Їсти слона по шматочках: уривок з книги «Серійний переможець» про свої примхи та успіх

АвторPlatfor.ma
13 Червня 2018
книги

У видавництві «Книголав» виходить книжка американського фінансового консультанта Леррі Вайдела «Серійний переможець», в якій автор стверджує, що до успіху в житті та роботі ведуть п’ять кроків: ухвалення рішення, перевиконання, коригування, доведення справи до кінця та постійне вдосконалення. Що саме це означає, він пояснює на конкретних порадах і прикладах з власного досвіду та життя інших бізнесменів, спортсменів і мільйонерів. Platfor.ma публікує уривок про те, чому потурати своїм примхам не так уже й погано.

Ідіть за своєю природною цікавістю

Коли я їхав до університету, Ед дав мені пораду: «Іди за своєю природною цікавістю. Інакше навчання, бізнес і робота виб’ють її з тебе, і ти станеш просто нудним». Ми прагнемо самі визначати своє життя, а не дати обставинам визначити його чи звести нас на манівці, убиваючи наш ентузіазм. Цікавість – це спалах полум’я. Розпалюючи його своєю увагою, ми отримуємо найкращий шанс відкривати речі, місця, людей, завдяки яким можемо досягти найбільшої самореалізації. Чому?

Цікавість безпосередньо пов’язана з вашою внутрішньою мотивацією – найпотужнішим стимулом у вашому житті.

Усі переможці мають внутрішню мотивацію, вогнище, що живиться любов’ю до того, що вони роблять чи чого досягають. Вона дає їм потужне бажання та рішучість, необхідні для перемоги. Є тільки один спосіб з’ясувати, яким може бути ваше найкраще можливе майбутнє: іти за своєю природною цікавістю. Усі ми маємо унікальні інтереси. Ніхто з нас не може пояснити, чому певні речі нас приваблюють, а інші не становлять жодної цінності.

Чому одна людина любить суші, а інша (я) ненавидить їх? Хтозна. Деяким людям подобається право, деяких тягне в медицину, дехто навіть каже, що любить бухгалтерію. Хтось може це все пояснити? Єдине ми знаємо напевно: щоб жити насиченим життям і отримувати від нього задоволення, треба йти за своїми інстинктами. Унікальний набір наших зацікавлень – ключ до нашого унікального потенціалу. Поки горить внутрішнє вогнище, ми лишаємося залученими та енергійними. Це основи психології.

Якщо ви любите суші, а щодо грецької кухні не певні, то зі значно більшим захватом сприймете відвідини ресторану суші, ніж грецького ресторану. Людині, захопленій бухгалтерією, буде складно досягти успіху в геть іншій сфері. Мене ви ніколи не побачите на канаті, а от Філіпп Петі з підліткового віку хотів стати лише канатохідцем. Потім, у вісімнадцять років, чекаючи на прийом у дантиста, він побачив у французькій газеті ескізи ще не збудованих веж Всесвітнього торгового центру. Він схопив олівця, намалював лінію між вежами, а потім шість років навчався, вдосконалювався й морочився над дедалі складнішими трюками. Він місяцями таємно досліджував майже завершені вежі, а потім, 7 серпня 1974 року, здійснив свою мрію. Крок за кроком, опираючись вітрові, він пройшов від однієї вежі до другої по тонкому канату. Він зробив щось таке, чого не робив і не зробить ніхто, ні до, ні після нього.

Ухвалюючи рішення займатися тим, чим хочеться, ви презентуєте самого себе. Ви продаєте себе за допомогою ідеї, що можете мати й робити більше. І ви продаєте себе через зусилля, потрібні для того, аби досягти свого.

Продажі – це емоційна справа. Мусите робити це від усього серця, інакше ви не зважитесь віддати своїй справі все, що маєте. Мусите штовхати себе до успіху. Не роблячи чогось справді бажаного, ви не матимете завзяття. Ви шукатимете найлегших шляхів, спотикатиметеся – і зрештою покинете це заняття. І навпаки, коли ввімкнете свою внутрішню мотивацію, ви активно братиметеся до всіх справ, які хочете робити, і шукатимете шляхів для реалізації мети. А це робить життя захопливішим! Ви позбуваєтеся звички, рутини. Ви дієте відповідно до своїх здібностей. Чому так? Бо робите бажану роботу й користаєте зі своєї внутрішньої мотивації – найпотужнішої мотивації у світі.

