Про архаїчні ромофобські стереотипи

Роми є чи не найбільш стереотипізованою спільнотою в Україні. Стереотипізація закріплюється у клішованих образах ще в українському фольклорі, сталих фразеологізмах, в обрядах. У переважній більшості художніх творів образ рома був символом непостійності, свободи, кочівництва, бунту, ошуканства. Іван Франко у статті «До історії українського вертепа XVIII ст.» описував цигана: «ласий на їду і легкий заробіток, самохвалько, злодійкуватий, брехливий і ворожбит».

До того ж, стереотипізація формується на побутовому рівні в родинах дуже рано, зазвичай у дітей від трьох років, фразами на кшталт: «Будеш себе погано вести, тебе циган в табір забере», «Якщо будеш тікати від мами, тебе вкрадуть цигани», «Не спатимете, цигани почують і заберуть вас».

Окрім міфу, що роми викрадають дітей, найпоширеніші стереотипи пов’язані зі словом «циган», що вже звучить як уособлення в собі цілої добірки ганебних суспільних явищ – від жебрацтва, шахрайства, продажу наркотиків з одного боку, і нестримної жаги до свободи – з іншого.

На іншому полюсі від криміналізованого – романтизований і містифікований образ ромів: неодмінно із притаманними запальною вдачею і свободолюбством, наївністю та екзотичністю.

Один із таких міфів свідчить про те, що у ромів є своя магія, яка передається століттями з покоління в покоління. Міф пов’язаний з картами таро, кришталевими кулями, таємничими магічними ритуалами… Крім того, є багато фільмів та художніх творів, в яких йдеться про прокляття циган.

Проте більшість забобонів спричинені незнанням ромів, які століттями жили ніби поряд, але ніби у паралельному світі. На Ромському радіо, що почало своє мовлення в Україні в 2015 році, ми напрацювали серію популярних матеріалів у рубрику «Спростовуємо стереотипи про ромів».

Про ЗМІ і дискримінацію

Стереотипи і страхи нерідко підживлюють і ЗМІ, де поширюється інформація про викрадення дітей циганами. Постійно згадуючи етнічне походження ромських порушників, журналісти закріплюють стереотипи та упередження про цю групу. Також медіа схильні узагальнювати поодинокі випадки на все ромське населення. А громадяни з упередженнями щодо ромів відчувають підтримку, коли ЗМІ підтверджують їх стереотипи. Таким чином ігноруються загальновідомі журналістські етичні стандарти, згідно з якими злочинність та бідність не мають етнічного забарвлення, але можуть мати деякі системні причини. Отже потрібно шукати передусім факти та логічні пояснення.

Відверте незнання часто унеможливлює міжкультурний діалог – навіть з представниками державних структур. Так чиновники або вчителі виявляють елементарну необізнаність про життя і культуру ромів, або послуговуються власними упередженнями чи негативним досвідом спілкування. Один із найбільш резонасних випадків порушення прав та дискримінації ромів стався в Україні в селі Лощинівка Одеської області наприкінці серпня 2016 року (вбивство 9-річної дівчинки, здійснене нібито ромом, наразі ще тривають слідчі дії). Традиційні та електронні ЗМІ, і окремі журналісти під час висвітлення цього випадку вдавалися до мови ненависті щодо ромів.

На роботу з подолання упереджень щодо ромів спрямований розпочатий нещодавно Українським центром вивчення історії Голокосту дворічний проект з поширення освітніх матеріалів з протидії антисемітизму та ромофобії, у межах якого минулого місяця я мала змогу співпрацювати як запрошений лектор.

Прикро, що в українському медіапросторі сьогодні майже немає належної якості контенту, що ніс би соціальний й естетичний зміст щодо ромської національної меншини. Виключенням із правила можемо назвати системну роботу двох українських спеціалізованих правозахисних порталів – «Правовий простір» й «Розвиток». Коли існує певна діаспора, і вона не має держави ніде в світі, то це значно зменшує можливості вирішення її проблем.

Про зацікавлення ромською тематикою

Дослідження ромської історії і культури стало однією із ключових тем мого наукового життя ще зі студентських років. Усередині 1990-х років Україна переживала значні соціокультурні зміни у культурі і науці, а також бурхливе національно-культурне відродження національних меншин в Україні. Історія й інші соціогуманітарні дисципліни, звільнюючись з лещат радянської ідеології, почали активно відкривати «білі плями» історії. Це супроводжувалось публікаторським бумом раніше забороненої дореволюційної та діаспорної наукової літератури, оприлюдненням пухких томів історичних джерел, з яких в наших архівах зняли гриф «секретно».

