fbpx

Вірусний контент, лідери думок, когнітивний дисонанс: як філософія може пояснити меми нашого часу

АвторPlatfor.ma
7 Квітня 2019

Минулого тижня Platfor.ma влаштувала філософську мем-паті. Під незабутні пісні та сотні екзистенційних мемів ми разом із істориками філософії шукали відповіді на питання, чому ми досі дивимося вірусний контент, слухаємо лідерів думок, послуговуємося стереотипами, страждаємо від когнітивного дисонансу й до чого тут античність. Усі відповіді – в лекціях Антона Дробовича, Ольги Курної та Михайла Кольцова. Ми записали головне.

Антон Дробович, кандидат філософських наук, член правління Молодіжної асоціації релігієзнавців

Про лідерів думок

Лідери суспільної думки – ЛСД. Коли ми говоримо слово «лідер», то правильна асоціація з ним – відповідальність, довіра, авторитет, взаємодія, якийсь профіт. Коли ми говоримо слово «думка», то, зазвичай, у сфері філософії йдеться про якусь точку зору, але вона не обов’язково претендує на те, щоб бути об’єктивною реальністю. Тобто люди, які висловлюють свої думки, часто говорять: «Нє, ну це точно так, стопудняк!» Але за визначенням думка – це гадка, це не є факт або стовідсоткова істина. Тому лідери суспільних думок – це такий авторитет саме в гадках.

Можна виділити два типи лідерства думок. Перший тип можна проілюструвати прикладом Мухаммеда Буазізі – в 2010 році в грудні він продавав овочі в Тунісі. Тоді виник конфлікт із жінкою-поліцейською, яка конфіскувала у нього вагончик овочів і публічно принизила. Це було все, що він мав. Він поскаржився, але чиновники його не слухали. Буазізі переживав стан повної беззахисності, в тому числі юридичної, перед державою. Йому було настільки прикро, що він написав пост у Фейсбуці, прийшов на площу перед мерією, облився пальним і підпалив себе. Його ще живого привезли до лікарні, але він довго не витримав і помер.

Мухаммед Буазізі – це приклад лідера думок. Той самий пост у Фейсбуці, який він написав перед самогубством, був адресований його мамі. Його побачила ледве не вся країна, що спричинило страшенний бунт. Президент країни втратив свою посаду, багато людей було відсторонено й почалася революція, яка охопила десятки країн. Це той випадок, коли людина стає лідером, передчуваючи зміни, відчуваючи настрій всіх. Вона на хвилі, адже всі відчувають несправедливість. Як правило, тут не обов’язково розводити тривалу полеміку, буває достатньо одного посту, в якому ти пишеш: «Мамо, прошу винити в цьому наш час. І хай всі забудуть про мене». І всіх порвало!

Другий тип лідерства пов’язаний із тим, що ти вибираєшся на якийсь рівень, розробляєш спектри тем, створюєш аргументи, пристрасно рухаєшся вгору для того, щоб отримати найкращу трибуну й вже звідти віщати мільйонам. Це лідерство думок у класичному сенсі, його представником був Демосфен.

Він жив у IV сторіччі до н. е. в Афінах і до того, як стати класним оратором, був кривенький, недорікуватий і з дуже слабесеньким голосочком. Ще в нього була проблема – його багатий батько помер і все його майно віддали несумлінним опікунам. Демосфен прийшов до суду, щоб цю проблему вирішити, однак отим тонесеньким голоском: «Поверніть мені майно…» Йому й сказали: «Іди й гуляй». Зрештою Демосфену вдалося побудувати якусь достойну промову, якихось грошей він добився, але цей випадок запам’ятав. Він багато міркував, писав промови на замовлення і сам виступав, ходив до моря й кричав на нього, клав каміння до рота, щоб натренувати дикцію, а також працював над тим, щоб не бути кривим під час промов. І зрештою він добився супер-авторитету, блискуче говорив, і це той приклад лідерства думок, про який далі йтиметься.  

Порівняємо для початку двох лідерів думок: Платон – мав за життя 50-100 тисяч фоловерів максимум, проти Кім Кардашьян, нашої сучасниці – понад 150 мільйонів. Далі – Дональд Трамп, всі його знають, і блискуча Симона де Бовуар – філософиня XX століття, мільйони людей до неї прислухалися. Але й сотні мільйонів прислухаються до Трампа. Бачачи оці кейси, ми розуміємо, що з лідерством думок не все так просто, або є деякі нюанси, в яких слід розібратися.

