Дар’я Кустанович працювала вчителькою математики у Харкові та любила свою роботу. Проте після 24 лютого, витримавши кілька тижнів стресу та постійного пошуку безпеки, дівчина виїхала за кордон. Однак бажання бути корисною та допомагати не дали сидіти на місці. Тепер Дарина щосуботи організовує у Бухаресті проукраїнські мітинги, які користуються популярністю та мають навіть постійних відвідувачів. Дівчина поділилася з Platfor.ma, чому не перестала боротися та як саме робить це особисто, звідки бере сили та як дає відсіч російській пропаганді на подіях, які проводить.
— Чим ви займалися до 24 лютого та як зустріли цей день?
— До повномасштабного вторгнення я працювала вчителькою математики у приватній школі Бойко в Харкові. За тиждень до того батьки почали забирати своїх дітей зі школи та евакуювати: когось за кордон, когось на Захід України. Ми не вірили у такий поворот, але моя сім’я дуже переживала. Мама, наприклад, 23-го питала: «А коли ми вже поїдемо?» А у мене єврейські корені зокрема йдуть з Білорусі, тому я думала, що в разі чого поїдемо саме туди. Мені там подобалися люди, добрі та щирі, тому ми так переживали та вболівали за них, коли були вибори та протести. Кажу мамі: «Може до Білорусі?», а вона мені: «Ще краще…»
Вечір напередодні був достатньо нервовий. Пам’ятаю, що до 3 ночі спілкувалася з сестрою, яка живе в Америці, а потім ще й сама себе за це сварила, тому що на наступний день було 7 уроків і 3 консультації. Наївна. О 5 ранку ми, як і вся Україна, почули вибухи, а прямо над нашим домом пролетів винищувач. Думаю, наш, проте звук був такий, що ми всі попадали на підлогу — дуже страшно.
Що цікаво, навіть у перші дні наш народ не втрачав оптимізму та продовжував жартувати. У мене є про це показова історія. У нас в школі був окремий проєкт для дітей 10-11 класів, де вони навчалися за американським зразком — Professional High School. Один хлопець з цієї програми так заважав мені проводити урок, що я вигнала його з кабінету. А у нас до кожного класу є свій психолог, то я підходжу до такого і кажу: «Поговоріть з цим учнем, будь ласка, тому що він мене вже дістав». І от 24 лютого цей психолог мені каже: «Бачите, я зробив все, що міг, він тепер не заважає вашим урокам».
— Як і коли вирішили, що треба їхати?
— Кілька тижнів ми з сім’єю залишалися в Харкові: сиділи в метро, переховувалися у бомбосховищах, підживали у приватному будинку у друзів в центрі міста. Але в якийсь момент зрозуміли, що залишатися вже не можна. Не знаю, чи вдалося б нам вибратися самим, але від’їжджали наші знайомі й ми пристроїлися до них кортежем. Було страшно як ніколи в житті. Це зараз я розумію, що таке, коли прилітає поруч, як звучить ППО тощо. А тоді все було невідомим.
Тому ми з батьками виїхали. Перший план був дістатися до Львова, а потім на Польщу. Але там був такий трафік, що знайти тимчасове житло у Львові, щоб хоча б переночувати, виявилося нереально. Та всюди так тоді було, ми в Умані ночували на підлозі. Тому змінили курс на Чернівці, там перетнули кордон з Румунією, приїхали в Бухарест, де я саме зараз і знаходжуся.
— Була у вас провина вцілілого?
— Звичайно! Я досі переживаю, що моя бабуся залишилася в Харкові, тому що вона не захотіла їхати. Мої близькі подруги також все ще там живуть або, радше, виживають. Але з цією провиною я вирішила боротися, допомагаючи. Це звучить дуже пафосно, але я думаю, що це моя місія — допомагати людям. Хоча раніше я була впевнена, що вона в навчанні дітей.
— З чого ви почали в Бухаресті?
