fbpx

«Я роблю замало»: як бути із відчуттям непотрібності у час війни

АвторНаталя Шевчук
6 Квітня 2022

Кожен з нас намагається робити все, що може – хтось волонтерить, хтось працює на інфополі, інші відновлюють роботу, надають робочі місця, жертвують армії. А хтось докладає величезні зусилля, щоб просто не зійти з розуму. Та багато з нас відчувають, що роблять замало, і займаються надто незначними справами у порівнянні з нашими захисниками. Дехто і зовсім почувається ніким і скочується в апатію чи відчай. Що відбувається з нашим організмом в усі ці періоди? Чи існує якийсь спосіб перевірити, чи дійсно ти викладаєшся на повну, і перестати картати себе? Для Platfor.ma розповідає психологиня Юлія Козачок.

Юлія Козачок
психологиня

Ми всі зараз переживаємо стрес. Та, звичайно, стресуємо ми не лише, коли нашу країну бомблять і знищують мирних людей просто серед вулиці. Навіть у спокійному звичному житті ми відчуваємо стрес практично щодня. При цьому розрізняють «корисний стрес» еустрес, та «поганий стрес» дистрес.

У багатьох спочатку був еустрес і саме він допоміг пережити перші тижні. Еустрес це короткий, «дозований» стрес, який дозволяє мобілізувати внутрішній ресурс, розв’язати складну задачу/вийти із неприємної ситуації, адаптуватися, отримати новий досвід/навичку. Найпростішим прикладом такого стресу є іспит, співбесіда, перше побачення чи весілля. Умовна схема така: хвилювання мобілізація внутрішнього ресурсу дія закінчення стресу полегшення. 

Рушійною силою тут є адреналін, який дозволяє нам зібратися і «усьо порішать». Після такого стресу ми видихаємо, можемо відчувати ейфорію, радість, якщо все вдалося, або сум, якщо щось пішло не так. Але головне для організму і психіки дія стресового фактора скінчилася. Тож ті люди, які на початку війни почали несамовито робити корисні справи, — перебували під дією адреналіну, а їхня психіка очікувала на швидкий результат і задоволення від виконаної роботи.

Але зараз ми перебуваємо у дистресі: Росія продовжує бомбити міста і вбивати людей, війна не закінчується. Ми перейшли у стадію хронічного стресу, який виснажує організм, сил стає менше, а апатією накриває все частіше.

Тож перше, що важливо собі сказати цей стрес не закінчиться швидко. А це означає, що ми маємо діяти з усвідомленням того, що наш організм зараз знаходиться під дією гормону стресу кортизолу. Виснажуються всі системи, можуть страждати когнітивна та емоційна сфери, знижуватися імунітет. І вимагати від себе тієї ж ефективності, яка була до війни, чи в перші тижні як мінімум, нечесно щодо організму. Бо йому треба витрачати свій ресурс не лише на задачі, які ви йому ставите, але й на те, аби якось впоратися зі стресом.

Не треба питати себе «чи дійсно я викладаюся на повну?» бо якщо працювати ось так, до останнього, поки не звалюся це буде прямий шлях до вигорання і знесилення. І кому тоді ви зможете допомогти чи бути корисними? Якщо ми викладаємося в нуль, то потім нашому організму треба значно більше часу на те, щоб відновитися і вийти в плюс. Тож, вимагаючи від себе максимум, ми робимо стратегічну помилку, знижуючи свою ефективність і подовжуючи час, який наш організм буде вимагати для поповнення ресурсу.

Питайте себе: «Що я можу зробити?». Але слово «можу» включає розуміння свого ресурсу (сил, часу, знань, вмінь тощо), і розуміння своїх обмежень. Бо технічно допомагати по 20 годин на день можна. Але надовго нас не вистачить. Вже безліч разів про це казали, але не зайвим буде повторити: ми з вами біжимо марафон, а не спринт. А для марафону слід розподіляти навантаження, берегти сили й не видихнутися до фінішу. Бо якщо впадете, то вас ще комусь тягнути доведеться. Воно вам треба?

