Скільки ви особисто знаєте військових? А з ким із них можете спілкуватися вільно і без жодної ніяковості? На жаль, війна стала частиною нашого життя, тому маємо навчитися з комфортом для всіх сторін приймати військових назад у цивільне суспільство. Ми поговорили з психотерапевтами, які працюють з цією темою, і дізналися — що сказати, чого точно не робити, які книжки почитати та від яких стереотипів позбутися. Також ми поспілкувалися із захисником «Азовсталі», бійцем полку «Азов», який знаходився в російському полоні з травня минулого року, Василем Позигуном з позивним «Берсерк». Він розповів, що особисто для нього виявилося допоміжним, та як радить поводити себе з ветеранами.
Василь «Берсерк» Позигун
Захисник Азовсталі, боєць «Азова». Перебував в російському полоні з травня 2022-го.
Коли я повернувся з полону, емоційна крива у мене була прямою, я нічого не відчував. Я був якимось спостерігачем за навколишнім світом — без емоцій і почуттів. Психіатри та психологи у шпиталі, де я знаходжуся вже понад 3 тижні, казали, що десь за 3-4 дні після обміну стан почне змінюватися і з’являться якісь сплески в емоційному плані. Але їх не було і по теперішній час нічого не змінилося. Звичайно, це тільки мій досвід — все індивідуально.
Важливо налаштувати себе на позитив, як би важко це не було. У полоні я мав два періоди. Перший — це Оленівка. Там був великий двір, де розміщувалося понад 300 людей. Можна було обрати своє коло спілкування. Важливо підібрати максимально позитивних людей, з ким буде легко комунікувати та підтримувати одне одного.
Другий період — це Таганрог. Там ніхто не обирав оточення, нас просто розкидували по камерах. Тож з ким потрапив, з тими й контактував. Там я знаходився з кінця вересня по початок травня — нас було то шестеро, то семеро в камері, всі азовці, нормальні хлопці. Комусь пощастило менше. Так от коли не було можливості обрати співкамерників, я перейшов до ритуалів і думок, які тримали на плаву.
Майже кожен ранок я прокидався до підйому десь за пів години. І, як би важко не було, натягував на себе посмішку. Це спрацьовувало — впродовж дня я тримався на позитивній хвилі. Ще один вихід — «будувати повітряні замки», як я це називаю. Це коли ти мрієш про щось, що може відбутися там, в нормальному житті. Так я подумки займався ремонтом вдома та робив подарунки батькам і знайомим. Продумував все в дрібницях — займало деякий час і дарувало позитивні емоції. Якщо чесно, навіть ці два приклади мені зараз було складно згадати, тому що всі думки, мрії, ідеї, які є там і підтримують тебе там, зникають, коли перетинаєш кордон. Це як прокинутися після не дуже приємного сну.
Я можу згадувати та розповідати про тортури та допити, навіть жартувати щодо цього. Але, звісно, так працює не для всіх. Тому не варто насідати на людей, які повернулися з полону або фронту. Не потрібно допитувати їх, як допомогти, або сотню разів дзвонити та писати — це дратує. Тим паче, що волонтери роблять все, щоб у нас не було ніяких незакритих потреб. Дайте людям спокій.
Я навіть робив пост, у якому писав: «Вважайте, що я рік був у комі». І це насправді так, адже у полоні тотальний інформаційний вакуум, ти не знаєш нічого, а коли приїжджаєш назад — потрібно надолужити знання. Це важко, бо немає дайджестів і підбірок новин за цей період. І от уявіть, що ти занурюєшся у цей вир інформації, у тебе й без того кипить голова, а тут тебе всі ще надто опікують або намагаються щось від тебе дізнатися.
Мене важко образити, але, як і будь-яку людину, може зачепити неповага. Зараз в шпиталі у мене мало часу. Перша половина дня забита обстеженнями, консультаціями, процедурами. Друга — спілкуванням з органами й ще консультаціями. В нас не вистачає часу інколи навіть на дзвінок відповісти. І от пише мені знайома: «Так коли зустрінемося?» Я відповів «Не знаю». Вона стала спілкуватися так, ніби я їй щось винен і вимагала зустрітися. Я навіть нічого не відповів, видалив її з друзів і більше не хочу мати нічого спільного. Не треба поводитися з ветеранами так, ніби вони вам щось винні. Вони обов’язково з вами зустрінуться і поспілкуються, але потрібен час.
