fbpx

Я — жінка на війні: як 21-річна зоозахисниця служить у ТрО та відстоює рівність в армії

АвторТетяна Капустинська
АвторЮлія Саліженко
25 Листопада 2022

Лізі 21 рік. До 24 лютого вона жила у Львові разом з хлопцем, навчалася на психологиню, активно волонтерила та брала участь у мирних акціях. Зараз Ліза служить в зоні бойових дій на Харківщині та бореться одразу на кількох фронтах: проти загарбників і за жіночі права. Ми поговорили зі сміливою дівчиною про те, що змусило її покинути навчання та податися на фронт, чим вона займається на службі та як до неї й інших жінок ставляться у підрозділах, а також що Ліза буде робити після нашої перемоги.

— Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?

— Я навчалася на кафедрі психології у Львівському університеті ім. Франка на третьому курсі. Зараз я могла б бути на четвертому, але взяла академічну відпустку, бо служити у збройних силах і навчатися паралельно трохи важко. Крім цього, я понад три роки була волонтеркою міжнародної зоозахисної організації «Відкриті клітки», також неодноразово брала участь в інших екоініціативах, зоозахисних акціях тощо. Активізм — це велика частина мого життя.

— Що змінилося 24 лютого і як ви взагалі зустріли цей день?

— Я прокинулася від новин. Для мене це не було чимось незрозумілим, я більш-менш розуміла, що відбувається. 24-го ми з хлопцем ще адаптовувались до нових реалій, а 25-го вже вирішили, що треба вступати в лави ЗСУ або ТрО. Разом. Це не було якимось ультиматумом, ми це заздалегідь обговорювали. До того ж треба було кудись рухатися, тому що життя тоді паралізувало — на роботу або в універ ніхто не ходив, всі просто думали, що робити далі. 

Зараз мій хлопець служить зі мною, але в іншому підрозділі. Мешкаємо ми разом і намагаємося триматися одне одного. Він прогресивний, тож у нас навіть не було ймовірності, що він мені щось не дозволить. На відміну від мого батька, який сильно переживає. А з хлопцем ми разом пішли служити та спільно проходили всі етапи.

— І з чого почався цей непростий шлях?

— Спершу я почала досліджувати. Я взагалі не розбиралася в темі, але колись думала стати на військовий облік і піти в армію. Мені це було чисто теоретично цікаво. Тож я почала шукати інформацію в інтернеті, які документи треба зібрати, як взагалі виглядає процедура, куди йти. Зрозуміла, що нічого не зрозуміло, і треба просто розбиратися на місці. Я почала їздити по військкоматах і питатися там. Мене відправляли з одного місця в інше, а кінцевою точкою став Ліцей Героїв Крут, де власне і був набір у ТрО — в 125-ту бригаду ТрО/ЗСУ. В результаті я прийшла, записалася і вже на наступний день у нас були навчання «нашвидкуруч». А через тиждень нас передали в наш пункт постійної дислокації — і там вже почалася повноцінна служба, наскільки це було можливо. 

— А чому обрали саме армію, а не волонтерство, яке вочевидь ближче вам?

— 25 вночі я пішла волонтерити в адміністративний пункт, де приймали переселенців. Але там і без мене вистачало охочих допомогти. Я в цій справі вже давно і це для мене суперзвична річ, частина життя. Тому я розуміла, що мені цього недостатньо, я хочу чогось навчитися і готова більше напружуватися, брати на себе удар. Я відчувала, що хочу бути максимально фізично причетна до цієї перемоги. 

Проте коли дівчата і жінки запитують у мене, що їм варто знати про службу, я ставлю зустрічне запитання — чи можуть вони свої сили, які хотіли направити у військове річище, спрямувати ефективно у сферу волонтерства в цивільному житті? Тому що насправді жінка в армії — це складно. Ти борешся не лише з ворогом на вогневому рубежі чи виконуєш інші бойові завдання, а й також б’єшся з закостенілою армійською системою, яка досі не сприймає жінок.

— Вас швидко взяли в військові лави чи були якісь складнощі?