Тож, ця тема виявилась напряму пов’язаною з моїми тогочасними пошуками самоідентифікації, цікавістю до проблем етнічних культур, багатовимірних ідентичностей, фактично, репресованої пам’яті про багатокультурну історію українських теренів, складовою якої вже понад шість століть є роми.

Усі питають, чи не маю я ромського коріння, чому обрала цю тему, чи мала особисті знайомства з ромами на той час. Коли відповідаю, що ні, не знаю про ромів у своєму родоводі і до моменту захисту дисертації майже не спілкувалась з ними, що це був, власне, науковий пошук теми, – це багатьох дивує. Під час написання першої курсової з етнічної географії на тему «Переселенські рухи в Україну (сер. XVIII – сер. XIX ст.)», наша викладачка Наталя Руденко передала мені пучки папірців, що видавались на той момент неземною цінністю. Це були смужки зі складеною за абеткою бібліографією до книги знаного в світі етнолога Всеволода Наулка «Хто і відколи живе в Україні», яку він саме готував до друку. Відтоді, як за вказівником, слідуючи текстами тієї бібліографії, мені відкрився інший світ української історії, де століттями перетиналися різні культури і традиції, історичні долі багатьох народів.

Озираючись на свої юнацькі зацікавлення, зараз розумію, що навряд чи зважилась би ще раз на такий тернистий шлях навпомацки.

Наразі це сприймається як втеча від тогочасного складного повсякдення в бібліотечні і архівні зібрання рідкісної і ще недавно позначеної грифом «для службового користування» літератури та документів. Хоча, аби мати змогу займатись академічною наукою, під час навчання у заочній аспірантурі та роботи в Інституті української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАН України, за яку місцями тоді не платили, або платні вистачало лише на проїзд за місто, де мешкала, доводилось працювати і екскурсоводом, і відеографом на весіллях. Тоді поїздки по Україні були складним процесом, а про поїздки за кордон, наукові відрядження та участь у міжнародних проектах не доводилось навіть мріяти.

Вже після захисту кандидатської дисертації я почала спілкуватись з представниками ромської інтелігенції та громадськими лідерами.

Про новітній період

За останні роки, навіть у порівнянні з «доінтернетним» періодом, коли довелося писати дисертаційне дослідження – «Циганський етнос в Україні: історіографія та джерела», відбулося лавиноподібне збільшення доступу до напрацювань зарубіжних колег, розширення дослідницького інструментарію і проблемних полів, зазнали змін термінологія і формати роботи.

По-новому наразі сприймається і публічність науковця-гуманітарія, який все частіше залучається до міжкультурного діалогу. Фактично я перейшла від кабінетного вченого до більшої публічності і тісної взаємодії з ромською громадою, зокрема це сталося після переосмислення подій Майдану. Це не лише робота в команді ромського радіо «Chiriklo», а й втілення проекту видання тримовної книги ромської поетеси Рані Романі «Мирэ дрога мануша, кэ тумэ мирэ лава/ Народе мій, до тебе я звертаюсь».

Окремо слід сказати про вивчення малодослідженої теми нацистського геноциду ромів на території Третього рейху та країн-сателітів у роки Другої світової війни і ромські ініціативи. З 2008 року цією тематикою ґрунтовно займається Український центр вивчення історії. Якщо восени 2015 року під час мого виступу на Музейній платформі історика багато співробітників чи не вперше дізнавались про геноцид ромів, то вже на початку 2016 року Національний музей історії України у Другій світовій війні ввів до основної експозиції, присвяченої окупаційному періоду, ромські артефакти та підготував окрему тематичну екскурсію.

Про різнопланові дослідження

У пострадянських країнах ромські студії були маргінальним напрямом, поза фокусом як академічної спільноти, так і громадянського суспільства загалом й ромської громади зокрема. Вивчення відбувалось хіба як тематичний напрямок у різних дисциплінах. Зокрема в останні 20 років досліджували статус ромської меншини у макросуспільстві в різні епохи, фокусувались на звичаєвості, віруваннях, традиційних заняттях та промислах, музичному виконавстві, характеризували «ідеальні» ромської групи тощо. Зараз вчені не мають змоги створити узагальнювальні праці про ромів України, бо вкрай слабко розроблені регіональні дослідження, фактично немає якісних етнографічних робіт.

