Висока планка: актор із «Мої думки тихі» про наше кіно та те, як дивно жити з ростом 205 см

АвторТетяна Капустинська
14 Січня 2020
актор афіша кіно Україна

16 січня на великі екрани країни виходить стрічка режисера Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», яка вже отримала високі відзнаки престижних кінофестивалів і полонила серця глядачів. Platfor.ma поспілкувалася з головним актором фільму, Андрієм Лідаговським, про вибір між режисурою та акторством, улюблені сцени, етап розквіту українського кіно та складне, але цікаве життя з ростом 205 см.

Виконавець головної ролі – актор і режисер Андрій Лідаговський

 – Андрію, розкажи трохи про себе. 

– Я вчився на режисурі в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого разом з Антоніо Лукічем, режисером фільму – щоправда, він пішов вже з першого курсу, а мене вигнали пізніше, десь на 4-му. Довгий час, 7-8 років, я працював за спеціальністю – режисером-рекламником, але останнім часом намагаюся змінити фокус на арт-дірекшн. Днями мене покликали працювати художником-постановником і я думаю погодитися, але крім всього цього, звичайно, хочу зніматися в кіно. Коли Антоніо покликав мене на головну комедійну роль в короткометражку «У Манчестері йшов дощ», я зрозумів, що це, напевно, той напрямок, яким я найбільше захоплююся. Серед іншого, це менше відповідальності – ти прийшов вже на все готове і можеш креативити. А от коли ти режисер, то тримаєш стільки технічних речей у голові, що на творчість залишається менше енергії.

– Ти характеризуєш себе як творчу особистість?

– У мене сім’я така: старший брат – режисер, батько – скульптор, мати – живописець. Тому з дитинства мене налаштовували на цю хвилю, я не уявляв, що буду займатися чимось іншим. В школі я був круглим двієчником, а якби мені запропонували спробувати програмування – я б не зміг.

– Чому ти пішов з інституту?

– Понад усе мене цікавили перші три курси, які були акторськими. А після нам давали купу теорії, показували якісь стрічки та говорили знімати студентські фільми, але не викладали предмет кіновиробництва: як зробити аніматіки та розкадровування, як намалювати флор-плен із напрямами, з кого складається знімальна група, як працює виробництво, що робити ось цими руками. А я дуже сильно хотів знімати, тому був ображений, що нам цього не читають. В той самий час у мене було багато роботи та зйомок – я розумів, що на майданчику з практикою можу отримати набагато більше, і не міг суміщати. Це були нерівноцінні речі, попри крутого майстра, який і на Антоніо дуже сильно вплинув – Романа Ширмана. 

– Як ти отримав головну роль у фільмі «Мої думки тихі»?

– Антоніо до цього зняв кілька студентських фільмів зі мною, але переймався, що його будуть звинувачувати в тому, що він повторюється. Тому цей проєкт задумувався спочатку зовсім з іншим актором. У мене була лише маленька роль – я повинен був грати стоматолога у вступній сцені і як би передаватися пас із попереднього фільму в цей. Але так вийшло, що Антоніо посварився з головним актором і запропонував мені знятися в тизері, який потрібен для пітчингу. Взагалі це було так: я як раз йшов по Рейтарській, коли він мені подзвонив і став вмовляти. Коли Антоніо запропонував мені знятися в «У Манчестері йшов дощ», я дуже сильно пручався і говорив: «Та якого біса, я ж не актор, у мене не вийде». Але цього разу я швидко погодивя та навіть готовий був сам заплатити, щоб знятися у стрічці. Після досвіду в короткому метрі, я вже розумів, що це найцікавіше, чим я можу займатися.

– Як довго тривали зйомки?

– Ми зняли тизер і ще пів року переписували сценарій, він сильно відрізнявся від того, що глядачі побачать на екранах. Спочатку це була історія про дідуся та онука – перший був молодий душею та енергійний, а мій герой, звукорежисер, скептичний і занудний. Все будувалося на цьому конфлікті, а за два місяці до старту препродакшну ми вирішили, що історій про діда та онука вистачає в кінематографі, а ми покоління, яке виховали жінки – хочеться зняти про це. Тому в сюжет інтегрували маму. В результаті в нас було десь два з половиною місяці препродакшну й десь 30 знімальних днів. Це досить багато, насправді, тому що більшість подібних фільмів знімаються днів за 18-19.

