Герої

Володимир Степанов – 20 років, Маріуполь. Прожив у дитячому будинку 10 років, закінчив коледж, зараз вступає до університету. 

Аліна Бобкова – Кривий Ріг. Прожила в інтернаті 11 років, 2 роки тому переїхала до Києва та вступила до університету. 

Павло Мельников – 25 років, народився в Криму, живе в Києві. Прожив в інтернаті 8 років, зараз працює IT-шником на фрілансі.

Андрій Назаренко – Тернопіль. Прожив у дитячому будинку-інтернаті 15 років. 

Максим Терьошин – Буча. Проживав в інтернаті з другого класу. Зараз очолює громадську організацію, яка допомагає людям і дорослим, які не чують. 

Ліна Дешвар – 30 років, народилася в Антрациті, живе в Києві. Пробула в інтернатній системі 19 років. На сьогодні є громадською діячкою та активісткою – допомагає хлопцям та дівчатам адаптуватися після інтернатних закладів.

– Що ви можете розповісти про процес усиновлення в Україні? 

Максим: Мене щоразу запитували, чи я хочу бути усиновленим тими чи іншими батьками. Я відповідав, що ні, і на цьому все закінчувалося. Внутрішньо відчував, що вони не мої – не було довіри. 

Андрій: Сім’я з Америки якось розпочала процес усиновлення мене, але кожного разу стикалася з бюрократією в Україні. Таким чином мені вже виповнилося 16 років, документи майже були готові, а у нас розвели руками й сказали: «Він вже вийшов з інтернату та є самостійним, тому вирішуйте ці питання з ним». І все накрилося.

Ліна: По Україні останні три роки дуже інтенсивно усиновлюються діти. Але це виключно ті, що мають статус сиріт чи позбавлених батьківського піклування. Багато хто такого привілею не має. Також все залежить від закладу – директор (тобто опікун) повинен бути зацікавленим в тому, щоб дітей усиновили та забрали за кордон. На жаль, деякі більше зацікавлені в грошах, які приходять на утримання дітей.

Володимир: З України мало кого усиновлюють, в основному беруть під опіку. 

– Чи згодні ви з тим, що дитбудинки – це зло?

Андрій: Я бачу різні сторони. В мене є рідний брат – його спіткала тяжка доля, він дуже бідний і нещасний. Це могла бути і моя історія, але життя в інтернаті дало мені те, ким я є зараз. 

Володимир: Я прожив у дитячому будинку 10 років і цей досвід мені багато дав. Я знаю неблагополучні сім’ї, в яких дитина не бачить життя. В той же час, я в дитячому будинку щоліта відпочивав у таборах і подорожував всією Україною, у нас були різні розвиваючі гуртки, а також нам давали можливості. Якщо я хотів займатися спортом, мені намагалися надати все для цього. Є, звичайно, різні випадки – наприклад, у деяких закладах є дідівщина. Але мені пощастило. 

Аліна: Моя позиція в тому, що інтернат десь зло, – наприклад, у вихователях, які дещо байдужі до долі дітей. Я не кажу про всіх, але більшість. Те, що коїлося між дітьми, іноді виглядає дійсно моторошно. У нас була повна дідівщина й потужний емоційний тиск, коли старші придушували, ображали та били молодших. І останні, звісно, якось намагалися підійти до вихователей та сказати про цю проблему, а ті просто закривали очі. Це дуже неправильно і сильно вплинуло на мене та на мою психіку.

Павло: Мені здається, основна проблема в тому, що інтернат більше ранить серце та душу. Який би класний інтернат не був, дитина однаково залишається самотньою. А щодо всіх цих плюсів, подарунків, морів тощо – це формує в дитині споживацький підхід і позицію «якщо я в інтернаті, то мені всі винні».

Ліна: Я вважаю, що інтернатна система – це зло. Я прожила у такій 19 років: там були і діти з інвалідністю, і морги на території. Тобто я знала, коли хоронять дитину, а це, на мій погляд, не є припустимим. Також це стосується випадків, коли вихователь або няня зловживають своїм робочим станом, наприклад, прив’язують дітей до батарей або ліжок. Зараз є багато таких інтернатів: Ніжинський, Олешківський, Залучанський, Ладиженський, де вихованців не мають ні за що. Якщо згадати мій інтернат, то у нас склади були переповнені подарунками від спонсорів, але діти не бачили цих ляльок, навіть коли писали Святому Миколаю листи. 60% дітей взагалі не навчалось, тобто їх право на навчання просто порушили. Інтернатна система вбиває особистість – я почала поважати себе тільки у 22 роки.

