Леся Фетісенко вже багато років працює особистою асистенткою Євгена Клопотенка. Минулого року вона одним запитанням назавжди змінила життя своє та свого чоловіка Олександра — «Усиновімо дитину?» Коли ці слова прозвучали, маленький Юрчик ще не знав, що після 5,5 років життя у дитбудинку він нарешті знайде сім’ю. Та й просто дізнається, що це слово означає. Platfor.ma разом з Фундацією DEJURE обговорила з Лесею, з якими нюансами у процесі усиновлення їй довелося стикнутися, як вона себе почуває у ролі мами та що треба робити, щоб дитина стала вам довіряти. 

Ми з чоловіком Олександром вже понад 10 років живемо в Києві — приїхали сюди з маленького міста вчитися та залишилися в столиці. Чоловік навчався в КПІ, він інженер теплоенергетик. Він працює за своєю спеціальністю, а я особиста асистентка Євгена Клопотенка й свою роботу надзвичайно люблю, вже приросла до неї душею. 

З чоловіком своїм я знайома все життя, ми разом ходили спочатку в дитячий садок, потім у школу. У нас є фото з першого класу, де ми тримаємося за руки, він мені там по плече. А на нашій весільній фотці — вже я йому. На цю мить ми 5 років у шлюбі, мені 29 років, а Саша на рік старший. Своїх біологічних дітей у нас немає, це був свідомий вибір, тому що ми хотіли пожити для себе. Проте крім дитини, яку ми усиновили, ми хочемо народити ще самостійно, щоб пізнати й цей цікавий досвід.

Як ухвалили рішення взяти дитину

Ми живемо на Оболоні, тому початок вторгнення побачили яскраво — ракети пролітали над головами, а на вулицях йшли бої з диверсійно-розвідувальними групами. Ми переночували кілька ночей у метро, а далі чоловік настояв на тому, щоб я поїхала у Прагу, бо там жила сім’я його брата. У родичів я побула три тижні, а після треба було шукати інші варіанти, адже всі ми фізично не вміщалися.

Так зустріла неймовірну сім’ю чехів. Їм було так шкода Україну в цілому і мене зокрема, тому мене по суті «удочерили» — прийняли в сім’ю і вкрай тепло до мене ставилися. У них я чотири місяці прожила у вимушеній еміграції. Навіть уявити не могла, що чужі люди можуть вкладати стільки сил, ресурсів, часу і душі в людину, яку вони ніколи до того не бачили. Вони не мали жодних рекомендацій щодо мене, але пустили у свій дім, дали ключ і підтримку. Я і зараз продовжую з ними міцно дружити та навіть вивчила чеську, тому що зрозуміла, що хочу говорити з цими людьми їхньою рідною мовою. 

У червні минулого року я повернулася. Моя чеська сім’я не хотіла мене відпускати та сильно переживала. Тоді я усвідомила, на що люди здатні для чужих людей. Це настільки сильно мене вразило, що я приїхала назад і задумалася. А потім якось побачила чат-бот «Дитина не сама» і зрозуміла, що от воно. Два тижні я обдумувала ідею перед тим, як взагалі чоловіку її запропонувати. І просто якось вночі я йому кажу: «Саша, усиновімо дитину». І затамувала подих. Через дві секунди він відповідає: «Давай». 

З чого почали шлях

В липні минулого року ми почали процес. З початку і до того моменту, як дитина переступила наш поріг, пройшло рівно 9 місяців. Тому враження, ніби я її народила. Ми пройшли всі бюрократичні процедури й всі кола пекла, адже державні органи більше перешкоджають, ніж допомагають. Нам казали: «Ви ще молоді, ви ще своїх понароджуєте». Але ми не здавалися. Я місяцями обдзвонювала анкети дітей-сиріт на сайті Мінсоцполітики — це єдине джерело, де ти можеш отримати якусь інформацію по дітях. Її оновлюють раз на три місяці від сили, тому там надзвичайна кількість неактуальної інформації.

По закону ти можеш всиновлювати дитину з будь-якого регіону, тому що ти громадянин цієї держави. Але для деяких структур це значення немає, вони могли доволі грубо відмовляти, і кидати слухавку, і казати: «У нас і без вас повно усиновлювачів». Коли ти отримуєш такий фідбек місяцями, це морально виснажує. Настільки, що деякі люди, яких я знаю, здалися. Система, яка створена, щоб допомагати дітям, чинить опір, як би абсурдно це не звучало. Але добре, що я людина наполеглива. 

