Як дозріти до життя: чому вам потрібен емоційний інтелект
і хто така зріла особистість

АвторАнна Шийчук
16 Квітня 2019
знання інструкція пороблено

Як вижити у скаженому світі, зберегти психіку неушкодженою та ще й отримувати від цього всього задоволення? Щопонеділка на Urban Space Radio психологиня Анна Шийчук відповідає на питання про емоційний інтелект та soft skills у житті та роботі в авторській програмі «Хтознаяк». У першому епізоді – про те, як стати зрілою особистістю та навіщо це потрібно. Platfor.ma ділиться найцікавішим.

Що таке емоційний інтелект

Ще Чарльз Дарвін зазначав, що емоційний інтелект необхідний для виживання і адаптації. Науковець одним із перших помітив, що вміння розуміти свої емоції та емоції оточуючих істот (він також досліджував тварин) є дуже важливим. А першим «зареєстрованим» дослідником емоційного інтелекту в 1995 році став американський психолог Деніел Гоулман. Саме він почав вживати цей термін і пояснювати через нього усю сферу емоцій людини.

У цей час людство на чолі з науковцями досліджувало різні форми інтелекту. Зокрема те, що робить і що може зробити людину розумною. Власне, емоційний інтелект був противагою до когнітивного інтелекту як розуміння логіки, освіченості та розуму як такого. Емоційний інтелект розширює уявлення про те, як бути розумним і що це означає. Якщо розуміння своїх емоцій це рефлексія, то розуміння емоцій оточуючих це емпатія. В сумі маємо: рефлексія плюс емпатія дорівнює емоційний інтелект.

З іншого боку, Джон Д. Майєр, один із дослідників емоційного інтелекту, розвіює міф про його надзвичайну значимість у нашому житті. Він каже, що тільки від 1% до 10% (а за іншими даними – 2-2,5%) найважливіших життєвих патернів і результатів залежать саме від емоційного інтелекту.

До чого тут зрілість?

Абрагам Маслоу говорив, що лише 1% населення світу є «самоактуалізованими особистостями». Цим терміном він позначав людину, яка реалізовує свій потенціал і потреби, живе вільно і має можливість проживати всю повноту життя так, як вона цього хоче. Він одним із перших почав досліджувати успішних людей. В той час більшість питань психології та психотерапії стосувалися неврозів, відхилень, патології, а картина здоров’я описувалася відсутністю хвороб. Маслоу був одним із небагатьох, хто почав досліджувати психічне здоров’я з позиції людей, які щасливі. Саме тому в нього виникла концепція самоактуалізованої особистості.

Зрілість це емоційний і моральний стан людини, в якому вона почувається добре від того, як живе. Вона рухає своє життя відповідно до своїх цінностей і має можливості – знання, ресурс, уміння – для того, щоб досягти того, чого хоче. Це не означає, що людина має все, чого забажає, але вона знає, як досягнути бажаного, і може до цього прямувати.

Вісім аспектів зрілої особистості

Як розпізнати в собі зрілу особистість? У психології прийнято говорити про ознаки, які відрізняють таких людей.

1. Адаптивність – це психологічне вміння гнучко підходити до обставин, які оточують людину, і змінювати себе відповідно до потреб.

Фредерік Перлз, один із засновників гештальт-терапії, говорив, що це основне вміння, якому повинні навчитися його клієнти в ході терапії. Наш світ мінливий, швидкість життя висока. Ми не можемо керуватися тими цінностями й концепціями, що були актуальними для наших батьків. Відповідно, ми повинні бути гнучкими та вміти адаптовуватися до ситуацій навколо.

Тут заперечать підлітки і скажуть: «Ні, це не правда. Це конформізм. Треба вміти “тримати спину рівно” і бути вірним своїм цінностям. Не відступати». І в цьому також є правда, має значення баланс. Але відкидати вміння адаптовуватися це особливість підліткового віку, оскільки для підлітків надзвичайно важливо відірватися від сімейної системи. Коли ми проходимо цей етап, світ стає ширшим. Безумовно, з’являється частина, де є «мої тверді цінності, від яких я ніяким чином не відступлю». Але й з’являється адаптивність вміння гнучко реагувати на те, що відбувається навколо.

