Локальні лідери — проєкт Platfor.ma, в рамках якого ми попросили авторів з усієї країни знайти людей, які об’єднали свою спільноту заради перемоги України. Сьогодні ми завітаємо до Ніжина — містечка у Чернігівській області. Після повномасштабного вторгнення був ризик його окупації, однак 67-тисячний райцентр вистояв. Про те, як це було, розповідає міський голова Олександр Кодола.
24 лютого десь о 4:40 ранку мені зателефонував командир ніжинського спеціального авіазагону ДСНС і повідомив про влучання ракети в командно-диспетчерський пункт. Під завалами люди. Годинник почав рахувати інший час іншого життя.
Не було, та й не могло бути якогось одного сценарію чи алгоритму, як діяти органам місцевого самоврядування в умовах повномасштабної війни. Ніхто не був на 100% готовий до такого розвитку подій. Ні великий обласний центр, ні маленьке селище. Ніхто. Кожний складав свій план дій, як то кажуть, офлайн.
Написав команді, що зустрічаємося у міськраді о 6:00. Коли йшов на роботу, вже бачив перші черги до банкоматів. За кілька годин черги були на заправках, біля супермаркетів, аптек. Очевидним було одне: містом шириться страх і паніка. Чи можна звинувачувати людей у такій поведінці? Ні. Страх то дуже сильне почуття. А страх, виношений невідомістю того, що відбувається і що буде далі — це ідеальний ґрунт для паніки. А її не заборониш словом. Їй можна протистояти виключно діями.
«Значить, будемо оборонятися»
З керівництвом районної військової адміністрації, військкомату, силових та правоохоронних структур обговорили координацію дій. А вже 25 лютого — перша ворожа колона під Ніжином і ранкова звістка, що всі силові структури отримали наказ вийти з міста, бо на Ніжин ідуть великі сили окупантів. Один з військових підрозділів, що розташований у нашому місті, так поспішно виконував наказ, що залишив свою техніку з ключами: заводь і їдь.
Потім був дзвінок командира нашої військової частини, депутата міськради Миколи Кушніра. Він теж підтвердив отримання наказу залишити місто й спитав, що будемо робити. Я відповів, що ми всією командою прийняли рішення — залишаємося. Він відповів: «Значить, будемо оборонятися». Я прекрасно розумію, що означає для військового — не виконати наказ командування. Я вдячний йому й захоплююся його мужністю і мужністю його колег.
Бойове завдання було спільним — вистояти. Ворог не має зайти у Ніжин, а місто має утримати внутрішній фронт: електроенергія, вода, тепло, медична й соціальна допомога. Ніхто не міг сказати чи прорахувати, скільки це все триватиме. Ми просто налаштовувалися діяти з врахуванням ситуації. А остання могла змінюватися навіть впродовж кількох годин, а не те що дня чи днів.
Разом з військовими розробляли плани побудови загороджувальних конструкцій, облаштування блокпостів. Все робили силами комунальних підприємств, різних організацій, бізнесу, пересічних ніжинців. Змогли організувати передачу нашим військовим 17 одиниць автотранспорту. Наші сільгоспвиробники віддавали новенькі, щойно придбані в господарство, авто на передову. Я щиро захоплююся нашими людьми: ми розуміли, що суне навала, але вірили, що стане сил протистояти їй.
25 лютого — перший бій під Ніжином. Потім були постійні атаки й обстріли, пошкоджені та знищені житлові будинки й будівлі, перші важкі втрати. Внаслідок збройної агресії рф пошкоджені 138 квартир, 55 житлових будинків, 9 комунальних закладів, 15 підприємств та установ, серед яких 3 знищені повністю. Де посічені дахи, де вибиті вікна, де пошкоджені комунікації.
4 березня ми створили добровольчий загін ніжинців, учасники якого охороняли майже 40 стратегічних об’єктів громади. А у перші дні, оскільки не було правоохоронців, на нічне патрулювання заступали ніжинські спортсмени. Зорганізувалося до 100 осіб. Серед них був і наш чемпіон з боксу Петро Іванов. І у Ніжині не набули поширення ні мародерство, ні злочинні дії.
Ми організовували й оповіщення населення про небезпеки обстрілів. Перші сирени, які лунали у нашому місті, лунали завдяки роботі розвідників Миколи Кушніра. Ті бачили, що ворог починає ворушитися, прогрівати техніку — повідомляли нам. А ми вже вручну включали сирену для цивільного населення.
Епоха критичних ситуацій
З кожним днем невластивих для місцевої влади завдань ставало дедалі більше. Критична ситуація склалася з пальним — черги стояли по 2 кілометри. Зустрілися з операторами АЗС, визначилися, що відпускатимуть лише підприємствам критичної інфраструктури, військовим, медикам, частково волонтерам.