Поки не потуратимете своїм примхам, не дізнаєтеся, чого насправді хочете

Кожна велика ідея починається як примха: «Гм, хіба це не було б чудово?». Поки не підемо за цією ідеєю, не можемо бути певні, чи справді хочемо цього. Скажімо, я ходжу засмучений, бо, здається, хотів би відкрити бізнес, але переконаний, що шансів на його реалізацію немає. Тож я цим не займаюся. Не проводжу жодних досліджень. Не говорю з власниками бізнесів. Не шукаю ментора. Який сенс, якщо немає шансів, правда? Однак якби я таки поморочився з цим, як гадаєте, що я міг би зрозуміти? Що я насправді не хочу відкривати бізнес. Дізнавшись, що воно таке, я дійшов би висновку: це не для мене. Але обираючи нічогонероблення, я далі ходжу засмучений, бо переконаний, що моя мрія недосяжна.

Якщо ж натомість я дозволю собі повірити, що це можливо, то проведу дослідження й швидше з’ясую, що започаткування бізнесу – не така захоплива справа, як мені здавалося. Це відкриття дасть мені свободу йти до інших, цікавіших завдань. Можливо, досліджуючи питання власного бізнесу, я виявлю, що мене захоплює розробка нових продуктів, чи управління командою, чи надання послуг. Можливо, я дізнаюся про нову перспективну компанію, де є посада, що ідеально мені пасує. Хай там як – я налагоджую зв’язок із тим, що мене захоплює. І маю завзяття рухатися вперед, робити велику справу. «Я завжди хотіла бути кимось, але тепер бачу, що треба було хотіти чогось конкретнішого». Це жарт Лілі Томлін, але в ньому приховано гарну пораду:

Переможці знають: якщо не зрозумієш, чого хочеш, – ухопишся за будь-що, що б не підсунуло тобі життя.

Найкращий спосіб це зрозуміти – вірити, що можливо все, якщо докладати зусиль і потурати власним примхам, аж поки вони не виведуть тебе до чогось цікавішого. У середній школі я почав грати на гітарі й справді цим насолоджувався. Якийсь час замислювався, чи не спробувати стати професійним музикантом. Вірив, що маю самовідданість і завзяття, щоб цього досягти. Я проводив час серед музикантів, вивчав їхнє життя, їхній шлях до успіху. І виявив велику проблему: більшість музикантів 80 % свого життя проводять у дорозі. Дитиною я постійно переїжджав, тому це було найгірше, що тільки міг собі уявити. Тож кар’єра професійного музиканта мене не влаштовувала. Натомість гітара залишилася моїм хобі, і я досі з задоволенням граю. Якби я дозволив собі впасти в розпач через «нездійснену мрію про світ зірок», можливо, я геть покинув би грати на гітарі й не мав би цієї забавки, що приносить багато радості.

Переможці вгризаються у свої ідеї. Вони читають про це, говорять про це, зв’язуються з людьми, ставлять запитання. Які є можливості? Як ви починали? Вони поринають у відповідні реалії. Цей процес дає їм змогу зрозуміти, хочуть вони цього чи ні. Життя надто коротке, щоб хапатися за все, що трапиться під руку, і тут природна цікавість стає інструментом ефективності. Вона як внутрішній лічильник Ґейґера, який допроваджує до тих речей, що можуть дати відповіді на ваші важливі запитання. Якщо належно його використаєте – це допоможе зорганізуватися й швидше збудувати бажане життя. Щоб отримати роботу, на яку ви найбільше вмотивовані, можливо, доведеться витратити певний час, але по дорозі можна багато чого навчитися та здійснити, просто користуючись можливостями, що відкриваються, і займаючись тим, що цікавить просто зараз. Ви виявите велику справу, яку хочете робити далі, і подаруєте світові своє захоплення й енергію.

АвторPlatfor.ma
13 Червня 11:01
книги
Найцiкавiше на сайтi

Як усе стало «юбер»: уривок з книжки «Вискочки. Uber, Airbnb та битва за Кремнієву долину»

АвторPlatfor.ma
28 Травня 2018

У видавництві «Наш формат» вийшла книга «Вискочки. Uber, Airbnb та битва за Кремнієву долину». У ній американський журналіст Бред Стоун розбирається, як Uber і Airbnb пройшли шлях від ексцентричної фантазії до всесвітніх сервісів і змінили наше розуміння бізнесу та інновацій. Platfor.ma публікує уривок про те, як зародилася ідея найпопулярнішої служби таксі.