2Наявність власних цінностей та моральних норм друга якість, яка буде притаманна зрілій особистості. Всередині буде система цінностей і орієнтирів, на які людина опирається. Вони будуть чіткі, зрозумілі і допоможуть людині структурувати життя. Якщо казати простіше, то це розуміння, що таке добро і зло, що мені можна, а що не варто робити. І саме через цю призму людина пропускатиме усе, що з нею відбуватиметься, буде відмовлятися від того, що не входитиме в її картину світу. А з іншого боку – наближатиметься до того, що їй більше підходить.

3Розуміння своїх почуттів, емоцій, довіра собі. 70% генеральних директорів, яких опитувала компанія KPMG, протягом останніх трьох років приймали рішення, опираючись на власну інтуїцію. Тобто, по факту, вони довіряли більше собі, своїм почуттям, аніж фактам та прорахункам. І ці рішення були успішними.

Існують різні підходи до інтуїції. Мені подобається її трактування як вихід назовні несвідомого досвіду – це джерело інформації для інтуїції. Ми не пам’ятаємо, чому щось потрібно, але якась частина нашої психіки знає, що це важливо. Зріла особистість буде довіряти собі і своїм почуттям.

4. Ініціативність, проактивність, цікавість і спонтанність. Наша особистість має різних «жителів» всередині. Ні, це не роздвоєння особистості, це нормально і називається «его-стани» – коли внутрішні ролі групуються в щось більше. І все, що стосується ініціативності, спонтанності, живе в нашій «внутрішній дитині». Це те, як ми жили, коли були дітьми. І це те, що залишилося в дорослому світі. Мати місце для проявлення внутрішньої дитини дуже важливо, і ознакою зрілої людини буде вміння проявляти цей стан. Як це поєднувати? Складно, але цілком можливо, якщо робити це цілеспрямовано. В дорослому світі ваша «внутрішня дитина» не матиме місця виходу, якщо ви не будете їй цього дозволяти. Ваше завдання – створити цю можливість.

5. Близькість до іншої людини. Є теорія прив’язаності Джона Боулбі, який розширив концепцію любові та взаємодії між людьми. Багато дослідників після нього на емпіричному рівні довели, що прив’язаність до іншої людини необхідна не тільки в дитинстві, але й у дорослому житті. Це сприяє внутрішньому здоров’ю і відчуттю повноти життя, щоб якісно реалізовувати свій потенціал. Але це не залежність, коли я не можу вижити без когось. Це потреба в конкретній людині. Зріла особистість дозволить собі взаємозалежати від когось, тобто «я можу жити сам, але хочу з тобою».

6. Розуміння своїх опор і ресурсів. Зріла особистість найчастіше буде переживати відчуття «любові до життя», але не завжди буде щасливою та радісною. Вона проживатиме різні почуття, разом із тим на фоні відчуватиметься значимість життя.

7. Вміння реалізовувати власний потенціал. Це може стосуватися професії, тобто вміння людини робити те, що буде корисним для неї та інших, вміння обирати діяльність відповідно до того, ким вона є, і виконувати роботу, яка їй підходить.

8. Нарешті, гумор. Вміння пожартувати над собою і напругу знімає, і допомагає максимально здорово реагувати на оточуючі ситуації. До речі, гумор є показником ментального здоров’я, його перевіряють в психіатричних клініках. Якщо людина з гумором ставиться до свого захворювання, то є шанс, що її скоро випишуть.

 

Є питання

Як бути, якщо ти психологічно не виріс, але тобі й так добре?

Важливо запитати себе: чому мене цікавить питання зрілості? Чому я хочу бути зрілим? І як мені зараз? Я не вірю, що є ідеальний вік та ідеальні люди, тому що світ не ідеальний. І дуже важливо давати собі можливість бути неідеальним. Разом із цим, спробуйте не гнатися за зрілістю як за самоціллю. Така біганина не додає якості життя, не покращує його.

Як зрілість впливає на прийняття рішень?

Напряму, тому що в людини з’являються два вміння: з одного боку, наявність орієнтирів, а з іншого, вміння гнучко реагувати. Відповідно, рішення будуть прийматися простіше та чіткіше.

В контексті ментальності родинність і співзалежність часто не розрізнені.

На Західній Україні ми часто живемо розширеними сім’ями. Розширена сім’я  це моя сім’я, сім’я моїх дідусів, бабусь. Якщо ми розглядаємо родину як частину соціальної групи, то ця система прагнутиме до стабільності, до того, щоб всі її члени жили за стандартами і нормами. І щоб подорослішати і зрозуміти, яка система цінностей моя, я повинен піти і спробувати щось геть нове. І це не завжди входитиме в систему цінностей моєї первинної сім’ї. Однак, щоб подорослішати, знайти незалежність, людина повинна прожити бунт. І ця дистанція, з точки зору психології, необхідна для дорослішання.

