Як робити культуру і не зійти з орбіти: рецепти трьох українських менеджерів

АвторЮлія Гуріна
23 Листопада 2019

Разом із програмою Фонду родини Богдана Гаврилишина «Креативна молодь змінить Україну» ми розпитали Ольгу Балашову, Тому Лазаренко та Олександра Прокопенка про те, як їм вдається жонглювати кількома проєктами паралельно і не зійти з розуму. А ще — про ахіллесову п’яту роботи в державних інституціях, гроші в креативних індустріях і найскладніші виклики в роботі.

 

 

Як розпочинає новий музейний проєкт

Я не дуже вправний менеджер проєктів, скоріше організатор-медіатор. Моє завдання — зібрати команду і надихнути її, бо все починається з ідеї. Спершу потрібно добре помріяти, а потім зрозуміти, що потрібно, аби втілити мрію.

Я прийшла в музей тоді, коли почалася реставрація, і зараз ми дуже залежимо від реставраційних робіт. Працюємо в режимі, коли більше невідомих складових, ніж відомих. Більшість проєктів плануємо наперед — зазвичай ми маємо знати, що будемо робити наступні 1-3 роки.

В ідеальному проєкті повинна бути крута ідея, розуміння того, які ресурси маємо, яких не вистачає і які партнери нам потрібні. Далі зустрічаємося із партнерами, спілкуємося, вдосконалюємо ідею і знаходимо фінансування. Далі ми маємо формалізувати стосунки з партнером — для музею важливо, аби все було регламентовано і зафіксовано в договорі.

 

Про левів музею

Багато для нас роблять наші леви — Меценатський Клуб Музею. Меценати дозволяють нам мріяти амбіційно, не думати про виживання і не хвилюватись про ресурси. Стати левом NAMU — під силу багатьом. Річне членство може коштувати 10, 50 або 100 тисяч гривень. Наші леви — переважно власники бізнесу або топ-менеджери, яким важливий музей. Процес співпраці музею та левів дуже дружній, поки що це майже неформальні відносини, хоча у майбутньому їх потрібно буде більше формалізувати. Наші меценати чимало  роблять для нас авансом, підтримують, розуміючи що нам це необхідно.

 

 

Як працює команда музею

 

Моя робота — допомагати втілювати ідеї колег та партнерів. Масштаб не важливий — від покупки нової книги для бібліотеки до пошуку спеціальної техніки для виставки. Я намагаюся зробити все можливе, аби ідеї наших співробітників могли бути втілені на гідному рівні. 

Разом з командою піар-відділу ми багато робимо для розвитку аудиторії музею. Вигадуємо різні способи зламати поширений стереотип про те, що музей — це нудне місце. Найцікавіше — знаходити вихід на нових людей, які навіть не цікавилися мистецтвом. 

Овертайми в роботі інколи дуже виснажують. Але, з іншого боку, я не поділяю роботу в культурному секторі на життя і на роботу. Серед моїх колег є люди, з якими я із задоволенням поїду у відпустку або зустріну Новий рік і з ними ж ми робимо найкрутіші у світі проєкти. Але якщо у вас вже немає енергії — варто випасти з графіку і відновитися. Найважливіше — щоб ваша команда це розуміла і підстрахувала вас.

Командна підтримка — це те, що я ціную понад усе. Десь ми можемо спільно напружитися і працювати 24/7, а десь дозволити одне одному бути відсутніми: вирішити особисті справи, кудись поїхати або навіть просто піти в кіно. Але ти все одно знаєш, що тебе прикриють і все буде зроблено.

 

Кричати одне на одного, але не посваритися

 

Я не прихильниця жорстких правил та норм і абсолютно не вмію жити й працювати по правилах. Тому у моїй команді є абсолютна свобода і абсолютна відповідальність. Це коли працює не зовнішній примус, а внутрішня необхідність. Ми довіряємо одне одному і багато чого розуміється між собою на відчутті спільної справи.