Перший нюанс пов’язаний із явищем парадоксу авторитетності. Воно полягає у суперечності двох меседжів: 1) думка іншого не має впливати на мою думку та 2) обов’язково потрібно враховувати думки інших людей. Традиційно перший тлумачать як прояв самостійності, зрілості, аналітичних здібностей, «сам до цього дійду та сам розберуся». Деякі філософи притримувались позиції, що мільйон людей не може помилятися. Наприклад, Сократ – він відстоював свою думку, у той час як всі Афіни казали, що він неправий. Це приклад людини в історії філософії, яка настільки вірила у силу своїх переконань, що пішла на смерть. Йому запропонували цикуту або вигнання з Афін, а Сократ був настільки шоуменом, що обрав перший варіант, бо поза Афінами жити не зміг би. «Якщо ти точно знаєш істину і готовий віддати за неї життя, то не слухай більше нікого» – так мислив Сократ.

Ще один цікавий приклад – Френсіс Бекон. Він написав трактат, у якому йшлося про так звані привиди, або ідоли, які заважають пізнанню. Один із них – це привид театру. Ось ви приходите до зали, а на сцені перед вами хтось виступає й більш-менш переконливо, ефектно та гарно доводить якусь річ. Але актори – брехуни, а ви вірите їм лиш через те, що вас це схвилювало. Тому що все суспільство, яке поряд, каже: «О Боже, яка гра! Це точно правда, так не брешуть!» І ось, за словами Бекона, ця переконлива гра – це омана, а акторам не слід вірити, треба покладатися тільки на свій розум. Тож Сократ і Бекон були просто зірками філософії та стверджували одне: не дозволяйте іншим визначати ваші думки.

Інший меседж про те, що не можна нікого не слухати, а чужа думка обов’язково має братися до уваги та впливати на вашу думку. Одні кажуть, що це залежність і слабкість, у той час як інші зазначають, що вміти прислуховуватися до інших – це круто. Хорошим прикладом є Феофан Прокопович – мислитель, який народився, жив і викладав у Києві. Він казав таку фразу: «У мудрого человека свойство есть мнение менять». Він за це виступав і сам не раз у житті змінював свою думку, у якийсь момент став соратником Петра І, переїхав у Санкт-Петербург… Тож він мав міняти думку.

Інший приклад – блискучий римський філософ, стоїк Луцій Анней Сенека, який був наставником і моральним вихователем такого авторитета Римської імперії як Нерон. Свого часу Сенека мав високоморальну репутацію, не піддавався будь-якому пороку, вів правильний спосіб життя. Аж раптом пише такі речі у своїх повчаннях молоді, що виникає питання: «Звідки ти, старий пес, знаєш, про що говориш?» Наприклад, він заповідав: «Невже теплі спритні пальчики молоденьких хлопчиків, які пестять моє тіло, принесуть мені зрештою щось хороше? Ні, у жодному разі! Будь стриманим, нікого не слухайся, відмовляйся від гріха». Він дуже часто забороняв іншим речі, які сам неодноразово пробував. І ось Сенека – це хрестоматійний приклад того, хто вчив так, але сам цього не дотримувався. Однак зрештою, незважаючи на цю непослідовність Сенека вплинув на становлення моральної філософії стоїків і багато його думок взяли до уваги християнські мислителі Середньовіччя.

Далі я хочу розповісти про феномен заміщення фаховості авторитетністю. Це коли людина не спеціаліст у конкретній справі, але великий авторитет. Наприклад, якщо Зеленський почне розповідати про квантову фізику та стверджувати, що кванти ведуть себе саме так, а не інакше, то багато людей повірять. Тобто людина може володіти авторитетом і конвертувати його у вплив, навіть не маючи фаху. І мільйони послухаються. Це дуже небезпечний феномен, і один філософський кейс теж про це говорить.