Ми шукали його місяці три, я обдзвонила сотні анкет, але їх там взагалі тисячі. А я ще працюю, а на це треба було виділяти час. І виходить, що ти дзвониш, тебе посилають, тобі треба залишатися позитивним, продовжувати вірити в себе, а тим часом на Оболоні уламки ракет падають. Паралельно я пройшла спеціальні державні курси — дійсно корисні, де навчили, як спілкуватися з дітьми-сиротами, щоб хоча б теоретично підготуватися. Потім тривала бюрократична тяганина з документами. І в усьому цьому надзвичайно легко здатися.

В якийсь момент в мене геть не було сил від хамства і я попросила чоловіка подзвонити в надії, що на чоловічий голос будуть якось приємніше реагувати. Він подзвонив по одній єдиній анкеті і йому одразу сказали приїжджати та дивитися хлопчика. Я не могла в це повірити. А потім подивилася анкету і з’ясувалося, що дитина народилася в той самий день, що і я. Тому мені у вересні буде 30 років, а Юрчику 6. Він, до речі, не знає, що таке день народження як явище. Його ніколи з ним не вітали. Він запитав: «А коли він у мене?». Я відповіла, що 27 вересня. Далі поцікавився, коли день народження у мене. Я кажу: «27 вересня». І він такий: «Так у всіх людей?» Довелося пояснювати, що це не так працює. 

Як пройшло перше знайомство

Юрчик взагалі ніколи не знав мами, вона залишила його немовлям у дитбудинку. Її роками вмовляли забрати його, але вона відмовлялася. В результаті анкету виставили на сайт Мінсоцполітики тільки коли йому було 5,5 років. Тому він все життя був в дитячому будинку — і тут у мене багато питань. У дитини немає шансу знайти сім’ю, якщо її анкету ніхто не бачить. Не факт, звісно, що це відбудеться, але якщо тебе взагалі заховали, то ніхто тебе точно не знайде.

Крім того, черга на усиновлення — загадковий процес, адже вона написана ручкою в блокноті. Саме Юрчика ніхто не хотів брати, тому що малому вигадали діагнози. Ми вирішили на власні очі все побачити й переконалися, що перед нами звичайна дитина. Він не вимовляє деякі букви, але це питання вирішує логопед. Я теж не вимовляла букви, а зараз говорю п’ятьма мовами. 

Коли до нас привели Юрчика, він виглядав не на 5 років, а на 3, такий худий був. Він подивився на мене своїми великими очима і запитав: «Ти моя мама?» У мене мало серце не стало. Я просто кажу: «Так, я твоя мама». І після того ти не думаєш, що тобі треба подивитися ще 10 дітей. По закону ти можеш подивитися на дитину, не взяти та переглянути наступну. Але повернутися до попередньої вже не можна. І не треба. Ми одразу сказали Юрчику, що прийдемо ще завтра. І коли зайшли до дитбудинку на наступний день, вся ця купа дітей побігла на мене, хтось з них кричав: «Це мама Юрчика, не налітайте». А той вибігає, каже гордо: «Це до мене». Він вже всім розповів, що до нього мама з татом приїдуть. 

І так почався наш шлях разом. Коли ми його забрали та повезли додому, він боявся і трусився. Якісь тьотя і дядя кудись тебе везуть. Він наче надзвичайно цього хоче, але все одно по-дитячому боїться. До дитбудинку, як би до нього не ставилися, він звик, а тут тебе хтось тягне в невідомість.

Як змінилося життя

Мамою і татом він нас сам одразу почав називати, ми ні в якому разі його не змушували. Він же нікого не бачив до нас, до нього ніхто не приходив знайомитись. Тож ми — його 100% перші батьки в усіх сенсах. Він зараз, звичайно, поки не розуміє, що це не я його народила, забула під дитбудинком і потім згадала, що у мене є син. Але якщо я йому скажу, що він не був у мене в животику, він не зрозуміє. Але у нас немає ніякої таємниці усиновлення — про це знає весь світ, я пишу про це багато постів у соцмережах, даю інтерв’ю. Ми не збираємося удавати, що я його народила. Щобільше, якщо він виросте і скаже, що хоче подивитися на людину, яка його народила — я знаю її ім’я, адресу, — ми поїдемо і подивимося. Якщо набрехати, що його біологічна мама померла або зникла, він все одно її знайде. А довіра назавжди втратиться.

