«Як навчитися наважуватися?»: уривок із книги «Переваги поразок» Шарля Пепена

15 Серпня 2019

Шарль Пепен – французький філософ, журналіст, письменник і консультант Вищої комерційної школи Парижу. Він впевнений, що саме поразки дозволяють досягти вершини слави та успіху, а приклад століть і таких людей як Шарль де Ґолль, Чарльз Дарвін, Стів Джобс і Джоан Роулінг – це доводить. Platfor.ma публікує уривок із книги письменника «Переваги поразок», яку в кінці серпня випустить видавництво «Vivat».

Коли спортсмен насмілюється на нестандартний рух, то це тому, що він вивчив багато простих рухів. Треба повторювати те саме знов і знов, щоб дозволити собі зробити щось незвичне.

Златан Ібрагімович показав себе, тренуючись понаднормово. Здається, він вправлявся не стільки у футболі, скільки в бойових мистецтвах або брав участь у вуличних бійках. Мені пощастило бути на матчі «ПСЖ—Бастія» на стадіоні Парк-де-Пренс. Ця гра ще надовго лишиться в пам’яті завдяки діям Златана, коли той забив гол із неймовірною точністю, наче в уповільненій зйомці відбиваючи м’яч ззаду і не внутрішньою частиною стопи, а зовнішньою. Кожен, хто побачить цей рух, матиме враження, що такого він іще ніколи не бачив: неймовірне зухвальство. Та воно стало можливим завдяки годинам інтенсивних тренувань із тхеквондо в юності. Усі ці роки навчання об’єднались у цьому русі, коли Ібрагімович так повівся з м’ячем, керуючись геніальною інтуїцією.

«Діяти примітивно, планувати стратегічно», — пише Рене Шар у збірці «Листки Гіпноса». Треба згадати гол, забитий Ібрагімовичем, тримаючи в голові цей чудовий афоризм. Коли спортсмен тренується, розігрує можливий розвиток подій, вичікує, тоді він «стратегічно планує». Однак посеред матчу й перед тисячами глядачів Ібрагімович дозволяє собі цей гол, він «діє примітивно»: усе забуває. Не замислюючись, він робить те, задля чого давно тренувався.

Така перша умова сміливості: мати досвід, вірити у свою компетентність, освоювати власну зону комфорту, щоб наважуватися з неї виходити, і робити «трохи більше, ніж треба». Хто має зовсім трохи досвіду й постійно хоче його використати, той не годен насмілитися на багато речей. Хто має великий досвід, той за визначенням не може на нього повністю розраховувати: він схильний слухати свою інтуїцію. Сміливість — це результат, нею треба заволодіти: ми не народжуємося сміливими, але такими стаємо.

Здебільшого життєвий досвід завжди є досвідом особистим, і саме від цього залежить при- йняття ризику. Коли підприємець, який добре розуміє себе, має ухвалити рішення, він може бути уважним до власних почуттів. Чи відчуває він те саме, що й у минулому, коли талановито ухвалював рішення? Чи пам’ятає він усеохопне відчуття очевидності, яке спадало на нього щоразу, як він правильно користався можливістю?

Ксав’є Ньєль був тихим і стриманим підлітком, звичайним учнем. Він не був сміливим, нічого його по-справжньому не цікавило. Та коли у 15 років він знайшов під різдвяною ялинкою свій перший комп’ютер, усе змінилося. Зачепившись за свою пристрасть до інформатики, він розвине власну компетентність. Вона і зробить його сміливим. Треба спершу напрацювати компетентність, щоб знайти в собі сміливість вийти за її межі.

Є відома фраза Ліно Вентури з фільму «Дядечки-гангстери»: «Дурні наважуються на будь-що, за що і стають відомими». Вони насмілюються на все, оскільки знають або обмаль, або не знають узагалі нічого. Їм бракує досвіду, компетентності. Тож чи є їхня сміливість справжньою? Напевне ні: вони не здатні оцінити ризик, на який ідуть.