Усього цього могло не бути, якби не Бонд – Джеймс Бонд. Це була середина 2008 року, приблизно той самий час, коли Браян Ческі і Джо Ґеббіа працювали над ранніми версіями Air-bed-and-breakfast. Канадський підприємець Ґаррет Кемп щойно продав свою першу компанію, механізм із пошуку веб-сайтів StumbleUpon компанії eBay, за 75 мільйонів доларів.

Тепер він жив на широку ногу, насолоджувався нічним життям Сан-Франциско. І коли він розслаблявся у своїй квартирі у фешенебельному районі Саут Парк – випадково натрапив на DVD першого фільму про Бонда, у якому зіграв Деніел Крейґ, «Казино “Рояль”».

Фільм Кемпу дуже сподобався, але було в ньому дещо таке, що змусило його замислитися. На тридцятій хвилині фільму Бонд мчить Багамами на срібному форді «Мондео» в гонитві за заклятим ворогом Ле Шиффром і тут кидає оком на свій телефон Sony Ericsson. Це безцеремонний продакт-плейсмент, і за нинішніми стандартами телефон до смішного застарілий. Але в той момент Кемпа вразило, що Бонд побачив на екрані: графічну іконку «Мондео», яка рухалася в бік точки прибуття, «Оушен-клабу». Ця картинка застрягла йому в голові, й аби зрозуміти чому, вам потрібно більше знати про невтомний винахідливий мозок Ґаррета Кемпа…

Сан-Франциско десятиріччями свідомо утримувало кількість офіційних, ліцензованих водіїв таксі десь на рівні 1500. Ліцензії коштували відносно недорого, і перепродавати їх було заборонено, а власники могли тримати їх у себе скільки завгодно, за умови, що наїжджали мінімальну необхідну кількість годин на рік.

Тож зазвичай ліцензії з’являлися в доступі тільки тоді, коли хтось із водіїв помирав, а люди, які подавалися на ці ліцензії, мали чекати на них роками. Є купа історій про водіїв, які 30 років чекали на свою ліцензію і невдовзі після того, як отримували її, помирали.

Система гарантувала, що навіть у періоди затишшя в компаній таксі буде достатня кількість пасажирів і що водіям, які працюють повний день, заробітку вистачатиме на життя. Але попит на послуги таксі дуже перевищував пропозицію, а відтак сервіс таксі в Сан-Франциско був знаменитий своїм відстійним рівнем.

Намагатися зловити таксі у віддалених районах поруч з океаном або навіть у центрі міста ввечері у вихідний день – було пропащою справою.

Поїхати на таксі в аеропорт – ризикована гра, від якої нудило і яка легко могла закінчитися запізненням на літак. (Навіть якщо пасажир замовляв таксі заздалегідь, він не міг знати напевне, що таксі приїде; водій міг натомість вирішити повезти людину, яка ловить авто на вулиці).

Спроби покращити ситуацію були марні – автопарки і водії, які там працювали, непохитно стояли на тому, що конкуренцію потрібно обмежувати. Щоразу, коли мер чи окружна рада намагалися підвищити дозволену кількість ліцензій, розлючені водії заповнювали кабінети муніципалітету або блокували мерію, що призводило до цілковитого безладу.

Тож сумна ситуація з міським таксі сильно ускладнювала нове життя Кемпа. Оскільки зловити таксі на вулиці фактично було неможливо, він почав записувати в швидкий набір короткі номери жовтих таксі. Розчарування чекало навіть тут. «Я телефонував, але вони не приїжджали, і повз мене могло проїхати два-три таксі, поки я чекав на вулиці, – жаліється Ґаррет. – Потім я передзвонював, а вони навіть не могли пригадати, що я вже дзвонив. Пам’ятаю, я поспішав на перше або друге побачення. Я міг виїхати на 20 хвилин раніше – і все одно запізнитися на півгодини».

Читать подано: 10 умных книг о том, как управлять миром или хотя бы самим собой

13 Жовтня 2015

Преподаватель Института международных отношений и Висконсинского международного университета Глеб Буряк написал для Platfor.ma о том, как человеком управляют до сих пор неизвестные нам процессы. И предложил десять книг, которые позволят хотя бы попытаться понять, кто мы и зачем.

Компьютерами управляют демоны. Так называют фоновые программы, работу которых пользователи не видят. То есть вы водите пальцем по экрану телефона, он отзывается картинками и звуками, но сложные расчёты и сценарии работы надёжно скрыты инженерами-создателями от наших глаз.