– У тебе є щось спільне з твоїм персонажем?

– Я нічого не робив для того, щоб перевтілитися у свого героя. Я в принципі не вірю в акторські перевтілення як явища – мені здається, що цікавіше знайти точку схожості зі своїм персонажем і жити в тих обставинах, які є в сценарії. Цей чувак набагато серйозніший, ніж я, але це єдине, де я відходив від своєї органіки. Ну і крики-істерики мені теж не властиві, адже я спокійний як опосум, тому емоційні сцени мені даються важко.

– Яка твоя улюблена сцена у фільмі?

– Улюблених сцен у мене дві. Перша – де ми лежимо в готелі з мамою, яку грала Ірма Вітковська, і вона каже: «Подивися, як ти мене сфотографував і як я сфотографувала тебе». Ірма хворіла й ми були виснажені, але це дуже тонкий та зворушливий момент. Друга – сцена допиту у прикордонника в кабінеті. Я її обожнюю! Спочатку, коли знімали її, ми спеціально підпилювали табуретку, яка знаходилася в кімнаті, щоб її можна було легко розбити об спину героя. Не кожного дня таке зробиш.

– Але ж конкретно ця сцена не увійшла до фільму. А чому?

– Це виглядало дуже експресивно і по-дурному. Ми жартували, що це як фільм «Кімната» Томмі Вайзо, де він кричить «Чому, Лізо, чому?».

– У фільмі багато сцен, які були створені на основі реальних історій?

– Мені здається, це взагалі специфіка того, як працює Антоніо. Є гарний приклад, коли реквізитор запитав, як має виглядати таксі мами. Тоді Антоніо відповів йому: «Я звідки знаю. Піди, прокатайся на 20 таксі, запитай, що у них відбувається, озирнися». Навіщо щось вигадувати, якщо можна зробити дослідження. Тож фільм «Мої думки тихі» – це результат спостережень Антоніо, моїх і наших друзів, які ми об’єднали. 

Сцена, яка не увійшла до фільму «Мої думки тихі»

16 січня на великі екрани країни виходить стрічка режисера Антоніо Лукіча Мої думки тихі / My Thoughts Are Silent, яка вже отримала високі відзнаки престижних кінофестивалів і полонила серця глядачів. Але близько 30% відзнятого та змонтованого матеріалу не потрапило до фінального монтажу фільму – публікуємо одну з таких сцен, а через тиждень обіцяємо випустити інтерв'ю з головним актором стрічки, Андрієм Лідаговським.

Gepostet von Платформа am Freitag, 3. Januar 2020

– У фільмі був цікавий момент, коли персонаж Істана Розумного говорив, що саме в Україні тварини звучать тривожно. Чи згоден ти з цією теорією?

– Це моя улюблена фраза. У нас була ще ціла сцена в офісі, але ми її прибрали на монтажі. Я дуже просив, щоб ці фрази не пішли з тексту – про те, що наші тварини відчувають наближення потопу. Як і ми самі, насправді. От ми зараз їздимо на європейські фестивалі та розуміємо, що чим західніше, тим складніше глядачам розуміти наше кіно. Десь місяць тому в Німеччині ми показали фільм у цілковитій тиші, тому що у них тварини не відчувають наближення потопу. У них немає такого, що якщо не прокрутитися, то не виживеш. Все-таки у нашій країні непросто, особливо у творчій професії.

– Ти з такими стикався?

– В основному, з фінансової точки зору. Якщо є якийсь творчий проєкт, то потрібно добрати пару комерційних, щоб витягнути його. Це небезпечно, тому що коли багато займаєшся комерцією, починаєш вкладати туди свої творчі амбіції та розтрачуєш на них енергію.

– Як ти думаєш, який зараз етап в українського кінематографа?

– Всього за 5 років ми домоглися того, що у 2019-му три фільми пробилися дуже далеко: Карлові Вари, Канни, Венеція. Для глядачів у цілому це не результат, адже вони судять по зборах, а цим фільмам не дано окупитися навіть на половину. Аудиторія жадає змін, але якщо подивитися на стрічки, які вистрілили в тому році – це або дебют, або авторське малобюджетне кіно. Ми встигли прокачатися. Декілька років тому на Одеському фестивалі я зрозумів, що подивився чотири повних метри, які зняли мої 25-річні друзі – в інших країнах люди не можуть похвалитися такою кількістю молодого кіно, а в нашій ця унікальна можливість з’явилася й це неймовірно. Є категорії кіно, які працюють на імідж країни – завдяки таким і окремій категорії Дебют вистрілив «Додому» Нарімана Алієва. Молодим хлопцям дали знімати кіно, вони не мали великого продюсерського тиску – ось і успіх.