От що дійсно ображає — проросійська або занадто «овочева» позиція, коли кажуть «нам потрібно помиритися» або «ми ж всі люди, не треба війни». Коли людина не розуміє, що росіяни хочуть нас просто знищити як націю. От це ображає військових.
Для мене взагалі краще мовчання і більше особистого простору. Коли потрібно, я сам звернуся за допомогою або підтримкою. Мені краще взагалі нічого не говорити, натомість краще як і зазвичай написати «як справи?» або «як день?» без всіляких «тримайся» та «все буде добре». Зараз я дійсно нормально згадую досвід «Азовсталі» та полону, хоча тоді було дуже страшно. Нині я розумію, що все позаду, тому спокійно можу про це говорити. Можливо, комусь варто дати час, або хтось взагалі не захоче згадувати пережите — до цього теж треба ставитися з розумінням.
З військовими потрібно спілкуватися як і з цивільними, бо ми не особливі. Я теж був цивільним, поки не прийшов в «Азов» у 2015 році, й в душі все ще ним залишаюся. А от виказати подяку особисто мені як військовому можна дуже просто — донатом на 12 бригаду Нацгвардії «Азов», бо війна триває і нам потрібно ще багато зробити.
Олег Гуковський
Психотерапевт, офіцер ЗСУ, начальник групи контролю бойового стресу.
Війна відбувається на нашій території та все ще продовжується. Це суттєво відрізняється від, наприклад, американського досвіду. Там людина відслужила місію на іншій території, а потім повертається в суспільство без війни. З цим і пов’язують великий відсоток посттравматичного стресового розладу (ПТСР) після служби в США, адже ветерани відчувають себе трохи покинутими. Вважається, що в Ізраїлі нижчий рівень ПТСР, адже війна на території країни все ще триває й стала частиною суспільного життя.
В нашій країні взагалі унікальний кейс. Війна торкнулася майже всіх українців, тому немає більше позиції на кшталт «я тебе туди не посилав». Тому й рідко стається, що людина наче повертається з іншого світу, а плем’я про неї забуло. Та й у самих ветеранів, як мені здається, зросла психологічна культура. Вони розуміють, що повернення — це кропіткий процес, який потребує усвідомлення, можливо, залучення фахівців і розбудови власної психологічної культури.
Нещодавно бачився з колишнім однокурсником, який демобілізувався. За його проханням познайомив його з Veteran Hub. Він зазначив: «Я познайомлюся, бо треба буде своїх повертати». Тобто вже є розуміння — хто перший «висадився», той проходить цей шлях і готує майданчик для наступних військових. Зараз є шанс на тлі попереднього досвіду створювати платформи для повернення ветеранів. Але мінімум, який ми можемо зробити як суспільство, — це покращити нашу комунікацію з ними.
Кожна конкретна людина має навчитися бути природною у спілкуванні. Тоді вона не буде робити якісь вимушені жести, бо так заведено, не намагатиметься проявляти жалість і ставитися до ветерана як до жертви. Якщо людині самій в кайф спілкування і їй комфортно, то військовий також розслабляється. В іншому випадку він чи вона наче відчуває ще й додаткову відповідальність за те, щоб співрозмовники добре себе почували. Не треба робити з них унікальних істот, з якими діють особливі правила поведінки. Якщо дотримуватися психологічної культури в плані конструктивного вирішення конфліктів, поваги до кордонів — тоді для ветеранів буде легко повернутися у сприятливе середовище. Вони не будуть почувати себе особливими.
В Середньовіччі завжди була каста воїнів, що захищала суспільство. Коли воїн повертався, його наново інтегрували в середовище — розказували історії, які відбулися за час його відсутності, а він натомість розповідав свої. Тобто вони синхронізувалися. В сучасному світі, наприклад, непогано створити подібну традицію в організаціях, куди повертаються ветерани. Робити такі зустрічі, наприклад, з обміном досвідом. Тоді організація стане цілющим середовищем. Військовий журналіст Себастьян Юнґер написав про це ґрунтовну книгу «Плем’я».
