відбирають ресурси і сприяють нездоровому росту марнославства, дешевих понтів і всього того, що до літератури не має жодного стосунку.

Мені набридло бути суспільно свідомим і перейматися тим, як соціум вирішуватиме свої проблеми. А проблем у нього стільки, що якщо ними перейматися, то більше ні про що думати не буде часу. Зрештою, Україна – це сорок з копійками мільйонів людей. Значна частина співвітчизників не позбавлена мізків і добрих намірів, однак от уже стільки років тут діється чортзна що. Я вже не маю сили на це дивитися. А особливо – брати участь у так званих суспільних дискусіях та мережевих срачах. Я заборонив собі висловлюватися на суспільно-політичні теми. Та й узагалі – коментувати будь-які події. Я нічого крім віршів не публікую. Свої думки про те, що відбувається довкола, тримаю при собі. No comments, коротше.

 

Iншi письменники

Коли видавався журнал «Четвер», як редактор я стежив за авторами, які свого часу там дебютували. Слідкував за публікаціями в пресі, читав кожну нову книжку. Цікаво було, як різні люди по-різному розпоряджаються своїм талантом. Хтось покинув літературу, хтось зосередився на белетристиці, хтось став справжнім письменником. Імена багатьох нині вже нічого не говорять ширшому загалу. Проте, скажімо, Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Ірена Карпа, Любко Дереш, Таня Малярчук, Софійка Андрухович  ̶  вся ця братія свого часу дебютувала в «Четверзі», а їхні імена й донині на слуху. Відсоток авторів, що реалізувалися як письменники, доволі високий. Я вже давно не стежу за їхніми новими публікаціями, але бачу, що вони не облишили літератури, не загубилися в ній, і радію цьому.

Читати книжки я перестав років десять тому. Принаймні читати щось нове. Іноді хіба перечитую щось із улюбленого. Чому? Думаю, людина потребує текстів, коли дорослішає, коли формується особистість. В дитячі й молоді роки саме з книжок добувається для цього будівельний матеріал, хоча, звісно, не лише з книжок. Але наступає час, коли ти вже сформований як цілість, і тоді чужі знання, досвід та одкровення втрачають значення. Мені здається, що потреба читати – як і більшість наших потреб – суто біологічна, і з часом вона зникає, як, наприклад, зникає потреба в материнському молоці. Зріла людина здатна самостійно добувати їжу і самостійно генерувати сенси, а незріла вдовольняється фастфудом маскульту і пропаганди.

Єдині тексти, які мене ще цікавлять, – це спеціальна література з нейрофізіології, нейролінгвістики, результати найновіших досліджень у цих галузях. Тут і приватний інтерес – що краще знаєш, як працює твій мозок, то глибше сам себе розумієш, і практичний – коли читаєш лекції з психології творчості, варто володіти актуальною інформацією.

Якби горіла моя бібліотека, я, мабуть, рятував би словники. Будь-які. Словник сам по собі мене заворожує. Як особлива форма книжки, як особливий спосіб організації тексту. Мені здається, що з будь-яким словником можна прекрасно провести залишок життя, не маючи жодної іншої книжки. Навіть якщо це орфографічний словник української мови.

 

Про секс в музицi

DrumTyatr – єдина група, яка взагалі не проводить репетицій. Принаймні так записано в нашому резюме. Насправді, може, ми й не одні такі, але репетицій у нас дійсно нема. По-перше, це пов`язано з тим, що учасники гурту живуть в різних містах. По-друге, в цьому є додатковий кайф, тому що кожного разу наш виступ – це жива імпровізація. Жодного разу один і той самий трек не звучить однаково. Зате нам вдається дотримувати структуру кожної композиції, хоча ніхто її напам’ять не знає. Іноді починає грати playback, а я, скажімо, не пам`ятаю тексту. Чи взагалі не знаю, який ми трек виконуємо. Але дивним чином удвох із Грицьком Семенчуком за потужної підтримки барабанів Сергія Лебедя ми якось вигрібаємо на правильну тему, походу імпровізуючи, щось згадуючи, щось вигадуючи.

Що найважливіше – ми завжди синхронно виходимо на коду. Це така напівджазова технологія перебування на сцені, коли ти не просто виконуєш твір, а структуруєш звуковий простір довкола, намагаючись затягнути в нього слухачів, нав’язати їм потрібний ритм і настрій. І якщо це справді вдається, то починається активний енергообмін між виконавцями і публікою. В цьому власне весь сенс музики. Чи, кажучи відверто, – секс.

Музичний виступ – це завжди секс з аудиторією. В літературі такого не буває. Навіть коли читаєш вірші зі сцени, це просто ораторство – як лекція чи промова, де працюєш тільки на віддачу.