Протагонист лучшего сериала года «Мистер Робот» хочет запрограммировать демонов международной финансовой системы и обнулить человечество до доисторических времен. Он сравнивает компьютерные демоны с человеческими и не находит разницы: «Как программа, работающая в фоновом режиме, пока вы заняты чем-то другим. Их называют демонами, они действуют без участия пользователя. Наблюдение, запись, уведомление, примитивные импульсы, подавленные воспоминания, бессознательные привычки – они всегда рядом, всегда с вами. Мы пытаемся быть правильными, пытаемся быть хорошими, пытаемся изменить что-то, но это всё фигня. Побуждение ничего не значит, не они управляют нами, а демоны».

Мы говорим, у нас есть сознание, хотя даже не знаем, что это. Нам кажется, что у нас есть свободная воля и желания, есть интеллект, которым мы осознаём себя и мир. А что, если мы всё-таки роботы? Сама жизнь закладывает в наше поведение сценарии, которые мы распознать не в состоянии. Сценарист Федерико Феллини Тонино Гуэрра жаловался на избыточное курение: «…раньше я выкуривал ни много ни мало восемьдесят сигарет в день, из них, говоря по правде, сознательно я выкуривал не более десяти штук. Остальные семьдесят выкуривались как-то сами собой, я даже не замечал, каким образом. Кто курил мои сигареты, не знаю, где и когда я мог их выкурить, ума не приложу… тело развлекалось на все сто, а я им не управлял. Раньше я не обращал на это внимания, теперь стал следить за собой, но, замечая поступки, совершенные помимо своей воли, я испытываю страх».

В XXI веке мы подошли к пониманию работы мозга и физического объяснения воли и сознания. Подумать только, мы построили цивилизацию, полетели в космос, создали искусственный интеллект, но до сих пор не можем объяснить, чем мы это всё сделали. Мы движемся вперёд на ощупь, методом проб и ошибок, не зная, что природа подкинет нам в каждый следующий раз.

Древним людям с неопределённостью помогала справляться религия. Вера во всемогущество бога давала ответы сразу на все вопросы, и учёным приходилось шаг за шагом вытеснять бога физикой. Парадоксально, что работу своего мозга даже атеисты вынуждены принимать на веру, а недавние достижения нейронауки доказывают предположения самых древних религий.

Джайнисты три тысячи лет назад сочли человека безнадёжно ограниченным и потому недостойным уверенности в чём-либо. Если тело ограничено пятью чувствами, то мы видим только отражение этих чувств, а весь мир – лишь модель и конечной правды не существует. Вселенная призрачна, потому джайнисты на всякий случай с уважением относятся ко всем прочим религиям – у каждого свои иллюзии.

Наука же не станет ни с кем заигрывать, учёные верят в правду и реальные факты. Немецкий исследователь сознания Томас Метцингер добился невозможного: сложил картинку из современных знаний о работе мозга и пришёл к выводу, что мир действительно иллюзорен. Правы джайнисты, правы фанаты «Матрицы», прав Григорий Сковорода: «А как на подлых камнях, так еще больше не велю тебе строиться на видимостях. Всякая видимость есть плоть, а всякая плоть есть песок, хотя б она в поднебесной родилась; все то идол, что видимое».

Каждый из нас строит собственную иллюзию, исходя из опыта и полученных знаний. Почти всегда мы делаем это несознательно, мы программируем своих демонов и затем незаметно подчиняемся им. Хотелось бы найти идеальную программу и установить её на каждого человека, но ни один человек в мире не способен охватить весь опыт. Наши советы опираются на своё личное прошлое, а рекомендации любимых книг ограничены лишь тем, что мы прочли.

Я также предлагаю свой опыт – книги о том, что происходит внутри человека. Принятие решений – это безостановочный процесс, миллионы алгоритмов шумят в наших головах. Как разобраться в этом шуме?

Самый цитируемый из ныне живущих учёных, Хомски считает общение трансформацией символов. Наши идеи – глубинные структуры, наша речь и поведение – поверхностные, а человек лишь тем и занимается, что превращает одни в другие. Публикация далёкого 1957 года сегодня читается скучно, но именно эта работа положила начало инженерии знаний и дала толчок многим другим наукам.

Три года в школе: что будет, если променять проектный менеджмент на работу учителя

Три года назад успешная проектная менеджерка Татьяна Эндшпиль решила пойти работать в школу учительницей программирования. Вот так увлекательно это все начиналось. Вот какими успехами учеников Татьяна действительно гордилась. А теперь учительница-волонтерка написала для Platfor.ma о том, как прошли эти три года, почему школа истощает и из-за чего учителю обязательно быть счастливым.