Максим: Коли мене привезли в інтернат, я відчув полегшення. У мене були чудові вихователі, які тоді були кращі за маму та за всіх інших людей у світі, тому що вони намагалися огорнути меня любов’ю. Там мені дали поїсти, вимили, відчистили, підстригли, позбулися вошей, які в мене були, в щось одягли. Я відчував, що знаходжуся в прекрасному місці. Коли я ріс, у нас завжди був вибір – в яку піти школу, в який записатися гурток. У нас навіть були дні народження, коли ми збиралися в великій залі, їли торт, приймали подарунки, співали «хеппі бьоздей». Вихователі хотіли таким чином проявити увагу та любов. 

Я ріс в Коропецькому інтернаті Тернопільської області. Він розташований в селі і, можливо, тому мені й пощастило, адже люди там були більш релігійні та намагалися ставитися до нас, як до власних дітей: щось приносили, кликали в гості, ми гуляли селом, ходили в ліси та смажили картоплю. 

Володимир: В мене також у дитячому будинку був вибір і ставилися в цілому по-людськи. Не було такого, як у Ліни, що прив’язували до батареї, – це взагалі якісь страхи, але я знаю, що вони мають місце бути. Але ми були великою родиною і знаходилися в дуже теплих стосунках з братами. 

Ліна: Є три типи інтернатів, це треба розуміти: дитячі будинки, школи-інтернати та дитячі будинки-інтернати, як у мене. І там не відбирають подарунки, їх просто не дають. Я хотіла поставити запитання Максиму: а тортики замінять родину або соціалізацію?

Максим: Вони не можуть замінити, але дають ту базу, яку дитина хоче відчути: любов, увагу, відчуття унікальності. Розуміння, що в нас є день народження і про нього пам’ятають. Мій однокласник після такого поздоровлення приходив із щасливими очима – так чому б ні?

– У вашому інтернаті була дідівщина?

Максим: Старші могли лякати – у мене так було. Вони тусувалися біля туалету на вулиці, за паласом, і я навіть не міг туди ходити, тому що було страшно. Був там такий Павло Коломієць – от кого я боявся. Він іноді міг мене зловити та ні за що побити. Він був однокласником моєї сестри, тому я думаю, що він таким чином намагався привернути її увагу. Та після розмови нашого вихователя з вихователями старших класів, такого не було.

Павло: Я пожив у притулку, в дитячому будинку, в інтернаті, потім ще в одному інтернаті, тобто пройшов чотири установи – в кожній з них була дідівщина. Старші гнітили молодших, могли щось забрати, побити тощо. Так само було і в класі – потрібно було з усіма побитися, обов’язково за школою, щоб з’ясувати, хто на якому місці за силою. Потім починалися булінг і цькування. Одного разу я втік з інтернату і мене буквально в цей же день спіймали. Коли привели до директора, вихователі сказали: «ну все, йдеш до одинадцятикласників спати». Тобто, навіть вихователі та директор заохочували цю дідівщину.

Аліна: У нас був великий інтернат і, ясна річ, що старші принижували молодших: били, ображали, забирали другі сніданки та вечері. І найжахливіше було те, що вихователі старого гарту, які у нас пропрацювали років 25, сприяли цьому. Чекаєш цю єдину печенюху, а тебе її бац – і позбавляють.

Те ж стосується подарунків на Новий рік. Тобто, ти отримуєш солодощі, і розумієш, що тобі дорогою потрібно їх швидко з’їсти, поки ти не прийшов у кімнату і в тебе їх не відібрали. І так само з іграшками або коли до тебе хтось приїжджає. Інші люди вирішували, що вони можуть у тебе все відібрати, за це побити і ще на тебе поскаржитися.

– Чи правда, що найважче після дитбудинку/інтернату – це знайти роботу?

Андрій: Згідно з опитуванням серед наших випускників, робота на другому місці після житла. Але більша проблема – втриматись на тій роботі. У мене, наприклад, немає звички працювати довго і чекати зарплату в кінці місяця. Сьогодні я працював – сьогодні і дайте мені те, що я заробив. Тобто знайти роботу можна, а от втриматися на ній важко.

Ліна: Більшість хлопців і дівчат не звикли працювати та цінувати те, що вони заробили. Вони отримали сьогодні гроші, пішли і відразу їх витратили. Тобто в них завтра на поїсти вже немає. Деякі зловживають, можуть, наприклад, щось вкрасти. Або, навпаки, не ходити на роботу, або забити болт, бо «мене пожаліють, я ж сирота». Є ті, хто взагалі не закінчують перший курс. Таких багато, на жаль, кожного року це тисячі випускників інтернатів. Вони ламаються вже в інститутах. Чому? Тому що їх ніхто не привчив елементарно соціалізації: як правильно розрахувати бюджет, як правильно витрачати кошти, як себе одягнути. Через це є проблема навіть і на роботах, адже комунікації зі співробітниками немає.

