Як мозок вас обманює?
Уривок із нової книжки Асі Казанцевої

13 Жовтня 2019
знання книги наука

У видавництві Vivat вийшла третя книга наукової журналістки, нейробіологині та популяризаторки науки Асі Казанцевої «Мозок матеріальний». У ній авторка розповідає про таємниці будови і роботи мозку та наголошує: попри те, що він мінливий і неосяжний, наче чорна діра у космосі, ми здатні навчитися ним керувати. Platfor.ma публікує уривок про те, як хибні спогади та фальшива любов до спаржі можуть зробити нас кращими людьми.

Як утрутитися в чужу пам’ять

Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

Відтоді Елізабет Лофтус та її колеги виконали зі своїми випробуваними ще купу цікавих речей. Наприклад, пробували вкоренити їм у голову фальшиві спогади про дитинство. Для кожного випробовуваного готували буклет, у якому було описано чотири історії з його старшого дошкільного віку. Три були справжні, підготовлені за допомогою родичів, і одна вигадана, однакова для всіх – про те, як учасник дослідження, коли йому було п’ять років, загубився в торговельному центрі, заплакав, але літня жінка допомогла йому знайти родичів, і все закінчилося добре.

До участі в експерименті залучали лише тих людей, чиї старші родичі були геть упевнені, що насправді дитина в торговельному центрі ніколи не губилася. Піддослідним непевно пояснювали, що досліджують дитячі спогади, і просили записати в буклеті все, що вони пам’ятають про кожний випадок. Або хоча б написати, що вони зовсім нічого не пам’ятають, якщо це так. За тиждень-два після заповнення буклета, а потім ще за тиждень-два з ними проводили інтерв’ю, у яких просили відтворити в пам’яті додаткові подробиці, а також оцінити, як чітко вони пам’ятають ці події й наскільки впевнені, що зможуть додати ще якісь деталі, якщо подумають.

Усього в дослідженні брали участь двадцять чотири особи. Вони змогли згадати сорок дев’ять із сімдесяти двох подій, які відбувалися з ними насправді. Крім того, семеро з них повідомили, що пам’ятають, як загубилися в торговельному центрі. Але двоє із цих учасників відсіялися (одна дівчина зізналася на інтерв’ю, що все-таки не пам’ятає випадок із торговельним центром, а з другим випробовуваним помилилися самі експериментатори – поставили не в повному обсязі запитання, які планували, і його довелося виключити з аналізу даних).

П’ятеро людей, що залишилися серед успішно заплутаних експериментаторами, все одно пам’ятали справжні події зі свого життя краще, ніж фальшиві, – на 6,3 бала за десятибальною шкалою. Що стосується вигаданої історії, то її вони пам’ятали в середньому на 2,8 бала під час першого інтерв’ю, але вже на 3,6 бала під час другого. Додавали різноманітні подробиці: «Жінка, яка мене знайшла, була товста, а мій брат сказав, що вона мила». Коли їм пояснили, що один із чотирьох спогадів у буклеті був фальшивий, і запропонували вгадати, який саме, дев’ятнадцять учасників із двадцяти чотирьох обрали правильний варіант, але навіть з-поміж них дехто продовжував дивуватися: «Але ж як? Я ж чітко пам’ятаю, як ішла повз примірочні й не знайшла свою маму там, де вона мала бути!»

Як бачите, більшість людей залишається досить стійкими до помилкових спогадів. Натомість, якщо спогад все ж таки видався людині доволі переконливим, він вбудовується в картину світу й починає впливати на уявлення людини про те, хто вона така, і, відповідно, на її рішення. Це Елізабет Лофтус та її колеги продемонстрували, наприклад, в експерименті, присвяченому любові до спаржі.

Якщо спогад все ж таки видався людині доволі переконливим, він вбудовується в картину світу й починає впливати на уявлення людини про те, хто вона така.

Людей, як завжди, заплутали. Сказали їм, що вивчають зв’язок між харчовими уподобаннями і складом характеру. Дали п’ять опитувальників. З них три були про характер, а важливі для дослідників насправді були лише інші два: про те, яку їжу людина любила в дитинстві, і про те, які страви в ресторанному меню здаються їй привабливими зараз. До опитувальника про дитячі переваги увели пункт «полюбив спаржу, коли спробував її вперше», згоду з яким потрібно було оцінити за шкалою від одного до восьми. В опитувальнику про ресторани дослідників теж насправді цікавила лише одна страва – «обсмажені паростки спаржі», але для конспірації там була купа іншої їжі. Випробовуваних просили уявити, що вони йдуть до ресторану відзначати якусь важливу подію й оцінити для кожної страви ймовірність того, що вони її замовлять (теж за восьмибальною шкалою).