Як пережити травму дорослішання?

Повинно відбутися це відривання від старого, і в цьому місці людина може переживати сум, образи, злість. В контексті зрілості ми повинні пережити цю травму дорослішання та зупинитися в точці, де я і тільки я відповідальний за своє життя. Частина цінностей, яка була в нашій сім’ї, залишається з нами, але бунт дозволив нам побачити інші цінності.

Чому зрілість до всіх приходить у різний час?

Через те, що ми усі розвиваємося по-різному. У нас у всіх різна особиста історія, перелік подій, які стали для нас значимими, і різне середовище виховання та зростання. Є середовища, де культивується незалежність, цінність до індивідуальності. В такому середовищі може швидше вирости зріла особистість. Є середовища, в яких культивується залежність: людям, які вас оточують, буде вигідно, коли ви з чимось не справлятиметесь, бо тоді вони стають корисними і відчувають потрібність. І саме ці середовища можуть затримувати особистість в розвитку.

Як це – брати відповідальність за все?

Я не вірю, що можна брати відповідальність за все. Зріла особистість повинна приймати неідеальність світу. Немає максимальної форми відповідальності, зате є вміння розділяти її з кимось.

Тож зрілість – поняття комплексне та приходить у ваше життя не вмить. Ви можете виростити в собі ці якості, якщо візьмете на них курс. Успіху вам у самодослідженні!

Сезон «П’ятий район» на Urban Space Radio виконується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).
Зміст цього вебсайту є винятковою відповідальністю інтернет-журналу Platfor.ma та необов’язково відображає погляди USAID або уряду США.
Найцiкавiше на сайтi

Між тугою та бентегою: психологиня про український «культ страждань»

Туга, журба, відчай, скорбота, жаль, печаль, сум, розпач, зажура, безнадія, скрута, смуток, хандра та, звісно, бентега – все це синоніми для сумного існування. Психологиня і психотерапевтиня із семирічним стажем Марія Фабрічева провела дослідження та з’ясувала, що Україна постійно знаходиться в режимі страждання, що відображається в культурі, мистецтві й безпосередньо на тому, як ми сприймаємо себе й свої успіхи. Platfor.ma поговорила з Марією про те, чому українське суспільство опинилося в цій кризі, які її симптоми й наслідки та як вилікувати цілу націю.

Марія Фабрічева, психологиня і психотерапевтиня

– Марія, чому ви зацікавилися питанням «культу страждань» в Україні та що це взагалі таке?

– «Культ страждань» – це термін, яким я позначила своє дослідження. Почалося все з того, що я стала помічати одну особливість у кожного другого зі своїх клієнтів із хорошими показниками в терапевтичній роботі. У якийсь момент людина ніби натикається на невидиму стіну, яка відкидає її назад, і сама собі не може пояснити, чому це сталося. Ти хочеш змін у своєму житті, але якась сила заважає. Описати словами складно, але це веде за собою негативні емоції, фізичну скутість, відчуття краху і безпорадності.

Крім цього, є відчуття якоїсь перешкоди на шляху до мети. У одній з клієнток була відмінна метафора – вона говорила, що чітко бачить перед собою світле майбутнє, але воно ніби за щільним склом і вхід туди заборонений. А на питання «Що заважає?» я побачила реакцію розгубленої дитини.

На мою думку, сильний вплив надає культуральний батько – інформація, яка передається з покоління в покоління (культуральний – це коли певна поведінка є типовою для окремої культури. – Platfor.ma). А також генетична пам’ять, коли кожне наступне покоління вже народжується з певним досвідом попередніх.

Я поділилася своїми спостереженнями з колегою, Роксаною Ящук, бо могло бути, що мені просто трапляється такий пласт клієнтів. Однак з’ясувалося, що її пацієнти теж часто стикаються з такими проблемами.

– Страждати – це ж не особливо захоплює. Чому, як ви стверджуєте, ціла нація пішла цим шляхом?

– У нашій нації є принцип «після»: радіти можна, але потім доведеться платити. Це від творців «хто в п’ятницю багато сміється – у неділю плаче». Це теж відгомін культурального сценарію, коли ти жив і вирощував їжу на своїй землі, але раптом несподівано прийшла якась сила і сказала: «Зерно віддай!» Все це передається. І тепер якщо ти щось добре зробив, то потрібно або мовчати, або не доводити до кінця, або бути готовим до неминучої кари.