Павло: Навіть коли мені було 13 років, я цеглу носив і платили нормально. Тому я трохи дивуюся, що дехто говорить, ніби в Києві немає роботи – заходиш на work.ua і там її повно. 

Максим: Роботу знайти не дуже важко, важко змусити себе там працювати. Чого? Того що у нас немає фінансової грамотності. Тому що, коли нам давали кишенькові гроші в інтернаті, ми швидко йшли їх витрачати. І коли я особисто пішов на роботу, мені не дуже було зрозуміло, як я маю планувати бюджет. 

Аліна: В інтернаті люди не зацікавлені в освіті. Люди не вчаться, а потім йдуть туди, куди їх беруть. І, звичайно, вони не будуть там затримуватися, бо їм не подобається. Ця робота не та, де вони хотіли б працювати.

 – Ви приховували, що ви з дитбудинку/інтернату?

Володимир: Так, був такий момент. Коли я їздив у табори, мені якось було соромно зізнаватися. Були стереотипи, що якщо ти з дитячого будинку, то ти неосвічений, не вмієш писати та обов’язково повинен красти. Але до певного часу, поки я не почав дорослішати. Я спочатку не говорив, що я з дитячого будинку, знайомився з людьми, а потім через день-два зізнавався. Більшість були шоковані та не могли повірити, стереотипи в їхній голові ламалися. Зараз я це кажу гордо і не соромлюся цього.

Павло: Десь до 15 років мені було стрьомно та соромно зізнаватися в тому, що я не з нормальної родини. Я відчував, що є якась неповноцінність у моєму житті. Сімейні себе вели по-іншому, вони розповідали про батьків і про родину. А я не міг нічого розповісти. До того ж було почуття внутрішнього неспокою, що мене зараз засудять. Потім мене взяли в сім’ю на опікунство і потихеньку почало відпускати, адже я вже міг сказати «проте, я тепер в сім’ї».

Андрій: Послухав хлопців, а вони в 15-16 років почали розповідати вже про те, що з інтернату. В мене цей період тягнувся десь до років 23-25. Я почав створювати благодійний фонд якраз у 25 років, і коли залучав благодійників, то вже мусив використовувати цю інформацію. Адже у нас політика, що ми об’єднання випускників інтернатів, яке хоче допомогти дітям у подібних закладах і самим закладам. А чому я це приховував до цього? Після інтернату я відразу вступив до університету і там був такий ритуал-знайомство, коли всі розповідали «от мій тато такий-то, мама така-то». Мені було дуже ніяково і я навіть придумував сам собі історію про батьків. Тому що після інтернату я не знав, як взагалі ставляться люди до людей. Тому до 24 років я не зізнавався нікому. 

Ліна: Я теж до 24 років дуже сильно соромилась. Навіть коли я вже була студенткою, то просила окрему кімнату, щоб не дай боже не сказали, що я в когось щось вкрала. Вперше, мабуть, я відкрито про це сказала, коли був Євромайдан. Тоді я побачила, що люди реагують нормально і кажуть: «І що, ти реально цього цуралась?».

Аліна: Коли я знайомилася з людиною, то практично відразу намагалася сказати, що я з інтернату. Не для того, щоб викликати жалість, а для того, щоб відразу все вирішити – якщо людина не хоче зі мною спілкуватися, вона посунеться. Так само у мене було з хлопцями – я практично відразу, серйозно, говорила «чувак, я з інтернату, тобі як з цим? Не дуже? Ну прощавай». А в університеті зі мною так багато людей захотіло дружити, що мені не доводилося нікуди вливатися та під когось підлаштовуватися. 

Максим: У мене взагалі інша ситуація – я завжди казав, що я з інтернату. Ми, наприклад, приходили в хати та казали: «Добрий день, ми з інтернату, у вас немає роботи? Ми просто хочемо заробити, нічого не будем красти». І нам давали. Коли я вступив до навчального закладу, там не було такого, що цінили за те, ким є батьки. Цінили за те, ким ти є та що ти робиш. Я вчився в школі міліції й вже на першому курсі всі знали, що я з інтернату, але це сприймалося нормально, а інколи навіть викликало більшу повагу.

– Ви отримали житло після 18 років?