— Після того, як ми з батьками орендували житло в Бухаресті, все, що я могла робити — лежати в ліжку та гортати новини. Серед них побачила, що в Бухаресті є українські мітинги, які збирає українська організація. Потім почала працювати — викладала англійську в IT-компаніях, оскільки вільно нею володію і маю учительський сертифікат. Почалася ця робота взагалі з проєкту ООН, який розгортався у Бухаресті та займався фінансовою допомогою. Туди мене перекладачкою влаштувала чудова жінка, яка здає нам житло.
До першого свого мітингу я дійшла у квітні, він був присвячений Маріуполю. В межах цієї акції у багатьох країнах на площах викладали дитяче взуття. Там мені розповіли, що проходять ще мітинги перед російським посольством — їх організовують румуни. Вирішила сходити й туди. В результаті я кричала так голосно (а я викладачка, тож можу), що мене виштовхнули вперед.
З’ясувалося, щоб організувати мітинг тут, потрібна авторизація від мерії та супровід поліції. Але не так, що вони стоять зі щітками та сльозогінним газом, ні. Вони забезпечують охорону на випадок провокацій. Тому це цілий процес. А українська організація знаходиться за 500 км від Бухаресту, вона не може організовувати мітинги так часто, як це потрібно було б. Тому я почала співпрацювати з румунами, викладатися на максимум, робити різні акції, мітинги та події. Поступово людей приходило все більше, важливість моєї місії ставала помітнішою.
Потім мене долучили до української великої групи «Армія громад» — це спільнота українців, які організовують протести по всьому світу. Ми робимо всі акції разом і радимося, як підтримувати інфопотік. Плюс зараз я ще залучена в один проєкт, який займається консультуванням біженців по всім питанням щодо перебування у Румунії.
— Розкажіть трохи про самі мітинги — скільки їх вже було, яка тематика, скільки людей приходить і хто вони?
— Партнери по організації — румуни, які очолюють соціальну ініціативу «21 грудня 1989» — це дата румунської революції проти комунізму. Вони самі брали у ній участь. Наші мітинги проходять щосуботи, я організувала вже близько 32. Пропустила тільки кілька, коли від’їжджала в Україну ти відвозила різне для армії.
Тематика різна, залежить від ситуації. Ми намагаємося це урізноманітнити. Наприклад, коли почули, що робилося по всій країні в понеділок 10 жовтня, терміново зібрали мітинг. Прийшло дуже багато людей — близько тисячі українців, — і багато преси. Акція починалася під посольством України та закінчилася під російським посольством. Тому тема залежить від новинної повістки. З останнього «Росія — країна-терорист» та мітинг під посольством Ірану з приводу того, що він підтримує РФ зброєю.
Звичайно, мають бути трагічні та сумні мітинги, щоб люди розуміли, що це не вечірка. Але ми намагаємося не влаштовувати молебню та пірнати в драму. Навпаки, всі мають бачити, що ми сильна нація, що ми гідні й що ми переможемо. А не стояти плакатися.
Коли сталося або щось дуже класне, або щось дуже погане — збирається багато людей. Коли це якісь щотижневі стандартні мітинги, приходить менше учасників. В День незалежності України, наприклад, було близько 2 тис. людей. Постійно ходять десь 60 людей. 70% українці, а 30% іноземців. Дуже багато румунів підтримують і є навіть ті, які ходять щосуботи.
— Що загалом іноземці думають про ці мітинги?
— В Румунії велика підтримка, тому що вони самі постраждали від комуністичного режиму і знають, що то таке. Я вважаю, що як на країну, яка не має багато ресурсу та маленька, підтримка шалена — може і не найліпша фінансова допомога, але людський фактор неймовірний. Люди допоможуть всім можливим, не відмовлять. І навіть якщо ви не спілкуєтеся мовою, будуть вмикати на телефоні перекладач у бажанні посприяти. Звичайно, є покоління дуже літніх людей, яким це не цікаво, їм комфортно у своїй бульбашці. Проте більшість чекає, щоб не просто все закінчилося мирним шляхом, а щоб Україна перемогла.