За тиждень люди знову приходили до лабораторії. Їм говорили, що комп’ютер склав профіль їхніх харчових переваг у дитинстві. «Ви не любили шпинат, вам подобалося смажене, ви раділи, коли ваші однокласники приносили до школи солодощі, а ще ви любили спаржу» – ось такий опис отримала половина піддослідних. Вони спокійно це вислухали, ніхто з них не заволав: «Ей, ваш комп’ютер щось переплутав!» У контрольній групі текст був такий самий, хіба що спаржу взагалі не згадували.

Коли випробовуваним потім знову пропонували заповнити анкету про дитячі харчові переваги, то контрольна група оцінила спаржу так само, як і раніше, – у середньому на півтора бала з восьми. А от ті, кому комп’ютер сказав, що вони любили спаржу в дитинстві, взяли це до відома й тепер оцінили її в середньому на чотири бали з восьми.

Зрозуміло, різні люди піддалися на маніпуляцію різною мірою. Випробовуваних також розпитували, наскільки твердо вони пам’ятають свій перший приємний досвід поїдання спаржі (а водночас й іншої їжі, яка їм подобалася насправді), і це нарешті створювало вдалу можливість заявити «та не було взагалі нічого такого». Із сорока шести осіб, які потрапили до експериментальної групи, двадцятеро саме так і вчинили. У цих людей ставлення до спаржі не змінилося попри спроби дослідників їх заплутати. Але були і двадцять шість довірливих випробовуваних, які заявили, що так, вони пам’ятають, як полюбили спаржу, або принаймні вірять, що з ними таке було. І ось ці люди приписали спаржі додаткові півтора бала й тоді, коли ще раз заповнювали ресторанний опитувальник, присвячений їхнім сьогоднішнім харчовим перевагам. 

Отже, погляньте, що відбувається. Людям кажуть, що в дитинстві вони любили спаржу. Половина вірить. Після цього в них оновлюються уявлення про себе: «Я людина, яка в дитинстві полюбила спаржу». І це змінює їхнє теперішнє ставлення до спаржі: вони заявляють, що з більшою ймовірністю замовлять її в ресторані й до того ж готові заплатити за неї в овочевому магазині більше грошей, ніж контрольна група (це теж перевіряли за допомогою опитувальника). 

Людям кажуть, що в дитинстві вони любили спаржу. Половина вірить.

Обговорюючи ці результати на конференції TED, Елізабет Лофтус каже: «Психотерапевти з етичних міркувань не можуть насаджувати фальшиві спогади в голови своїх пацієнтів, навіть якщо б це пішло їм на користь. Але ніхто не може заборонити батькам спробувати зробити це зі своїми дітьми, що потерпають від зайвої ваги. Коли я висловила цю думку публічно, це спричинило паніку: «От до чого дійшло! Вона каже, що батьки повинні брехати своїм дітям!» Привіт, Санта-Клаусе. Я маю на увазі, є інший спосіб дивитися на речі. Що б ви обрали – дитину з ожирінням, діабетом, зниженою тривалістю життя або дитину зі шматочком фальшивих спогадів? Я знаю, що я обрала для своєї».

Якщо серйозно, то ці дані зайвий раз нагадують нам, що ближнього свого краще б зазвичай хвалити, а не гудити. Бо завжди є ризик, що він нам повірить. Є сенс регулярно розповідати іншим, що вони гарні, хороші, добрі, старанні, талановиті. Люди формують уявлення про себе і з урахуванням думки громадськості і схильні зважати на її очікування. Тому, якщо раптом я для вас теж важливе джерело інформації, то повідомляю вам, що ви – людина, яка регулярно рухається, харчується здоровою їжею, вчасно лягає спати й легко кидає шкідливі звички. Живіть тепер із цим знанням про себе.

13 Жовтня 14:01
знання книги наука
Найцiкавiше на сайтi

Епідемія уваги: як вивести мозок із режиму «завжди онлайн» і почати жити

АвторPlatfor.ma
16 Березня 2019

«Ми тонемо в інформації і водночас відчуваємо нестачу мудрості». Ці слова американський біолог Едвард Осборн Вілсон промовив ще на початку століття. А якщо швидко перенестися в еру смартфонів, можна помітити, що наше психічне життя стало фрагментованим і розділеним більше, ніж будь-коли. «Економіка уваги» – словосполучення, яке часто використовується, щоб надати подіям навколо певного змісту: ця концепція розглядає нашу увагу як обмежений ресурс у центрі інформаційної екосистеми, в якій замкнено різноманітні сповіщення та повідомлення, що постійно намагаються цю увагу захопити.

