– Андрію, розкажи трохи про себе. 

– Я вчився на режисурі в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого разом з Антоніо Лукічем, режисером фільму – щоправда, він пішов вже з першого курсу, а мене вигнали пізніше, десь на 4-му. Довгий час, 7-8 років, я працював за спеціальністю – режисером-рекламником, але останнім часом намагаюся змінити фокус на арт-дірекшн. Днями мене покликали працювати художником-постановником і я думаю погодитися, але крім всього цього, звичайно, хочу зніматися в кіно. Коли Антоніо покликав мене на головну комедійну роль в короткометражку «У Манчестері йшов дощ», я зрозумів, що це, напевно, той напрямок, яким я найбільше захоплююся. Серед іншого, це менше відповідальності – ти прийшов вже на все готове і можеш креативити. А от коли ти режисер, то тримаєш стільки технічних речей у голові, що на творчість залишається менше енергії.

– Ти характеризуєш себе як творчу особистість?

– У мене сім’я така: старший брат – режисер, батько – скульптор, мати – живописець. Тому з дитинства мене налаштовували на цю хвилю, я не уявляв, що буду займатися чимось іншим. В школі я був круглим двієчником, а якби мені запропонували спробувати програмування – я б не зміг.

– Чому ти пішов з інституту?

– Понад усе мене цікавили перші три курси, які були акторськими. А після нам давали купу теорії, показували якісь стрічки та говорили знімати студентські фільми, але не викладали предмет кіновиробництва: як зробити аніматіки та розкадровування, як намалювати флор-плен із напрямами, з кого складається знімальна група, як працює виробництво, що робити ось цими руками. А я дуже сильно хотів знімати, тому був ображений, що нам цього не читають. В той самий час у мене було багато роботи та зйомок – я розумів, що на майданчику з практикою можу отримати набагато більше, і не міг суміщати. Це були нерівноцінні речі, попри крутого майстра, який і на Антоніо дуже сильно вплинув – Романа Ширмана. 

– Як ти отримав головну роль у фільмі «Мої думки тихі»?

– Антоніо до цього зняв кілька студентських фільмів зі мною, але переймався, що його будуть звинувачувати в тому, що він повторюється. Тому цей проєкт задумувався спочатку зовсім з іншим актором. У мене була лише маленька роль – я повинен був грати стоматолога у вступній сцені і як би передаватися пас із попереднього фільму в цей. Але так вийшло, що Антоніо посварився з головним актором і запропонував мені знятися в тизері, який потрібен для пітчингу. Взагалі це було так: я як раз йшов по Рейтарській, коли він мені подзвонив і став вмовляти. Коли Антоніо запропонував мені знятися в «У Манчестері йшов дощ», я дуже сильно пручався і говорив: «Та якого біса, я ж не актор, у мене не вийде». Але цього разу я швидко погодивя та навіть готовий був сам заплатити, щоб знятися у стрічці. Після досвіду в короткому метрі, я вже розумів, що це найцікавіше, чим я можу займатися.

– Як довго тривали зйомки?

– Ми зняли тизер і ще пів року переписували сценарій, він сильно відрізнявся від того, що глядачі побачать на екранах. Спочатку це була історія про дідуся та онука – перший був молодий душею та енергійний, а мій герой, звукорежисер, скептичний і занудний. Все будувалося на цьому конфлікті, а за два місяці до старту препродакшну ми вирішили, що історій про діда та онука вистачає в кінематографі, а ми покоління, яке виховали жінки – хочеться зняти про це. Тому в сюжет інтегрували маму. В результаті в нас було десь два з половиною місяці препродакшну й десь 30 знімальних днів. Це досить багато, насправді, тому що більшість подібних фільмів знімаються днів за 18-19.

– У тебе є щось спільне з твоїм персонажем?

– Я нічого не робив для того, щоб перевтілитися у свого героя. Я в принципі не вірю в акторські перевтілення як явища – мені здається, що цікавіше знайти точку схожості зі своїм персонажем і жити в тих обставинах, які є в сценарії. Цей чувак набагато серйозніший, ніж я, але це єдине, де я відходив від своєї органіки. Ну і крики-істерики мені теж не властиві, адже я спокійний як опосум, тому емоційні сцени мені даються важко.

– Яка твоя улюблена сцена у фільмі?

– Улюблених сцен у мене дві. Перша – де ми лежимо в готелі з мамою, яку грала Ірма Вітковська, і вона каже: «Подивися, як ти мене сфотографував і як я сфотографувала тебе». Ірма хворіла й ми були виснажені, але це дуже тонкий та зворушливий момент. Друга – сцена допиту у прикордонника в кабінеті. Я її обожнюю! Спочатку, коли знімали її, ми спеціально підпилювали табуретку, яка знаходилася в кімнаті, щоб її можна було легко розбити об спину героя. Не кожного дня таке зробиш.