Був такий прекрасний мислитель, Джордано Бруно, запальний хлопець, який відстоював позицію, що Земля обертається. І ось коли він це стверджував, всі казали: «Фу-у-у-у, що ти таке говориш». Тому що наперекір йому «син маминої подруги» Арістотель сказав, що Земля не обертається. Джордано Бруно б’є себе у груди і кричіть: «Коперник написав…», а йому приводять супер-аргумент Арістотеля, який є бесперечним авторитетом – метафізику написав, оптику написав, політику написав… Так ось цей аргумент звучить так: «От ти стоїш на одному місці й Земля обертається. Ти підстрибуєш, а Земля вже поїхала. Якби вона рухалася, то ти б приземлився на іншому місці. Такого не може бути – дерева не їдуть, будинки не їдуть, отже, все стоїть і Земля не обертається».

Але Джордано Бруно був дуже хитрим – він наймає корабель, сідає туди зі своїми друзями та максимально його розганяє, на всіх вітрилах жене. Ця шаланда до цього стільки не плавала, тож вона ледве трималася, а Джордано Бруно стоїть посередині корабля та підстрибує. Не всі, правда, тоді розуміли, що коїться. Наприклад, команда корабля, матроси, капітан були в шоці й скептично перешіптувалися (мовляв, «якийсь псих стрибає»), але ті, хто був у курсі навіть деякі втрачали свідомість, адже «боже мій, Арістотель брехав». Таким чином Джордано Бруно змінив історію. Дуже добре, що Арістотель такий авторитетний, але він не спеціаліст з руху планети – його бачення трішки застаріло. Тож є така проблема – лідери суспільних думок здатні конвертувати свій авторитет серед, наприклад, фоловерів у вплив, не маючи при цьому фахової підготовки.

Наступний кейс – надто мудрий лідер думок і не дуже розумні фоловери, які роблять надто поверхові тлумачення. Був такий дуже крутий італійський мислитель Нікколо Макіавеллі, який написав книгу «Державець». Більшість людей скаже, що Макіавеллі – це про моральний релятивізм, а у книжці йдеться про те, що мета виправдовує засоби. Треба когось вбити – вбивай, треба брехати – бреши, адже ти маєш високу посаду й розберешся. Але якщо дуже уважно прочитати трактат, то там написано, що державець насправді дуже нещасна грішна людина, змушена бути то лисом, то левом. Він сам побудував державу, пожертвувавши своїм авторитетом, та має зібрати асамблею, щоб віддати їй абсолютну владу та піти з ганьбою. Тоді коли він помре, то потрапить у пекло, але держава буде врятована, бо він один несе відповідальність за все, що він робив. Таким чином моральна концепція Макіавеллі виглядає трішки інакше. Ти нагрішив по повній, тих вбив, того обманув, але й сам несеш за це повну відповідальність, а не держава. 

Є ще такі хлопці – Карл Маркс і його побратим Фрідріх Енґельс, які написали багато різних книжок, у тому числі обґрунтували ідею класової боротьби та зміну формацій у такій товстій хорошій роботі «Капітал». І ось вона дійшла до більшовиків, вони її читають, а там – феодалізм закінчується, починається капіталізм, а йому на зміну приходить комунізм. І вони такі кажуть: «Ну все, давайте діяти!». І почали революцію, купу людей повбивали, створили державу та паралельно листувалися з німцями. А ті кажуть: «Так ви неправильно зрозуміли книжку, там ясно написано – феодалізм, капіталізм, комунізм. А у вас феодальна країна й немає достатньої кількості капіталістичних відносин.Почекайте сто років, розвиньте капіталізм, а потім починайте революцію». Ну, не зрозуміли трошки. Це закликає бути уважними до відразу двох проблем – заміщення фаховості авторитетністю та надто мудрого лідера суспільної думки, чиї настанови неправильно трактують.

Якби ми жили в ідеальному світі, то лідерство думок було б відповідальним і вдумливим. Коли люди, які щось говорять, несуть за це відповідальність.

Як, наприклад, двоє прекрасних людей – Кароль Войтила, більш відомий як папа Іоанн Павло ІІ, і людина, яку ми знаємо як Махатма Ганді. Останній своїми чеснотами, своїм лідерством домігся відповідальності інших людей. Він наставляв не губити, не вбивати, а підкоритися, без насильства та жертв – і зрештою система зависла, Ганді став великою людиною. А Кароль, світла голова, навпаки – своєю вдумливістю отримав супер-лідерство. Він закінчив Ягеллонський університет, писав трактати, а у якийсь момент вирішив стати монахом. Зрештою став єпископом та головою католицької церкви. Під час цієї роботи він писав прекрасні тексти та конвертував свою вдумливість у лідерство. При чому він не писав якісь суто абстрактні речі, а дійсно намагався допомогти людям. На жаль, зараз таких лідерів не дуже багато.