Навчитись наважуватися — значить навчитись робити це не завжди, а тільки тоді, коли є необхідність, коли нам потрібен стрибок над усім, що знаємо. Таким чином ми можемо в інакший спосіб почути чудовий вірш Рене Шара: «Не проґав свого шансу, упіймай своє щастя і ризикуй».

«Упіймай своє щастя»: насолодися тією справою, яку ти вмієш робити, звикни до зони комфорту, залишайся там стільки, скільки треба.

«І ризикуй»: за потреби виходь із зони комфорту, щоб віднайти в собі силу.

Майстерність можлива завдяки «немайстерності». Мусимо пам’ятати це завжди, коли не почуваємося сміливими.

Ми навчаємось наважуватися, також захоплюючись сміливістю інших. Вона нас заспокоює, доводить нам, що можливо стати собою. Так Дієго Веласкес і Поль Сезанн стали прикладами для Пабло Пікассо, Шарль Трене — для Жоржа Брассенса, Едіт Піаф — для Барбари. Остання не намагалася наслідувати Едіт Піаф, отож і стала Барбарою. Едіт Піаф наважилася на жіночність, трагічність. Барбара по-своєму відмовиться від них. Її захоплення — це зацікавленість у найшляхетнішому сенсі. Приклад Едіт Піаф дав їй крила. Завдяки індивідуальності авторки пісні La Vie en rose сама вона захотіла спробувати стати собою. Шарль Трене мріяв стати поетом, а також його надихали витончені ритми американського джазу. Його приклад показав Жоржу Брассенсу, що можна писати популярні пісні, не поступаючись своїми поглядами. У Веласкеса, андалузця, як і він сам, Пікассо особливо захоплювався грою поглядів, використанням техніки міз-ан-абім, а ще й ілюзіоністською віртуозністю, яка перетворила декотрі картини, як-от «Меніни», на справжні головоломки. Пікассо зробив ці ілюзіоністські ефекти одними з основних елементів своєї роботи. Він створить 58 варіантів «Менін», і на останній картині художник буде представлений у дзеркалі в центрі замість самого Веласкеса. Великі сміливці вміли по-справжньому захоплюватись. Їх завжди дивувала індивідуальність інших. Та вони їх не копіюють: інші подобалися саме тому, що були неповторні. Вони ними надихаються. Це прекрасна перевага прикладів, яку не можна вважати за імітацію.

«Відверніться від тих, хто змушує вас нехтувати своїми амбіціями. Так чинять жалюгідні людці. По-справжньому великі особистості допоможуть вам зрозуміти, що ви можете стати одним із них», — читаємо ми в «Пригодах Гекльберрі Фінна» Марка Твена. Сміливці без слів дадуть нам це зрозуміти, їм достатньо просто бути тими, ким вони є: їхній приклад вартий тисячі слів.

Коли нам бракує сміливості, можливо, ми слабуємо на дефіцит захвату. Без наставників, здатних надихати, досвід та компетентність загрожують знищити нашу індивідуальність. Захват може стати поштовхом до сміливого використання нашої компетенції.

Тож безпрецедентне поширення посередностей, персонажів реаліті-шоу та таблоїдів, є небезпечним для суспільства. Те, що епоха висуває так рясно персонажів без таланту чи харизми, — це факт, який ніколи раніше не був відомий історії і чиї наслідки ми ще не можемо оцінити. Це наша власна сміливість, наша власна творчість, через яку нам, можливо, ніким буде захоплюватись.

