«Як навчитися наважуватися?»: уривок із книги «Переваги поразок» Шарля Пепена

15 Серпня 2019

Шарль Пепен – французький філософ, журналіст, письменник і консультант Вищої комерційної школи Парижу. Він впевнений, що саме поразки дозволяють досягти вершини слави та успіху, а приклад століть і таких людей як Шарль де Ґолль, Чарльз Дарвін, Стів Джобс і Джоан Роулінг – це доводить. Platfor.ma публікує уривок із книги письменника «Переваги поразок», яку в кінці серпня випустить видавництво «Vivat».

Коли спортсмен насмілюється на нестандартний рух, то це тому, що він вивчив багато простих рухів. Треба повторювати те саме знов і знов, щоб дозволити собі зробити щось незвичне.

Златан Ібрагімович показав себе, тренуючись понаднормово. Здається, він вправлявся не стільки у футболі, скільки в бойових мистецтвах або брав участь у вуличних бійках. Мені пощастило бути на матчі «ПСЖ—Бастія» на стадіоні Парк-де-Пренс. Ця гра ще надовго лишиться в пам’яті завдяки діям Златана, коли той забив гол із неймовірною точністю, наче в уповільненій зйомці відбиваючи м’яч ззаду і не внутрішньою частиною стопи, а зовнішньою. Кожен, хто побачить цей рух, матиме враження, що такого він іще ніколи не бачив: неймовірне зухвальство. Та воно стало можливим завдяки годинам інтенсивних тренувань із тхеквондо в юності. Усі ці роки навчання об’єднались у цьому русі, коли Ібрагімович так повівся з м’ячем, керуючись геніальною інтуїцією.

«Діяти примітивно, планувати стратегічно», — пише Рене Шар у збірці «Листки Гіпноса». Треба згадати гол, забитий Ібрагімовичем, тримаючи в голові цей чудовий афоризм. Коли спортсмен тренується, розігрує можливий розвиток подій, вичікує, тоді він «стратегічно планує». Однак посеред матчу й перед тисячами глядачів Ібрагімович дозволяє собі цей гол, він «діє примітивно»: усе забуває. Не замислюючись, він робить те, задля чого давно тренувався.

Така перша умова сміливості: мати досвід, вірити у свою компетентність, освоювати власну зону комфорту, щоб наважуватися з неї виходити, і робити «трохи більше, ніж треба». Хто має зовсім трохи досвіду й постійно хоче його використати, той не годен насмілитися на багато речей. Хто має великий досвід, той за визначенням не може на нього повністю розраховувати: він схильний слухати свою інтуїцію. Сміливість — це результат, нею треба заволодіти: ми не народжуємося сміливими, але такими стаємо.

Здебільшого життєвий досвід завжди є досвідом особистим, і саме від цього залежить при- йняття ризику. Коли підприємець, який добре розуміє себе, має ухвалити рішення, він може бути уважним до власних почуттів. Чи відчуває він те саме, що й у минулому, коли талановито ухвалював рішення? Чи пам’ятає він усеохопне відчуття очевидності, яке спадало на нього щоразу, як він правильно користався можливістю?

Ксав’є Ньєль був тихим і стриманим підлітком, звичайним учнем. Він не був сміливим, нічого його по-справжньому не цікавило. Та коли у 15 років він знайшов під різдвяною ялинкою свій перший комп’ютер, усе змінилося. Зачепившись за свою пристрасть до інформатики, він розвине власну компетентність. Вона і зробить його сміливим. Треба спершу напрацювати компетентність, щоб знайти в собі сміливість вийти за її межі.

Є відома фраза Ліно Вентури з фільму «Дядечки-гангстери»: «Дурні наважуються на будь-що, за що і стають відомими». Вони насмілюються на все, оскільки знають або обмаль, або не знають узагалі нічого. Їм бракує досвіду, компетентності. Тож чи є їхня сміливість справжньою? Напевне ні: вони не здатні оцінити ризик, на який ідуть.

Навчитись наважуватися — значить навчитись робити це не завжди, а тільки тоді, коли є необхідність, коли нам потрібен стрибок над усім, що знаємо. Таким чином ми можемо в інакший спосіб почути чудовий вірш Рене Шара: «Не проґав свого шансу, упіймай своє щастя і ризикуй».

«Упіймай своє щастя»: насолодися тією справою, яку ти вмієш робити, звикни до зони комфорту, залишайся там стільки, скільки треба.