Особливість команди моїх найближчих колег в тому, що ми можемо сперечатися до болю в горлі. Можемо навіть підвищити голос одне на одного, узгоджуючи різне розуміння процесів, але ми знаємо, що це ніколи не впливає на особисте ставлення. Вже наступної миті ми можемо жартувати або разом йти по каву. Ми дозволяємо один одному бути емоційними. Ніхто не ображається. Всі емоційні, але конструктивні.

Одна команда — це коли є відчуття, що що б ти не запропонував — тебе підтримають, або хоча б вислухають. Тут можна бути максимально відвертою і всі сприймуть це адекватно. Коли маєш таких людей за колег на роботі — тоді все можливо. Інакше робота перетворюється на виснажливий забіг, який абсолютно того не вартий. Це наче боротися з вітряками — має ж бути хтось, хто так само, як ви, вірить, що вітряки — це велетні.

 

Скільки проєктів можна вести паралельно

Вважаю, що все залежить від команди. Одна людина може вести до п’яти проєктів паралельно, але тільки якщо над ними злагоджено працює хороша команда. Думати, що можна вести більше одного проєкту самостійно (якщо ви відповідальні геть за всі процеси) — дуже самовпевнено.

Я часто не знаю, що мене чекає протягом робочого дня. День підкидає чимало сюрпризів, непередбачуваних проблем, які потрібно швидко вирішити, або можливостей, на які хочеться погодитися. Крім цього, мені щастить на неймовірну кількість фантастичних людей, яких магнітом притягує до музею.

 

Найважливіша навичка проєктного менеджера

Ахіллесова п’ята музею — це комунікація. Через прогалини у комунікації та різну швидкість роботи співробітників стаються факапи. У штаті музею 112 осіб, з них близько половини — це адміністрація та науковці. У музеї так багато процесів відбувається паралельно, що всі не встигають слідкувати за всім. Шматок інформації втрачається, і може виявитися, що, наприклад, якусь виставку запланували у приміщенні, де почалися будівельні роботи.

Комунікація — найголовніше для менеджера культури. Вміння спілкуватися, переконувати та надихати. Але в першу чергу — любити. Бо у цій сфері щось інше навряд чи зможе бути мотиватором. Не вийде затриматися у сфері мистецтва, якщо ви не любите людей, які створюють мистецтво та культурний продукт.

 

Хто потрібен на ринку культури

Дуже легко розчаруватися, коли ти приходиш у державну інституцію. Це травматичне зіткнення з реальністю, якщо ви до цього не готові. Але не потрібно обов’язково йти у державну структуру. Варто спершу придумати собі, що ви взагалі хочете робити, а далі створювати команду для цього.

На щастя, із появою Українського Культурного Фонду взагалі немає проблеми в тому, щоб реалізувати свій власний проєкт. Або можна постажуватися в компаніях/організаціях, які роблять успішні культурні проєкти.

Одним із завдань, яке ми з Марією Ланько та Лізою Герман ставили собі  в якості кураторок курсу для арт-менеджерів і художників у КАМі — щоб учасники не лише думали про те, як знайти собі місце в якійсь інституції, а й надихнути їх на створення власних культурних проєктів. У Києві не так багато культурних інституцій, хоча є такі, в яких варто попрацювати, аби здобути цінний досвід. Але нам всім зараз потрібні люди, здатні створювати щось особливе.

 

Про виклик і творчість в роботі

Дратує, коли потрібно дуже довго пояснювати, чому той чи інший підхід або проєкт є важливим. Переконувати когось — це водночас і виклик, і проблема моєї роботи у державній інституції. Знайти спільну мову з дуже різними людьми — це виклик. Знайти аргументи, щоб переконати всі сторони — це свого роду творчість. Те, що для тебе є очевидним, для багатьох таким не є. І навпаки — те, що для когось є нормою, правилом або звичкою, для мене може бути абсолютно неприйнятним. Ця особливість в роботі часто мене засмучує.