– Але ж конкретно ця сцена не увійшла до фільму. А чому?

– Це виглядало дуже експресивно і по-дурному. Ми жартували, що це як фільм «Кімната» Томмі Вайзо, де він кричить «Чому, Лізо, чому?».

– У фільмі багато сцен, які були створені на основі реальних історій?

– Мені здається, це взагалі специфіка того, як працює Антоніо. Є гарний приклад, коли реквізитор запитав, як має виглядати таксі мами. Тоді Антоніо відповів йому: «Я звідки знаю. Піди, прокатайся на 20 таксі, запитай, що у них відбувається, озирнися». Навіщо щось вигадувати, якщо можна зробити дослідження. Тож фільм «Мої думки тихі» – це результат спостережень Антоніо, моїх і наших друзів, які ми об’єднали. 

– У фільмі був цікавий момент, коли персонаж Істана Розумного говорив, що саме в Україні тварини звучать тривожно. Чи згоден ти з цією теорією?

– Це моя улюблена фраза. У нас була ще ціла сцена в офісі, але ми її прибрали на монтажі. Я дуже просив, щоб ці фрази не пішли з тексту – про те, що наші тварини відчувають наближення потопу. Як і ми самі, насправді. От ми зараз їздимо на європейські фестивалі та розуміємо, що чим західніше, тим складніше глядачам розуміти наше кіно. Десь місяць тому в Німеччині ми показали фільм у цілковитій тиші, тому що у них тварини не відчувають наближення потопу. У них немає такого, що якщо не прокрутитися, то не виживеш. Все-таки у нашій країні непросто, особливо у творчій професії.

– Ти з такими стикався?

– В основному, з фінансової точки зору. Якщо є якийсь творчий проєкт, то потрібно добрати пару комерційних, щоб витягнути його. Це небезпечно, тому що коли багато займаєшся комерцією, починаєш вкладати туди свої творчі амбіції та розтрачуєш на них енергію.

– Як ти думаєш, який зараз етап в українського кінематографа?

– Всього за 5 років ми домоглися того, що у 2019-му три фільми пробилися дуже далеко: Карлові Вари, Канни, Венеція. Для глядачів у цілому це не результат, адже вони судять по зборах, а цим фільмам не дано окупитися навіть на половину. Аудиторія жадає змін, але якщо подивитися на стрічки, які вистрілили в тому році – це або дебют, або авторське малобюджетне кіно. Ми встигли прокачатися. Декілька років тому на Одеському фестивалі я зрозумів, що подивився чотири повних метри, які зняли мої 25-річні друзі – в інших країнах люди не можуть похвалитися такою кількістю молодого кіно, а в нашій ця унікальна можливість з’явилася й це неймовірно. Є категорії кіно, які працюють на імідж країни – завдяки таким і окремій категорії Дебют вистрілив «Додому» Нарімана Алієва. Молодим хлопцям дали знімати кіно, вони не мали великого продюсерського тиску – ось і успіх.

– Коли ти зрозумів, що ти вищий за своїх однолітків?

– Досить рано. Класі в 8 я був вже найвищим у школі, а класі в 10 – як зараз. Але мені дуже пощастило – коли вступив до старшої школи, то виявилося, що там всі любителі баскетболу. Тут мій зріст зіграв мені на руку – ми на кожній перерві ходили грати, тож ніяким цькуванням я не піддавався. 

– Як тобі живеться?

– Мені дуже подобається, я не уявляю себе іншим. А от коли в компанії з’являється ще одна висока людина – такого ж зросту як я або вища, – я відчуваю себе некомфортно. Я раніше ходив на баскетбольні матчі й коли повз проходила збірна або команда, ставало аж ніяково. Мені насправді дуже подобається те, що всі нижчі за мене, або я просто звик. 

Дуже часто на мене обертаються. Антоніо каже, що це його особистий вид спорту – дивитися на людей, які сахаються, побачивши мене. А я вже давно не звертаю уваги – хіба що в провінції, коли люди при вигляді тебе відкривають рота, кажуть «о Боже» і хапаються за серце. Я досить байдужий до такого, тому що це відбувається вже протягом багатьох років. Думаю, людям просто незвично – я б теж так реагував. Іноді, коли я проходжу повз будівлі з дзеркальними вікнами, дивлюся і думаю: «Боже, а я їх розумію!». У мене вдома немає дзеркала в повний зріст і я зазвичай здаюся собі нормальним.

Можуть іноді навіть просто підійти на вулиці та повідомити про те, що я дуже високий, з таким виглядом, ніби цей факт міг якось сховатися від моєї уваги. В середньому таке відбувається 4 рази на день. Іноді мені просто лінь на це відповідати, але приємно, коли придумують щось оригінальне. 

– У тебе є якісь лайфхаки, які допомагають виживати в міських умовах із таким зростом?