Щоб наважитися, слід також не бути перфекціоністами. Коли дітям треба виголосити промову, зіграти на піаніно чи розказати вірш, їх паралізує страх. Вони віддають перевагу тому, щоб геть нічого не робити, аніж зробити щось неідеально. Насправді вони бояться, переконують себе, що ще не готові. Вони перфекціоністи. Варто пояснити їм, що дія, і тільки вона, звільняє від страху. Процитувати Поля Валері: «Скільки всього треба оминати, щоб діяти». Тут «оминати» означає «не зважати», а також «не знати». Це надає фразі подвійного значення. Йдеться про те, що в незнанні декотрих труднощів, які на нас чекають, є свої переваги. І що інколи треба вміти оминати те, що ми вже знаємо, не зважати на певні речі. Перфекціоніст чинить навпаки: він ховається за ідеєю, що треба знати геть усе перед тим, як щось почати. Та так і не починає або починає невпевнено, бо дуже стримує себе.

Цифрова економіка — чудова галузь, спроможна побороти перфекціонізм. Новітні технології, нові звички споживання так швидко змінюють одні одних, що на них навіть не зважають, на противагу тому, як це зробили б у класичній економіці: довго тестували би продукт, перш ніж запроваджувати на ринок. Щодня треба оминати загрозу застаріння. Тому мусимо постійно запускати нові послуги та продукти, спостерігати, як клієнти реагують на їхнє покращення або вилучення з продажу. Невдача у промисловому процесі є важливішою, ніж раніше. Перфекціонізм поза законом.

Google, друга за величиною компанія (після Apple), що має найбільшу ринкову капіталізацію у світі, і далі пропонує новації, які не знаходять своєї аудиторії. Оскільки її керівники бояться, щоб їм раптом не випало конкурувати з новим продуктом, вони продають свої новинки, щойно розробивши їх, хай навіть доведеться так само хутко зняти їх із продажу. У короткому житті цього інтернет-гіганта, заснованого 1998 року, десятки продуктів та послуг так і не були реалізовані. Проте вони є корисними для Google. Існує кореляція між кількістю його невдач, його інноваційною силою та його потугою навзагал.

Продаж Google Glass був припинений 2015 року. Google Reader повторно припинив роботу 2013 року, що спричинило низку невдач із Google Wave та Google Answers… 

Соціальна мережа Google+ — конкурент Facebook — також виявилася невдалою. Проте ця мережа заохотила користувачів інтернету блукати всесвітнім павутинням, зайшовши до свого акаунта, а це дало компанії нагоду збирати інформацію про звички користувачів і пропонувати їм нові послуги. Відгук споживачів про недоліки послуги може її покращити або, як це частіше трапляється, замінити. Таким чином, їхня логічна схема — це постійне поліпшення всупереч перфекціонізму. «Постійно намагаючись, ви нарешті здобудете успіх. Отже: що частіше продукт провалюється, то більше шансів на те, що він запрацює»: ми іноді натрапляємо на цю цитату під літерами логотипу на домашній сторінці Google. Google — це «машина для спроб». Її метода така: роби багато спроб, провалюй їх, щоб досягти успіху. Якби керівники Google хотіли щоразу запропонувати ідеальний продукт, він був би менш інноваційним та вигідним. Ми починаємо двобій зі страхом невдачі, що видає себе за перфекціонізм, який виправдовує всі відступи.

Щоб звільнити свою сміливість, треба, зрештою, завжди пам’ятати ось що: невдачі, яких ми зазнали, навіть не насмілившись, пережити ще важче. Хто з нас увесь вечір не наважувався підійти до людини, яка сподобалась? Уже згодом, підтверджуючи поразку, ми констатуємо, що, попри можливу відмову, нам хотілось би бодай спробувати.

15 Серпня 12:15
Найцiкавiше на сайтi

Кіно зсередини: продюсер Володимир Яценко про перемоги «Дикого поля», «Атлантиди», «Додому»

АвторЮрій Марченко
19 Вересня 2019

Володимир Яценко довго й успішно займався зйомками реклами, а потім вирішив спробувати себе продюсером кіно. За ці декілька років він вже випустив фільм «Дике поле» за головним романом в історії незалежної України, «Ворошиловградом» Сергія Жадана, його ж картина «Додому» у 2019-му висунута від нас на «Оскар», а «Атлантида» стала першим українським фільмом, що виграв на Венеціанському кінофестивалі. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Володимиром про те, скільки коштує зняти кіно, якою буде нова українська хвиля та що кіношники думають про Netflix.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»

Не кажи «триста»:
як навчитися жартувати дійсно смішно

Скільки разів перед сном ви знову і знову програвали в пам’яті момент, коли могли влучно віджартуватися? Або вам на думку спадала дотепна відповідь, але надто пізно? Настав час стати зіркою стендапу не тільки у власній голові. Почуття гумору не генетичне, і його можна натренувати. Розповідаємо про прості правила та заборонені прийоми.