— Мені пощастило — мене легко прийняли, але одразу записали у відділ логістики. Мене зробили діловодкою, себто писаркою, тобто я займаюся документами. Хоч я і намагалася, але у мене не було можливості переміститися кудись на бойові посади.  Тому мої основні задачі зараз — ведення документів, інколи займаюся іншими розпорядженнями від командирів і начальників. На початку я також проводила психологічне дослідження. Я все ж таки вчуся на психологиню, і це мені було близько і цікаво. 

— Як ваші колеги та близькі сприйняли новину, що ви йдете в ТрО?

— Це був період, коли таке рішення було всім зрозуміле. Звісно, казали бути обережною, наголошували, що пишаються мною, але не відмовляли. Одногрупниці з осторогою поставилися до цієї новини, але вони, можливо, просто не розглядали для себе такий варіант, тому для них це було трохи дико. Проте це нормально, адже в Україні війна, активна фаза. Ну і моя зона спілкування — це переважно активісти та активістки, які потужно вкладаються в захист прав тварин і людей. Для них це було більш зрозуміло, багато з них також або вступили у Збройні сили, або намагалися, або хочуть. 

— Що вас мотивує працювати на фронті та не зупинятися?

— Багато з військових переживають своєрідну кризу, тому що значна частина Збройних сил знаходиться у таких містах і локаціях, де активних бойових дій немає. І ми змушені вести іншу діяльність, як-от документообіг — не зовсім те, на що сподіваєшся, коли йдеш в армію. Зазвичай люди хочуть активно брати участь у боротьбі. Я теж з таких. Напевно, це одна з мотивацій, тому що я сподіваюся, що ми будемо рухатися вперед і нам ще дадуть можливість повоювати, бо наші інші батальйони активніші у цьому плані. 

Ще велика мотивація — це бажання змінити ту радянську культуру, яка заклякла всередині. Багато чого вже змінилося, судячи з розповідей людей, які служили раніше. Але залишилася купа проблем, зокрема у ставленні до жінок в армії: як вони взагалі просуваються по службі, куди їх розподіляють, які у них можливості. Це настільки гостре питання, що мені хочеться внести якусь копійчину та зробити щось, щоб стало краще. Тому що я розумію, що після мене будуть інші, і я мушу полегшити їм життя, як можу. Це мене мотивує не тільки лишатися і писати папірці, а впливати на стан речей всередині. 

— Можете розказати конкретніше, як саме ставляться до жінок в цій системі?

— Якщо ти жінка і йдеш в армію, тобі доведеться боротися одразу на кількох фронтах — і це зовсім не про війну з РФ. Це про внутрішню боротьбу за цінності, за повагу до себе як до жінки та військової. Це вимагає характеру, загартування, стресостійкості. Всі жінки, які знаходяться в нашому батальйоні, або діловодки, або медикині, або кухарки. Тільки одна дівчина працювала по більш технічному спрямуванню — в інформаційно-телекомунікаційному вузлі. Але її також відрядили на паперову роботу. Вона теж намагається боротися та щось змінювати в системі, тому опинилася там, де вона є зараз, за нескореність.

Це постійна стигматизація та об’єктивізація. До тебе ставляться як до сексуального об’єкта, можуть зненацька обійняти або поцілувати. Далеко не кожна людина вміє чітко відстоювати свої особисті кордони. А коли перед тобою якийсь кремезний чоловік або старший по званню, це все одно викликає певний острах. Я, наприклад, можу впасти в ступор і не знати, як себе вести, якщо така людина на мене гримає. Попри те, що я досить войовнича.  

Але, напевно, найбільша проблема, що жінок не сприймають як військовослужбовиць або напарниць, як тих, хто прийшов сюди служити й боротися, а не заробляти додаткову увагу та збирати компліменти. Це радше дратує та відволікає, аніж допомагає. Такого не має бути. 

Жінкам важко просуватися по кар’єрних сходинках, тому вони в діловодстві, медицині або на кухні. І тут процвітає така дружньо-корупційна схема, коли в першу чергу люди підтягують вище своїх друзів і знайомих.