Допомагаю, як можу, але постійно порівнюю себе із суперактивними волонтерами, які роблять дуже багато. І знову почуваюся нікчемою. Що робити?

Привіт внутрішньому критику. Якщо у мирний час цей пан щось тихенько варнякав, то й зараз є всі шанси, що він почне атакувати з подвійною силою. Робота із внутрішнім критиком не швидка. Якщо потерпаєте від нього, раджу подумати про психотерапію. Але спробуємо йому прикрити трохи рота тут і зараз.

Абсолютна більшість людей вважає, що зараз робить недостатньо, бо ми всі живемо у стані війни і єдиним результатом, яким можемо бути задоволені – перемога. Тому маючи таку високу планку, дуже складно оцінювати свої поточні зусилля.

Поїхав у безпечне місце, рятуючи своє життя і життя близьких, і волонтериш там? Здається, що у рідному місті люди роблять більше!

Залишився і волонтериш? Впевнений, що у теробороні важливіше!

Борониш місто/село у теробороні? У ЗСУ хлопці точно потужніше працюють!

У лавах ЗСУ? Реальна війна тільки на передовій!

На передовій? По-справжньому навалюють у Чорнобаївці, а я не там!

Тож тут буде непоганим сказати «стоп!», трохи видихнути, попити водички й нагадати собі, що маленької допомоги не буває. Що будь-який вклад важливий. Що всі ми різні не тільки у своїх знаннях, навичках та вміннях. Та банально ресурси організмів у всіх різні, тип нервової системи та швидкість передачі імпульсів між нейронами.

Порівнювати себе з іншими найневдячніша справа, бо від цього лише опускаються руки. І, знову ж таки, контрольне питання: ви хочете витрачати свої сили на самодзьобання чи на допомогу? Якщо друге, то тверезо оцініть, що саме ви можете робити і робіть це! Мантра дня: «Я роблю те, що можу і не гноблю себе за те, що не можу робити». Бо якби ви могли більше повірте, ви б це робили.

Як почати займатися роботою, на якій ніколи не працював? Наприклад, був культурним менеджером, а тепер за кордоном мусиш переорієнтовуватися на офіціанта.

Через війну багато хто втратив роботу і вимушений займатися іншим. Якщо цей процес проходить болюче, повертаємося до питання самоідентичності. І підтримуємо себе тим, що зараз реальність така, що, можливо, доведеться робити щось незвичне, може, щось, що не дуже до душі. Але ж ви це робите для чогось яка ваша ціль? Допомогти собі, родині, армії, людям, тваринам? Розуміння мети може значно полегшити процес.

Також спробуйте все-таки з-поміж усього обрати діяльність, яка не викликає у вас огиду, це вже буде непогано. Підтримати вас у зміні роботи може і розуміння, що це тимчасовий етап, це не назавжди. Вимушена зміна не обов’язково має стати для вас остаточною. Як змінили роботу зараз, так зможете згодом повернутися до того, в чому ви майстер. Головне, будьте гнучкими, спробуйте сприймати це як пригоду, в якій зараз ви пробуєте щось нове і незвичне для себе.

Як втамувати власне переживання щодо своєї непотрібності, якщо заробляєш мало і не можеш багато жертвувати на армію?

Є різні види допомоги під час війни. Пожертви на армію лише один із них. 

Не можете допомагати грошима не біда. Запитайте, чим, як і кому можете бути корисними: працювати руками у волонтерських центрах; сидіти на телефоні координатором допомоги; шукати, як вивезти покинутих тваринок до європейських волонтерів; воювати в Інтернеті, поширюючи правду про війну; працюючи на своїй роботі, сплачуючи податки й надаючи робочі місця іншим це лише частина того, як можна допомагати. Оберіть свій напрямок і будьте корисні тим, що у вас найкраще виходить.

Волонтерю багато, жертвую на армію багато, але все одно почуваюся боягузом/боягузкою, бо не на фронті. Як із цим впоратися?

