Перед повномасштабним вторгненням на всиновлення в Україні чекали близько 17 тис. дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Понад 70% з них — діти старші 11 років, які мають найменші шанси потрапити в люблячу родину, адже більшість усиновлювачів придивляються до малюків до 5 років. Велика війна лише погіршила цю ситуацію. Однак є люди, які продовжують робити добру справу і приймати дітей у свою сім’ю. Одну з них звати Ірина. Сім років тому жінка взяла під опіку двох підлітків, брата та сестру, а наразі намагається добитися усиновлення ще двох — цього разу малюків. Platfor.ma разом з Фундацією DEJURE поговорили з нею про те, які є складнощі в обох процесах, в чому взагалі різниця, до чого треба готуватися та яка її особиста мотивація допомагати таким чином. 

— Розкажіть трохи про себе — ким ви працюєте, чи є у вас чоловік або власні діти?

— Я народилася у місті Горішні Плавні, де жила до закінчення школи. Потім тривалий час знаходилася у Дніпрі, аж поки не переїхали до Києва у 2007 році. Стала працювати — спочатку просто виписувала довіреності, потім стала бухгалтером й головним бухгалтером. Зараз я фінансова директорка у великій групі компаній. Мені не подобається бухгалтерія у розрізі звітності та податків, я більше люблю креативність. На моїй нинішній посаді все ж таки більше думаєш, розв’язуєш проблеми, знаходиш рішення.

Колись давно була заміжня, тоді ми з колишнім чоловіком планували власних дітей, але й обговорювали можливість усиновлення. Він був не проти, але не хотів поспішати. Згодом ми розійшлися, дітей у нас так і не було. Це ж справа випадку — якби завагітніла, то народжувала б. Однак у мене немає принципової позиції, що я маю прям бути біологічною мамою. Тому я для себе вирішила, що в 40 років усиновлю. Так і сталося. 

— Звідки взагалі з’явилося бажання усиновити дітей?

— То була моя мрія ще з дитинства. У 1986 році, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, мені було 10 років. Тоді по телевізору показували маленьку дівчинку, яка лишилася без батьків. Пам’ятаю, я вмовляла маму забрати її до нас, проте у неї й без того було троє дітей. Тоді я сказала: «Коли я виросту, то когось візьму». І це якось відклалося на підсвідомому рівні, але на час навчання, роботи, кар’єри було не в пріоритеті. Мені важко сказати, чому для мене це стало такою важливою метою. Тварини ж у мене теж з’являються чомусь. Зараз з нами живуть семеро котів з притулків або з вулиці, зокрема з інвалідністю. І, напевно, якби не діти, то їх було б ще більше. (матеріал про тварин з інвалідністю, в тому числі Ірини, варто  прочитати тут. — Platfor.ma)

— Ви вивчали якусь інформацію перед тим, як прийняти рішення про усиновлення/опіку?

— Так, я здобула другу освіту психолога. У мене був крутий учитель, який працював із дітьми з дитбудинків, тому давав багато відповідної інформації. Та і я була зацікавлена, тож часто ставила запитання — про порядок у сім’ї, про адаптацію, про відвертість. Відтоді я впевнена, що діти мають знати про своє походження, біологічних батьків, які є або були. Таємниці рано чи пізно спливають. У Європі, наприклад, якщо дитину всиновили зовсім маленькою, то є обов’язкова процедура. Коли їй виповнюється три роки, для неї та біологічної мами влаштовують зустріч. В три роки, якщо малеча вже емоційно прив’язана до нових батьків, для неї в цій інформації немає драми. 

Якщо ж приховувати це, то дитина росте й у неї починають закрадатися підозри. Особливо зараз у цифровому світі, коли фотографують кожне зітхання. А таємниця ще й вселяє якусь тривожність, тож запитань на кшталт «А де фотографії, де ти вагітна?» або «А де мої дитячі фото?» не уникнути. А тепер уявімо підлітка, у якого киплять гормони і який дізнається, що він не рідний. Починається «Ага, ти колись на мене накричала — все тому, що я тобі не рідний». Ну і це все одно брехня. Ми вчимо говорити правду, а самі дитині протягом усього її життя брешемо.