– Коли ти зрозумів, що ти вищий за своїх однолітків?

– Досить рано. Класі в 8 я був вже найвищим у школі, а класі в 10 – як зараз. Але мені дуже пощастило – коли вступив до старшої школи, то виявилося, що там всі любителі баскетболу. Тут мій зріст зіграв мені на руку – ми на кожній перерві ходили грати, тож ніяким цькуванням я не піддавався. 

– Як тобі живеться?

– Мені дуже подобається, я не уявляю себе іншим. А от коли в компанії з’являється ще одна висока людина – такого ж зросту як я або вища, – я відчуваю себе некомфортно. Я раніше ходив на баскетбольні матчі й коли повз проходила збірна або команда, ставало аж ніяково. Мені насправді дуже подобається те, що всі нижчі за мене, або я просто звик. 

Дуже часто на мене обертаються. Антоніо каже, що це його особистий вид спорту – дивитися на людей, які сахаються, побачивши мене. А я вже давно не звертаю уваги – хіба що в провінції, коли люди при вигляді тебе відкривають рота, кажуть «о Боже» і хапаються за серце. Я досить байдужий до такого, тому що це відбувається вже протягом багатьох років. Думаю, людям просто незвично – я б теж так реагував. Іноді, коли я проходжу повз будівлі з дзеркальними вікнами, дивлюся і думаю: «Боже, а я їх розумію!». У мене вдома немає дзеркала в повний зріст і я зазвичай здаюся собі нормальним.

Можуть іноді навіть просто підійти на вулиці та повідомити про те, що я дуже високий, з таким виглядом, ніби цей факт міг якось сховатися від моєї уваги. В середньому таке відбувається 4 рази на день. Іноді мені просто лінь на це відповідати, але приємно, коли придумують щось оригінальне. 

– У тебе є якісь лайфхаки, які допомагають виживати в міських умовах із таким зростом?

Транспорт. Не їздити в маршрутках – тільки автобуси. Коли немає вибору, я стаю біля люка, адже там на кілька сантиметрів вище. У метро потрібно не забути пригнутися.

Подорожі. Якщо це поїзд, то простіше подорожувати у плацкарті, тому що там немає дверей і можна витягнути ноги на весь прохід. У літаку пекельно взагалі – не вистачає місця для ніг. Я весь час намагаюся, коли є можливість, потрапити на місця аварійного виходу – ось там можна розгулятися.

Друзі. Мої друзі всі метр п’ятдесят як на підбір – принаймні, так здається з мого ракурсу. Тому я завжди трохи сутулюся просто для того, щоб вони мене почули.

Місце зустрічі. Коли я ходжу на якісь вечірки, то мої друзі зустрічаються не біля виходу або бару, а біля мене. Я зазвичай виділяюся серед натовпу – це дуже зручно.

Одяг. Це дуже складна тема. Джинси я замовляю в американському Levi’s, там є 48 довжина. Я вже років 12 такого зросту та встиг за цей час визначити місця, де можу знайти собі одяг, але все одно катастрофічно важко. У мене два брати теж високі, тому в старшій школі ще можна було мінятися шмотками, але потім я їх переріс. Під час зйомок, до речі, художниця по костюмах не могла знайти мені звукорежисерські штани з кишенями, тому вона нашила величезні вставки на колінах, щоб вони підходили за розміром.

Взуття. Це взагалі пекло. У мене кросівки 48 розміру, але іноді підходить і 46 – дивлячись, який бренд. 

Мені здається, високим людям потрібно створити якусь профспілку та почати відстоювати свої права. Як мінімум, всюди двері висотою метр дев’яносто – на що вони взагалі розраховували? Тільки коли потрапляєш до царського дому, думаєш «ну нарешті».

– Чи бувало так, коли твій зріст грав тобі на руку?

– Мені пару разів у барі купували випивку. Серйозно, було так, що підходили та казали: «Ось це ти високий – можна я куплю тобі віскі?». 