Початок березня. Критична ситуація з продуктами харчування, бо ніжинці за тиждень «вибрали» у магазинах майже піврічний запас товару. Деякі продукти харчування ставали заледве не дефіцитом. Я зібрав майже 40 представників мереж супермаркетів, магазинів, гуртових баз. З’ясували, що маємо у залишках, що можемо зробити для поповнення. Знаєте, вразив власник однієї з продовольчих баз: закрився й сказав що нічого немає. А там були продукти… Чекав кого? — не знаю.
У співпраці з військовими розробляли відносно безпечні логістичні шляхи доставляння товарів, забезпечували пальне, а супермаркетам шукали ще й машини і навіть водіїв. Cтрашно визнавати, але у певні періоди ми були вимушені вводити обмеження на кількість придбання товару в одні руки. Але ж було й так, що одна людина скуповувалася одразу на кілька родин: рідних, друзів, сусідів. Та правило діяло для всіх. Було багато нарікань на такий порядок. Та інколи, рішення, за які одні «хреститимуть» тебе незлим тихим словом, дадуть змогу вистояти всім.
Вводили контроль за цінами на продукти першої необхідності. Щодня 40 працівників міськради виходили на моніторинг та контроль. З одного боку підприємці, які шукають пальне й з ризиком для життя везуть товар, з іншого боку — містяни з дуже обмеженим купівельним ресурсом. Баланс дуже хиткий: мати прийнятні ціни чи мати продукти й товари взагалі. А бувало, що саме так нам і ставили питання.
Міській владі довелося братися і за відновлення роботи млина на державному підприємстві. У виробника хліба борошна залишалося на 4 дні, а місто під обстрілами. Рішення круте, як для того часу — робити борошно самотужки. Для млина знайшли й фахівців і запчастини. Разом подолали й цей виклик.
Пишаюся згуртованістю й мужністю нашої громади. Взяти хоча б наші комунальні підприємства. Вони й надавали повноцінні послуги в умовах вторгнення, й допомога нашим захисникам від них була досить потужною (облаштовували блокпости, рили траншеї, валили дерева, ремонтували пошкоджені авто). Міська лікарня стала фактично військовим шпиталем, прийнявши за кілька тижнів до тисячі поранених.
Практично у перші ж дні волонтерський рух став другою армією, яка боронила місто. Вже 27 лютого були організовані пункти приймання благодійної допомоги нашим захисникам. Ми виходили на міжнародні організації в пошуку засобів захисту, технічного обладнання для них. При Ніжинській міській раді організували волонтерський центр, ще один потужний «Волонтерський центр допомоги Чернігівщині» члени нашої команди створили у Львові — там знаходили те, що не вдавалося знайти на найближчих, неокупованих територіях — медикаменти, засоби гігієни, дитяче харчування.
Запити йшли тисячами. Вже 4 березня до міста надійшла перша гуманітарна допомога зі львівського центру. Ми відпрацювали логістику постачання так, що маршрути змінювалися щодня, щоб ворог не міг «пристріляти» ці шляхи. Львів, Ужгород, Тернопіль, Івано-Франківськ. Я дякую моїм колегам, дякую численним друзям і колегам за кордоном, Польща, Литва, Латвія, Франція, бо завдяки їм, ми знаходили вкрай необхідне. Допомога йшла всім: захисникам, медикам, родинам з дітьми, людям похилого віку, людям з інвалідністю, сотням біженців, які прибували до Ніжина. Сьогодні в Ніжині працює понад 50 волонтерів як об’єднаних в організації, так і самотужки.
Найважчим був перший тиждень протистояння ніжинців ворогу: сотні одиниць техніки, що сунуть на місто; багато інформації, яку не назвеш обнадійливою; жодних рекомендацій чи підказок що і як робити. Страшно, коли йде обстріл з Градів та Ураганів — вже знали що буває від такої «російської турботи».
А ще страшно за маму, якій під 80 років і, яка сама, в майже окупованому Чернігові, ховається у підвалі найближчої школи. Ніколи не забуду, як вона плакала в телефон, бо боялася за мене. Коли вдалося переправити її до Ніжина, почувався вільніше, спокійніше. Це була якась внутрішня впевненість, що саме у Ніжині надійніше, хоча ніхто не знав чого чекати, як розгортатимуться події. От просто було таке відчуття.
У себе вдома я не ночував з 25 лютого. На початку березня я отримав смс зі сторони агресора з порадою «дуже добре подумати й зробити правильний вибір, адже “нацистському режиму” прийшов кінець». Після цього мої друзі й члени команди наполягали, щоб я постійно змінював місце ночівлі. Отак і «подорожував» майже півтора місяця.
В ті чотири десятки днів нам вдавалося знаходити рішення надзвичайно важких завдань дуже оперативно. І я не зможу це пояснити. Адже ні в кого з нас не було досвіду дій в таких умовах. Та давалася взнаки саме командна робота. В цьому наша перевага і перемога. Однією командою стала вся громада.
Повернення до життя
До 1 квітня навколо Ніжина йшли бої. Вже 8 квітня ми відновили рух пасажирського транспорту, а 21-го провели весняну толоку. У травні розглядали й коригували Стратегію розвитку міста й розпочали ремонт доріг. У червні вітали випускників-медалістів, вручали ордери на квартири молодим лікарям і зустрічали посла Франції. У вересні школа, яка постраждала від обстрілів, відкрила двері першокласникам.