Музика дає можливість не лише віддавати, а й брати енергію. Це справді нагадує секс. Імпровізація провокує і стимулює обмін енергіями. Тут ніяких фідбеків не потрібно. Все відчутно відразу. Що більше віддаєш, то більше отримуєш. Якщо вдається по-справжньому «розкачати» публіку – вона віддає сторицею.

За кордон не їздив останніх вісім років. Як письменник просто перестав приймати запрошення. Я не люблю подорожувати, а пертися бозна куди, аби читати вірші чи теревенити на літературні теми, для мене обтяжливо й безглуздо. Особливо враховуючи паспортно-візові та митно-прикордонні поневіряння, які для цього доводиться терпіти. А ще коли тут у тебе своя чисельна й віддана аудиторія, а там – десяток студентів україністики, чи ще гірше – представників діаспори. Коротше кажучи, на закордон я забив свідомо і принципово.

Минулого року цей принцип довелося поламати. Фестиваль «Львівський місяць у Вроцлаві» запросив DrumTyatr, отже з’явилася нагода поїхати за кордон в якості музиканта, а не літератора. І це зовсім інша історія, адже музика – мистецтво інтернаціональне, не прив’язане до слова, тут не важить, є в тебе своя аудиторія чи нема, тут кожен має шанс вступити з публікою в ті особливі напівінтимні стосунки. Минулоріч все вдалося на славу. От і цього року, вже трохи розширивши географію, спробуємо «розкачати» слухачів у Німеччині, Польщі, Чехії та Словаччині. Заради такого задоволення я готовий перетинати кордони, хоч і ненадовго.

 

Про втрату зору i його повернення

Коли я втратив зір, то якось почав до цього пристосовуватися, не знаючи, чи можна буде його повернути. Труднощі виникали насамперед побутові: наприклад, щоб не розливати воду, наповнюючи горнятко, довелося навчитися орієнтуватися на звук. Якісь речі вправлявся робити навпомацки. Але найбільше дратувало те, що я не впізнавав людей і міг, скажімо, тричі вітатися або й знайомитися з однією й тією ж людиною. А вона не розуміла, чи то ти так невдало жартуєш, чи цілком втратив здоровий глузд.

Важко давалися навіть недалекі подорожі, бо коли не бачиш назв вулиць, номерів маршруток, розкладу поїздів, вказівників у метро – це дратує і виснажує. Тоді я був близький до того, аби взагалі відмовитися від будь-яких поїздок.

Після операції перші враження були дуже гострі. Перший шок – жіночі обличчя. Я два роки не бачив жіночих облич, а тут стільки всього і відразу! Другий шок – моє помешкання. Насліпо воно видавалося цілком затишним кублом, а виявилося – занедбана панківська нора, яку треба доводити до ладу. І третій шок – моє відображення в дзеркалі. Я був про себе значно кращої думки. Що називається – прозрів.

Ну і назагал – різнобарв’я, многоликість і багатогранність довколишнього світу спочатку втомлювали й дезорієнтували. Кожен фрагмент своїми чіткими обрисами, виразною фактурою і різкими кольорами привертав увагу на себе. Кожна дрібниця намагалася вирізнитися на загальному тлі. А було ж так тихо і спокійно…

Загалом не бачити більшості деталей цього світу – круто. Тоді його цілісність і взаємопов’язаність усього зі всім не викликає сумнівів. Але це добре для філософського спокою і самоспоглядання, а в побутовому житті бачити деталі все ж не зайве. Я радий, що зір повернувся, але і досвід сліпоти для мене є важливим.

Найцiкавiше на сайтi

Мы вам писали: история одного письма за рубеж от украинских школьников 30-х годов

АвторВиктория Гривина
21 Березня 2018

Это история письма украинских школьников, которое восемьдесят шесть лет пролежало в национальной библиотеке Уэльса, и было выловлено и прочитано участником проекта «Тайные истории посланий Мира и Доброй воли в Уэльсе 1930-х годов».

В проект исследования британских архивов я попала как местный волонтёр Европейской службы (EVS). Он проходил в национальной библиотеке Уэльса, которая по британской традиции находится в университетском городке с непроизносимым названием Абериствит на краю цивилизации, то есть в трёх километрах от Ирландского моря или ближайшего паба. По хитрому плану британцев, образовательные учреждения должны располагаться как можно дальше от разлагающего влияния цивилизации.

К тому времени я уже больше девяти месяцев прожила в Уэльсе и успела сполна насладиться изоляцией от родной культуры. Смейтесь сколько хотите, но штука под названием культурный код действительно существует, и, когда он напрочь исчезает из окружающего пространства, начинаешь подсознательно искать хоть какие-нибудь его следы.