Висновків не буде, але можна закінчити красивою фразою. У нас із вами завжди є вибір, за ким йти – за лідерами правди, чемпіонами смислу та секс-символами справедливого судження з одного боку. Або за володарями мас, вождями натовпу та якимись поводирями галасу.

Ольга Курна, програмна директорка «Культурного Проекту»

Про когнітивний дисонанс

Когнітивний дисонанс – це стан свідомості, коли нова інформація, яку ми отримали, не збігається з нашим досвідом і ми не знаємо, що робити. Це дуже дискомфортне відчуття. Ми не можемо просто взяти і зрозуміти, тому для нашого мозку є три варіанти дій:

1. Заперечення – ми просто відкидаємо цю нову інформацію та продовжуємо жити у світі своїх старих уявлень. Зазвичай, це дуже плачевно закінчується. Джордано Бруно викликає когнітивний дисонанс в папи Климента VIII, кажучи, що Земля обертається навколо Сонця. Папа каже «ні», й це не просто заперечення – це призводить до того, що Джордано Бруно спалюють.

2. Згода – ми хотіли б, щоб так було. Дуже часто британські вчені підкидають нам такі новини, щоб ми погодилися. Наприклад, реальний заголовок: «Вчені доводять, що Санта-Клаус існує». Ми можемо погодитися, адже нам би дуже хотілося, щоб Санта-Клаус існував.

3. Складний шлях – тут треба критично ставитись до інформації. Спочатку ми маємо взяти ту, що у нас була, проаналізувати її, провести фактчекінг. Вже потім можна спробувати поєднати старі й нові знання так, щоб вони не суперечили одне одному.

Ми мислимо стереотипно. Знаючи фразу «трансцендентальна єдність аперцепції» ми дуже часто вважаємо, що це є доказом того, що людина знає філософію. Але, на жаль, так це не працює. Наше стереотипне мислення по-злому жартує над нами, воно нас штовхає мислити дуже просто. Стереотипне мислення – це такий сталий шаблон поведінки думок, ставлення до певного явища. Це схема, за якою ми рухаємось і думаємо в певних ситуаціях. Стереотипи поєднані зовнішньою ймовірністю ситуації: «Щось подібне в мене було, я зробив так само», але ситуації бувають сутнісно різними і це нам не допомагає.

Щоб зрозуміти, як працюють стереотипи, потрібно розглянути процес їхнього формування. Це відбувається стихійно, в процесі виховання або споживання культури, а інколи завдяки індуктивному мисленню, коли одні й ті самі події, явища мають одні й ті самі наслідки декілька разів – тож ми робимо висновок, що якщо А, то Б. Наприклад, Кхалісі може мати дітей тільки в тому випадку, якщо Сонце стане на Заході й сяде на Сході. Вона знає, що такого не буває, тому не використовує контрацепцію. Але будь-яка індукція має похибку.

Стереотипи це не погано та не добре – це необхідна вимога існування нашої мозкової діяльності. До того ж, це енергоефективно, адже вони не витрачають багато нашого ресурсу. Ми просто активуємо схему, яка в нас є, та користуємося нею.

У своїй книзі «Мислення швидке та повільне» Деніел Канеман описує дві системи мислення: 

1. Швидке мислення – автоматичне, воно використовує дуже прості операції (порівняння), активне, базується на стереотипах, звичках і переконаннях. Воно дуже швидко пропонує варіанти реакції на інформацію. Швидке мислення має свої плюси, воно може врятувати людям життя, тому що саме в ньому зберігаються ті інстинктивні та рефлективні шаблони поведінки в критичних ситуаціях. Наприклад, якщо на вас летить фура і ви відскакуєте. Але існує безліч ситуацій, де інстинктивна реакція не є правильною. 

2. Друга система мислення, «повільна», активується тільки тоді, якщо ми свідомо зупиняємо першу, тому що вона сама по собі не спрацювала. Це потребує концентрації уваги та одночасно багато мисленнєвих операцій. У нашому мозку дуже обмежена операційна пам’ять, тому коли у нас одночасно відбувається декілька мисленнєвих операцій, коли ми одночасно аналізуємо інформаію, синтезуємо, порівнюємо – ми дуже багато ресурсів використовуємо. Але саме в другій системі мислення корениться критичне, аналітичне мислення і все те, що ми любимо розвивати на тренінгах.