– Як ти вважаєш, високий зріст – перевага для актора?

– Думаю, ні. Як мінімум, його складно знімати. Я знімався в короткометражках, коли потрібно було просто влізти в кадр. І в результаті або стояв на шпагаті, або присідав, щоб бути врівень з іншими, коли твій зріст – не акцент. Ми навіть думали кіно знімати 3 на 4, щоб не брати загальні плани, до того ж потрібен весь час високий штатив, важко розкадрувати вісімку. Думаю, мені буде складно отримати наступний фільм. Ми навіть коли представляємо фільм на показах, то часто жартуємо, що я тут для того, щоб довести, що ми не використали комп’ютерну графіку. А то були такі підозри.

ІСТОРІЇ З ЖИТТЯ

1. Нещодавно літав німецькими авіалініями – мені попалося місце біля аварійного виходу. Я був такий задоволений, але до мене підійшла ввічлива німецька стюардеса:

– Пане, ви говорите англійською?

– Так.

– А зможете мені допомогти?

– Звісно.

– Дивіться, якщо з літаком трапиться аварія, ви не могли б відірвати ці двері та викинути їх у вікно?

– Як ви скажете.

– Ви почуєте, я буду кричати так «аварійна евакуація, аварійна евакуація!».

– Звичайно, як тільки ви закричите «аварійна евакуація!», я відриваю двері та викидаю їх у вікно.

Вона стає серйознішою та каже: «Тільки якщо літак не буде палати».

2. Кілька років тому в мене сталося запалення легенів. Я виходжу з рентген-кабінету, за мною слідує рентгенолог і каже: «Погані новини, потрібно зробити ще два скани». Виявилося, що легені не поміщаються на одному знімку, тому їх потрібно сфотографувати ще знизу та зверху окремо, а потім склеїти – тільки тоді буде зрозуміло, що відбувається.

3. Мені дуже радіють в аеропортах. Там є така кругла штука, в яку потрібно стати та розкинути руки, щоб тебе просканували. Так ось вона розрахована на 2 метри, тому працівники аеропорту веселяться, коли дістають мене з неї, а потім ще довго обшукують вручну.

4. Кумедно на мене реагують в різних країнах. Десь в Німеччині всім начхати, іспанці радіють, ближче до Азії всі шоковані та бурхливо реагують. Скрізь по-різному.

– Тоді останнє питання. Одна знайома, яка вже бачила «Мої думки тихі» на фестивалі, помітила, що на нього хочеться зводити свою маму. Ти теж так вважаєш?

– Так, ти знаєш, цікава реакція. Зазвичай після показу підходять і висловлюють свою думку – круто, смішно, зворушило, ще щось. А коли ми показували фільм в Одесі, дякували та зауважували, що поведуть у кіно батьків. Це несподіваний результат і, як мені здається, дуже кльовий.

Найцiкавiше на сайтi

Повернення «Додому»:
актор Ремзі Білялов про те, як дебютувати у фільмі, що їде на Оскар

АвторТетяна Капустинська
5 Листопада 2019

7 листопада на великі екрани виходить стрічка Нарімана Алієва «Додому», яка вже встигла потрапити до лонг-листа премії «Оскар». Це пронизлива історія батька Мустафи, який після анексії Криму втрачає в АТО старшого сина і хоче поховати його на батьківщині згідно з мусульманськими традиціями. Для цього їм разом із молодшим сином потрібно повернутися на півострів. Більшість часу в кадрі поряд з Ахтемом Сеітаблаєвим знаходиться Ремзі Білялов – 22-річний кримчанин, для якого роль Аліма стала дебютною. У першому в житті інтерв’ю він розповів Platfor.ma, як виглядали зйомки зсередини.

– Розкажіть трохи про себе: чим ви займалися до зйомок у фільмі «Додому» та що робите зараз?

– Мені 22 роки, я вчуся на агронома, а на момент зйомок фільму якраз закінчив 4 роки бакалаврату. Обрав я цей напрям не випадково – у мене батьки займаються сільським господарством, як і багато хто в Криму. Мені цілком подобається – це хороша професія. Але крім того у мене був досвід створення свого бізнесу. Після зйомок у фільмі я мав якусь кількість грошей і не хотів витрачати їх на щось незначне. Тому ми з моїм молодшим братом, у якого була така ж позиція, думали, що з ними робити. Вирішили відкрити щось своє, створити свій бізнес. З декількох варіантів обрали магазин солодощів і навіть пропрацювали півроку. Та й взагалі все було добре і видимих ​​причин закриватися не було, але ми вирішили зупинитися та спробувати щось інше.