Так я узнала, что когда в конце 19 века Уэльс, эта первая жертва Британской империи, снабжала углём половину земли, в местных шахтах работали тысячи украинских горняков. Сотрудник «Большого Пита», самой крупной шахты-музея в королевстве и сам бывший шахтёр говорит, что в шахтах даже до сих пор можно найти на стенах украинские надписи. А сын местного шахтёра добавляет, что в 1960-х его отец как-то три дня гулял на свадьбе в закрытом ныне украинском ресторане.

Потом промышленность ушла, а с ней ушли и горняки. То же самое касается переселенцев из Уэльса на Донбассе. Валлийский промышленник Джон Хьюз, отстроивший детище своей жизни – Юзовку (современный Донецк), был вынужден вернуться домой из-за революции 1917 года. К слову, родина Хьюза – посёлок Мертир – несмотря на окружающие зелёные холмы в своём пост-шахтёрском прошлом и сейчас несёт незримое сходство с Донбассом.

Чистый, студенческий и бесконечно сонный Абериствит – другое дело. Во время второй мировой сюда эвакуировали Лондонские архивы – дальше этого медвежьего угла уже было некуда, потом только Атлантический океан. Зато теперь в грандиозном классическом здании библиотеки на вершине холма с видом на Кардиганскй залив чувствуешь важность истории и себя в ней. Картину дополняют бегающие по лужайке дикие зайцы и стаи студентов, которые тут же, лёжа в траве, поедают обеденные сэндвичи.

Странно представить, что несколько столетий назад эти места считались центром борьбы за валлийскую независимость. Когда же на изломе Первой мировой мечта о суверенитете окончательно растаяла, ей на смену пришёл лозунг «спасайся кто может». Именно тогда в Абериствите было основано молодёжное движение «за мир во всём мире» Urdd.

Каждый год 15 мая активисты Urdd выходили в радиоэфир с заведомо провальной для предвоенных годов миссией мирить народы. Они обращались к молодым людям всех стран и просили поддержать мир или хотя бы отправить весточку в Уэльс с информацией о том, есть ли какие-нибудь военные угрозы в соответствующих странах, и что со всем этим делать. Что удивительно, каждый год с конца двадцатых и по сей день им кто-нибудь отвечал.

В архивах национальной библиотеки
В архивах национальной библиотеки
Обращения мира и доброй воли Urdd

Книга по карману: как маленькие издания Penguin Books навсегда изменили мир

30 июля 1935 года вышла первая книжка из серии Penguin Books. Британский издатель Аллен Лейн решил, что не только бульварное чтиво может стоить дешево, и впервые напечатал качественную литературу в мягком переплёте. Смелая идея оправдала себя – книги разошлись огромным тиражом, Лейну пожаловали рыцарский титул, а сами британцы поставили Пингвинов в один ряд с BBC. Platfor.ma исследовала составляющие успеха самого знаменитого карманного издательства и то, каким образом оно шло в ногу с культурной революцией ХХ века.

По легенде, записанной на сайте издательства, после одного бурного деревенского уик-энда с Агатой Кристи Аллен Лейн очутился на железнодорожной платформе без чтива за душой. Лейн побродил по вокзалу и основательно расстроился из-за скупого выбора киосков: кроме ширпотреба и глянцевых журналов читать там было нечего.

Лейн пообещал себе изменить ситуацию, решив, что даже серьезная литература должна быть доступна всем и везде по цене пачки сигарет. Уже в следующем году он отправил в магазины первую партию книг по цене в полпачки.

Урожденный Аллен Лейн Уильямс, он откажется от второй фамилии, когда бездетный дядя Джон Лейн позовёт его на работу в свое респектабельное лондонское издательство The Bodley Head. Дослужившись до должности директора, в 1935 году он выдвигает идею дешевых карманных книжек, но руководство издательства отказывает ему. Отношения у них тогда были непростыми: весь год Лейн конфликтовал с советом директоров из-за первого британского издания «Улисса» Джеймса Джойса. Роман, казавшийся многим порнографическим, до дрожи пугал старожилов компании судебным иском за непристойность. К слову, в итоге Лейн всё-таки добьется своего – в 1936 году «Улисс» окажется на книжных полках Соединенного королевства.

А вот с мягким переплетом пришлось справляться своими силами. Так и не дождавшись поддержки от совета директоров, в 1935 Лейн запускает серию из десяти книг в рамках Bodley Head, но за свой счёт. Чтобы как-то отличаться от солидности основных серий, 21-летнего младшего сотрудника Эдварда Янга отправили на поиски в лондонский зоопарк. Оттуда он вернулся с перерисованным пингвином, который и стал прототипом логотипа издательства, сохранившим свои очертании до сих пор.