Це корисний наратив у світі інформаційного перевантаження, у світі, де наші ж пристрої та програми розроблені таким чином, щоб навмисно тримати нас на гачку (докладніше почитати про це можна у нашому тексті «Time Well Spent: чому сповіщення крадуть наш час і як їх перемогти». – Platfor.ma). Ба більше, окрім психічного благополуччя для нас самих, економіка уваги пропонує особливий спосіб сприйняття деяких важливих соціальних проблем: від тривожного зниження емпатії до «озброювання» соціальних медіа.

Проблема в тому, що цей наратив передбачає застосування певного типу уваги. Зрештою, економіка має справу з тим, як ефективно розподіляти ресурси з огляду на конкретні цілі (наприклад, максимізацію прибутку). Розмова про економіку уваги спирається на поняття «увага-ресурс», іншими словами, наша увага має застосовуватися для досягненя певної мети, від якої нас відвертають соціальні медіа та інші хвороби сучасного суспільства. Якщо нам не вдається використати увагу для досягнення мети, вона стає інструментом, який використовують та експлуатують інші.

Однак сприйняття уваги як ресурсу не враховує той факт, що увага не просто корисна. Її роль більш фундаментальна – увага привертає нас до зовнішнього світу. «Інструментальна» присутність безперечно важлива. Але ми також можемо сприймати більш «дослідницьким» способом, бути по-справжньому відкритими до того, що постає перед нами, без особливої послідовності дій.

Приміром, під час нещодавньої поїздки до Японії, мені випала нагода провести кілька годин у Токіо. Опинившись в діловому районі Сібуя, я безцільно сновигав серед неонових знаків і натовпів людей. Коли я проходив повз павільйон пачинко (популярні ігрові автомати з простою механікою. – Platfor.ma), мої відчуття натикалися на стіни диму і какофонію звуків. Увесь ранок моя увага працювала в «дослідницькому» режимі. А коли пізніше того ж дня мені потрібно було зосередитися на навігації в метрополітені, моя увага перемкнулася в протилежний режим.

«Наш мозок – наркоман і лінтюх»: науковиця про секс і кохання

Що таке кохання з хімічної точки зору? Чим самозадоволення відрізняється від партнерського сексу? Чому порно – це супердоза наркоманії? Ці та інші питання обговорювали під час конференції «Пристрасть. Відверто про науку та секс», яку організувала платформа NaukRoom. Спеціально для проекту «Тойво» ми записали найцікавіші думки біологині Ольги Маслової.

Наш мозок – наркоман і лінтюх. Він шукає задоволення найкоротшим шляхом, і щойно його знаходить, намагається повторювати – більше, частіше, жорсткіше, з підвищенням інтенсивності. За це відповідає купа речовин у нашому тілі: це і дофамін, і адреналін, норадреналін і багато всього іншого.

Схема виникнення кохання у людей зазвичай включає такі етапи, як пристрасть, тяжіння, магнетизм один до одного, далі – звикання, а потім такий затишний етап. Проте все не завжди лінійно. Інколи навпаки може спершу з’явитися дружнє притяжіння, яке потім переросте у щось інше. Інколи навпаки спершу з’являється тяжіння сексуальне, потім спадає, потім знову поновлюється. Все це може виникати у різних комбінаціях.

Чому ми так часто акцентуємо увагу на тому, що кохання дуже схоже на дію якихось речовин? Тому що дійсно, якщо відірватися від романтики і сердечок, ми побачимо, що закохана людина поводить себе, як людина, яка звикла використовувати певні стимулятори – кофеїн, наприклад. На це вказують певні фізіологічні ознаки: розширені зіниці, спітніння, серце починає битись частіше. Найбільша схожість у тому, що і після кохання, і після вживання чогось є так званий період відміни, ломка і тому подібні речі. Романтично це називають тугою за коханим чи якимись такими речами, але фізіологічно те ж це саме.

За кохання відповідає в тому числі й малесенька молекула фенілетиламіну, яка є складовою багатьох інших речовин, в тому числі й амфетаміну. А ще – шоколаду. Саме з нею пов’язане відчуття ейфорії.

Ольга Маслова, кандидатка біологічних наук, співзасновниця проектів Nobilitet и Needorium

Була одна наукова робота, яка пов’язувала усі процеси, що відбуваються під дією наркотичних речовин, із тими процесами, які ми переживаємо у стані закоханості. Ця робота на повному серйозі порівнювала такі речі: трошки збочений стан контролю, коли ми не здатні себе контролювати, якщо залежні від якоїсь речовини й так само залежні від кохання, а також вплив на соціальний стан. Погодьтесь, коли ми закохані, ми хочемо більше часу проводити із коханою людиною, аніж із іншими – батьками, друзями.