Розбіжність світоглядів — це найбільш травматичне у моїй роботі. Тому приємно зустрічати людей абсолютно з інших сфер, як-от з бізнесу, які одначе розмовляють з тобою одною мовою і відчувають так само, як ти. Це дуже надихає. Тому я прийшла до того, що потрібно виходити за межі своєї  бульбашки і шукати людей за схожими цінностями, а не лише за професійним досвідом.

 

Я працюю в Довженко-Центрі з 2013 року. Нині керую справами відділу промоції та дистрибуції з двома менеджерами, що мають власні проєкти, веду міжнародні кооперації, що часом складає до десяти синхронних листувань, співпрацюю з Українським Інститутом щодо проєктів Ретроспективних показів фільмів Кіри Муратової за кордоном в Парижі та у Відні, веду підготовку до третього Envision Sound, освітнього проєкту спільно з British Council, який відбудеться у січні 2020 р.

Один з моїх перших проєктів — «Українська Нова Хвиля» — тепер щорічно презентує у всеукраїнському кінопрокаті найкращі короткометражні дебютні роботи молодих українських режисерів, що пройшли селекцію та були відзначені на національних та міжнародних кінофестивалях.

 

Скільки проєктів максимально можна вести паралельно

Часом веду три великих проєкти та близько десяти невеликих кооперацій паралельно. Звісно, такий досвід — колосальний і безцінний. Але, якщо ти психологічно та фізично не готовий, варто одразу для себе визначити межі та попередити колег про навантаження, яке на вас вже є. На мою думку, оптимально вести 1-2 великих проєкти і 3-4 менших паралельно.

Моє ставлення до перенавантажень просте. Якщо ви отримуєте задоволення від того, що робите, і у вас вистачає часу та енергії, аби не брати «роботу додому» — то варто братися й реалізовувати їх по максимуму. Але варто бути чесним перед самим собою і партнерами, щоб класна ідея не стала жертвою завищених очікувань щодо своїх можливостей.

 

Найважливіші навички проєктного менеджера

Перше: любити те, що робите. Кожен новий проєкт має бути, як перша любов. Друге: якщо боїтеся — робіть. Не варто боятися невідомого, бо це те, що перетворює нас і розвиває як особистостей та професіоналів. І третє: завжди зберігати спокій та бути уважним до дрібниць. У дрібницях сховане найцікавіше та найнебезпечніше, що може допомогти реалізувати проєкт успішно або поховати його.

Відкриття виставки присвяченій творчості ВУФКУ
Відкриття виставки присвяченій творчості ВУФКУ
Воркшоп в Амерікан Хаус
Книгарня Довженко-Центру
Відділ промоції та дистрибуції

Що робити молодим менеджерам, щоб їхня робота над проєктами проходила гладко

Потрібно вчасно запитувати поради у більш досвідчених проджектів,  пропонувати свою допомогу у реалізації проєктів іншим. Навіть якщо ви отримаєте лише досвід — це безцінно на самому старті і дозволить вам розвиватися швидше.

Найважчі проекти — це «горнило», в якому виховується характер і після яких виникає впевненість. На початку потрібно зробити достатньо помилок. Помилки, звісно, будуть траплятися й надалі, але з досвідом вони стануть несуттєвими для успіху проєкту.

Крім того, є кілька книг, корисних для тих, хто займається менеджментом. Це «Футболки і костюми. Поради для креативного бізнесу» Девіда Перріша, «Scrum. Навчись робити вдвічі більше за менший час» Джеффа Сазерленда та «Перегляд позитивного мислення» Ґебріеля Еттінґена.

 

До чого треба бути готовим, коли йдеш працювати у культурну сферу

Креативна індустрія в Україні — це не той сектор, де ви можете «заробляти більше» займаючись проєктами виключно однієї інституції. Тож або ви маєте фінансову базу, на яку можете спертися, і тоді робота в культурному секторі для вас як самореалізація. Або доведеться дуже сильно любити те, чим займаєтеся. 