Весь цей час ми облаштовували укриття та сховища: відремонтували понад 10, ще стільки ж збудували фактично з «нуля». Ми купували авто для наших захисників на передову та необхідне військове обладнання. Загалом на допомогу Збройним силам у різних форматах з міського бюджету виділено майже 15 млн грн. А ще ми завершували два амбітних проєкти, що були розпочаті минулого року: реконструкцію пішохідної зони серця історії нашого Ніжина, вулиці Гоголівської, та окраси головної вулиці міста — Алеї Шевченка.
При цьому люди просто боялися повертатися до життя на повну. Як так, адже кілька місяців тому під стінами стояв ворог? Я згоден, війна переформатувала наше життя, але вона не може змусити нас відмовитися від нього. І сьогодні відремонтована дорога, куплена спецтехніка чи обладнання у медичні заклади й школи, висаджені квіти й дерева ще дужче стверджують нашу віру в перемогу. Кожен такий крок — це й робота для людей, їхні заробітні плати й можливість годувати свої родини. А ще це податки у бюджети всіх рівнів, а значить можливість допомагати ЗСУ й жити цілій країні. Все це пов’язане.
Українське місцеве самоврядування на рівні громад є найсильнішим серед усіх європейських держав. Громади роблять все: допомагають боронити країну, виготовляючи окопні свічки й купуючи Старлінки; наповнюють бюджети й тримають внутрішній фронт починаючи від комунальних послуг і продовжуючи соціальним захистом; відбудовують зруйноване агресором і розробляють нові проєкти з міжнародними партнерами. Наше місцеве самоврядування демонструє свою спроможність та ефективність навіть в умовах повномасштабної війни. Це гіркий, але дуже потужний досвід. Ми сидимо без світла, живемо в ритмі обстрілів і будуємо найсвітліше майбутнє.
В умовах сьогоднішньої енергетичної кризи в енергетиків є таке гарне слово — «заживлено». Позичаю у них, щоб відповісти на питання про плани. Ніжинська громада заживлена на сталий розвиток попри всі виклики. Ми будемо допомагати ЗСУ й купуватимемо квартири для лікарів. Ми продовжимо будувати укриття і реконструювати наші парки. Ми будемо формувати сучасний медичний простір на базі об’єднаних центральних міської та районної лікарень і займатимемося реконструкцією меморіального будинку-музею Юрія Лисянського. Ми продовжимо капітальний ремонт тротуарів і розпочнемо реалізацію проєкту по будівництву сонячних панелей на водоканалі.
Ми заживлені енергією боротьби за нашу волю й незалежність. Ми заживлені енергією будувати майбутнє громади й майбутнє України. В цьому весь світ вбачає нашу, українську, унікальність. А ми — нашу роботу. Все просто: нам тут жити.
Я згоден, війна переформатувала наше життя, але вона не може змусити нас відмовитися від нього. І сьогодні, відремонтована дорога, куплена спецтехніка для комунальних підприємств чи обладнання у медичні заклади й школи, висаджені квіти й дерева ще дужче стверджують нашу віру в перемогу. Кожен такий реалізований крок, це й робота для людей, їхні заробітні плати й можливість годувати свої родини. А ще це податки у бюджети всіх рівнів, а значить можливість допомагати ЗСУ й жити цілій країні. Все це тісно взаємопов’язане між собою. І це важливо зрозуміти.
Сьогодні ми потужно працюємо для налагодження і міжнародних міжмуніципальних зв’язків. Нашими побратими стали міста Свідниця, Олькуш, Дембіце (республіка Польща), Прейлі (Латвійська Республіка). Маємо напрацювання з містами Вахтебеке (Королівство Бельгія), Сен-Жермен (Французька Республіка). І це далеко не повний перелік країн і міст, хто стає нам дуже близькими, а не просто партнерами.
І на закиди «чого», мовляв, їздити по «закордонах» у війну, у мене одна відповідь – я не омину жодної нагоди й можливості зміцнити наше місто. І будуть це потужні генератори чи дитяче харчування, медичні ліжка чи продуктові набори, рації для захисників чи канцприладдя для дитячих закладів, автомобіль швидкої допомоги чи будматеріали для відбудови котельні, спецобладнання для комунальних підприємств чи шкільний автобус: я дякуватиму кожній такій допомозі. І якщо треба зустріч віч-на-віч, я не погордую просити допомоги особисто.
І знаєте, нам теж є що дати нашим партнерам. Це наш досвід дій місцевого самоврядування в умовах повномасштабної війни. До речі, досвід нашої роботи над енергетичною безпекою громади та облаштуванням укриттів цікавить інші громади України. А дії під час перших тижнів протистояння ворогу, зацікавили латвійських та американських фахівців для аналізу і перейняття досвіду, бо він у нас практичний, а не теоретичний.