Порівняно небагато вийшло спеціалізованих досліджень, зокрема науковці вивчали історичний та етнокультурний розвиток циган в Україні XVI–XХ ст, період нацистського геноциду ромів, переслідування та вбивства ромів на теренах України у часи Другої світової війни, особливості кочового побуту циган. Досліджували і правовий статус: інститут «циганських королів» у Речі Посполитій та полкових «циганських отаманів» у Гетьманщині тощо.

Все більше вчені намагаються «спростувати» трактування «іншості» ромської культури, яке штучно знижує її статус серед інших наукових тем. Наразі спостерігаємо й тенденцію долати монополію неромів на дискурс про ромів через низку проектів і конференцій.

Передусім варто зазначити масштабні ініціативи 2014-2015 років зі створення Європейського ромського інституту культури та мистецтв, Цифрової дослідницької платформи РомАрхів (Німеччина), Ромського інституту ім. Папуші (Польща).

Вселяє оптимізм і поступове входження на партнерських засадах у міжнародні ініціативи, зокрема – Європейської академічної дослідницької мережі ромських студій (Network of Academic Institutions in Romani Studies). Розвиток академічних ромських студій на найближчі кілька років внесений до пріоритетів Ромської програмної ініціативи Міжнародного фонду «Відродження».

Вивчають культури окремих ромських субетнічних груп, які здавна мешкають в Україні, – русска рома, українських ромів-сервів і влахів, кримських ромів, келдерарів та ловарів та інших. На особливу увагу заслуговують також дослідження родинних історій, фіксація та вивчення спогадів літніх ромів.

Про ромів-дослідників

Мало ромів обізнані із власною історією. Українці, в принципі, також малообізнані з власною історією, хоча в нас є і фільми, і книжки, і наука. А у ромів і цього немає. Їхня внутрішня міфологія, що заміщає знання про історію, є дуже розвиненою. Вони передають цю систему координат архаїчним чином – це, швидше, квазіісторія – так, як у нас тривалий час є легенди про аріїв, трипільців, так роми пов’язують себе з фараонами.

Тим часом в Україні дуже мало ромів, які готові були б займатись ромськими студіями фахово. Це зумовлено багатьма причинами і є проблемою не лише українського рівня. Дуже складний і болісний процес емансипації ромської спільноти спричинений, серед іншого й наслідками століть асимілятивної політики та соціальної нерівності. В ХХ – на поч. ХХІ ст. значно більше талановитих ромів змогли реалізувати свої таланти в мистецькій і спортивній царинах. Та ще більше, досягнувши кар’єрних успіхів, воліють приховувати свою ромську етнічну приналежність.

До того ж академічна наука в Україні загалом наразі переживає серйозну економічну скруту з супутнім явищем – низьким престижем наукової праці.

Молоді вчені, які прийшли в науку в останні десять років і не мають спогадів про безгрошів’я 90-х, не готові працювати в умовах хронічного недофінансування академічної галузі. Разом із цим, з обережним оптимізмом можна говорити про бажання освічених ромів із різних регіонів України, передусім молодої генерації, долучатись до громадських ініціатив зі збереження і популяризації ромської культурної спадщини вже не лише у форматах фестивальної культури, а й в польових пошукових заходах. Так цього року започатковано проект «Залучення молоді до проекту з фіксації та збереження культурного спадку ромів» під керівництвом лінгвіста Михайла Ослона.

Серед українських дослідників ромського походження варто згадати Олексія Данилкіна, збирача унікальної ромської колекції (єдиної в Україні!) в Білоцерківському краєзнавчому музеї, яка, на жаль, впродовж останніх десяти років не експонується. До речі, Данилкін – автор книги «Культура циган України: минуле і сучасність». Громадсько-політичні і міграційні процеси серед ромів Закарпаття вивчає Мирослав Горват. Дослідженням гендерної тематики й навчальними методиками викладання ромської мови займається в останні роки Земфіра Кондур (в українських школах наразі ромська мова не викладаєтся).

Про ромський фольклор і мову романі

Ромська мова впродовж повоєнних десятиліть перебувала під негласною забороною. Останню кодифікували на основі кириличної графіки у Радянському Союзі в 1920-ті роки в рамках політики коренізації. Простими словами, щоб схилити представників усіх національностей на свій бік, радянська влада зробила спробу звернутися до них їхньою ж мовою. Та вже у 1938 році цю політику визнали «неперспективною» і переорієнтувались на тотальну русифікацію національних меншин, які з часом мали бути поглинуті поняттям «радянський народ».