Навчитися жартувати нам допомагають експерти з «Підпільного стендапу»

Слідкуйте за контекстом. Коли ви в колі друзів, то пожартувати не важко, адже ви знаєте контекст, у якому знаходитесь. Ви в курсі того, що відбувається, можете жартувати щодо того, що трапилося тут і зараз. Натомість комік має створити контекст штучно та вигадати такі умови, в яких його слова стають смішними. Наприклад: «Мене питають, що я встиг до 25 років? Я встиг не померти, це теж непросто. В Україні дуже легко це зробити – невдало зайшов до Євразії, переплутав йогурт в АТБ, зайняв надто активну позицію в Херсоні. Сьогодні настільки легко померти, що новину про смерть людини можна прочитати у розділі “Курйози”».

Робіть влучні постріли. Ваша кількість жартів повинна бути дозованою. Якщо ви думаєте, що ви будете постійно жартувати й залишатися на гребені хвилі, то ні – це швидко всім набридне. Навіть якщо ви робите це смішно, ваші слова будуть знецінюватися. А якщо несмішні, то швидко здобудете собі славу балабола. 

Цитуйте. Якщо ви хочете смішно пожартувати в компанії, то можна процитувати якогось коміка, наприклад. Це не заборонено і майже завжди смішно, а якщо ні, то ви можете виправдатися: «Ой, ну я не так переказав, там було кумедніше». Але тільки в тому разі, якщо у вас немає амбіції виступати на сцені.

Дійте по ситуації. Якщо ваш жарт не заходить, пожартуйте про те, як у вас не зайшов жарт. Якщо перед вами сидять 50 людей, які не сміються, оберіть одного, який відреагував, і почніть із ним розмовляти. 

Не бійтеся бути несмішними. Це нормально. Навіть професійні коміки дуже часто виступають несмішно, якщо ви те ж саме зробите в компанії, то нічого страшного не відбудеться. Не намагайтеся рятуватися та накидувати ще 40 жартів, щоб вибратися з цього полону.

«Ми або знищимо себе, або станемо богами»: що Юваль Харарі розказав у Києві

АвторКатя Тейлор
16 Вересня 2019

15 вересня у Києві відбувся міжнародний форум Facing the Future. Одним із головних його гостей став ізраїльський історик та автор світових книжкових бестселерів Юваль Ной Харарі. Platfor.ma записала його виступ про те, чому в історії планети немає нічого сталого і чому на світ треба дивитися дуже обережно.

Ми – гомо сапієнс, найбільша «нація» на землі. Так само, як уран – нестабільний елемент, гомо сапієнс – нестабільна тварина. Як купа елементів урану можуть спричинити атомний вибух, точно так само, якщо з’єднати разом безліч людей, можна отримати вибух людський.

Сьогодні нас майже 8 млрд, і своєрідні хімічні реакції між людьми відбуваються дуже швидко. Але хай навіть ми можемо передбачити сам вибух, це не означає, що ми можемо прогнозувати його наслідки. Я бачу два потенційних наслідки – в наступні два століття ми або знищимо себе, або покращимо до рівня богів. 

Я говорю це в буквальному сенсі. Штучний інтелект і біотехнології зараз дають нам можливості, які раніше вважалися дивом. Зокрема – можливість моделювати і створювати життя. Як в Біблії бог створював тварин, рослини і людей відповідно до його побажань, так і ми сьогодні вивчаємо, як створювати тварин, рослини і навіть людей, згідно з нашими бажаннями.