В нашому житті багато чого змінилося. У нас з’явилися поняття татова і мамина зміна, щоб ми встигали працювати. У нас немає нянь, садочків, бабусі й дідусь живуть далеко. Лише через пару місяців ми почали поступово їх знайомити, тому розраховувати треба було на свої сили. Тільки я, мій чоловік і гіперактивна дитина з 6 ранку до 9 вечора. Так що день працюю я, а чоловік виходить у дитячу зміну, або навпаки. Буває і по половинці. В якісь дні разом, тому що так нереально вижити. А коли Юрчик лягає спати, з 21 до 00 ми живемо своє старе життя та робимо щось у своїх дорослих інтересах.

Ми стали вести графік, де розписано, хто веде Юрчика до стоматолога, хто — на плавання, а хто вкладає спати. Наші ролі розписані — ми так домовилися. І ти не можеш взяти та відступитися від цього, тому що у тебе тепер є план, з яким ти маєш жити. Не буває такого, що ми прокидаємося у суботу і думаємо, чим би таким зайнятися. Тепер ми точно знаємо, що у нас по плану.

Тепер Юрчик — центр, навколо якого все крутиться. Але головне, що крутиться, воно не зупинилося, я не перестала бути асистенткою Євгена, не перестала вчити мови, читати книжки, говорити зі своїми друзями, займатися своїми особистими справами. Життя продовжується, але трошки в інших часових межах.

Чого Юрчику довелося навчитися

Дитина не знає елементарних речей про наш світ. Він у нас вперше виделку побачив і спитав: «Що то таке? Я її боюся». Він боявся й досі боїться різної їжі. І це не про авокадо. Показуєш дитині яйце або огірок, шматок м’яса або сир, а він такий: «Не знаю, що це, я цього боюся та їсти це не буду». Ми його запитали, що ж він їв. Він каже: буряк, капусту і якісь каші. А один раз, каже, якийсь дядя приніс виноград на Новий рік. Все інше тільки на картинках. З нами він вперше спробував м’ясо, яблуко, він не знав жодних фруктів, а помідора і зараз уникає. Огірок хоча б вже прийняв як безпечну їжу.

Дитина боїться 99% звичайних продуктів, про якісь там піци взагалі мова не йде. Він коли її бачить, це для нього приблизно як ракета в небі летить. У нього просто шок-контент, що ми це собі кладемо в рота і не помираємо. Масла боїться, хоч я йому розповідала про корівку і весь процес. Ми якось їхали через поле, він побачив корівку і такий: «Мамо, так де в неї масло?» Проте зараз його довіра зростає, він їсть більше, але цей шлях довгий. Ми щодня працюємо з його раціоном. Я ж ще працюю в гастропроєкті з Євгеном Клопотенком, тому Юрчика з собою не раз брала на зйомки рецептів.

Він не знав, що таке магазин або пошта. Ми його два тижні готували до того, щоб показати, що таке супермаркет. Зараз він вже сам ходить з кошиком і все набирає. Що таке робота, що за щось треба платити, що таке друзі, сім’я, подорожі — дитина пірнула як з розгону в басейн в цю звичну для нас реальність. Йому от буде 6 років, але він не піде в школу, тому що ні крапельки морально до цього не готовий. До того йому треба піти в дитячий логопедичний садок, щоб він навчався вимовляти слова правильно.

Він став нормально говорити, сприймати, з ним можна домовлятися. Він не знав, що таке вибачення як явище. Ми йому пояснили, він це усвідомив, зробив висновки й тепер може сказати: «Вибач, я не хотів це робити й більше не буду».

Він всі наші слова сприймає за чисту монету і повторює цілими абзацами за мною речення. Тому що він оперує тільки тими знаннями, які зчитує. Він складає руки так само, так само закидає ноги та віддзеркалює наші рухи. Він став дуже схожий на нас. Чоловік грає на гітарі, садить Юрчика собі на коліна і той теж починає бриньчати. Я читаю книжку, він теж бере книжку зі стелажа і гортає. Я говорю з друзями англійською, французькою, чеською, а він це чує і каже: «Мама, це якісь незрозумілі слова». Він навіть не знав, що у світі бувають різні країни й мови. Або що таке річка. Каже: «Що то таке, воно зараз поллється на нас?» Що таке чайник, пральна машинка, плита. У ванній він ніколи не купався. Зараз він це робить, а ми йому ще туди іграшки купили, то Юрчик такий щасливий, каже: «Мама, я такий радий, дякую вам».