В то время идея Лейна казалась дикой не только его собственному издательству. Общепринятым фактом было то, что серьезная литература стоила дорого и надолго воцарялась на полках владельцев в солидном твердом переплете, в то время как низкопробное чтиво стоило дёшево и хранилось до конца чтения, после чего отправлялось в мусорник. Представить себе этот бизнес по-другому не мог никто.

В первые десять изданий Пингвинов входили довольно известные книги: детективы Агаты Кристи и Дороти Сэйерс, автобиография Беверли Николса, а самыми престижными были «Прощай, оружие!» Эрнеста Хемингуэя и биография Перси Биши Шелли, написанная Андре Моруа. Несмотря на громкие имена, идея всё равно казалась рискованной. Отвергнутый рядом торговых сетей, Аллен почти по случайности – жене торгового представителя понравилась обложка будущих книг – договорился о продажах с Woolworth’s.

Каким же было удивление руководителей Bodley Head, когда уже за четыре дня были продано 150 тыс. копий, а к концу года эта цифра достигла трех миллионов. Успех был грандиозным. Ключом к прибыльности недорогой серии был только объем – каждая книга должна была продаться тиражом в 17 тыс. копий, чтобы отбить расходы на производство. Продажи превзошли требуемые показатели многократно, и уже в следующем году Лейн уволился из Bodley Head, вместе с братьями Ричардом и Джоном запустив собственное независимое издательство Penguin Books.

Сперва офисом и складом издательства служила крипта церкви Святой Троицы на лондонской Мэрилебон-роуд. Книги хранились в склепе, куда их спускали по наклонному желобу с улицы. Говорят, такая конструкция подсказала Лейну идею «пингвинкубатора» – торгового автомата с книгами, который отражал идеологию издательства как нельзя лучше.

Конечно, не Аллен Лейн выдумал концепцию мягкого переплета. Венецианский первопечатник Альд Мануций экспериментировал с ним еще в XV веке, а наиболее близкая концепция использовалась немецким книжным домом Albatross Books всего за три года до Пингвинов. И хотя это издательство разорилось, но, вероятно, успело произвести на Лейна неизгладимое впечатление. Тем не менее, решающим фактом остается то, что именно в Penguin Books серьезные книги впервые облачились в дешевую обложку и стали доступны массовому читателю.

Еще одним фактором успеха был узнаваемый дизайн обложек Пингвинов. Одной из любимых мантр Лейна была: «Хороший дизайн не стоит дороже, чем плохой». Избавившись от китчевых иллюстраций, он разделил обложку на три полосы и использовал цвета для кодификации: оранжевый – для художественной прозы, зеленый для детективов, а синий для биографий. Причем цвета не были оторванными от реальности: именно эти оттенки были популярны в ранней модернистской графике Британии, и в них же, например, выполнена легендарная карта лондонского метро Гарри Бека, используемая до сих пор. К этому приложили разборчивый шрифт Gill Sans и повсеместное центрирование – и книги Penguin Books стали узнаваемыми с первого взгляда.

Читать подано: 10 умных книг о том, как управлять миром или хотя бы самим собой

13 Жовтня 2015

Преподаватель Института международных отношений и Висконсинского международного университета Глеб Буряк написал для Platfor.ma о том, как человеком управляют до сих пор неизвестные нам процессы. И предложил десять книг, которые позволят хотя бы попытаться понять, кто мы и зачем.

Компьютерами управляют демоны. Так называют фоновые программы, работу которых пользователи не видят. То есть вы водите пальцем по экрану телефона, он отзывается картинками и звуками, но сложные расчёты и сценарии работы надёжно скрыты инженерами-создателями от наших глаз.

Протагонист лучшего сериала года «Мистер Робот» хочет запрограммировать демонов международной финансовой системы и обнулить человечество до доисторических времен. Он сравнивает компьютерные демоны с человеческими и не находит разницы: «Как программа, работающая в фоновом режиме, пока вы заняты чем-то другим. Их называют демонами, они действуют без участия пользователя. Наблюдение, запись, уведомление, примитивные импульсы, подавленные воспоминания, бессознательные привычки – они всегда рядом, всегда с вами. Мы пытаемся быть правильными, пытаемся быть хорошими, пытаемся изменить что-то, но это всё фигня. Побуждение ничего не значит, не они управляют нами, а демоны».