— Ваші старші діти під опікою — як взагалі відбувається цей процес?

— Спочатку за місцем проживання треба йти до служби у справах дітей — я пішла до Дарницької та надала договір оренди квартири. Мене зареєстрували там як опікуна (або ж реєструють як усиновлювача). Видали перелік документів, я їх зібрала, віддала та пішла на спеціальні курси. Там навчають, як взагалі бути опікуном чи усиновлювачем. Для людей, які не мають психологічної освіти, є багато корисної інформації. Також там пояснюють бюрократію, з якою доведеться зіткнутися, та наголошують — це непросто. Навряд станеться оце стереотипне «зараз візьмемо дитину і буде щастя», треба готуватися до того, що і дитина може виявитися складною, і що для стосунків у парі це також випробування. І от коли вам за пунктами розжовують цю купу інформації, стає легше.

Курси тривали близько двох місяців, раз на тиждень цілий день. Після них вам надсилають статус опікуна чи усиновлювача. Далі можна або чекати, поки вам запропонують анкети, або шукати варіанти самостійно. У базах під фотками кожної дитини є контакти служби, яка нею займається. От за ними треба дзвонити й казати: «От у мене є такий статус, я хочу зустрітися з такою-то дитиною». Потім їдете за адресою, берете дозвіл, зустрічаєтеся, знайомитеся, а там уже контакт налагоджується — або ні.

— У вас сталося саме так? Як ви познайомилися з вашими старшими дітьми? 

— Я їх довго шукала — з червня по грудень. А документи щодо опікунства дійсні рік, потім їх треба оновлювати, тож я вже почала перейматися з цього приводу. Одного дня приїхала забирати підтвердження, що закінчила курси, і робітниця служби мені каже: «Тут нові анкети прийшли, подивитеся?». Я спочатку відмовлялася, а потім побачила фотографії Валентина та Лізи й зрозуміла — це мої діти.

Вони брат і сестра, тоді мали по 10 і 8 років відповідно. Їхня мама померла, а тато спився і був позбавлений батьківських прав. Діти стояли на обліку у центрі «Ковчег». Тож я взяла дозвіл на відвідування, і приїхала. Там якраз тривала підготовка до новорічного концерту. Ну я просто сіла у залі, щоб подивитися на репетицію. Важливий цей особистий перший контакт, побачити наживо, а не на фотках. Я подивилася і сказала, що готова з дітьми знайомитися. Після зустрічі їх запитали, чи поїдуть вони зі мною, і ті погодилися. 

Взагалі-то я хотіла дітей від 3 до 7 років. Тому довелося їхати та переписувати заяву, розширювати діапазон пошуку за віком. Я навіть не думала про підлітків, тому що, з мого досвіду, вони самі не хочуть кудись їхати.

— Швидко ви звикли одне до одного?

— Страшно було всім. Нам, дорослим, здається, що ми даємо їм краще життя, то нема чого хвилюватися. Проте нове місце — це завжди страх. Так, ситуація може бути приємнішою, а їжа смачнішою. Але раптом поб’ють? Або викинуть на вулицю? Проте притерлися ми доволі швидко. Хоч перші місяці я прожила з відчуттям «Хто ці люди, які ходять моєю квартирою?» Або іноді їхала кудись після роботи ввечері, а потім така: «Ой, мені додому треба, у мене там діти».

А вже за кілька місяців вони поїхали до табору. Я прийшла додому й така: «А що я робила, коли не було дітей?» Тоді я вперше відчула, як мені їх не вистачає. Коли вони вдома, мені начебто і комфортніше. А з початком вторгнення вони з моєю подругою поїхали до Ужгорода на 2,5 місяці. Я залишилася, бо не могла покинути свій звіринець. На мене за цей період прямо туга напала, сумувала за Валіком і Лізою, хоч було спокійніше знати, що вони в безпеці. 