Кажуть, що філософи користуються другим типом мислення частіше, ніж всі інші, але це не точно. Воно збирає ті шаблони, які ви напрацьовуєте, а потім автоматично й доречно їх використовує. Але для того, щоб перевірити, чи справді ви тільки що думали критично, ви можете спиратися не деякі показники:

1. Ваш рецепт критичного мислення має бути свідомим – ви маєте пам’ятати, з чого почали та як думали. Осмислити – це значить мати змогу передати це іншим.

2. Ви досягаєте високого рівня концентрації. Коли ми дуже сильно концентруємося на якійсь задачі, то не чуємо, що відбувається навкруги, не реагуємо на зовнішні подразники.

3. Ваше нове отримане знання не містить внутрішніх суперечностей, тобто його буде важко розкритикувати, тому що воно структуроване і логічне. Якщо там все ж знаходяться суперечки, то ви просто скористалися першою системою мислення й у вас прикріпилось нове до старого.

Відчуття когнітивного дисонансу пов’язане з дискомфортом. Перша система мислення не може дати нам відповідь, в неї немає схеми, тому не всі нові знання викликають ці відчуття. Викликають тільки ті, які не можна просто так взяти та прикріпити до старих знань. Але перша система пропонує два варіанти: давай відмовимось або погодимось – і все.

 

Михайло Кольцов, викладач кафедри філософії Києво-Могилянської академії та Могилянської школи журналістики

Про вірусний контент

Вірусний контент, технології його споживання та виробництва справляють враження сучасних винаходів: вони з’явилися разом із Інтернетом, соціальними мережами та смартфонами. Видається, що між вірусним контентом та філософією немає ніякого зв’язку, хоча б тому, що філософи не грають в колективні ігри. Але контент завжди має історію.

Напис «вірусний контент і філософія», набраний рожевим шрифтом, виглядає дико, але варто придивитися й ви розумієте, що цей почерк знайомий з дитинства. Це шрифт Кобзар, який базований на почерку Тараса Шевченка. Контент завжди пов’язаний з тим, яким чином він поширюється. Тож для такого, щоб відповісти на питання «Як формується вірусний контент?», ми повинні повернутися трішки назад – десь на 5 млн років, для того, щоб зрозуміти, як формувалися самі технології комунікацій.

Перша технологія, яка, власне, з’явилася – усна комунікація. Це найшвидший спосіб сказати, що ви хочете їсти, коли ви будете полювати й що всі гриби їстівні, але деякі лише один раз. Майже 4,5 млн років цього було достатньо, але після такого довгого періоду люди зрозуміли, що їм чогось не вистачає. И вони винайшли сторітелінг – до нас не дійшли доісторичні анекдоти, але скоріш за все вони були схожі на наступне: «Чому мамонт волохатий, великий і коричневий? Тому що якби він був маленьким, білим і гладеньким, то він би був пігулкою аспірину». Після того, як люди почали розповідати свої бородаті історії, вони швидко зрозуміли, що анекдоти блискавично поширюються, якщо покласти їх на музику. Для нас це найкращий лайфхак.

Десь у IV столітті н. е. александрійський єпископ Арій, якому треба було пояснити своє складне бачення природи християнства, ніяк не знаходив відгуку у своїх співвітчизників. Він вирішив зробити просто – поклав свої ідеї на музику, яка цілком годиться для караоке-бару. І в кожній забігайлівці Олександрії співали про Христа, «наш бог єдиний, він у всіх нас». Здається, 7 жовтня 2016 року той же самий спосіб був повторений японським коміком, який зрозумів, що співати «Pen-Pineapple-Apple-Pen» так само вірусно. 254 млн переглядів на YouTube пісні, яка починається словами «у мене є ручка, у мене є яблуко», показали, що будь-яка ахінея, як і високі ідеї, покладені на музику, завжди стануть вірусними.