Мы говорим, у нас есть сознание, хотя даже не знаем, что это. Нам кажется, что у нас есть свободная воля и желания, есть интеллект, которым мы осознаём себя и мир. А что, если мы всё-таки роботы? Сама жизнь закладывает в наше поведение сценарии, которые мы распознать не в состоянии. Сценарист Федерико Феллини Тонино Гуэрра жаловался на избыточное курение: «…раньше я выкуривал ни много ни мало восемьдесят сигарет в день, из них, говоря по правде, сознательно я выкуривал не более десяти штук. Остальные семьдесят выкуривались как-то сами собой, я даже не замечал, каким образом. Кто курил мои сигареты, не знаю, где и когда я мог их выкурить, ума не приложу… тело развлекалось на все сто, а я им не управлял. Раньше я не обращал на это внимания, теперь стал следить за собой, но, замечая поступки, совершенные помимо своей воли, я испытываю страх».

В XXI веке мы подошли к пониманию работы мозга и физического объяснения воли и сознания. Подумать только, мы построили цивилизацию, полетели в космос, создали искусственный интеллект, но до сих пор не можем объяснить, чем мы это всё сделали. Мы движемся вперёд на ощупь, методом проб и ошибок, не зная, что природа подкинет нам в каждый следующий раз.

Древним людям с неопределённостью помогала справляться религия. Вера во всемогущество бога давала ответы сразу на все вопросы, и учёным приходилось шаг за шагом вытеснять бога физикой. Парадоксально, что работу своего мозга даже атеисты вынуждены принимать на веру, а недавние достижения нейронауки доказывают предположения самых древних религий.

Джайнисты три тысячи лет назад сочли человека безнадёжно ограниченным и потому недостойным уверенности в чём-либо. Если тело ограничено пятью чувствами, то мы видим только отражение этих чувств, а весь мир – лишь модель и конечной правды не существует. Вселенная призрачна, потому джайнисты на всякий случай с уважением относятся ко всем прочим религиям – у каждого свои иллюзии.

Наука же не станет ни с кем заигрывать, учёные верят в правду и реальные факты. Немецкий исследователь сознания Томас Метцингер добился невозможного: сложил картинку из современных знаний о работе мозга и пришёл к выводу, что мир действительно иллюзорен. Правы джайнисты, правы фанаты «Матрицы», прав Григорий Сковорода: «А как на подлых камнях, так еще больше не велю тебе строиться на видимостях. Всякая видимость есть плоть, а всякая плоть есть песок, хотя б она в поднебесной родилась; все то идол, что видимое».

Каждый из нас строит собственную иллюзию, исходя из опыта и полученных знаний. Почти всегда мы делаем это несознательно, мы программируем своих демонов и затем незаметно подчиняемся им. Хотелось бы найти идеальную программу и установить её на каждого человека, но ни один человек в мире не способен охватить весь опыт. Наши советы опираются на своё личное прошлое, а рекомендации любимых книг ограничены лишь тем, что мы прочли.

Я также предлагаю свой опыт – книги о том, что происходит внутри человека. Принятие решений – это безостановочный процесс, миллионы алгоритмов шумят в наших головах. Как разобраться в этом шуме?

Самый цитируемый из ныне живущих учёных, Хомски считает общение трансформацией символов. Наши идеи – глубинные структуры, наша речь и поведение – поверхностные, а человек лишь тем и занимается, что превращает одни в другие. Публикация далёкого 1957 года сегодня читается скучно, но именно эта работа положила начало инженерии знаний и дала толчок многим другим наукам.

Почитание: советуем 3 книги о физике, похоронах и протестах

По некоторым данным, каждый год в мире издается более 2,2 млн книг. За всю человеческую жизнь практически невозможно прочесть хотя бы 1% из них. Еще сложнее – выбрать те, которые стоит читать. Platfor.ma предлагает три недавних нон-фикшн издания, за которые мы ручаемся: понятная физика, похоронные ритуалы и народные протесты как феномен.

Карло Ровелли

«Семь этюдов» ведущего исследователя теории квантовой гравитации Карло Ровелли в Италии так хорошо распродавались, что даже потеснили «50 оттенков серого». Уже по одному этому можно догадаться, что «Семь уроков» – это не семисотстраничный кирпич, наполненный дремучими теориями и высоколобыми терминами для избранных. Перед нами краткое и предельно простое введение в теорию физики. И если книги таких теоретиков и популяризаторов науки как Брайн Грин и Стивен Хокинг значительно упрощают понимание теории суперструн и появления черных дыр, то Ровелли идет еще дальше в сторону беспросветных гуманитариев – этот ученый пишет для тех, кто не смыслит в естественных науках почти ничего.