Ветеранам важливо розповісти історії та дати можливість поділитися досвідом з тим суспільством, за яке вони воювали. Проте не треба тиснути на людину, нехай вона сама зрозуміє, що готова відкритися. Звичайно, бувають різні ветерани. Є такі, кому важлива публіка, вони розповідають свої історії та кайфують від цього. А є й ті, які зможуть поділитися, коли відчують себе комфортно.
Завжди можна і потрібно запитати «Чи комфортно тобі, якщо я буду тебе про щось розпитувати?» або «Чи є теми, на які тобі б не хотілося розмовляти?». Точно не варто запитувати щось на кшталт «А ти вбивав людей?» Часто у суспільстві наголошують: «Ти не вбивав, ти нищив ворога!». Проте як би не демонізували росіян, все одно вони люди з крові та плоті. Вбивство накладає величезний відбиток на психіку людини, який супроводжується складними емоціями. Цю тему немає сенсу зачіпати, та й для чого? Натомість краще обрати інший вектор і спитати «Як тобі там було?» або «Як ти справлявся?». Завжди добре працюють запитання, які підкреслюють спроможність справлятися з різними ситуаціями.
Усвідомлюйте, для чого ви щось запитуєте. Вам просто кортить почути якусь сенсацію чи гостру історію? Або ви маєте благородну мету — допомогти людині краще інтегруватися, її бригаді або побратимам з якимись зборами тощо. Військові та ветерани досить практичні люди, зокрема вони, наприклад, менше пускають слів на вітер, а натомість мислять категоріями «А яка користь від такої розмови?». Тому чекають цього якоюсь мірою від будь-якої комунікації. Тож можна для себе використовувати гарний фільтр — запитання: «А для чого мені це знати?»
В жестикуляції важко себе контролювати, але теж варто бути обережними. Військові вже на рівні інстинктів пильнують руки, тому що в них може бути зброя. Не варто різко і без попередження наближатися, особисті кордони дуже поважаються. Якщо вже наближаєтеся, то важливо не робити це зі спини. Оці поплескування по плечу — так можна без зубів залишитися.
Важливо дотримуватися такту та доречності. Якщо ви з людиною, яка повернулася з фронту, у її цивільному минулому звикли обійматися або маєте якесь особливе тактильне привітання — нормально нічого не змінювати. Це може нагадати про тілесність, трохи у гарному сенсі заземлити. А от якщо ви ніколи людину не обіймали та зненацька вирішили, що саме час, то краще не треба.
Правильно починати психологічну роботу перед демобілізацією прямо у військах. У нас же зазвичай завершення стосунків з армією виходить рваним. І якщо людина має багато образ на командирів, ЗСУ, державу, є сенс пропрацювати їх та сходити на терапію. Я б залучав принцип рівний рівному. Той же Veteran Hub дає людям перехідне безпечне середовище, де вони здобувають навички та знання до повної інтеграції у суспільство.
Всі ми все одно будемо помилятися і це цілком нормально. Навіть у мене були такі історії. Один раз на тренінгу ми працювали з ветеранами та військовими, і от я їх скликав для чогось і не подумавши свиснув. Для половини це виявився флешбеком — з таким звуком летить міна. Я перепросив, всі посміялися, але ця історія досі згадується. Я думаю, що нормально помилятися і просити вибачення, дійсно відчути сором і сказати про це. Ти визнаєш свою помилку й це також зменшує напругу. Тоді у ветеранів немає відчуття, що з ними говорять як з психічно хворими дітьми, від яких очікують, що зараз вони розплачуться, як тільки щось не так. Діють такі самі правила ввічливого спілкування, як і в усьому суспільстві.
Рекомендую почитати ветеранську літературу. Тоді ви краще пізнаєте внутрішній світ ветеранів, будете усвідомлювати, де болить, і емпатично відчувати, у який бік варто йти, а у який — ні.