Після того, як анекдоти набридли, люди зрозуміли, що можна говорити про секс. Так з’явилася скульптура та наскельні малюнки. Це перша порнографія в історії, яка проіснувала достатньо довго, але майже 25 тисяч років перегляду цих малюнків із еротичним змістом закономірно призвели до того, що людська пам’ять почала погіршуватися. І вони вирішили щось записати, щоб хоча б пам’ятати, кого вони не люблять, а на кого підуть війною. Перші клієнти, які замовляли таблиці, попросили перших дизайнерів погратися зі шрифтами. Так з’явились ієрогліфи. Для того, щоб зберігати це добро, були створені бібліотеки, бо дома це просто не вміщалося, і прокладені дороги, які дозволяли до них добратись.

Після цього перші тревел-блогери десь у 700 році до н.е. вирішили описати всю красу того, як ви можете замовити чартерний рейс, разом з друзями поїхати познайомитися з різними культурами, з різними людьми та вбити їх. Так з’явився епос про Гільгамеша – перший записаний текст, який передавався у глиняних таблицях. Але подорожей та сексу явно не вистачало людям і вони знайшли прекрасну тему для поширення вірусного контенту – політику. Оскільки на той час не було винайдено термін «політичний експерт» або просто «експерт», тих, хто говорив про життя царів і богів, називали просто драматургами.

Через 50 років політичних інтриг стало зрозуміло, що хочеться когось послати. У 540 році з’являється месенджер (посланець). Деякими з них ми користуємося й до сьогодні – досі посилаємо когось саме таким чином. Перший інтернет якраз виник після цього. Римські дороги – дуже повільний спосіб, і за нього треба було платити у кожному місті, але він призвів до оновлень, які ми не можемо пояснити досі. Наприклад, яким чином після інтернету з’являються вейпери (димові сигнали)? Фактично ще до нашої ери виникли всі відомі зараз технології поширення вірусного контенту – крім пошти, але це можна списати на помилку власне хронології.

Якщо ми подивимося на сучасний контент та на те, яким чином технології працюють, то натрапляємо на дуже цікавий парадокс. Найбільш вподобаним твітом в історії був пост Барака Обами, написаний 13 серпня 2017 року, де він банально використав цитату Нельсона Мандели – такий контент ви знайдете у будь-якому пабліку про життя. Чому він став вірусним? Відповідь знала одна людина, але вона померла 2,5 тис років назад – Арістотель.

 

Арістотель дійшов висновку, що будь-який вірусний контент має одну й ту ж саму структуру. Точніше, є три способи, які мають бути поєднані в одному контенті, і це поєднання обов’язково зробить його вірусним. Це – етос, патос і логос. Що таке етос? Те, яким чином ви конструюєте власний авторитет. Чому аудиторія повинна вас слухати? Який ваш статус і яким чином він підкріплюється? Патос – це завжди емоції. Особливість вірусного контенту полягає у тому, що моє повідомлення не просто має бути емоційним, воно має точно відповідати вашому емоційному стану. Третій момент – логос: я маю розуміти, що я не витрачаю час дарма, ваш контент має бути структурованим.

Але чи працює ця стара арістотелівська модель зараз? Найбільша проблема всіх попередніх технологій полягала в тому, що вони виникали в ситуації, коли інформації було недостатньо. Але зараз її повно, тож чи буде ця модель працювати? І так, і ні.

Джеймс Вільямс, оксфордський дослідник і аналітик Google спробував відповісти на одне просте питання: «Як розподіляється ваша увага?» Він взяв за основу середньовічну ідею про світло вашого розуму, поєднав із сучасними дослідженнями та прийшов до дуже цікавого висновку – у ваших ідеях ваша увага розподіляється згідно з трьома евристиками. Перша називається Spotlight — фокус на тому, що відбувається тут і зараз. Він вказує на цей контретний момент, який тільки ви можете бачити. Друга евристика – Starlight. Це ваше уявлення про те, ким ви хочете бути, уявлення про ваші цінності та цілі. Третя – Daylight. Її особливість полягає в тому, що вона дає вам широкий горизонт, на якому ви можете бачити, що з ваших цілей дійсно відповідає вашим бажанням.

Чому арістотелівська модель і працює, і не працює зараз? Кожен вірусний контент все ще містить етос, патос і логос, але тепер замість того, щоб відповідати вашим бажанням, він мусить конструювати їх. Це якраз і помітив Джеймс Вільямс. За допомогою управління вашою увагою ви можете конструювати вірусний контент незалежно від його змісту.

Але якщо вам незручна ані арістотелівська модель, ані модель Вільямса, завжди починайте холівар. Це найкращий спосіб поширення вірусного контенту.

Читайте більше цікавого