Ромська мова належить до молодописемних, тобто таких, чия кодифікація (створення алфавіту і правил граматики) відбулась порівняно пізно – менш ніж століття тому. Але навіть після розробки різних варіантів писемності мови романі, передусім на основі кирилиці і латиниці, книги цією мовою опублікувати було вкрай складно. Ситуація почала докорінно змінюватись лише наприкінці ХХ й початку ХХІ століття. Сучасна ромська література написана авторами, які живуть у багатьох країнах, пишуть різними мовами і десятками ромських діалектів, використовуючи різні системи письма.

Про ромських письменників

Багато століть ромська література мала лише усне побутування – тобто існувала у фольклорних формах, серед яких найпоширенішими були пісні, балади, легенди, байки, побутові оповідання, казки, прислів’я та приказки. Ромський фольклор – завдяки етнокультурному розмаїттю ромських груп, є досить різноманітним і належить до світової усної народної творчості, але про авторів текстів ми не знаємо. Хоча вже відомо, що і в XVII-XIX сторіччі у Європі, зокрема в Угорщині, були освічені роми, які не лише записували ромський фольклор, а й складали власні літературні твори.

Тож, коли ми говоримо про ромську літературу, то маємо на увазі написану передусім ромськими авторами поширеними європейськими мовами. Лише меншість із ромських авторів пише ромською мовою. І це не дивно, бо ті, хто, за відсутності однієї стандартної, тобто літературної мови, використовують ромські діалекти, на жаль, мають значно меншу читацьку аудиторію, адже ці тексти нелегко зрозуміти читачам, які говорять на інших діалектах романі. Крім того, твори на одному і тому ж діалекті можуть бути написані по-різному, особливо латиницею або кирилицею, або відрізнятися у правописі. Зараз жваво обговорюється питання, чи можна зараховувати до ромської літератури твори, написані ромською мовою неромськими авторами.

В останні два десятиліття значно зросла кількість ромських авторів і опублікованих ними творів. Ця нова хвиля літературної діяльності нещодавно знайшла потужної Європейський підтримки. Інститут мільярдера-філантропа Джорджа Сороса «Відкрите суспільство» заснував цілу низку ромських літературних премій у категоріях художньої літератури, науково-популярних творів, поезії і перекладів на мову романі. Одночасно три європейські видавництва оголосили про старт «європейської ромської бібліотеки».

Хоча в Україні нині опубліковано кілька десятків оригінальних книжок ромською мовою, на жаль, більшість українців зовсім не обізнані з цією літературою. Впродовж трьох минулих місяців на ромському радіо у рубриках «Ромська поезія» та «Відомі роми» якраз і відбувалось знайомство з відомими ромськими письменниками: це Матео Максимофф із Франції, Папуша (Броніслава Вайс) із Польщі, Катаріна Тайкон із Швеції, Ніко Сатхевичо і Джура Махотін із Росії. І, звісно, з українськими ромськими авторами – Міхою Козимиренком, Миколою Їльїним і Рані Романі (Раїсою Набаранчук).

Про кочівників

Хоча нині три чверті ромів є мешканцями міст і майже усі живуть кількома поколіннями в стаціонарних оселях, багато хто впевнений, що роми ведуть кочовий спосіб життя. З історії ми знаємо про різні імперські проекти переведення на осілий спосіб життя ромів в Австро-Угорській та Російській імперіях, про засування у ХІХ ст. в Бессарабії ромських сіл Каїри та Фараонівка і навіть існування в Україні циганських колгоспів в 20-40-ві роки ХХ ст.

Указ про офіційну заборону кочівлі ромам в СРСР був виданий в 1956 році, хоча на той момент вона фактично згасала. Уже півстоліття, тобто три-чотири покоління ромів мешкають осіло, три чверті з них є міськими жителями. Зараз ні про яку кочівлю ромів в Україні не може бути мови. Мобільні групи ромів із Закарпаття у великих містах (незначний відсоток ромського населення) це явище іншого порядку – сезонної трудової міграції найбідніших. В більшості цих людей є, хоч і не завжди легалізовані, власні домівки у Закарпатській області, куди вони повертаються на зиму.