Вони, я думаю, звикали до мене десь так само. Є цікавий індикатор для цього — поки людина освоюється, то стає комфортною та хорошою. А от коли розслабляється, то легко висловлює свою думку та проявляє емоції. От Валік з Лізою теж спочатку були тихі, а коли через 2-3 місяці дівчина почала виказувати невдоволення, я зрозуміла — є контакт. 

— У вас були якісь стереотипи щодо того, що це чужі діти?

— Навіть не могло бути, я зростала в дуже великій родині, яка з часом тільки поповнювалася дітьми. У сестри є рідний син, у брата — дві рідні доньки. Його друга дружина мала сина від іншого шлюбу, а третя — дочку. І всі вони «наші». Усі діти, які до нас потрапляють, стають частиною родини, всі приїжджають і спілкуються.

Багато кого мучить запитання: «Які ж там гени у дітей, якщо їхні батьки вживали алкоголь або наркотики?» Проте є й щасливі сім’ї, де діти стають і алкоголіками, і наркозалежними, і бандитами. А бувають й інші випадки, коли у поганих батьків діти досягають успіху. Ніколи не вгадаєш. Проте я можу дати своїм можливість обрати якісніше життя, а використовувати її чи ні — вже їм вирішувати. Поки що все йде своєю чергою.

— Що потрібно, щоб стати опікуном?

— Опікунство простіше, ніж усиновлення. Має бути будь-яка прописка та житлова площа хоча б в оренді. Мене ще й запитували, якщо не буде коштів винаймати квартиру, де ми житимемо. Я сказала, що поїдемо до батьків у село. Також щороку треба проходити медогляд — ми це робимо. Та періодично надсилаємо фотографії у повний зріст. Щорічно приходить інспектор, дивиться на дітей і умови, в яких вони проживають. 

— Чи справдилися ваші очікування? Що виявилося складнішим, ніж ви думали?

— Я не будувала очікувань. Якщо заздалегідь наділяти дитину якимись рисами й чекати, що вона їм відповідатиме, то можна дуже розчаруватися. Я їх сприймаю як особистостей з самого початку. У чомусь вони навіть на мене схожі, а щось у їхніх характерах для мене чуже. Але це не означає, що я їх менше люблю. З дітьми це безумовне кохання. 

Неочікувано складною для мене виявилася взаємодія зі школою. Я не вмію робити уроки з дітьми, мені довелося наймати спеціальну людину для цього. У мене немає терпимості, я не вмію примушувати та бути суворою у цьому плані. Не розумію, як у батьків це виходить. Сідати поряд і висіти над душею — це не про мене. Я допомагатиму, якщо діти прийдуть і запитають щось, але жорстко контролювати їх не можу.

— Зараз ви в процесі усиновлення ще двох дітей, але молодших. Як це сталося?

— Все сталося несподівано, хоч розширення сім’ї я планувала давно. З дітьми ми це обговорювали, Валік ще іронізував: «Візьмімо 5 хлопчиків, поставимо 3 двоярусні ліжка і житимемо у мене в кімнаті». Я жартувала, що в такому разі піду з дому.

Коли я вперше зібрала всі документи кілька років тому, одна за одною почалися кризи, які заважали. Спочатку ковід, потім у мене померла мама, а коли я прийшла до тями, почалася війна. Я якраз отримала сертифікати у нарколога та психіатра, це обов’язково, і за тиждень сталося повномасштабне вторгнення. Відповідно, все відклалося. Ну і дітей, для яких шукають нових батьків, вивозили за кордон. А от нещодавно вони стали знову з’являтися. Тому що життя продовжується, батьківських прав продовжують позбавляти.