Якби я мав змогу займатися лише одним проєктом протягом року і не перейматися про фінанси — я б надав перевагу саме такій сконцентрованій роботі.

 

 

Про свій проєкт

Моєму проєкту Creative Management Camp вже чотири роки, але зараз я хочу переглянути стратегію продукту, якою жила попередні роки. Кемп — це платформа для менеджерів, які хочуть почати власний проєкт або знайти роботу у культурнійсфері. Зараз мені імпонують «івенти» як форма проєкту, тому налаштована звузити тему Кемпу з культурного менеджменту до організації, промоції та фандрейзингу культурних івентів.

Мої виклики в тому, як розвивати власну справу, але при цьому заробляти стабільно та мати час на стратегічні речі. Тому що своє — це завжди про інвестиції часу, ресурсів та фінансів, і не завжди це окуповується. Нині я проводжу культурні нетворкінги, аби проаналізувати ситуацію в сфері зрозуміти, які освітні напрямки цікаві людям.

 

Критерії, за якими обирає, чи братися за проєкт

Мій головний критерій того, чи візьмуся за новий проєкт — це команда, яка його реалізовує. Наскільки мені знайомі ці люди, наскільки цілісно вони дивляться на те, що створюють.

Зацікавленість у проєкті оцінюю за ідеєю — чи вона інноваційна, чи тема жива й соціальна, чи хочеться включитися в роботу, бо не можеш інакше. Мені важливо, щоб це не був черговий проєкт, який мало чим відрізняється від того, що всі вже бачили. Яка ідея — квола чи здатна перевернути все з ніг на голову і прокласти дорогу для інших проєктів?

Перш ніж погодитися, я досліджую, що відбувається у сфері. Сама влаштовую собі екскурс в історію того, хто ще починав робити схожі речі. Поки не сформується цілісний продукт, формат та наповнення — нічого не запускаю. Якщо не зробити цих перших кроків, може виявитися, що ваш продукт не на часі, або немає критичної маси аудиторії. Якщо команда і організатори не розуміють до кінця мету, завдання та масштаб свого продукту, немає фокусу, або менеджмент проєкту доволі сумбурний  — то це ризикована гра, в яку я навряд зіграю. Я людина системна і мені потрібно, щоб все було розкладено по поличках.

 

Як обирати проєкт, якщо в тебе немає досвіду

У всіх нас не так багато часу в житті. Ніхто не хоче витратити пів року на чистий експеримент без результату. Нікому не цікаво «погратися» в проєктний менеджмент і нічого не реалізувати. 

Щоб зрозуміти, чи варто стрибати в невідоме — поміркуйте, що трапиться з вами далі, після реалізації проєкту. Завжди потрібно дивитися на перспективу: чи цікаво вам працювати із цими людьми, у цій сфері та темі. Або ви просто домовилися із собою та всіма, що це зайнятість на певний час, а далі йдете своєю дорогою.

Я оцінюю потенційний проєкт ресурсно: чи дасть корисні знайомства, зв’язки та досвід. І, звісно, які він дасть перспективи мені як менеджерці щодо розвитку власних компетенцій та власного соціального підприємництва.

 

Як самому зменеджерити собі зарплату

Щоб розвивати свій проєкт CM Camp — мені потрібні кошти. В нас немає інвестора, тому я працюю на паралельних проєктах й сама вигадую, як мені окупити свої ідеї.

Зазвичай проєктні менеджери культури залучені  паралельно до кількох проєктів, щоб гонорар дозволяв вкладати в себе та розвивати свої ініціативи.