Через те, що жінки постійно знаходяться під тиском, вони змушені виборювати своє право, зокрема на повагу до особистої думки та на особисті кордони. Тому їх часто сприймають як істеричних, а насправді вони просто намагаються отримати те, що чоловіки вже мають. Через ці кліше ми не можемо перевестися кудись, а якщо це і вдається, до нас погане ставлення. 

— Як ви психологічно переносите свою службу?

— Нікому насправді не солодко, але у кожного свої стратегії поведінки. Не всі в армії хочуть її змінювати, перевертати систему з ніг на голову і робити її толерантною або прогресивною. Велика частка просто схиляє голову. Блазнювання — це один з найпростіших способів виживання. Ти поводиш себе так, як очікують чоловіки, і отримуєш за це похвалу, владу, певні важелі впливу. Проте втрачаєш гідність. Це те, як суспільство навчило жінок виживати. Боротьба — це ризикований шлях, підігравати простіше, а обставини постійно нагадують про це жінкам. Тому я не засуджую їх, хоча мені це не до душі й значно ускладнює мою власну боротьбу.

Разом з жінками зі схожими цінностями ми думаємо, як пушити важливі питання. Наприклад, фемінітиви або веганські сухпайки — у нас була петиція щодо останнього і нам вдалося її успішно просунути, не без допомоги небайдужих, зокрема «Відкритих кліток» та Павла Вишебаби (активіст, посланець з питань толерантності ПРООН. — Platfor.ma). Так потрошку йдемо до чогось більшого. Якщо конкретно, це рапорти і словесні відстоювання кордонів, коли ти даєш зрозуміти, що не дозволиш так ставитися до себе. Не завжди виходить відстояти щось навіть просте всередині системи, але ми намагаємося. 

— Часто чую від різних людей, які пішли служити, зокрема від медійників, що тепер незрозуміло, як повертатися до цивільного життя. У вас так само?

— Мені насправді цікава подальша військова служба. Це зовсім не те, чим я мріяла займатися в житті, але я хотіла б розвиватися далі, йти на якісь курси, підтримувати свої стрілецькі вміння тощо. Але тут насправді змінюється кут зору. Тепер ми інакше думаємо про деякі речі. І цінності змінилися. Насправді багатьом людям складно повернутися до цивільного життя. Напевно в більшості випадків, коли це справді проявляється гостро, має місце посттравматичний стресовий розклад, коли люди не уявляють життя в позавійськовому контексті.

Я відчуваю, що особисто мені набагато гостріше постало питання національної свідомості. Не лише моєї, а й мого оточення. З 2014-го ми платили життями наших воїнів та воїнок за можливість ходити по вулицях мирних міст. Та біда у тому, що більшість не усвідомлювали ціну спокою, а найгірше те, що ми обирали залишалися поза контекстом, поза політикою. Більше я цього не зможу. І відчуваю, що буде складно поратися з байдужістю навколишніх до питань мови, культури, поваги до військових, поваги до національних та культурних символів, до причин війни та повномасштабного вторгнення. В цьому плані життя вже не стане таким, як раніше. А ще мені боязко бути у людних місцях без зброї, доведеться до цього звикати. 

— Що для вас зараз головна цінність? 

— Для мене зараз надзвичайно гостро постало питання видимості жінок. Тому я почала активніше вживати фемінітиви, відстоювати свою позицію, усвідомлювати нові сенси. Раніше я також над цим замислювалася, але армія наче пришвидшила всі ці процеси. 

— Що ви плануєте робити після перемоги?

— Мені б дуже хотілося закінчити навчання. Напевне я буду наздоганяти ті мрії, які закинула кудись в далеке майбутнє і подумала, що колись до них повернуся. Буду робити те, що мені хочеться, подорожувати, вивчати нові мови, не боятися відстоювати свої цінності ще дужче. Я збираюся бути небайдужою. Не лише мріяти, але перетворювати ці мрії в цілі та добиватися їх. 

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Читайте більше цікавого