Найважливішим продуктом економіки XXI століття будуть не двигуни, не текстиль і навіть не зброя. Найімовірніше, це буде тіло, мізки і розум.

Це стане не тільки найбільшою революцією в історії. Взагалі-то це стане найбільшою революцією в біології з того моменту, як 4 млрд років тому на Землі з’явилося життя.

За цей час в базових правилах гри під назвою життя нічого фундаментально не змінилося. Ти був або амебою, або динозавром, або помідором, або людиною. Люди зроблені з органічної тканини, тому, як і все живе, ми підпорядковувалися правилам органічної біохімії. І всім нам можна було еволюціонувати лише за допомогою природного відбору.

Але в XXI столітті є висока ймовірність того, що природний відбір буде замінений дизайном розуму, який стане головною рушійною силою еволюції життя.

Життя може вийти за рамки органічної реальності. Ми вже готові до того, щоб навчитися створювати неорганічні форми життя. Через чотири мільярди років органічного життя, заснованого на природному відборі, ми заходимо в еру неорганічного. І по дорозі наш вид – гомо сапієнс – цілком ймовірно, просто зникне. Тому що ми змінимо самі себе. Через 200 років на цій планеті будуть домінувати істоти, які відрізняються від нас так само сильно, як ми відрізняємося від шимпанзе.

Сьогодні ми все ще маємо спільні з мавпами структуру тіла, фізичні можливості та навіть деякі ментальні патерни. Але через кілька сотень років біотехнології можуть змінити наші тіла і розум.

Який вид нових істот буде жити на цій планеті? В якому напрямку стане розвиватися еволюція? Ніхто точно не знає, але від вибору, який кожен з нас зробить в найближчі роки, залежить те, де саме ми опинимося.

Ми будемо обирати, що краще для кооперації різних людей або для країни, в якій ми живемо, або для всього нашого виду, або навіть для всього живого на землі.

Епоха артропоцену:
клімат змінюється –
і до чого тут мистецтво?

Зміна клімату відбувається тут і зараз, не в далекому майбутньому чи віддаленій географічній точці, але навіть знаючи це, людство продовжує прямувати до екологічної катастрофи. Кураторка проекту Кліматично-мистецькі лабораторії, які об’єднують арт, науку і активізм, Ірина Замуруєва написала для Platfor.ma про те, чому зараз скрізь чути про антропоцен і як мистецтво може вплинути на ситуацію.

Глобальне потепління, підняття рівня світового океану, закислення океанів, різкі зміни у біосфері на землі та у воді, що спричиняють шосте масове вимирання живих істот та руйнують життя людей, – усе це не просто тривожні дзвіночки, а екосистеми, які б’ють на сполох.

Деякі геологи наполягають, що масштаб цих змін вводить нас у новий геологічний період – антропоцен. Це вік, у якому людська діяльність змінила умови існування та процеси на Землі. Вперше термін використали у 2000 році дослідник планетарних систем, біолог Юджин Стромер і лауреат Нобелівської премії, хімік Паул Крутцен. З того часу слово вже викликало численні дебати, увійшло в культуру та стало джерелом для художніх, філософських та академічних робіт.

Антропоцен – це епоха, в якій найбільш розповсюджений птах на планеті – бройлерна курка, епоха, в якій цикли природних речовин кардинально змінені людською діяльністю (нітрогену в природі в два рази більше, ніж за останні 2,4 мільярди років – привіт нітрогенним добривам!), радіоактивні ізотопи нагадуватимуть про себе ще сотні тисяч років, а клімат змінюється у безпрецедентних масштабах через спалення нафти, газу і вугілля.

Індустріальний капіталізм безповоротно змінює цикли біосфери, природа стає продуктом культури. Тепер вже не тільки астероїди, ціанобактерії та виверження вулканів спричиняють масові вимирання живих істот – це ми самі.