Довгий період часу наші люди жили в деспотичному режимі, де покарання були досить страшними. В результаті українське суспільство адаптувалося під цей постійний біль і стало сприймати страждання як абсолютну норму.

Я спробувала з’ясувати, як в кожному з життєвих аспектів цей «культ страждань» проявляється. І, що важливо, як за допомогою тих чи інших страждань люди задовольняють свої потреби. Наприклад, буває, що за важкої роботи людина бурчить і злиться, але зате почуває себе особливою. Тобто завдяки стражданням люди відчувають себе значущими або отримують таким способом підтримку.

Нам потрібно для початку видихнути та спробувати формувати свої нові цінності згідно з реальністю «тут і зараз».

– Чи можна сказати, що це причина трудоголізму?

– Так! Він, рідний. Наше суспільство розділене на два типи. Перший – бунтарі, ті, хто на будь-яку пропозицію, яку вони сприймають як батьківське повчання, видають: «Кому потрібно, той і зробить». Таке собі «не хочу, не буду». І в цьому є багато плюсів: креативність, почуття справедливості, ентузіазм, комунікабельність. Ось тільки такі люди не завжди закінчують справи до кінця і швидко перегорають. І щоб їхня енергія зберігалася, їм потрібні союзники, яким вони зможуть делегувати фінал. Це не завжди відбувається чесно, а в хід йдуть маніпуляції-страждання – мігрень, захворювання, сонливість, що завгодно. А робота вже робиться кимось іншим.

Що стосується трудоголіків, то це великий пласт нашої нації. Це люди, для яких робота – сенс життя. Вони завжди сумніваються в результаті й тому, що достатньо гарно виконали роботу.

– Це ж синдром самозванця (дізнатися про нього більше можна тут)!

– Так, це саме синдром самозванця, який зараз набирає обертів. Тобто людина вважає, що занадто легко досягла визнання, не вистачало мук. Такі люди своїми силами доводять справи до кінця, але, шкода, не бачать своїх успіхів.

Им веры нет: психотерапия против религии в решении проблем украинцев

АвторКатерина Чудненко
27 Вересня 2017

По данным Всемирной организации здравоохранения, Украина лидирует в Европе по числу больных депрессией (6,3% населения), а 3,2% населения страдает от тревожных расстройств. При этом зачастую утешения люди ищут в церкви – соцопросы свидетельствуют, что среди всех социальных институтов именно она пользуется наибольшим доверием. Катерина Чудненко поговорила со специалистами, чтобы разобраться, в чем основные различия между религиозным и психотерапевтическим подходом к решению психических проблем; как ожидания меняют реальность; и почему для кого-то прыжки на пятой точке считаются признаком левитации.

Спартак Суббота

кандидат психологических наук, врач-психиатр, психотерапевт. Работает методом психоанализа и когнитивно-поведенческой терапии. Живет в Киеве.

Артем Осипян

психолог, психотерапевт. Работает методом когнитивно-поведенческой терапии. Специализируется на изучении личностных расстройств.

Спартак Суббота: Думаю, это правда. Проблема, на мой взгляд, в том, что людям тяжело признавать, что с ним что-то не так — это слишком бьет по самооценке. Депрессия — это болезнь. Панические атаки — болезнь. Вместо того, чтобы проходить через неприятный процесс коррекции деструктивного поведения, человеку проще назвать свою ситуацию особенностью духовного развития.

Артем Осипян: У меня еще одна версия. Психотерапевт работает с клиентом, преимущественно, в режиме медленного аналитического мышления. По крайней мере, это касается метода когнитивно-поведенческой терапии, в котором практикую я. Такой режим предполагает анализ, проверку фактов. Но человек устроен так, что ему гораздо приятнее мыслить интуитивно, эмоционально, когда под любое решение можно подвести обоснование в духе: «Я художник, я так вижу». Это быстрее и легче. Именно на интуитивном подходе построены все экзотерические и религиозные практики – они обещают быстрый результат при минимальных мыслительных усилиях.

Вірусний контент, лідери думок, когнітивний дисонанс: як філософія може пояснити меми нашого часу

АвторPlatfor.ma
7 Квітня 2019

Минулого тижня Platfor.ma влаштувала філософську мем-паті. Під незабутні пісні та сотні екзистенційних мемів ми разом із істориками філософії шукали відповіді на питання, чому ми досі дивимося вірусний контент, слухаємо лідерів думок, послуговуємося стереотипами, страждаємо від когнітивного дисонансу й до чого тут античність. Усі відповіді – в лекціях Антона Дробовича, Ольги Курної та Михайла Кольцова. Ми записали головне.