«І ризикуй»: за потреби виходь із зони комфорту, щоб віднайти в собі силу.

Майстерність можлива завдяки «немайстерності». Мусимо пам’ятати це завжди, коли не почуваємося сміливими.

Ми навчаємось наважуватися, також захоплюючись сміливістю інших. Вона нас заспокоює, доводить нам, що можливо стати собою. Так Дієго Веласкес і Поль Сезанн стали прикладами для Пабло Пікассо, Шарль Трене — для Жоржа Брассенса, Едіт Піаф — для Барбари. Остання не намагалася наслідувати Едіт Піаф, отож і стала Барбарою. Едіт Піаф наважилася на жіночність, трагічність. Барбара по-своєму відмовиться від них. Її захоплення — це зацікавленість у найшляхетнішому сенсі. Приклад Едіт Піаф дав їй крила. Завдяки індивідуальності авторки пісні La Vie en rose сама вона захотіла спробувати стати собою. Шарль Трене мріяв стати поетом, а також його надихали витончені ритми американського джазу. Його приклад показав Жоржу Брассенсу, що можна писати популярні пісні, не поступаючись своїми поглядами. У Веласкеса, андалузця, як і він сам, Пікассо особливо захоплювався грою поглядів, використанням техніки міз-ан-абім, а ще й ілюзіоністською віртуозністю, яка перетворила декотрі картини, як-от «Меніни», на справжні головоломки. Пікассо зробив ці ілюзіоністські ефекти одними з основних елементів своєї роботи. Він створить 58 варіантів «Менін», і на останній картині художник буде представлений у дзеркалі в центрі замість самого Веласкеса. Великі сміливці вміли по-справжньому захоплюватись. Їх завжди дивувала індивідуальність інших. Та вони їх не копіюють: інші подобалися саме тому, що були неповторні. Вони ними надихаються. Це прекрасна перевага прикладів, яку не можна вважати за імітацію.

«Відверніться від тих, хто змушує вас нехтувати своїми амбіціями. Так чинять жалюгідні людці. По-справжньому великі особистості допоможуть вам зрозуміти, що ви можете стати одним із них», — читаємо ми в «Пригодах Гекльберрі Фінна» Марка Твена. Сміливці без слів дадуть нам це зрозуміти, їм достатньо просто бути тими, ким вони є: їхній приклад вартий тисячі слів.

Коли нам бракує сміливості, можливо, ми слабуємо на дефіцит захвату. Без наставників, здатних надихати, досвід та компетентність загрожують знищити нашу індивідуальність. Захват може стати поштовхом до сміливого використання нашої компетенції.

Тож безпрецедентне поширення посередностей, персонажів реаліті-шоу та таблоїдів, є небезпечним для суспільства. Те, що епоха висуває так рясно персонажів без таланту чи харизми, — це факт, який ніколи раніше не був відомий історії і чиї наслідки ми ще не можемо оцінити. Це наша власна сміливість, наша власна творчість, через яку нам, можливо, ніким буде захоплюватись.

Щоб наважитися, слід також не бути перфекціоністами. Коли дітям треба виголосити промову, зіграти на піаніно чи розказати вірш, їх паралізує страх. Вони віддають перевагу тому, щоб геть нічого не робити, аніж зробити щось неідеально. Насправді вони бояться, переконують себе, що ще не готові. Вони перфекціоністи. Варто пояснити їм, що дія, і тільки вона, звільняє від страху. Процитувати Поля Валері: «Скільки всього треба оминати, щоб діяти». Тут «оминати» означає «не зважати», а також «не знати». Це надає фразі подвійного значення. Йдеться про те, що в незнанні декотрих труднощів, які на нас чекають, є свої переваги. І що інколи треба вміти оминати те, що ми вже знаємо, не зважати на певні речі. Перфекціоніст чинить навпаки: він ховається за ідеєю, що треба знати геть усе перед тим, як щось почати. Та так і не починає або починає невпевнено, бо дуже стримує себе.

Цифрова економіка — чудова галузь, спроможна побороти перфекціонізм. Новітні технології, нові звички споживання так швидко змінюють одні одних, що на них навіть не зважають, на противагу тому, як це зробили б у класичній економіці: довго тестували би продукт, перш ніж запроваджувати на ринок. Щодня треба оминати загрозу застаріння. Тому мусимо постійно запускати нові послуги та продукти, спостерігати, як клієнти реагують на їхнє покращення або вилучення з продажу. Невдача у промисловому процесі є важливішою, ніж раніше. Перфекціонізм поза законом.