Тому я принесла документи до служби у справах дітей і написала заяву на розширення сім’ї на дівчинку від 5 до 12 років. Розглядала і можливість забрати двох: хлопчика і дівчинку або двох дівчат. За кілька днів працівниця служби зателефонувала і каже: «Тут із сусіднього відділу прийшли — є діти, лежать у лікарні. Шукають тимчасове прилаштування, щоб далі оформляти документи. Але вони малі. Хлопчику 3 роки, а дівчинці 7 місяців». Ну я ж кажу: «Почнімо з фотографій», а соцробітниця ще й запевняє: «Вони на вас схожі». Тож мені прийшли знімки, я дивлюся і розумію — забираю. Все сталося швидко: у середу я побачила фотографії, у четвер пішла до служби написати заяву, у п’ятницю поїхала з дітьми знайомитися, у вихідні навідувала їх у лікарні, а в понеділок вже забрала. Тому я сама шокована.

Їхня мама потрапила до лікарні з передозуванням важкими наркотиками — їй було всього 19 років, спочатку вона знаходилася в реанімації в тяжкому стані, паралізована. Батьківських прав її на той момент не позбавили. Тому діти потрапили до лікарні, така процедура згідно із законом. Коли забирають дітей із сім’ї, їх везуть на обстеження, роблять висновок і прилаштовують або в іншу сім’ю, або в дитбудинок. За свідченням про народження, їхня мама проходить як одинока, тож про батька нічого невідомо. Тому діти потрапили до мене на тимчасове влаштування й ми почали боротися за усиновлення. Був один суд, готувалися до другого. За фактом, все залежало від того, чи позбавлять їхню мати батьківських прав. Але от зовсім нещодавно повідомили — мати померла у лікарні. 

— Я бачу, що діти вже до вас прив’язалися.

— Так і є, проте нюанс з маленькими дітьми ще й у тому, що вони прив’язуються зокрема до нянь. Тому у нас є дві, які змінюються кожні два тижні. Малі діти швидше прив’язуються до людини, яка поруч із ними. А оскільки я працюю й маю з’являтися на роботі, намагаюся весь вільний час присвячувати їм — наприклад, сплю з ними разом. Хочу, щоб вночі, коли вони прокидаються, бачили мене. Увечері я одразу їду після роботи додому. Поки що я живу у складному ритмі, бо треба, щоб вони зрозуміли — я поряд.

— Ви казали, що усиновлення складніше за опіку. Чому?

— Опікунство — набагато швидший процес з бюрократичної точки зору. Тож я радила б оформляти опіку або забирати на тимчасове влаштування, а далі боротися за усиновлення. Але не дай боже, з’явиться якийсь родич, який хоче дітей забрати, тому що він буде в пріоритеті. Тоді він має надати необхідні документи, суд йде на розгляд і довго вивчає їх, потім до того родича ще навідується перевірка тощо. Це затягується на місяці. Буває таке, що й роками всиновлюють.

Наприклад, мої старші потрапили до мене вже зі статусом, а їхній батько був позбавлений батьківських прав. При цьому дядько намагався їх забрати до себе, але він безвідповідальний і полюбляє випити. Напевно, йому просто були потрібні виплати.  Дядькові відмовили, але втратили на це час.

Опікунство теж має мінуси. У малих, Кості та Маші, мама була досить молода. В оптимістичному сценарії вона могла вилікуватися, встати на ноги та через кілька років подати до суду зі словами «Я хочу їх забрати». А діти малі й не можуть поки приймати рішення. Тоді їхній мамі могли б повернути права, не дивлячись на те, що було раніше. Я передивилася документи з описом того, в яких умовах діти жили, і сама бачила, в якому стані вони були у лікарні. Ними взагалі не займалися. Костя, наприклад, усе розуміє, але погано розмовляє — натомість він показує. 

— Тобто якою б мама не була, вона завжди в пріоритеті?