Також звернули увагу на ризиковане вживання. У випадку із наркотичними речовинами люди зазвичай розуміють, що потрібно бути обережним. Про любов – ні, інформації, що це некорисно, немає. Навпаки, вважається, що це класно. За цією ознакою дві теми у порівнянні нібито не збігаються. У відповідь на цю роботу навіть з’явилась інша, в якій йшлося про те, що ідея порівнювати стани закоханості та залежності від наркотичних засобів – негативна, адже це може спотворити саму ідею кохання, відчуття близькості з коханою людиною, деромантизувати думки про кохання.

Наука vs Science: бесіда вчених з України та США про вирощування мозку, Нобеля і хайп

АвторОльга Маслова
11 Жовтня 2018

Нещодавно в цифровій лабораторії FabLab Fabricator на території UNIT.City пройшла конференція з новітніх методів у біотехнологіях Single-cell RNABIO. Біологиня та популяризаторка науки Ольга Маслова спеціально для Platfor.ma поговорила з українцем Олександром Щегловітовим, який досліджує мозок в Університеті Юти, про красу наукових досягнень, медичні спекуляції в медіа, ставлення до біохакерів та альтернативний нобелівський сценарій цього року.

Ольга Маслова, біологиня та популяризаторка науки

– Які у вас враження від конференції?

– До мене підходять люди і запитують деталі з приводу методик, якими ми користуємось. Чув дуже грамотні питання, і видно, що всі ці люди цікавляться наукою, вони в курсі останніх тенденцій. Дуже багато молоді. Дуже круто.

– Як світоглядно відрізняється наукова діяльність в Україні і США? Я не питаю про обладнання чи фінанси, а саме стратегічно у чому найбільша відмінність?

– Напевно, найбільша відмінність у стратегії фокусування. У Штатах є проект – певна задача, конкретна мета, на шляху до якої виконуються покроково завдання. За ними звітують, наприклад, щороку, якщо проект на 5 років, є чітка фінансова прив’язка групи до теми. Проекти часто фінансуються державою і важливо, щоб все було чітко. У певній мірі це схоже на роботу ІТ-компаній.

В Україні у цьому плані, з одного боку, більше свободи, з іншого – якщо у науковця не вистачає власної мотивації щось робити, то все може звестись до відсижування на роботі без певних результатів. Коли я працював в інституті Богомольця, то часто затримувався допізна, бо весь час щось потрібно було доробляти ввечері, і мені вистачало на це мотивації.

– У багатьох країнах, у Штатах зокрема, на популяризацію науки виділяються кошти, і ця діяльність вважається престижною. У нас все поки що або на волонтерських засадах, або це перетворюється на роботу, яку важко поєднувати з дослідженнями.

– Популяризація науки – це дуже важливо. У США при наукових установах є маркетинговий відділ, який постійно контактує з вченими, він знає особливості діяльності установи, і якщо, наприклад, має вийти якась стаття у престижному науковому журналі з достойними результатами, то цей відділ заздалегідь готує матеріали для спілкування з журналістами та роз’яснює сенс роботи суспільству.

Наука робиться за державні гроші – гроші платників податків, тому важливо давати їм інформацію про цінність та суть діяльності наукової установи. Звісно, при цьому необхідно враховувати, що інформація для різних верств має бути подана дещо різною мовою і для цього потрібні спеціальні компетентні «перекладачі», бо дуже багато питань вкрай складно пояснити неспеціалістам.  

– Напевно, це оптимальний підхід, і не дивно, що саме у США так багато всесвітньо відомих популяризаторів.

– Так-так, багато наукових установ мають свої сторінки у соцмережах, багато де є газети, радіо тощо. Всі зацікавлені у тому, щоб досягнення науки транслювались корректно та зрозуміло, і для цього випускають інтерв’ю з науковцями, тримають усіх у курсі тем, над якими працюють у лабораторіях. Важливо тримати цей зв’язок між суспільством та наукою.

© facebook.com/Fabricator.me
© facebook.com/Fabricator.me

– При неякісному перекладі з наукової мови на «побутову» з’являються інколи курйозні, а інколи й сумні помилки. Найяскравішим прикладом є моє улюблене «вчені виростили мозок». Одвічна плутанина між органами й органоїдами (скупченнями клітин, що відповідають за низкою параметрів певним органам) призводить до нескінченного «вирощування» всього підряд. Скільки б доповідей популярного формату я не робила про тканинну інженерію і дотичні галузі – все одно час від часу у ЗМІ ми читаємо подібні заголовки. І так, мені вдалось знайти згадку про те, що «Алекс Щегловітов виростив мозок». А чим ви насправді займаєтеся?