Володимир: Коли я вчився в коледжі, то більшу частину стипендії відкладав на депозит. Плюс потім працював, трохи заробив і так накопичив кошти собі на квартиру. 

Ліна: У 16 років мене повинні були поставити на облік в Антрациті. На жаль, ніхто цим не зайнявся, тому коли я вже випускалася з університету в 24, то взагалі тільки дізналася, що таке право маю. 

Павло: В Конституції сказано, що кожен громадянин України має право на житло. І у нас в країні дуже багато людей стоїть на квартирному обліку. Ми, ті, хто мають статус сироти або людини з інвалідністю, потрапляємо до іншого списку – позачергового. Тобто нам, грубо кажучи, повинні видати житло раніше ніж іншим. Мені виповнилося 23 роки і я встав на облік, але особливих ілюзій я не маю, не трясуся, не чекаю, щоб отримати квартиру. Працюю та заробляю сам. 

Максим: З житлом для випускників інтернатів і сиріт, коли ми випускались, було все погано. Я пам’ятаю, що тоді в мене в паспорті не було реєстрації, тож коли я приїхав в Тернопільський квартирний відділ, мене не приймали та ніяких гуртожитків не давали. Я зняв квартиру в Тернополі й десять років жив без реєстрації. 

– Вам важко будувати близькі стосунки?

Володимир: У мене якось були стосунки – стукнуло 18 років і випадково закохався в дівчину. Пів року все було як в кіно або у казці, а потім щось пішло не так. Після розмови з психологом з’ясувалося, що я програвав сценарій з матір’ю. Це як травма дитинства, як якийсь камінь в душі, який весь час тягне на дно. Весь час були якісь сварки незрозумілі без причини, те, що можна було спокійно обійти, однаково скачувалося у лайку. І кожного разу, коли починаю нові стосунки, спіткаюся на цьому місці. 

Аліна: До 20 років я не підпускала до себе близько. Тому що мені було складно довіряти людині та відкриватися їй, мене мучили страхи з дитинства – що мене скривдять, що мені зрадять, що мене кинуть. Зараз мені 21 і в мене є стосунки – тут я зіткнулася з тим, що у мене з’являється купа проблем через мене ж. Я собі створюю ілюзію, що все погано, що людина, припустимо, на мене не звертає увагу або скоро припинить це робити. Страхи дитинства зараз дуже сильно перейшли на мої стосунки.

Я ніколи не бачила моделі поведінки мамо-тато та того, як вони повинні ставитися одне до одного. Тому я сильно вимагаю моменти поцілунків і обіймів, мені хочеться цього нескінченного тепла. А мій хлопець іноді каже, що просто не може мені стільки дати. Все нормально: ми миримося, сваримося, але ось проблема з довірою… З друзями такої проблеми немає, тому що це трішечки інший статус – пару жартів і все нормально. А стосунки – це як би вже майбутня сім’я, це інше.

Максим: У мене не було моделі сім’ї перед очима в дитинстві, я не бачив, як вона має будуватись, тому мені було важко відразу відкриватися людям. Треба було пройти купу сеансів з психотерапевтом і пропрацювати купу дитячих травм, щоби дійти якогось розуміння себе в цьому світі та як з ним взаємодіяти. І нам не давали в інтернаті тих знань – ми не знали, як чоловік взаємодіє з жінкою, коли чоловік бере відповідальність, коли жінка бере відповідальність, як вони між собою ладять. От якби не походив до психотерапевта, то не знаю, як би сім’ю завів. Але зараз її маю та дуже вдячний, що вони терплять мене та якусь мою холодність.

Андрій: Я особисто в свої 30 з гаком років вважаю, що я дуже холодна людина. Я просто зберігаю тверезий розум і будь-які близькі стосунки закінчуються тим, що я дуже черствий, егоїстичний і думаю тільки про себе. Я такий є і не бачив іншого прикладу. 

Ліна: Я до 24 років більше зациклювалася на тому, що я маю інвалідність і тому мене ніхто не любить. Але коли я прийняла себе як особистість, то зрозуміла, що я дуже красива, класна, і в мене прекрасно будуються стосунки з хлопцями. Тобто проблем з цим немає. Я думаю, поки люди будуть тримати в голові «от у мене таке дитинство було», це їм буде заважати. При перших своїх стосунках я з хлопцем три роки прожила, але в побуті, звичайно, була повним нулем, аж соромно.

Павло: Я вже два роки одружений, тому, в принципі, будувати стосунки вмію. Коли мені було 15, мене взяли в сім’ю, і я аж до того, як одружився, був у ній. Це, напевно, і допомогло мені побудувати якісні стосунки.