Як сказав у своєму дописі один військовий: «Ви що, ї***лися, на фронт всі хотіти? Ми ж тут просто на другий день від голоду всі помремо». І не тільки від голоду. Військові це не просто сміливі хлопці та дівчата. Військовий це професія, якій вчишся, яку опановуєш, яку важливо робити добре. Краще бути хорошим волонтером, ніж поганим військовим. Бо в поганого військового трішки більше шансів померти самому й наразити на небезпеку усіх навколо. Не кажучи вже про те, що користі з нього/неї буде мало.

Не всім треба на фронт. Не всі мають воювати. Визначте своє власне поле, де ви почуваєтеся впевнено у своїх діях. Воюйте ділом, словом, допомогою, підтримкою. Айтішник/копірайтерка/продавець/водійка, які добре роблять свою справу, приносять Україні, а отже і ЗСУ, більше користі, аніж якби всі ці люди побігли на фронт. Бо, як сказав той самий військовий, «та в нас і зброї на всіх вас не вистачить!».

У якийсь момент відчувається глобальніша криза – не лише зараз нездара, а, власне, і до війни не те щоб щось суперважливим займалися… Як бути?

Більшість із нас зараз переживають кризу ідентичності. Хто я? Що я можу? Де моє місце? Яка від мене користь? Чи мають мої дії сенс? Ці та інші схожі питання зараз є цілком нормальними, і виникають через глобальні зміни, які відбуваються у нашій картині світу. Звичне втрачене, те, на що ми спиралися раніше, зараз не може нас підтримати. І саме час для двох речей.

По-перше, спертися на ту самоідентичність, яка є непохитною. Наприклад, «я людина», «я жінка», «я українець», «я професіоналка своєї справи (проговорити, якої саме), «я гарна подруга», «я батько», «я брат» та інше. Спробуйте прямо зараз написати 10 варіантів до визначення «Хто я?» це те, на що ви можете спиратися, коли земля йде з-під ніг.

По-друге, прийняти нову самоідентичність, яка відповідає змінам, які відбулися. Навіть якщо ці ідентичності тимчасові, без їхнього прийняття нам важко будувати свою діяльність тут і зараз. Тож, це може бути «зараз я вимушено переміщена людина», «зараз я волонтерка», «зараз я опановую нову професію», «зараз я турбуюся про своє психічне здоров‘я». Які нові ідентичності ви зараз у собі бачите?

Поєднуючи ті знання про себе, які не змінилися, з тим, як ми себе зараз ідентифікуємо, ми отримуємо опори, на які можемо спиратися у щоденній діяльності.

На фоні кризи самоідентичності може виникнути відчуття, що і до війни я робив/ла щось «не те». Що ж, як і в будь-якій кризі, наразі відбувається переоцінка цінностей, мотивів, важливого для себе. Тож, можна поговорити із собою на тему «Чим я хочу займатися, коли виросту» і, можливо, ви дійсно виросли зі своєї минулої професії та бачите сенс розвиватися в іншому напрямку.

Окрему увагу хочу звернути на фрази «робити суперважливе, визначне». Щоб не потрапити у пастку нікчемності, важливо розуміти, які у вас критерії «суперважливого». Наприклад, рятувати життя. Ок, як ви зі своїми знаннями та вміннями можете це робити? Якщо можете супер, беріть і робіть. Якщо навичок не вистачає, наступним кроком буде запитати себе, як можна їх отримати й де потім застосовувати — і рухатися у цьому напрямку. Але паралельно можна запитати себе: «А, може, те, що я вже вмію, теж корисне? Може, зараз краще не витрачати час та ресурс на опановування чогось нового, а ефективно використовувати те, що маю, і так приносити користь?» Правильної відповіді немає, і кожен сам вирішує, що зараз у пріоритеті.

Та найкраще, що можна зараз зробити для себе — це замінити слово «суперважливе» на слово «достатнє» і відчепитися від себе. Просто робити, і пробувати витрачати свій ресурс на дії, а не на самодзьобання.

Ми виїхали у безпечнішу країну, почуваємося винними, як із цим впоратися?

«Провину вцілілого» відчувають і люди, які виїхали за кордон, і ті, хто залишилися в Україні, але перебувають у відносній безпеці.