Культурні проєкти не можуть похвалитися великими зарплатами. Тут немає такого, як в офісі — кінець місяця, тримай свої N тисяч + бонус і дихай спокійно. Ви можете три місяці сидіти без грошей, бо вклали в свій проєкт. Тому, доводиться паралельно серфити на проєкті B i C, щоб заробити і покрити свої витрати на проєкті A. Можна заробляти й іншим шляхом: прочитати лекцію, провести воркшоп, викладати в університеті паралельно, навчитися бути смм-ником чи піарником.

 

Скільки проєктів можна вести паралельно і не зійти з розуму

Потрібно попереджати про свої можливості та обмеження на березі. Якщо у вас є лише три години на проєкт або ви можете працювати виключно з 7:00 до 9:00 ранку, то маєте попередити про це проджекта, щоб потім не довелося прокидатися вранці неділі через скайпкол. Це звучить, як в ідеальному світі, але це необхідно озвучити заздалегідь. 

Ви не можете паралельно вести п’ять проєктів, де потрібна ваша залученість на 80%, інакше просто почнете завалювати їх, як доміно. При розфокусуванні губиться лічильник тайм-менеджменту: коли дедлайни і де потрібна швидка реакція.

Я не беру більше трьох паралельних проєктів, якщо вони рівномірно розподілені в часі. При цьому, коли потрапляєте у проєкт, вам зазвичай говорять лише вашу роль: «А ти, Тома, будеш піарником». Але майже ніколи не прописують, чим саме ви займатиметеся. Важливо попросити прописати обов’язки, задачі, очікування, цілі партнерства, дедлайни і загальний таймлайн у подробицях.

 

 

Що робити, аби не вигоріти

Мені здається, що скоро з’явиться такий собі тьютор з вигорання. Працюючи на одному проєкті, можна швидко вигоріти і випадково замкнути себе в коробці, яку ви самі для себе виготовили. Тому потрібно постійно змінювати вид діяльності і самі проєкти. Не можна гнати один проєкт роками, як машину на одних і тих самих колесах. Потрібно шукати нові горизонти для розвитку. Для мене важливо перемикатися.

 

Ахіллесова п’ята культурного менеджменту

Слабкість культурного менеджменту — це нестійкість. Один місяць у тебе є грант, на другий — ти готуєш новий проєкт, а на третій — партнер вирішив піти й ви лишилися самі. Це постійна робота в умовах невизначеності. 

Немає надії, що завтра все буде так само, як сьогодні — певно, так само, як і в нашому житті. Але велика відмінність між бізнесом, корпоративним менеджментом і культурним менеджментом — у плануванні. Бізнес сфокусований на стратегіях і баченні того, що буде через пів року чи рік. Натомість ахіллесова п’ята багатьох культурних менеджерів в тому, що вони не мислять, як підприємці. Навіть якщо є можливість зробити проєкт самоокупним або прибутковим, організатори обирають реалізовувати його коштом гранту і безкоштовно для відвідувачів.

Я сама виховую в собі підприємця — ви й ваша команда не можете працювати безкоштовно. Тому я намагаюся знайти межу між бізнесом і культурним менеджментом, лавірувати між повною благодійністю та соціальним підприємництвом.

Всі хочуть робити добро. Тому на старті багато організаторів-аматорів хочуть лише віддавати, а коли питаєш, звідки візьмуться гроші, у них немає відповіді. Хтось обирає робити добро, а хтось робити бізнес. Я ж намагаюся знайти баланс. Для мене мої проєкти — це те, що я можу дати іншим і завдяки чому я хочу нести зміни.

За підтримки програми «Креативна молодь змінить Україну», яку реалізує Фонд родини Богдана Гаврилишина разом із Українським культурним фондом.
 
Партнер проекту
АвторЮлія Гуріна
23 Листопада 15:24
Найцiкавiше на сайтi

Жахай, збудження, піявка:
мем-словник журналу Platfor.ma

Всередині будь-якої компанії з часом формується унікальний лексикон зі слів, висловів, цитат і мемів, який, скоріш за все, буде незрозумілим для людей ззовні. Ми – не виняток, тому розповідаємо про 15 «внутряків», завдяки яким нас можна впізнати на нетворкінгу, конференції або навіть у маршрутці.