Google, друга за величиною компанія (після Apple), що має найбільшу ринкову капіталізацію у світі, і далі пропонує новації, які не знаходять своєї аудиторії. Оскільки її керівники бояться, щоб їм раптом не випало конкурувати з новим продуктом, вони продають свої новинки, щойно розробивши їх, хай навіть доведеться так само хутко зняти їх із продажу. У короткому житті цього інтернет-гіганта, заснованого 1998 року, десятки продуктів та послуг так і не були реалізовані. Проте вони є корисними для Google. Існує кореляція між кількістю його невдач, його інноваційною силою та його потугою навзагал.

Продаж Google Glass був припинений 2015 року. Google Reader повторно припинив роботу 2013 року, що спричинило низку невдач із Google Wave та Google Answers… 

Соціальна мережа Google+ — конкурент Facebook — також виявилася невдалою. Проте ця мережа заохотила користувачів інтернету блукати всесвітнім павутинням, зайшовши до свого акаунта, а це дало компанії нагоду збирати інформацію про звички користувачів і пропонувати їм нові послуги. Відгук споживачів про недоліки послуги може її покращити або, як це частіше трапляється, замінити. Таким чином, їхня логічна схема — це постійне поліпшення всупереч перфекціонізму. «Постійно намагаючись, ви нарешті здобудете успіх. Отже: що частіше продукт провалюється, то більше шансів на те, що він запрацює»: ми іноді натрапляємо на цю цитату під літерами логотипу на домашній сторінці Google. Google — це «машина для спроб». Її метода така: роби багато спроб, провалюй їх, щоб досягти успіху. Якби керівники Google хотіли щоразу запропонувати ідеальний продукт, він був би менш інноваційним та вигідним. Ми починаємо двобій зі страхом невдачі, що видає себе за перфекціонізм, який виправдовує всі відступи.

Щоб звільнити свою сміливість, треба, зрештою, завжди пам’ятати ось що: невдачі, яких ми зазнали, навіть не насмілившись, пережити ще важче. Хто з нас увесь вечір не наважувався підійти до людини, яка сподобалась? Уже згодом, підтверджуючи поразку, ми констатуємо, що, попри можливу відмову, нам хотілось би бодай спробувати.

15 Серпня 12:15
Найцiкавiше на сайтi

В Україні бум різноманітних курсів. Ось дослідження ефектів та нюансів такої освіти

«Ввечері не зможу, в мене курси». Така відмовка стає все більш поширеною, сьогодні люди навчаються ледь не поголовно, а відвідування будь-яких занять стає перманентною частиною життя. Але що воно дає? Креативна школа Projector і компанія DigData вирішили дослідити альтернативну освіту, аби зрозуміти її ефективність та головні тренди. А Platfor.ma публікує текст ініціаторки дослідження, кураторки програми Projector з маркетингу про те, що з цього вийшло.

Ми спробували розібратися, що мотивує людей навчатися у дорослому віці, за якими критеріями вони обирають курси чи школи, і взагалі — чи зможе альтернативна освіта замінити класичні виші. Дослідження провели партнери з DigData, які опитали онлайн 1018 респондентів на різних майданчиках. Фінальна фаза опитування тривала у травні цього року, тобто в час тотальної онлайну через пандемію.

До речі, весь цей проєкт ми зробили благодійним. За кожну заповнену анкету респонденту пересилали 250 гривень у фонд Стипендій імені журналіста Богдана Радченка. За зібрані кошти стипендій буде оплачено навчання військовослужбовців і ветеранів у школі Projector.

Ось які тренди та висновки можна зробити:

Переважна більшість українців обирає безкоштовну самоосвіту — 64%. При цьому кожен третій хоча б один раз протягом трьох років платив за навчання — у приватних лекторів чи коучів, або у професійних школах.

У 2014-му експерт дав нам прогнози на майбутнє. Чимало справдилося! Тепер ми спитали в нього нові

Шість років тому медіааналітик, автор підручника з інтернет-медіа та книги «Революція ґаджетів» Артем Захарченко написав для Platfor.ma текст з прогнозами про медіа та контент. Він ґрунтувався на тому, що людство постійно проходить через певні культурні цикли. Нещодавно ми наштовхнулися на цей старий матеріал і раптом зрозуміли, що більшість передбачень Артема збулися: наприклад, він анонсував появу формату stories та мікровідеоблогів на зразок TikTok, а також віртуальний туризм. Тому ми знову прийшли до Артема і попросили його напрогнозувати нам ще. За шість років перевіримо, як вийшло цього разу.