Провина штука цікава, це почуття виникає лише в соціумі і соціумом підтримується для регуляції поведінки. Щоб кожен знав: отак можна робити, а отак ні, і якщо зробиш що не можна будеш відчувати провину, а це дуже неприємно. Провина ділиться на реальну та токсичну. Розрізнити їх можна за допомогою питання: «Я роблю/зробив своїми діями щось погане іншим?». Якщо відповідь «ні», то ви відчуваєте токсичну провину. 

Протиотрута від неї зв’язок із реальністю. Повертайте себе щоразу до притомного стану, уточнюючи: «Так у чому саме я винен? Кому погано від того, що я поїхав? Я зменшив навантаження на інфраструктуру. А якщо в моєму місті будуть бої, військовим буде простіше, бо чим менше цивільних, тим легше воювати. То в чому я винен?». Якщо ви вважаєте, що винні у тому, що ви у безпеці, а інші ні нагадую, біль та війну на нашу землю принесли не ви. 

Якщо почуття провини і ваші страждання не призводять до зміни ситуації, то, схоже, ви займаєтеся мазохізмом. А могли б ці сили направити на наближення нашої перемоги. Ми не можемо контролювати виникнення своїх емоцій та почуттів. Але саме ми обираємо, чи поглиблюватися в них, чи концентруватися на них, чи витрачати сили на те, щоб підтримувати їх. І у вашій владі сказати собі: «О, знову провину відчув. Ну що ж, буває. Піду краще щось корисне зроблю, аніж на ній концентруватися».

Переїхав у безпечніший регіон, тут деякі люди присоромлюють за те, що я чоловік і не на фронті. Як спілкуватися з такими людьми?

А навіщо вам спілкуватися з людьми, які вас присоромлюють? 

Ніхто (багато разів прочитайте це слово) не має права присоромлювати іншу людину зараз. Кожен робить те, що у його силах. Якщо хтось вважає, що треба йти на фронт нехай іде. Якщо ви відчуваєте, що не хочете на фронт і можете більше зробити тут робіть своє. А людина, яка присоромлює інших, скоріш за все, проєктує на них власний неусвідомлений сором і провину. Тож можете сміливо питати, чому вона сама не на фронті, а головне — чим вона допомагає. Бо зазвичай ті, хто роблять свою справу, не звинувачують інших.

А як змиритися з тим, що частина чоловічого населення воює або заробляє, а інша тікає в безпечне місце?

А «змиритися» це як? Прийняти, що це ок, чи прийняти, що таке можливо? На неможливість змиритися з такою поведінкою може впливати уявлення/впевненість в тому, що ВСІ чоловіки мають брати активну участь або безпосередньо як військові, або як волонтери/працівники, які сплачують податки. Та насправді жодна людина не має відповідати нашим очікуванням або поглядам. Внутрішньо дозволивши іншим робити їхній власний вибір (і нести за нього відповідальність), нам буде простіше змиритися з тим, що люди поводяться не так, як нам подобається. «Змиритися» не значить змінити свою думку і сказати, що це ок. Це означає прийняти, що таке відбувається, що така реальність можлива. Це як з дощем він може не подобатися, але протестувати, що дощ іде це, як мінімум, марне витрачання своїх сил. 

Як і дощ, існують люди, які дратують нас своєю поведінкою. Та в кожного є свобода волі й він може обирати, як йому діяти. Навіть якщо нам це не до вподоби. Що робити? Пам’ятати про дощ.

Обурення може викликати і те, що деякі чоловіки дають хабарі, щоб опинитися за кордоном. Причина незгоди з такими діями може виникати через незбіжність цінностей. Якщо ви поважаєте закон, то його порушники можуть сприйматися як ті, хто посягають на ваші світоглядні засади. Природною реакцією на це буде злість. Та замість злитися краще повідомте у правоохоронні органи. І знову ж таки, тут можна зупинитися, видихнути, і нагадати собі, що ніхто не зобов’язаний розділяти ваші цінності. Дощ просто іде, і наша справа обрати, як із ним взаємодіяти.

 

Наостанок хочу нагадати: після перемоги нам потрібно буде безліч власних сил на відбудовування країни. Тож здоровий організм і міцна психіка нам із вами дуже знадобляться.

Тримаймося.

Читайте більше цікавого