Звільнений, вбитий, переламаний, принижений і зганьблений за всі одруківки та помилки в наших постах. Людина, яка витирає рукавом сльози, коли читає коментарі у Фейсбуці Platfor.ma, та піднімає келих винця за кожен ваш лайк.

Колись ми зрозуміли, що за помилки хтось має відповідати. По справедливості. Тому SMM-ник вже бував звільнений чи нагодований отруйними грибами, ми палили йому хату й відбирали бізнес-ланч, щоб сміятися й їсти у нього на очах. А тепер розкриваємо головний секрет редакції – насправді нашого SMM-ника не існує. Так, у нас немає такої посади, а всі обов’язки, в тому числі вищеперелічені, поділені між редакцією.  

Позиція в експозиції:
Ольга Балашова про оновлений Нацхудожній музей, віднайдені шедеври й добрих Левів

Наприкінці листопада після реконструкції відкрився один із головних музеїв країни – Національний художній. Тим часом команда все активніше намагається осучаснити музей і перетворювати його на живий майданчик для зустрічей та діалогу. Для свого циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з заступницей голови музею Ольгою Балашовою – про те, як розповідати історії в сучасному стилі, про що думають доглядачі, які роками сидять в одному й тому ж самому залі, та як Леви врятували важливу виставку.

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

☞ Чи можна працювати безкоштовно? ☜

Протягом життя виникає так багато суперечливих питань, що навіть стає страшно. Чи можна сидіти на холодному? Проект чи проєкт? Чи варто ділитися, якщо на прогулянці з другом ви знайшли двадцятку? Platfor.ma вирішила задатися тим із них, яке, напевно, близьке та знайоме кожному: «Чи можна працювати безкоштовно?». Свої точки зору з цього приводу висловили концертна фотографка, дизайнер і копірайтерка.

Пам’ятаєте цей пост? Він викликав бурхливу реакцію серед наших читачів і гарячу дискусію, тому, здається, що єдиної правильної відповіді не існує. Коли хтось стикається з проханням «ну будь ласочка, допоможіть, ми ж такі круті», відмовити вкрай складно, але і погоджуватися на кожну таку авантюру неможливо, адже не вистачить ані часу, ані сил, ані ресурсів.

 

Єгор Сігнієнко,
дизайнер у Evoplay і фотограф

Безкоштовна робота – це майже завжди погано, якщо вона не приносить вам задоволення. Час від часу мене просять зробити щось «по дружбі», але найчастіше, здається, що це відволікає від більш важливих справ. Тому головне, щоб робота приносила хоча б не матеріальний, але профіт – була цікава, сприяла саморозвитку або гарантувала інші плюшки на кшталт поїздок, знайомств із людьми, плюсів на круті події тощо. 

Буває й так, що безкоштовна робота неочікувано приносить більше прибутку. Складно у це повірити, але у мене була схожа ситуація. Колись зі мною зв’язався невеликий рок-гурт із Фарго, США – їм потрібна була картинка на обкладинку альбому. Вони показали, що хочуть бачити та в якому стилі, ніби все було добре, але ми не зійшлися в ціні й вони відмовилися. Але мені настільки сподобалося завдання, до того ж було трішки вільного часу, що я почав його виконувати, але ні слова не сказав замовнику. Коли я закінчив роботу, то просто безкоштовно надіслав картинку хлопцям – «успіхів, ви круті». Вони здивувалися та дуже дякували, а через пару тижнів все ж таки заплатили й навіть більшу суму, ніж я просив спочатку.

