Як утрутитися в чужу пам’ять

Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

 

Відтоді Елізабет Лофтус та її колеги виконали зі своїми випробуваними ще купу цікавих речей. Наприклад, пробували вкоренити їм у голову фальшиві спогади про дитинство. Для кожного випробовуваного готували буклет, у якому було описано чотири історії з його старшого дошкільного віку. Три були справжні, підготовлені за допомогою родичів, і одна вигадана, однакова для всіх – про те, як учасник дослідження, коли йому було п’ять років, загубився в торговельному центрі, заплакав, але літня жінка допомогла йому знайти родичів, і все закінчилося добре.

До участі в експерименті залучали лише тих людей, чиї старші родичі були геть упевнені, що насправді дитина в торговельному центрі ніколи не губилася. Піддослідним непевно пояснювали, що досліджують дитячі спогади, і просили записати в буклеті все, що вони пам’ятають про кожний випадок. Або хоча б написати, що вони зовсім нічого не пам’ятають, якщо це так. За тиждень-два після заповнення буклета, а потім ще за тиждень-два з ними проводили інтерв’ю, у яких просили відтворити в пам’яті додаткові подробиці, а також оцінити, як чітко вони пам’ятають ці події й наскільки впевнені, що зможуть додати ще якісь деталі, якщо подумають.

Усього в дослідженні брали участь двадцять чотири особи. Вони змогли згадати сорок дев’ять із сімдесяти двох подій, які відбувалися з ними насправді. Крім того, семеро з них повідомили, що пам’ятають, як загубилися в торговельному центрі. Але двоє із цих учасників відсіялися (одна дівчина зізналася на інтерв’ю, що все-таки не пам’ятає випадок із торговельним центром, а з другим випробовуваним помилилися самі експериментатори – поставили не в повному обсязі запитання, які планували, і його довелося виключити з аналізу даних).

П’ятеро людей, що залишилися серед успішно заплутаних експериментаторами, все одно пам’ятали справжні події зі свого життя краще, ніж фальшиві, – на 6,3 бала за десятибальною шкалою. Що стосується вигаданої історії, то її вони пам’ятали в середньому на 2,8 бала під час першого інтерв’ю, але вже на 3,6 бала під час другого. Додавали різноманітні подробиці: «Жінка, яка мене знайшла, була товста, а мій брат сказав, що вона мила». Коли їм пояснили, що один із чотирьох спогадів у буклеті був фальшивий, і запропонували вгадати, який саме, дев’ятнадцять учасників із двадцяти чотирьох обрали правильний варіант, але навіть з-поміж них дехто продовжував дивуватися: «Але ж як? Я ж чітко пам’ятаю, як ішла повз примірочні й не знайшла свою маму там, де вона мала бути!»

Як бачите, більшість людей залишається досить стійкими до помилкових спогадів. Натомість, якщо спогад все ж таки видався людині доволі переконливим, він вбудовується в картину світу й починає впливати на уявлення людини про те, хто вона така, і, відповідно, на її рішення. Це Елізабет Лофтус та її колеги продемонстрували, наприклад, в експерименті, присвяченому любові до спаржі.

Якщо спогад все ж таки видався людині доволі переконливим, він вбудовується в картину світу й починає впливати на уявлення людини про те, хто вона така.

 

Людей, як завжди, заплутали. Сказали їм, що вивчають зв’язок між харчовими уподобаннями і складом характеру. Дали п’ять опитувальників. З них три були про характер, а важливі для дослідників насправді були лише інші два: про те, яку їжу людина любила в дитинстві, і про те, які страви в ресторанному меню здаються їй привабливими зараз. До опитувальника про дитячі переваги увели пункт «полюбив спаржу, коли спробував її вперше», згоду з яким потрібно було оцінити за шкалою від одного до восьми. В опитувальнику про ресторани дослідників теж насправді цікавила лише одна страва – «обсмажені паростки спаржі», але для конспірації там була купа іншої їжі. Випробовуваних просили уявити, що вони йдуть до ресторану відзначати якусь важливу подію й оцінити для кожної страви ймовірність того, що вони її замовлять (теж за восьмибальною шкалою).