Коли почалися успіхи нашої армії на харківському напрямку, відбулися і деякі провокації на мітингах. Збиралися ультраліві та націоналісти, які проти підвищення цін і за «давайте вже закінчимо цю війну хоч якось». Але це явно кимось фінансувалося, тому що за вісім місяців ніколи такого не було, а як тільки почалися успіхи на фронті, відразу з’явилися.
— Яка взагалі мета подібних подій: мітингів, акцій, зборів?
— Найголовніше — привернути увагу суспільства. Це робота на виборця, адже мітингами ми тиснемо на нього, а він — на уряд. Якщо ми будемо показувати, яка насправді ситуація в Україні, що коїться, та як страждають люди, то зможемо просити про допомогу та зброю. Це робота на місцевому інформаційному полі. Щоб не було такого, що є один пропагандистський канал, де крутять якусь нісенітницю про Зеленського-вбивцю і тому подібне. Треба, щоб люди бачили правду.
Через це я навіть просила змінити локацію мітингів, тому що перший час ми були під російським посольством, а це досить непрохідна локація, там мало людей. І я вмовила колег стати у центрі міста. Тому коли кажуть «А чому не біля російського посольства, нам же треба їх чмирити» — ні, це не так. Ці мітинги не для того, це не ціль і це нам нічого не принесе. На території посольства живуть люди, вони самі не висовуються, але палиці в колеса вставляють. Знімають все на телефони, гучно вмикають музику під час мітингів, вимикають нам світло тощо. Я не хочу просто щосуботи їх розважати.
— Що конкретно вас мотивує допомагати?
— Думаю, що це кількість моєї енергії та вдячність від людей, які приходять до нас. Коли я гортаю новини та бачу, що Румунія погодилася визнати Росію державою-терористом, хочеться вірити, що й ми до цього доклалися. Також я бачу, що люди збираються, можуть поспілкуватися і що ці мітинги для них важливі не тільки інформаційно, а і як засіб підтримки одне одного. Так я розумію, що рухаюся у вірному напрямку. Як публічна людина я, звісно, отримую ложку хейта, але це неминуче.
— Немає бажання повернутися в Україну саме зараз?
— Не буду зараз розповідати байки, що не можу жити поза Україною. Я навіть відчуваю муки совісті, коли бачу як родини, які тут понад 6 місяців, живуть постійно на валізах. Вони з хвилини на хвилину готові повертатися. І мені так сумно, тому що у Харкові немає нормального життя. Моє життя там вже не буде мати таку якість, як до війни. Якби я залишилася там, то, звісно, знайшла б, що робити — скажімо, розважала б дітей у метро. Але це навіть близько не та ефективність, з якою я допомагаю тут, за кордоном.
Серцем я дуже хочу зараз повернутися. Але я відокремлюю у цьому випадку «хочу» та «можу». Мені легше займати себе тут по максимуму і найбільш ефективно допомагати на відстані, ніж сидіти під обстрілами та без діла. Туди треба повертатися, тільки якщо ти чітко знаєш, що будеш там робити, і тебе це влаштовує.
Мені тому не подобається позиція нашого міського голови, який: «Все круто, повертайтеся». У мене є знайомі, які послухалися, поїхали, а тепер сидять плачуть, тому що все погано і не так, як раніше. Ще й повернулися з дітьми.
— Що ви думаєте про ставлення до жінки на війні?
— На щастя, я таке рідко чую, але все ж кажуть, немов жінка у часи війни гідна тільки для того, щоб займатися господарством, поки чоловік служить. Але це якась мізогінна маячня, яка йде у розріз з реальністю. Особливо на цій війні це дуже видно. Жінка може все: і піти служити, і на медика швидко вивчитись, і фонд заснувати, і навіть гуманітарку вантажити. І часто навіть краще за чоловіків у неї вдається зібратися у стресовій і важкій ситуації. Я от знайшла цілий фонд, який допомагає тільки дівчатам, ми тут донатимо всім колективом. Є також фонд дівчат, які у збройних силах під Харковом, ми їм теж допомагаємо.
Я проти гендерних стереотипів, а під час війни вони взагалі недоречні. Треба викидувати їх з голови й пам’ятати лише про одне: «Горить, палає техніка ворожа, Україна переможе».
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