— «Точка нуль», Артем Чех.
— «Психи двох морів», Юрій Руденко.
— «Батальйон «Донбас». Записки добровольця», Ігор Родін.
— «Бруд [*khaki]», Сергій Сергійович Saigon.
— «Доця», Тамара Горіха Зерня.
— «Вовче», Костянтин Чабала.
— «Оголений нерв», Світлана Талан.
— «72. Записки комбата», Олександр Вдовиченко,
— «Фронтовий щоденник. Окопні історії», Дмитро Степаненко.
— «Діалоги с нулей», Костянтин Машовець.
— «Мисливці за градами», Андрій Кириченко.
— «Аліска фронтова лисичка», Олена Мокренчук.
— «Кексик-захисник», Інна Курило.
— «Тюремна пісня», Олена Герасим’юк.
— «Котик, Півник, Шафка», Олександр Михед.
— «77 днів лютого» (збірка репортажів від видання Reporters),
— «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення» Дар’я Бура та Євгенія Подобна.
— «Мандрівка до потойбіччя. Маріуполь», Євгеній Шишацький.
— «Сліди на дорозі», Валерій Маркус.
— «Точка неповернення», Дмитро Вербич.
Юлія Соболта
Клінічний психолог у громадській організації «DoLadu».
Людям, які повертаються з фронту, невідомо їхнє майбутнє, а відчуття контролю над життям майже недоступне — це викликає велику тривогу. Все виливається в конфлікти, непорозуміння та ту поведінку, яку в суспільстві заведено називати «неприйнятною», наприклад, надто виражена реакція або надмірне вживання алкоголю — все, щоб впоратися з бурею всередині.
Як правило, демобілізуються зараз ті, хто не має можливості продовжувати службу фізично, наприклад, втратили кінцівки. Їм треба справлятися зі сприйняттям їх соціумом, проте першочергово — прийняти свої змінені фізичні можливості та реальність. Цей виклик людина переживає навіть тоді, коли зовні виглядає адекватно та безтурботно. Всередині може бути глибоке спустошення.
Є неймовірна платформа «Як ти, брате?», яка стане допоміжною для будь-кого, хто відчуває труднощі у спілкуванні. В межах проєкту працює сайт з певними рекомендаціями, також є серія посібників щодо того, як спілкуватися. Вони кластеризовані за тим, хто цікавиться: дружина, близькі, друзі, побратими тощо. На мій погляд, там зібрані найкращі рекомендації.
Головні поради від проєкту «Як ти, брате?»:
1. Не тиснути
2. Не питати про самі травматичні події, втрати й складний досвід
3. Бути поруч
4. Не пропонувати допомогу, а просити допомоги
5. Забезпечувати безпеку: бути передбачуваним, розповідати про середовище.
6. При будь-якої незручності в розмові питати про минуле, наприклад, «а як тут було раніше?», «а що було до цього?»
7. Відмовлятися давати свої оцінки, відповідати «складно сказати, я там не був/не була» або «навіть не знаю, що й думати».
8. Намагатися бути з людиною поруч і робити щось, що не заважає спостерігати за людиною, навіть якщо людина задумалася і мовчить.
Що б ви не робили, робіть все з гідністю. Війна намагається відібрати її в українців, але марно. Проте деколи ми прагнемо проявити співчуття, а показуємо натомість жалість. Для людини, яка знаходиться у короткій відпустці або на лікарняному і скоро буде повертатися на фронт, це неприємно. Шкодуючи та жаліючи, ми наче фокусуємо людину на негативності всього того досвіду, який йому або їй доведеться ще продовжувати. Перш ніж проявити співчуття або якусь підтримку, доречним запитання «Чи я можу тобі якось допомогти?» Це той нейтральний набір слів, який ми можемо використати, не образивши людину. Не давати оцінку у своєму запитанні його чи її досвіду.