Ця стаття – чергова у циклі моїх колонок про те, як світова культура по черзі проходить фази контенту і форми. Знаючи це, ми можемо в загальних рисах прогнозувати, що на нас чекає найближчими роками. Якщо ви не читали попередні частини, то пропоную їх проглянути перед тим, як читати далі, щоб ми з вами говорили однією мовою. 

Перша із них, найбільш ґрунтовна, була опублікована саме на Platfor.ma наприкінці минулої епохи контенту, 2007-2015 років. У ній пояснено, що природа культурних коливань – цілком раціональна, жодної містики: коли люди втомлюються від форми, з’являється попит на зміст, і навпаки, при чому аналогічні процеси відбуваються в усіх сферах життя: мистецтві, політиці, комунікації, бізнесі, війні… Прогнози у ній збулися на диво точно: наприклад, вдалося передбачити появу формату stories та мікровідеоблогів на зразок TikTok, а також появу віртуального туризму. 

Наступна стаття влітку 2016 року констатувала, що світ переходить до епохи форми. І це також справдилося: згадайте хоча б вибори Трампа восени 2016 року у США, або вибори Зеленського в Україні-2019. Це так типово для «формального» часу: голосувати «за», а не «проти»: за кандидата-символа, незалежно від його змісту, і поширювати фейки, які формально виглядають як новини. 

Нарешті, у січні нинішнього року я написав цілком помилковий суто політичний прогноз про те, що наступного президента України все ще обиратимуть, голосуючи «за», а не «проти». І радив Петрові Порошенкові поступитися місцем більш харизматичному патріотичному політику. Адже, мовляв, епохи у нас тривають зараз по 7-8 років, і якщо нинішня епоха форми почалася 2016 року на Заході, а в Україні – на рік-два пізніше (до 2017 у нас іще був шалений суспільний попит на реформи), то завершиться в наших краях орієнтовно 2024 року.

Однак сценарій змінився прямо на очах. Західний світ болісно прокинувся від формалістського наркотичного сну: йому зламали кайф коронавірус, важливість чорних життів та нова економічна криза. Відтак, остання епоха форми протривала менш ніж п’ять років.

Скорочення тривалості епох – явище очікуване. В XIX столітті вони тривали по 40-30 років, а зараз скоротилися до якихось п’яти, тобто, вже менше, ніж встигають змінитися «покоління» у звичному розумінні цього слова. Та й катастрофа як символ межі між епохами – теж типове явище: згадати б економічну кризу 2008, яка запустила попередню епоху контенту на зміну «яскравих нульових». Не кажучи вже про світові війни.

Щоправда, Україна, як завжди, відстає. Якщо хтось сумнівається – нехай вийде ввечері на вулицю Сагайдачного у Києві: музика, прохолодні напої і юрби народу без масок, так, ніби в країні немає усіх цих сплесків захворюваності. Про це і була «фантазія» на початку статті.

Однак і нашу країну дуже скоро підхоплять світові тренди.

Міністерство манії: як я жила з параноєю та перемогла її

«Очі, які пильно стежать за тобою», – рядок із романтичної поезії або тривожне самопочуття людини, яка страждає від параної або маніакального синдрому? В останньому випадку вона може навіть не усвідомлювати, що щось пішло не так, та жити в страху та на межі божевілля. Наша редакторка Таня Капустинська поділилася своїм досвідом і розповіла, яким чином їй вдалося позбутися манії переслідування.

Уявіть теплий весняний вечір понеділка. Ви живете на п’ятому поверсі будинку, що охороняють та дивитесь з сусідкою запальну комедію, намагаючись зосередитись на сюжеті. Але не виходить, навіть попри те, що з екрана посміхається напівголий Раян Гослінг. Адже вам здається, начебто на балконі стоїть темна фігура та маніакально спостерігає. При цьому вікна квартири виходять на одну з головних вулиць міста, де у цей час безліч народу, й перед ними немає жодних дерев або будь-чого, що можна використати. Логічно, але всі факти йдуть до одного місця, адже ви вже впевнені, що темна фігура не зводить з вас погляду та хоче зробити щось погане. 

Це не початок художнього твору й не вигадка, це історія восьми місяців, протягом яких я жила з параноєю. Його я описую не для того, щоб пожалітися або показати, яка я класна, що змогла розв’язати цю проблему (спойлер). Можливо комусь моя розповідь допоможе виявити цей ненормальний, а це саме так, стан у себе або близьких та вчасно почати з ним працювати.