– О, ні! Ми не вирощуємо мозок, звичайно. Я розумію, чому люди так спрощують – бо це дійсно дуже складна тема і хочеться  якось дати уявлення про напрям, але потрібно все ж це робити корректно. Ми працюємо з органоїдами, які для спрощення часто називають тут, у американських матеріалах для ненауковців, «mini-brain» – тобто підкреслюють, що це щось дуже малесеньке й беруть у лапки, щоб не було асоціацій з повноцінним органом і думками про трансплантацію. Якщо людина, наприклад, не знає що таке кора мозку, то їй немає сенсу пояснювати деталі. Тому слово «міні» і лапки – рятують.

– На жаль, українською і російською ми часто бачимо «виростили мозок» без усіляких лапок.

– Це дуже сумно, бо, знов таки – ні-ні-ні, ми мозок не вирощуємо і без лапок такими висловами тут не розкидаються. Що ми насправді робимо – то це нейрональну тканину зі стовбурових клітин. І ми досліджуємо різні клітини у цій тканині: як вони з’являються із стовбурових клітин, як вони поєднуються одна з одною та як різні гени експресуються, проявляються у різних клітинах (чи не експресуються – наприклад, певні гени, що асоційовані з певною неврологічною або психіатричною патологією).

– Насправді це чудовий приклад того, що інколи необов’язково робити щось, що відповідає гучним заголовкам, бо реальна робота може бути ще більш захопливою і корисною. Моя мрія – щоб люди цінували наукові здобутки без перебільшень і прикрас, з усвідомленням краси від того, що реально робиться. Чим більше люди чують гіперболізацій, тим менше сприймають «натуральні» досягнення. Тому я за роз’яснення елегантності всього, що роблять науковці насправді, щоб знизити попит на суперсенсації.

– Згоден. Більше того, скажу, що наші розробки лише мають потенціал, якщо говорити про клінічний напрям. Але важливо висвітлювати і ті роботи, які ще не мають якогось прямого виходу на клінічний результат, але які є дуже перспективними.

Якби мене зараз запитали, чи вилікували вже щось за допомогою даних у нашому напрямку, я б сказав – ні. І потенційні відкриття ще попереду. Але перспективи є! Ми беремо людські клітини (а мозок людини і миші кардинально відрізняється, тому це вкрай важливо, і багато препаратів, що виправдали себе на тваринах, у лікуванні людей не дали очікуваного ефекту), створюємо органоїд, що дозволяє нам щось нове зрозуміти у фізіології, у процесах розвитку мозку саме у людини, і можемо прослідкувати за механізмами розвитку якоїсь хвороби. Тобто ми точно на шляху до чогось дуже цікавого і революційного, але поки що ще не у фінальній точці.

Не те, що здається: 5 візуальних ілюзій, які створює для нас мозок

9 Березня 2019

Чому іноді ми сприймаємо кольори «неправильно» та скрізь бачимо обличчя? Проект INSCIENCE та журнал «Куншт» розібралися з цим разом із науковцями. 10-го березня подія Science After Dark поєднала виступи фізіолога Віктора Досенка та астрофізикині Дар’ї Добричевої про світло з виставою театру тіней. А спеціально для Platfor.ma вони разом з фізикинею Ярославою Лопатіною та нейробілогинею Наною Войтенко розкрили секрети оптичних ілюзій.

Біле світло від нашого Сонця складається з усієї гами кольорів, що ми інколи бачимо як райдуга в небі. Вчені називають цю райдугу спектром.  Всі кольори мають трошки різні довжини хвиль. У червоного кольору – найдовша хвиля, у синього значно коротша.

Тож чому ми бачимо вдень синій колір неба, а на заході Сонця він може бути червоним? Весь секрет в тому, як світло від Сонця реагує на газ нашої атмосфери. Молекули цих газів взаємодіють з сонячним світлом і відбивають синій колір у всіх напрямках, оскільки він має коротку довжину хвилі. В той час, як червоний з більшою довжиною хвилі може проходити далі. Коли ви дивитесь вдень на небо ви бачите блакитний колір, оскільки атмосфера розсіює блакитний колір. Чому ж заходи сонця ми бачимо червоного кольору? При заході сонце знаходиться нижче над горизонтом, тому хвиля повинна пройти більшу відстань, ніж коли сонце в зеніті. В цей час сонячні промені проходять через водяний пар і пил, що поглинають синій колір, даючи можливість червоному кольору пройти до наших очей.