Лідери суспільної думки – ЛСД. Коли ми говоримо слово «лідер», то правильна асоціація з ним – відповідальність, довіра, авторитет, взаємодія, якийсь профіт. Коли ми говоримо слово «думка», то, зазвичай, у сфері філософії йдеться про якусь точку зору, але вона не обов’язково претендує на те, щоб бути об’єктивною реальністю. Тобто люди, які висловлюють свої думки, часто говорять: «Нє, ну це точно так, стопудняк!» Але за визначенням думка – це гадка, це не є факт або стовідсоткова істина. Тому лідери суспільних думок – це такий авторитет саме в гадках.

Сьогодні в моєї мами день народження. А ще в неї Альцгеймер – і ось її історія

Тисячі людей по всьому світу страждають від хвороби Альцгеймера, а вилікувати її досі неможливо. Серед них і українка Алла Юріївна, якій сьогодні виповнилося 57 років. Про те, що означає цей діагноз, як він впливає на життя людини й її близьких і навіщо потрібно більше говорити про хворобу – спеціально для Platfor.ma розповіла її дочка Оля.

Довідка Platfor.ma

Хвороба Альцгеймера – це захворювання нервової системи, причиною якого може стати спадковість, травми голови, стреси та потрясіння, інфекції, інші проблеми зі здоров’ям, асоціальний спосіб життя тощо. В більшості випадків у зоні ризику знаходяться люди віком від 65 років. Спочатку симптоми не носять специфічного характеру – запаморочення, легка розсіяність, головний біль. Діагностувати хворобу можна після повного обстеження, в тому числі МРТ мозку та бесіди з психотерапевтом.

 

Далі у людини значно погіршується пам’ять, їй стає складно рахувати та розуміти себе, орієнтуватися у просторі та часі, погіршується мовлення й хворий перестає впізнавати навіть близьких. Людина з таким діагнозом стає абсолютно безпорадною та вкрай вразливою, їй потрібні постійний догляд та увага. Зараз ефективного лікування хвороби Альцгеймера не існує, можливо тільки полегшити симптоми.

– Вашій мамі близько року тому поставили діагноз – хвороба Альцгеймера. Чи були якісь передумови, як ви зрозуміли, що щось не так?

– Мама жила в місті Ромни на Сумщині та завжди була трохи неуважною й спокійною. Я на той час вже 10 років працювала в Києві та рідко приїжджала додому – тобто, коли ми спілкувалися по телефону, я не помічала, що щось не так. А ось рік тому мені почали дзвонити з її роботи – вона працювала продавцем у магазині, – і говорити, що то у неї вкрали гроші, то стягнули сумку, то вона неправильно дала здачу, то в недозволеному місці залишила речі. Тоді я й приїхала додому, щоб все перевірити.

Я зрозуміла, що щось не так, коли попросила маму приготувати мої улюблені млинчики. Вона знала цей рецепт напам’ять, адже робила їх мільйон разів, а в цей мій приїзд переплутала всі інгредієнти, поклала взагалі щось зайве, отже страва не вдалася. Мама зізналася, що давно собі не готує – на той момент вона вже схудла, а зараз скинула з 73-74 кілограмів до 50-ти. Також одного разу я побачила, як вона поставила електричний чайник кип’ятитися на плиту. Стало ясно, що це не просто неуважність – є проблема.

Ще був один показовий момент – вона розповідала, що хотіла зробити на Новий рік шубу та зобразити на ній годинник, але не змогла. Я згадала про тест на деменцію, в якому потрібно було намалювати циферблат і час на ньому – 13:45. Мама довго пручалася, адже не розуміла, що я взагалі від неї хочу. У підсумку вона намалювала всі частини циферблата в різних місцях – цифри праворуч, коло зліва, стрілки десь вгорі. Я дивилася багато фільмів про хворобу Альцгеймера, тож почитала докладніше про неї та зрозуміла, що симптоми дуже схожі. Звичайно, мені не хотілося в це вірити, можна було просто списати все на проблеми з пам’яттю.

Мама стала часто яскраво згадувати, що було в юності, розповідати про цей час, про своє навчання в Харкові, про свою першу любов. А ось який сьогодні рік або день, зима чи літо на вулиці, коли вона народилася, що робила протягом дня або скільки років її доньці – цього вона не знає.