У квітні 2019-го моє життя нарешті наблизилося до слова «стабільність»: я вже понад рік працювала на роботі, від якої була без тями, півроку жила у квартирі з чудовими умовами, мала стабільні стосунки з хлопцем і теплі – з оточенням. Здавалося, що земна куля стала обертатися трохи повільніше для того, щоб я могла насолодитися моментом. Мій мозок, судячи з усього, теж усвідомив, що все чудово й боятися нема чого – тому вирішив, що саме час розслабитися та дати волю всьому, що він тримав за міцною звукоізольованою стіною.

Поступово та непомітно я стала побоюватися темряви, адже з нею приходили нав’язливе відчуття тривоги та дивна поведінка. Одного разу я поверталася додому з роботи й вирішила не їхати в ліфті з якимось підозрілим чоловіком, а піднялася сходами. Коли опинилася у квартирі, то подумала: «Все, я у безпеці». 

Іншого разу – взагалі почекала 5 хвилин і впевнилася, що у під’їзді нікого немає, перш ніж зайти. Якщо ввечері по одній стороні вулиці йшли люди, а по іншій – ні, то я б обрала другу, навіть якщо мені так було незручно. А якщо ж людину на своєму шляху було все ж не оминути, то я прикладала телефон до вуха та робила впевнений вигляд, що з кимось розмовляю і цей «хтось» знає про моє місцеперебування. «Та-та, та вже майже біля дому, все добре». Також поступово у мене з’явився страх підземних переходів – здавалося, що там хтось може до мене причепитися й хто знає, чим це закінчиться. Важливо зазначити – острах у мене викликали тільки чоловіки, жінки ж, навпаки, були начебто якоюсь гарантією безпеки. 

Мандруй Україною в дупу: чому ми розучилися критикувати і як це виправити

АвторЮрій Марченко
15 Липня 2020

Днями український інтернет дружно розтоптав візуальну частину ініціативи #мандруйУкраїною. А до цього схожим чином топтав дизайн Євробачення, ВДНГ, Ukraine Now і ще купу речей з абсолютно різних галузей. Головред Platfor.ma намагається розібратися, чому не будь-який негатив можна назвати критикою, і як все-таки лаяти так, щоб це пішло на користь.

Наприкінці червня Державне агентство розвитку туризму викотило візуальну складову для слогана #мандруйУкраїною. Чиновники цілком резонно припустили, що, оскільки міжнародний туризм заблокований, потрібно ще активніше агітувати за внутрішній. Для цього порадилися з верховним брендологом країни Андрієм Федорівим і за його підказкою покликали художницю й ілюстраторку Ольгу Селіщеву. Людина це помітна – навчалася в Україні й в Німеччині, сотня виставок по всьому світу, сім персональних експозицій. Ольга відгукнулася і безкоштовно підготувала шрифтовий логотип з декількома візуальними елементами.

І інтернет миттєво її розірвав. Ілюстраціям дорікали чужорідністю українській культурі, копіюванням російських контекстів і просто поганою якістю. Було багато зважених і аргументованих коментарів, які по ділу вказували, що в Україні таких мотивів ніколи не було, що колір не підходить і що в цілому проєкт невдалий. Але вони часто тонули в гнівних викриках про те, що художниця – зрадниця, що вона профнепридатна і що всіх причетних потрібно лінчувати (хоча б морально).

В результаті Агентство туризму відмовилося від цих ілюстрацій і залишило тільки шрифтовий логотип і хештег, що як раз виявився вдалим – тільки в Інстаграмі по ньому вже кілька десятків тисяч публікацій. Щодо візуальної частини #мандруйУкраїною тепер збираються провести окремий конкурс.

Нещодавно я теж зіткнувся з подібною історією. Взимку Мінінформполітики прийшло до видавництва Основи з ідеєю видати книгу, яка б простими словами пояснювала дітям Конституцію. Основи своєю чергою прийшли до мене і до ілюстраторів WeBad. Задум полягав у тому, щоб ця книга змогла вирвати дітей з ТікТока і челленджів, і зрозумілою їм мовою розповіла про принципи існування держави, про громадян, про права та обов’язки. У грудні я здав останній текст і сів чекати новин.

Новини з’явились в червні. Книжка вийшла.

І інтернет її, зрозуміло, розірвав.