— У нас держава налаштована на збереження прав матері до останнього. І у спробах налагодити її життя та побут, поставити її на ноги та повернути до тями процес може затягнутися на роки. Ось прийшла я на суд як третя особа й слухала, як служба розповідала про маму моїх малих, ще поки вона була жива. І постійно наголошували на тому, що вона після тяжкої хвороби. А суддя запитує: «Звідки хвороба?». Робітниця служби відповідає: «Передозування наркотиками». Мене це так зачепило. Хвороба — це не причина, це наслідок вживання наркотичних речовин. Також жодного разу не сказали, що ця мама писала заяву, щоб дітей тимчасово забрали до дитбудинку, бо вона не справляється. Зрозуміло, що в протоколі про це сказано, але в суді таке почуття, начебто з неї максимально робили жертву. 

Там взагалі така історія, що сусіди написали скаргу, немов у квартирі поруч проживають двоє малолітніх дітей та кричать, а дорослі вживають наркотики. Тоді у січні соціальна служба до них навідалася, а забрали дітей лише у березні. Тобто у службі знали, що люди колють собі наркотики, й ще на два місяці залишили з ними дітей. В мене цей пазл гуманності нашого суспільства не складається в голові. Ось забрати дітей чомусь погано, а залишати їх жити у злиднях і небезпеці — нормально. 

Я дивилася документи, Костя з Машею жили у багнюці, з пліснявою на матраці, без одягу за віком, без нормальної їжі тощо. Хлопця ми намагаємось відучити їсти все з кетчупом, він ним прямо все заливає. Напевно, його так привчили, намагаючись надати смаку жахливій їжі. Зараз вже став розуміти смаки. А одного разу він обмочився і влаштував таку істерику, що нікого не підпускав до себе. Я можу тільки фантазувати на цю тему, але може його сильно лаяли раніше за подібне. 

— Коли процес усиновлення закінчується й можна видихнути?

— При усиновленні ще три роки ви стоїте на обліку, до вас регулярно приходять інспектори та спостерігають. Після цього терміну все — діти ваші, робіть, що хочете. А от якщо це опіка, то вас контролюють до того, поки дитині не виповниться 18 років. Якщо це не сім’я, а, наприклад, будинок сімейного типу, то після повноліття її відпускають на вільні хліби. 

— Яка у вас особистісна мотивація?

— Я з цим запитанням до психолога вже 5 років ходжу і намагаюся розібратися, навіщо воно мені треба. Це не материнський інстинкт, я не маю мети замінити дітям маму, старші мене навіть так не називають. Ми з Валіком і Лізою обговорюємо їхніх батьків, пам’ятаємо про них, у нас в домі навіть стоїть фотографія. Допомагати світу – це, мабуть, теж гучний виклик. От те, що я прагну дати дітям шанс іншого життя — безперечно.

— Що ви порадите тим, хто також замислюється взяти до себе дітей?

— Сміливості та терпіння. Не змішувати цю лінію — свої діти та чужі, — якщо у вас вже є свої. А також не очікувати, що дитина буде відповідати вашому уявленню про неї. Вона може й не бути доброю, веселою, щедрою. Вона може плакати частіше, ніж вам хотілося б, тим паче, що кризи ніхто не скасовував. Потрібно просто брати й працювати з тим, які вони є. Налагоджувати стосунки та побут, не будувати очікувань, любити попри все. 

Я керуюсь тим, щоб показати їм інший світ і дати більше можливостей. Ось як моїм котам — не на вулиці померти, а жити з трьома лапами, але своє найкраще життя. Їм, щоправда, потім не треба працювати та йти у великий світ — як дітям. 

Це можливість показати, що кохання є. Все базується на почуттях, любові та нормальному ставленні. Щоб діти зрозуміли, що цей світ не настільки жорстокий, яким він здавався колись.

Фотограф: Богдан Магдич