Про ранні шлюби

За традиційною ромською системою виховання дівчині до певного віку не дозволяється самій виявляти активність, кудись ходити. І навіть зараз у багатьох родинах прийнято, що батьки обирають дівчині чоловіка, а хлопцеві – дружину. Тобто вони вирішують, з ким їхні діти братимуть шлюб і домовляються за нього. Зараз, проте, трохи частіше дослуховуються до думки своїх дітей, але не завжди. Намагаються якнайраніше одружити своїх дітей, аби вони нічого не утнули, адже однією із форм є шлюб через утікання, через викрадення. Саме тому батьки не випускають дівчаток 12-13 років на вулицю, вони ходять у супроводі дорослих. Але якщо родина мешкає не компактно з ромською громадою, а в місті, то правила так не діють.

У ромів багатодітність в останні роки вже не є таким поширеним явищем, хоча коли були державні виплати і це покращувало економічний стан родин, то кількість дітей на нетривалий час зросла. Проте це стосувалося Закарпаття – регіону, де народжуваність вища загалом. І в цілому чим вищий економічний і освітній статус родини, то менше вони наважуються народжувати дітей, тоді як у бідніших родинах мало обізнані з контрацепцією. У багатодітних незаможних родинах бабусею-дідусем стають уже у 40 років.

Про освіту й самооцінку

Роми дуже різні, належать до різних релігійних конфесій, на побутовому рівні є білінгвами, рідше знають одну, а частіше – три і більше мов, тому й різниться ступінь їхньої включеності у суспільство й соціальної адаптації.Є родини, у яких вільно володіють українською і російською мовами, відповідно їхні діти легше адаптуються у школах, на відміну від тих, хто розмовляє лише молдавською чи угорською, особливо якщо ці діти не мали дошкільної підготовки. Зараз на Закарпатті це питання почали вирішувати окремі громадські ініціативи – створюються центри з підготовки ромських дітей до школи. Цікаво, що при них почали створюватися і центри усвідомленого батьківства з лекціями. Є ініціативи й для молодих матерів, які рано одружуються і не закінчують середньої школи, і часто вони виявляють бажання продовжити навчання у той час, як їхні малюки займаються з викладачами.

У нас не ведеться статистика ромів, які потім вирішують продовжити навчання у вищій школі. Але цей відсоток невеликий, у змішаних родинах більше дітей із вищою освітою. Але з точністю можу сказати, що хлопців у вишах більше, ніж дівчат.

Зараз в Україні діє програма з підтримки ромських студентів завдяки Ромському освітньому фондові у Будапешті, який надає стипендії ромській молоді у всій Європі на навчання у вищій школі і пізніше в аспірантурі. З початком функціонування фонду першими учасниками стали старші люди, які у зрілому віці зрозуміли необхідність освіти. Друга хвиля – це молодь, яка переважно після закінчення навчання дуже віддалялясь від своїх громад і не могла туди повернутися, щось змінити у них, здійснити важливі перетворення. Більшість починала жити за нормами макросуспільства – одружувались і залишали свої громади, що не є поширеним явищем в ромській культурі, де старше покоління завжди мало більше авторитету. Відтак фонд переглянув умови підтримки, і за однією із них молоді роми повинні мати активну громадську позицію. Для них ввели навчальні дисципліни, спрямовані на посилення їхньої самооцінки і зацікавлення ромською культурою. Наприклад, вже кілька років успішно діють літні школи, під час яких молоді роми обмінюються культурними практиками, знайомляться з регіональними особливостями ромської кухні, обрядовості, мови.

У нас у Чернігові відбулось дві школи прав людини для ромів. Випускники цих неформальних освітніх ініціатив й інших молодіжних тренінгів втілюють цікаві проекти. Нещодавно Олександр Григориченко зі Львова презентував навчальний мультфільм із ромської мови (діалект українських ромів-сервів). На Херсонщині, наприклад, молоді роми провели серію семінарів для ромських батьків і медичного персоналу – і перед тими і тими розвіювали психологічні страхи. Однією з популярних спеціальностей є юстиція, і тому в останній час серед ромів з’явились освічені адвокати, юристи, правозахисники. Останнім часом збільшилась кількість і медиків, але досі немає ромських журналістів. Тривалий час це була професія, до якої дуже погано ставилися у ромському середовищі, як і до міліції.

Цього року я як експерт співпрацювала з ромським товариством «Романо черхень» і Ужгородським національним університетом, на базі якого впроваджується сертифікатна програма для бакалаврів «Ромські студії». Такий курс був запроваджений і в Чернігові для студентів-істориків, майбутніх вчителів.