За тиждень люди знову приходили до лабораторії. Їм говорили, що комп’ютер склав профіль їхніх харчових переваг у дитинстві. «Ви не любили шпинат, вам подобалося смажене, ви раділи, коли ваші однокласники приносили до школи солодощі, а ще ви любили спаржу» – ось такий опис отримала половина піддослідних. Вони спокійно це вислухали, ніхто з них не заволав: «Ей, ваш комп’ютер щось переплутав!» У контрольній групі текст був такий самий, хіба що спаржу взагалі не згадували.

Коли випробовуваним потім знову пропонували заповнити анкету про дитячі харчові переваги, то контрольна група оцінила спаржу так само, як і раніше, – у середньому на півтора бала з восьми. А от ті, кому комп’ютер сказав, що вони любили спаржу в дитинстві, взяли це до відома й тепер оцінили її в середньому на чотири бали з восьми.

Зрозуміло, різні люди піддалися на маніпуляцію різною мірою. Випробовуваних також розпитували, наскільки твердо вони пам’ятають свій перший приємний досвід поїдання спаржі (а водночас й іншої їжі, яка їм подобалася насправді), і це нарешті створювало вдалу можливість заявити «та не було взагалі нічого такого». Із сорока шести осіб, які потрапили до експериментальної групи, двадцятеро саме так і вчинили. У цих людей ставлення до спаржі не змінилося попри спроби дослідників їх заплутати. Але були і двадцять шість довірливих випробовуваних, які заявили, що так, вони пам’ятають, як полюбили спаржу, або принаймні вірять, що з ними таке було. І ось ці люди приписали спаржі додаткові півтора бала й тоді, коли ще раз заповнювали ресторанний опитувальник, присвячений їхнім сьогоднішнім харчовим перевагам. 

Отже, погляньте, що відбувається. Людям кажуть, що в дитинстві вони любили спаржу. Половина вірить. Після цього в них оновлюються уявлення про себе: «Я людина, яка в дитинстві полюбила спаржу». І це змінює їхнє теперішнє ставлення до спаржі: вони заявляють, що з більшою ймовірністю замовлять її в ресторані й до того ж готові заплатити за неї в овочевому магазині більше грошей, ніж контрольна група (це теж перевіряли за допомогою опитувальника). 

Людям кажуть, що в дитинстві вони любили спаржу. Половина вірить.

 

Обговорюючи ці результати на конференції TED, Елізабет Лофтус каже: «Психотерапевти з етичних міркувань не можуть насаджувати фальшиві спогади в голови своїх пацієнтів, навіть якщо б це пішло їм на користь. Але ніхто не може заборонити батькам спробувати зробити це зі своїми дітьми, що потерпають від зайвої ваги. Коли я висловила цю думку публічно, це спричинило паніку: «От до чого дійшло! Вона каже, що батьки повинні брехати своїм дітям!» Привіт, Санта-Клаусе. Я маю на увазі, є інший спосіб дивитися на речі. Що б ви обрали – дитину з ожирінням, діабетом, зниженою тривалістю життя або дитину зі шматочком фальшивих спогадів? Я знаю, що я обрала для своєї».

Якщо серйозно, то ці дані зайвий раз нагадують нам, що ближнього свого краще б зазвичай хвалити, а не гудити. Бо завжди є ризик, що він нам повірить. Є сенс регулярно розповідати іншим, що вони гарні, хороші, добрі, старанні, талановиті. Люди формують уявлення про себе і з урахуванням думки громадськості і схильні зважати на її очікування. Тому, якщо раптом я для вас теж важливе джерело інформації, то повідомляю вам, що ви – людина, яка регулярно рухається, харчується здоровою їжею, вчасно лягає спати й легко кидає шкідливі звички. Живіть тепер із цим знанням про себе.