– Чому саме солодощі? Були інші варіанти?

– У нас є дядько, який давно займається бізнесом – він нам і порадив почати з солодощів. З ними легше працювати, тому що у них довший термін придатності, до того ж в Криму таких точок небагато. Але ще був варіант відкрити овочевий магазин – я навіть іноді шкодую, що ми на це не наважилися.

– Ви колись замислювалися про кар’єру актора?

– Звичайно, ні. Плани були зовсім інші, в кіно зніматися я не збирався.

– Як тоді так вийшло?

– Мій двоюрідний брат, Наріман Алієв, став режисером фільму. Коли він ще вчився, то знімав всілякі дипломні роботи та короткометражки, але це не сприймалося як щось надсерйозне. Він нечасто приїжджав, тому ми просто проводили час разом, допомагаючи йому. Не знаю, чи можна це назвати прямо акторським досвідом. 

– Коли отримали пропозицію знятися в стрічці «Додому», швидко погодилися?

– Якщо чесно, у мене взагалі вибору не було. Наріман подзвонив моєму батькові й попросив, щоб я приїхав до Києва на кастинг і спробував себе в ролі Аліма. І я поїхав. Але відчуття, що мене примушують, не було. Сім’я для нас понад усе, і якщо потрібно щось зробити та допомогти братові – я не ставлю зайвих запитань. Не скажу, що я чимось пожертвував для цього, але зйомки фільму якраз припали на перший курс магістратури – я не ходив на навчання деякий час, але мені це ніяк не завадило.

Кіно зсередини: продюсер Володимир Яценко про перемоги «Дикого поля», «Атлантиди», «Додому»

АвторЮрій Марченко
19 Вересня 2019

Володимир Яценко довго й успішно займався зйомками реклами, а потім вирішив спробувати себе продюсером кіно. За ці декілька років він вже випустив фільм «Дике поле» за головним романом в історії незалежної України, «Ворошиловградом» Сергія Жадана, його ж картина «Додому» у 2019-му висунута від нас на «Оскар», а «Атлантида» стала першим українським фільмом, що виграв на Венеціанському кінофестивалі. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Володимиром про те, скільки коштує зняти кіно, якою буде нова українська хвиля та що кіношники думають про Netflix.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»

Ваші доки:
7 фільмів для знайомства з авторським документальним кіно

Документалістика буває дуже різноплановою, а один фільм може належати одразу до кількох жанрів. Директорка фестивалю документального кіно просто неба Lampa.doc Наталія Красильникова радить почати з авторських фільмів, які показують особисту історію людини, – адже це те, що справді зачіпає.

Cаме яскраво виражена авторська позиція дає можливість зарахувати стрічку до документалістики. Фільм-розслідування про теракт 11 вересня 2001 року знаходиться на межі документального кіно і журналістики. Він з успіхом пройшов в кінопрокаті і зібрав кешбокс як хороший голлівудський ігровий блокбастер.

Також варто звернути увагу на іншу роботу Майкла Мура «Куди б вторгнутися далі», у якій автор досліджує позитивні тенденції в освіті, трудовому законодавстві та політиці країн світу, – і обирає те, що можна б було запозичити американцям.

Не колектор, а спеціаліст по роботі з боржниками: інтерв’ю з комунальником і героєм теплого кіно

Нещодавно в прокат вийшла документальна стрічка Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» про профспілку однойменного комунального підприємства та їхнє хобі – хор. Руслан, який займається роботою з боржниками, з’являється в кадрі всього на кілька хвилин, але запам’ятовується надовго: поступово його тон спілкування з людьми змінюється з суворого на турботливий, а методи впливу – з кнута на пряник. Ми поговорили з чоловіком про його незвичайне заняття та дізналися, чому його не можна назвати колектором, наскільки небезпечним стало його життя, як захиститися від нападу з ножем і чому ця робота попри все може подобатися.

– Ваша професія – колектор?

– Я – не колектор, тому що працюю в державному підприємстві «Івано-Франківськтеплокомуненерго» в сервісному центрі та керую групою по роботі з боржниками. Наше завдання – зменшити заборгованість абонентів, проводити роз’яснювальну роботу, фіксувати тих, хто сплачувати борг відмовляється, та попереджати їх про наслідки. 