Іноді я виконую роботу безкоштовно для своїх старих клієнтів. Поступово вартість моїх послуг зростає, тому для людей або проєктів, з якими ми співпрацювали раніше, в якийсь момент вона стає занадто високою. Я це, звичайно, розумію, тому роблю такий прощальний подарунок – виконую їхнє завдання, але не беру жодної копійки. Однак обов’язково наголошую, що тепер мої послуги коштують дорожче, тому надалі ми будемо працювати або за новими цінами або ніяк. У 50% випадків ці клієнти йдуть до більш бюджетних дизайнерів, але все одно продовжують мене радити іншим замовникам. Таким чином я не тільки розриваю робочі зв’язки з людиною на хорошій ноті, але й знаходжу нові.

 

Анна Лісовська,
копірайтерка та кураторка курсів у школі Bazilik

Думаю, що початківці можуть працювати безкоштовно – це те, що називається «на портфоліо». Потім портфоліо набереться (або вони зголодніють остаточно) і доведеться все-таки взяти ці «мерзенні» гроші.

А ось більш досвідчені спеціалісти зазвичай розрізняють поняття «безкоштовно» і «pro bono» – це означає «заради загального блага». Безкоштовно зазвичай передбачає, що хтось заробляє на цьому проєкті – тільки не ти. Мені, наприклад, часто пропонують почитати десь лекцію без оплати й «бажано спеціально для нас підготовлену, щоб раніше ви ніде такої лекції не читали!». Але при цьому зазначають, що «ми беремо гроші за вхід, але платити лекторам не планувалося. Зате ви отримаєте піар!». Найчастіше це пропонують організатори та проєкти, яким і самим би піар не завадив. Я у такому випадку чемно відмовляюся.

Pro bono ж означає, що на проєкті не заробляє ніхто – всі працюють, тому що хочуть зробити щось класне для країни, міста або ком’юніті. Ось це вже цікавіше. Працювати над такою справою варто тільки, якщо ви щиро вірите в неї та готові викладатися так само, як і за пристойний гонорар

 

Ольга Закревська, концертна фотографка

Від кожного руху в своєму житті треба щось для себе отримувати. Інакше навіщо це все? Але, звісно, мова не завжди про гроші. Якщо профіт, який ви отримуєте замість них, для вас хоча б настільки ж важливий – то чому б і ні? Для когось це досвід, корисні знайомства, самореклама тощо. Я, наприклад, знімаю концерти понад 10 років і в кращому випадку лише за кожен десятий одержала матеріальну винагороду. Але натомість я отримую щось інше, більше та вагоміше – думаю, це можна назвати задоволенням. 

У мене є робота – класна та улюблена, але навіть від неї інколи треба відпочивати. Якщо триматися думки, що відпочинок – це просто зміна діяльності, то мій варіант виглядає так: взяти камеру, вирушити на цікавий концерт і зняти музикантів у найщирішому їхньому стані, виснаженому та спітнілому від драйву та прожекторів.

Звісно, якщо ви плануєте заробляти фотографією на життя, варто брати гроші за всі зйомки. Інакше замовники звикнуть, а ви потім житимете на «Мівіні». В мене ж так складаються обставини, що навіть мій начальник каже: «Не люблю, коли ти не знімаєш концерти – ти після них щасливіша». 

Я взагалі занадто добра, тому часто погоджуюсь знімати музичні події друзів, якщо знаю, що вони самі на ньому не зароблять. Але в більшості випадків все ж таки називаю свою ціну – навіть, якщо концерт великий, він може бути мені зовсім нецікавим. Бо найчастіше в таких випадках немає впевненості в подальшому задоволенні.

Вулкан етно: Марко Галаневич про мандри ДахиБрахи, музику з пластику і косу за €100

6 грудня гурт ДахаБраха зіграє один із найбільших концертів в своїй історії – в київському Палаці спорту. Із масштабним шоу на декілька тисяч глядачів музикантам допоможе співзасновник та режисер Влад Троїцький. На честь цього для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила із учасником ДахиБрахи Марком Галаневичем – про те, чому в гурту не буває поганих концертів, про пластик сучасної попси та про бажання купити косу за 100 євро.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.