Звичайно, він також не розумів, що таке «своє» та «чуже». В дитячому будинку є іграшки, але там закон джунглів – хто сильніший, той і взяв. А коли ти приходиш в цей ультравсесвіт дитячих майданчиків, які функціонують по досі невідомим йому правилам, починаєш пояснювати, що ти не можеш брати чужі іграшки.

Я переживала, щоб дитина нас прийняла. Якщо він би казав, що ми для нього чужі дядя і тьотя, не підходьте до мене, то я не знаю, що ми робили б. Ми знали, що дитина може бути зла на світ — і мала б на це право після того, як життя з нею вчинили. І я боялася, що ми не зламаємо цей опір, що не буде діалогу. Але не було опору, тому що він настільки відкритий до світу, максимально щирий і допитливий хлопець, він всім посміхається, всім компліменти робить, обнімається. Пощастило, що його не зламала ця система і що у нього збереглося бажання довіряти, цікавитися, дізнаватися. Хоча перші місяці він запитував «Ви мене назад не здасте?» А також спочатку казав «я у групі». Доводилося пояснювати, що групи вже немає і не буде, а ти — вдома.

Ми з чоловіком до останнього не розповідали про цей намір близьким, тому що боялися, що нас почнуть відмовляти або давати поради, яких ми не потребуємо. І тільки коли ми знайшли Юрчика і підписали всі документи, приїхали до наших батьків і сказали: «Ми вирішили усиновити дитину і вона буде з нами через тиждень». У них був шок, але вся родина та друзі прийняли цю ідею.

Рекомендації усиновлювачам

Потенційні батьки часто мають страх генів. Що вони зараз візьмуть дитину, а вона виросте психопатом або алкоголіком. Мені хочеться запевнити, що гени — тільки одна зі складових людини. Ми створіння соціальні, тож нас багато в чому формує оточення: спочатку найважливішими прикладами для наслідування є батьки, потім коло розширюється. Крім того, якщо брати тему генів, то ніхто реально не знає, наскільки хороші в нього ті гени. До якого покоління ми знаємо родичів після дідуся і бабусі? Якщо батьки не п’ють, не курять, не крадуть тощо, дитина не буде це робити зненацька, тому що в неї нібито є клітина крові, яка відповідає за алкоголізм. 

Мій батько пропрацював десятки років у колонії для неповнолітніх — він виховав багато поколінь і зокрема забороняв використовувати слово «зеки». За його словами, вихованці — це люди, які помилилися. Але потім вони можуть перестати помилятися, вийти з колонії та почати нове життя. Якщо їм будуть показувати правильний приклад. А ми говоримо про маленьку дитину, яка нічого не зробила, кліпає тими маленькими оченятами та чекає, поки ти з неї щось зліпиш.

От Юрчик у нас сильно розгойдувався, наприклад, сидячи перед телевізором — всі діти сироти можуть робити так або смоктати пальці, вони так себе заспокоюють. І це не через те, що «він псих, все через його мати психічку, треба віддавати його назад». Це захисні механізми, тому що коли тебе до грудей мама не прикладала або ти падав, а тобі роками не подавали руку, — ти маєш знаходити способи справлятися сам. Тому те, що дитина качається — не означає, що вона хвора. Але молодих батьків може це відлякувати. Тому моя порада — не вірте тим видуманим діагнозам. Приїдьте та подивіться на дитину, перевірте самостійно. 

Діти тільки й чекають, щоб повірити дорослим. Тому треба вступати з ними в діалог, і дитина буде наслідувати вашу поведінку, говорити вашими словами. Я знаю, що умовно в 16 років Юрчик скопіює всі наші життєві патерни й ніхто в житті не здогадається, що я його не народжувала.

Через всі ці стереотипи я і вважаю, що треба про свій досвід розповідати. У нас позиція гласності. Наприклад, деякі наші знайомі казали: «Якщо ви змогли, і ми зможемо», і йшли всиновлювати. Мені пишуть якісь чужі люди з запитаннями і я бачу, що їм це потрібно. Це надихає розповідати більше. Так мене запросили стати амбасадоркою фонду RUSH Foundation, я погодилася. Буду підбадьорювати інших потенційних мам і виступати як спікерка на різних заходах.

Ми з чоловіком не мали, у кого спитати поради щодо усиновлення, тому розбиралися у темряві навпомацки. Мені ж хочеться бути тією людиною, яка виводитиме людей на світло, щоб вони не боялися.