Я отримую ставку у розмірі 10 тис. грн, а колектори, наскільки я знаю, мають відсоток, нічим не ризикують й можуть робити будь-що. Моя ж робота передбачає більшу лояльність і вона системна: ми думаємо про те, що буде далі з абонентом, який не може сплатити борг. До того ж, ми допомагаємо отримати субсидію або знижки.

– Як ви потрапили на цю роботу?

– Я працював у кредитному відділі декількох банків Івано-Франківська й також займався проблемами кредиторів і боржниками. Але в 2009 році через кризу в банківській сфері відбулося скорочення штату. Пішов працювати в Теплокомуненерго тому, що це було зручно й будівля знаходилася поряд з моїм домом. Спочатку працював контролером, помаленьку йшов на підвищення й врешті-решт очолив групу по роботі з боржниками. В цілому, я труджуся тут вже 10 років.

– Якими якостями повинен володіти кандидат на цю посаду?

– Безумовно, ця людина має бути комунікабельною, а також знати юридичну справу, розуміти, як виносяться рішення суду та працює державна виконавча служба. 

– Як проходить ваш звичайний день на роботі?

– Ми починаємо о восьмій ранку, аналізуємо проплати та порівнюємо їх із минулим днем. Після третьої години ми відвідуємо боржників за місцем проживання, готуємо документи про заборгованість, приносимо ще й судове рішення, якщо воно є. Якщо людина хоча б частково оплачує, то ми розбиваємо ту заборгованість на частини. Також зранку ми обдзвонюємо людей, які обіцяли прийти та вирішити всі питання з боргами. Якщо вони не виходять на зв’язок та не з’являються, то ми відправляємо запит в юридичний відділ для подачі до суду. 

 – Вас бояться люди, коли ви приходите до них додому?

– Я приходжу разом із дільничним та з працівниками державної виконавчої служби – останні мають право вилучати майно. Тоді люди починають боятися, тому ще є реальна загроза залишитися без чогось цінного. 

– А чого боїтеся ви?

– Як і всі – хвороб. Найбільший страх – що серйозно захворію я або родичі. 

– Як можна уникнути вашого візиту, якщо борг все ж таки з’явився і тривалий час його не погашують?

– Ніяк. Ми не маємо змоги як обленерго відключити світло в одній квартирі й не повертати його, поки проблема не вирішиться. Або як водоканал – заблокувати каналізацію. З батареями складніше – ми можемо відключити тільки весь будинок, а в окремих випадках – поверх.

– Що найскладніше у вашій роботі?

– Працювати з неадекватними людьми. Бувають різні ситуації – це можуть бути колишні ув’язнені, хворі або психічнохворі люди. Вони кидаються в тебе предметами або погрожують ножем. Є люди, які принципово відмовляються оплачувати, а є бідні, які просто не можуть цього зробити. Без сліз теж не обходиться.

На диво часто трапляється, що чоловік дає жінці гроші на комуналку, а вона їх витрачає на якісь особисті потреби. І коли я приїжджаю з працівниками виконавчої служби, дома розгортається справжній скандал. Виходить, що жінка два роки нічого не оплачувала.

– Розкажіть, чи були випадки, коли щось загрожувало вашому майну, здоров’ю або навіть життю?

– В Івано-Франківську є такий неспокійний район – Бам. І от буває приїжджаєш туди ввечері і озираєшся, тому що є реальний шанс отримати по голові. Або тебе можуть запам’ятати і десь зловити – самому небезпечно. Якось ми приїхали машиною в той район і якась малолітня компанія нам її поцарапала. А буває, що можуть заблокувати ліфт, коли ти у ньому їдеш. Це все пакості, але трапляється й реальна загроза.

Був випадок – приїхали ми в Бам, щоб провести роз’яснювальну роботу з боржником, який був винен понад 20 тис. грн. Відкриває двері якийсь неадекватний чоловік, скоріше за все, наркоман, вилітає на нас із ножем, рукоять якого обмотана якимось хутром. І погрожує: «Я тебе зараз пришию!». Вдалося вибити у нього зброю, але велику роль в цьому зіграло те, що людина була неадекватна, метушилася та робила неправильні рухи.