Транспорт. Не їздити в маршрутках – тільки автобуси. Коли немає вибору, я стаю біля люка, адже там на кілька сантиметрів вище. У метро потрібно не забути пригнутися.

Подорожі. Якщо це поїзд, то простіше подорожувати у плацкарті, тому що там немає дверей і можна витягнути ноги на весь прохід. У літаку пекельно взагалі – не вистачає місця для ніг. Я весь час намагаюся, коли є можливість, потрапити на місця аварійного виходу – ось там можна розгулятися.

Друзі. Мої друзі всі метр п’ятдесят як на підбір – принаймні, так здається з мого ракурсу. Тому я завжди трохи сутулюся просто для того, щоб вони мене почули.

Місце зустрічі. Коли я ходжу на якісь вечірки, то мої друзі зустрічаються не біля виходу або бару, а біля мене. Я зазвичай виділяюся серед натовпу – це дуже зручно.

Одяг. Це дуже складна тема. Джинси я замовляю в американському Levi’s, там є 48 довжина. Я вже років 12 такого зросту та встиг за цей час визначити місця, де можу знайти собі одяг, але все одно катастрофічно важко. У мене два брати теж високі, тому в старшій школі ще можна було мінятися шмотками, але потім я їх переріс. Під час зйомок, до речі, художниця по костюмах не могла знайти мені звукорежисерські штани з кишенями, тому вона нашила величезні вставки на колінах, щоб вони підходили за розміром.

Взуття. Це взагалі пекло. У мене кросівки 48 розміру, але іноді підходить і 46 – дивлячись, який бренд. 

Мені здається, високим людям потрібно створити якусь профспілку та почати відстоювати свої права. Як мінімум, всюди двері висотою метр дев’яносто – на що вони взагалі розраховували? Тільки коли потрапляєш до царського дому, думаєш «ну нарешті».

– Чи бувало так, коли твій зріст грав тобі на руку?

– Мені пару разів у барі купували випивку. Серйозно, було так, що підходили та казали: «Ось це ти високий – можна я куплю тобі віскі?». 

– Як ти вважаєш, високий зріст – перевага для актора?

– Думаю, ні. Як мінімум, його складно знімати. Я знімався в короткометражках, коли потрібно було просто влізти в кадр. І в результаті або стояв на шпагаті, або присідав, щоб бути врівень з іншими, коли твій зріст – не акцент. Ми навіть думали кіно знімати 3 на 4, щоб не брати загальні плани, до того ж потрібен весь час високий штатив, важко розкадрувати вісімку. Думаю, мені буде складно отримати наступний фільм. Ми навіть коли представляємо фільм на показах, то часто жартуємо, що я тут для того, щоб довести, що ми не використали комп’ютерну графіку. А то були такі підозри.

ІСТОРІЇ З ЖИТТЯ

1. Нещодавно літав німецькими авіалініями – мені попалося місце біля аварійного виходу. Я був такий задоволений, але до мене підійшла ввічлива німецька стюардеса:

– Пане, ви говорите англійською?

– Так.

– А зможете мені допомогти?

– Звісно.

– Дивіться, якщо з літаком трапиться аварія, ви не могли б відірвати ці двері та викинути їх у вікно?

– Як ви скажете.

– Ви почуєте, я буду кричати так «аварійна евакуація, аварійна евакуація!».

– Звичайно, як тільки ви закричите «аварійна евакуація!», я відриваю двері та викидаю їх у вікно.

Вона стає серйознішою та каже: «Тільки якщо літак не буде палати».

2. Кілька років тому в мене сталося запалення легенів. Я виходжу з рентген-кабінету, за мною слідує рентгенолог і каже: «Погані новини, потрібно зробити ще два скани». Виявилося, що легені не поміщаються на одному знімку, тому їх потрібно сфотографувати ще знизу та зверху окремо, а потім склеїти – тільки тоді буде зрозуміло, що відбувається.

3. Мені дуже радіють в аеропортах. Там є така кругла штука, в яку потрібно стати та розкинути руки, щоб тебе просканували. Так ось вона розрахована на 2 метри, тому працівники аеропорту веселяться, коли дістають мене з неї, а потім ще довго обшукують вручну.

4. Кумедно на мене реагують в різних країнах. Десь в Німеччині всім начхати, іспанці радіють, ближче до Азії всі шоковані та бурхливо реагують. Скрізь по-різному.

– Тоді останнє питання. Одна знайома, яка вже бачила «Мої думки тихі» на фестивалі, помітила, що на нього хочеться зводити свою маму. Ти теж так вважаєш?

– Так, ти знаєш, цікава реакція. Зазвичай після показу підходять і висловлюють свою думку – круто, смішно, зворушило, ще щось. А коли ми показували фільм в Одесі, дякували та зауважували, що поведуть у кіно батьків. Це несподіваний результат і, як мені здається, дуже кльовий.