 

Татьяна Эндшпиль

Первый год школы прошел в состоянии аффекта. Меня бросало из стороны в сторону. То меня все жутко радовало, то невероятно бесило, один раз я даже расплакалась из-за того, что никак не могла понять, как составить «календарное планирование». Но в целом я была полна энтузиазма и любой, даже самый противный школьник мне очень нравился.

Работа в школе очень увлекательна. Ты постоянно готовишься к урокам, придумывая, как сделать их интересными, развиваешь свои социальные навыки и быстроту реакции.

Оказалось, что школа – как высококачественное реалити-шоу: ты очень быстро втягиваешься и с нетерпением ждешь новой серии. Через месяц ты уже знаешь, у кого новый парень, кто с кем подрался, кто купил новые кроссовки.

Я очень долго не могла разобраться с переменами, ничего не успевала и жутко уставала постоянно здороваться с детьми: ученик может прогулять твой урок, а потом еще трижды с тобой поздороваться. Я не знала, хорошо или плохо провожу уроки. Но за первый год работы мне вручили две грамоты.  Скажу честно, просидеть два часа на концерте районной самодеятельности – это еще тот вызов. Так что я очень рада тому, что меня больше не награждают грамотами.

Все, что для меня было важно – дожить до каникул и не наделать ошибок в классных журналах. Позже я узнала, что каникулы для учителя еще хуже уроков: ты продолжаешь ходить на работу, но теперь уже в роли Золушки: убираешь кабинет, заполняешь горы бессмысленной документации, готовишь детей к олимпиадам или конкурсам, просто дежуришь. К концу года, я так и не разобралась, как все устроено в школе.

Кому потрібна та Нобелівська премія: уривок з книги «Та ви жартуєте, містере Фейнман!»

АвторPlatfor.ma
19 Березня 2018

У видавництві «Наш формат» вийшов бестселер «Та ви жартуєте, містере Фейнман!» – збірка дотепних автобіографічних історій з життя відомого фізика Річарда Фейнмана. У ній Нобелівський лауреат і один із творців квантової електродинаміки грає на бонго, зламує сейфи, втрачає і знову знаходить любов до фізики та робить ще багато чого незвичайного. Platfor.ma публікує уривок про те, як Нобелівська премія знайшла вченого – навіть попри його спротив.

Мій друг Мет Сендс колись збирався написати книжку під назвою «Ще одна помилка Альфреда Нобеля».

Довгий час я стежив за тим, кому дають Нобелівську премію, але з роками навіть перестав помічати, що настав «нобелівський тиждень». Тому й уявити не міг, що мене піднімуть телефонним дзвінком о четвертій ранку:

— Професор Фейнман?

— Що таке?! Я ще сплю!

— Вам присуджено Нобелівську премію. Я подумав, вам буде приємно про це дізнатися.

— Так, але я сплю! Подзвонили б уранці, — і поклав трубку.

Дружина питає:

— Хто там?

— Кажуть, я отримав Нобелівську премію.

— Та ну тебе, Річарде, хто дзвонив? — моя розумна дружина вже звикла до розіграшів і знає, що не треба вестися, але цього разу я її підловив.

Знову телефонний дзвінок:

— Професоре Фейнман, ви чули, що…

(Незадоволеним голосом). Так.

Тоді я почав думати: як би все це припинити? Навіщо мені ця морока? Першим ділом я зняв телефонну трубку з апарата, бо дзвінки йшли один за одним. Спробував заснути, але не зміг.

Спустився в кабінет, щоб зібратися з думками: що робити? Може, відмовитися від премії? Що тоді? А раптом це неможливо? Поклав трубку на місце — і одразу задзеленчав телефон. Дзвонив журналіст із журналу «Тайм». Я сказав йому:

— Слухайте, у мене проблема: я не хочу, щоб ви про це писали. Я не знаю, що з усім цим робити. Може, є варіант не брати премію?

— Боюся, сер, що відмова від премії здійме ще більше галасу, ніж вручення. Краще лишити все як є, — сказав він.

Це і так було ясно. Ми поговорили хвилин п’ятнадцять- двадцять (і хлопець з «Тайму» не опублікував ані слова з нашої розмови).

Я подякував йому і поклав трубку. Телефон одразу задзеленчав знову: цього разу дзвонили з газети.

— Так, ви можете прийти до мене додому. Так, усе в порядку. Так. Так. Так.

Дзвонили зі шведського консульства. Вони хотіли влаштувати прийняття на мою честь у Лос-Анджелесі.

Я подумав, що раз вирішив прийняти премію, то мушу пройти ці кола пекла.