Дотримуйтеся інформаційної культури, наскільки це можливо. Буває, що люди ставлять питання, щоб відчути та показати бажання дотичності до досвіду військового. Проте так можна несвідомо нашкодити. Не варто розпитувати про те, що людина робила, де була, що бачила. Боєць і не може ділитись, а з досвіду я бачу, що багато хто і не хоче. Інша справа, коли людина сама прагне розділити з вами, наприклад, свій сум за втраченим побратимом. Тоді ми слухаємо, не перебиваємо, а далі можемо поставити уточнювальні запитання. Але бажано, щоб вони були про хороше — «Що вас з цією людиною об’єднує хорошого, які є історії?» Так ми можемо показати, що готові підтримати цю розмову, але не починати її.
Нам, психологам, варто якомога раніше бути поруч. Наприклад, в госпіталях, де ветерани перебувають під час одужання, дуже мало психологічного забезпечення. Ми працюємо саме в цих місцях для того, щоб було менше посттравматичного розладу і більше посттравматичного зростання. Щоб людина, яка пройшла такий досвід, змогла його опрацювати та заново зрозуміти певний соціальний договір. Самі ж військові не завжди хочуть йти в терапію. У нас суспільство не поширює цю ідею, адже часто з молоком матері хлопчики приймають, що плакати та плакатись не можна. Звичайно, є ще питання конфіденційності інформації.
Комунікація — шлях до розв’язання будь-якої проблеми. Відповідно, чим більше замовчувати та казати «та якось буде», тим більше воно буде саме якось. Ці недомовки збираються і потім виплескуються. Також руйнівна практика — відсторонюватися, коли комунікація лякає. Натомість краще прямо запитати, що для людини зараз буде допоміжним, і нагадати «Я поруч». Але тут важливо без кіношності — не плескати нікого при цьому по плечу.
Мусимо пам’ятати, доторки — це не завжди приємно. Люди, які пройшли військовий досвід або, ще важливіше, полон, можуть мати змінене розуміння свого тілесного «я» і своїх відчуттів. Якщо ми хочемо обійняти давнього знайомого, який повернувся, то коректно буде запитати «Можна я тебе обійму?».
Коли людина повертається з фронту, їй важливо відчути, що у цьому житті є якісь константи. Адже травма або травматична подія перериває звичний і зрозумілий людині хід подій у житті. Якщо це дуже близька людина, треба зрозуміти, що змінилося. Елементарно, чи їй хочеться їсти те, що було раніше, чи є нові харчові вподобання. Коли людина повертається додому, важливо не втрачати контакт, тому що вона буде більше зосереджена на своєму стані. Вона може не очікувати від нас готовності зрозуміти її новий досвід. Але точно заслуговує на повагу і на те, щоб мама не ображалася, якщо син не захоче їсти борщ, а захоче бульйон.
Важливо, як ми ставимося до військового. З жалем за те, що йому довелося пройти або з повагою за те, що ми можемо продовжувати робити свою частину роботи. Є світова практика, яку намагаються втілити й в Україні, — подяка, яка виражається прикладанням долоні до серця у присутності військового. У нас це проєкт «Завдяки тобі». Це зрозуміло, просто і без вираження своєї думки щодо досвіду, який людині довелося пройти.
Занадто емоційні рухи можуть бути неприємними, особливо для тих, хто переживає ПТСР. Я багато жестикулюю, але в терапії з пацієнтом я знаходжуся перед ним, не позаду або збоку, та на безпечній відстані. На жаль, набір місць, запахів, дій, рухів, які можуть бути тригерами, — нескінченний. Ми не знаємо, яка саме ситуація могла бути з цією людиною, і чому вона призвела до такої реакції. Як правило, це щось достатньо різке, а не звичайна жестикуляція в межах бесіди. Якщо будуть крики, сплески, якісь несподівані звуки — бажано попередити. Зараз це в принципі до будь-кого відноситься. Ми маємо більше турбуватися про тих, хто нас оточує. Реакції на наші дії можуть бути різні, тому що у людей різний досвід.
Ми, українці, зараз переживаємо страшний та трансформаційний досвід, проте це не має заважати нам вибудовувати культуру вдячності до військових і ветеранів. Вони змінюють свою соціальну роль, але це не забирає відношення до них як до людей, яким виражається повага.
Обкладинка: REUTERS/Kai Pfaffenbach