Вчена Наталія Зіневич: «Роми століттями жили поряд з нами, але ніби у паралельному світі»

АвторОксана Хмельовська
2 Серпня 2018
наука рівні права

Її часто питають, чи є в неї ромське коріння і чи мала особисті знайомства з ромами на той час, коли обирала тему для дослідження. Відповідь «ні» розчаровує хіба на хвилину, бо розумієш, наскільки ця людина зжилася із темою своєї наукової роботи. Наталя Зіневич – не тільки старша наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, яка багато років присвятила вивченню історії ромської національної меншини в Україні, а й громадська діячка, засновниця багатьох проектів із включення ромів до суспільства в Україні і за кордоном, «ромських студій» в університетах і програмна директорка першого в Україні ромського радіо. В межах спецпроекту «Науковий підхід» вона розповідає про історію народу, який уже шість століть проживає поруч із українцями, стереотипи про «циган-крадіїв» і «циган-чарівників», ранні шлюби і десятки діалектів.

 

Про архаїчні ромофобські стереотипи

Роми є чи не найбільш стереотипізованою спільнотою в Україні. Стереотипізація закріплюється у клішованих образах ще в українському фольклорі, сталих фразеологізмах, в обрядах. У переважній більшості художніх творів образ рома був символом непостійності, свободи, кочівництва, бунту, ошуканства. Іван Франко у статті «До історії українського вертепа XVIII ст.» описував цигана: «ласий на їду і легкий заробіток, самохвалько, злодійкуватий, брехливий і ворожбит».

До того ж, стереотипізація формується на побутовому рівні в родинах дуже рано, зазвичай у дітей від трьох років, фразами на кшталт: «Будеш себе погано вести, тебе циган в табір забере», «Якщо будеш тікати від мами, тебе вкрадуть цигани», «Не спатимете, цигани почують і заберуть вас».

Окрім міфу, що роми викрадають дітей, найпоширеніші стереотипи пов’язані зі словом «циган», що вже звучить як уособлення в собі цілої добірки ганебних суспільних явищ – від жебрацтва, шахрайства, продажу наркотиків з одного боку, і нестримної жаги до свободи – з іншого.

На іншому полюсі від криміналізованого – романтизований і містифікований образ ромів: неодмінно із притаманними запальною вдачею і свободолюбством, наївністю та екзотичністю.

Один із таких міфів свідчить про те, що у ромів є своя магія, яка передається століттями з покоління в покоління. Міф пов’язаний з картами таро, кришталевими кулями, таємничими магічними ритуалами… Крім того, є багато фільмів та художніх творів, в яких йдеться про прокляття циган.

Проте більшість забобонів спричинені незнанням ромів, які століттями жили ніби поряд, але ніби у паралельному світі. На Ромському радіо, що почало своє мовлення в Україні в 2015 році, ми напрацювали серію популярних матеріалів у рубрику «Спростовуємо стереотипи про ромів».

 

Про ЗМІ і дискримінацію

Стереотипи і страхи нерідко підживлюють і ЗМІ, де поширюється інформація про викрадення дітей циганами. Постійно згадуючи етнічне походження ромських порушників, журналісти закріплюють стереотипи та упередження про цю групу. Також медіа схильні узагальнювати поодинокі випадки на все ромське населення. А громадяни з упередженнями щодо ромів відчувають підтримку, коли ЗМІ підтверджують їх стереотипи. Таким чином ігноруються загальновідомі журналістські етичні стандарти, згідно з якими злочинність та бідність не мають етнічного забарвлення, але можуть мати деякі системні причини. Отже потрібно шукати передусім факти та логічні пояснення.

Відверте незнання часто унеможливлює міжкультурний діалог – навіть з представниками державних структур. Так чиновники або вчителі виявляють елементарну необізнаність про життя і культуру ромів, або послуговуються власними упередженнями чи негативним досвідом спілкування. Один із найбільш резонасних випадків порушення прав та дискримінації ромів стався в Україні в селі Лощинівка Одеської області наприкінці серпня 2016 року (вбивство 9-річної дівчинки, здійснене нібито ромом, наразі ще тривають слідчі дії). Традиційні та електронні ЗМІ, і окремі журналісти під час висвітлення цього випадку вдавалися до мови ненависті щодо ромів.

На роботу з подолання упереджень щодо ромів спрямований розпочатий нещодавно Українським центром вивчення історії Голокосту дворічний проект з поширення освітніх матеріалів з протидії антисемітизму та ромофобії, у межах якого минулого місяця я мала змогу співпрацювати як запрошений лектор.

Прикро, що в українському медіапросторі сьогодні майже немає належної якості контенту, що ніс би соціальний й естетичний зміст щодо ромської національної меншини. Виключенням із правила можемо назвати системну роботу двох українських спеціалізованих правозахисних порталів – «Правовий простір» й «Розвиток». Коли існує певна діаспора, і вона не має держави ніде в світі, то це значно зменшує можливості вирішення її проблем.

Про зацікавлення ромською тематикою

Дослідження ромської історії і культури стало однією із ключових тем мого наукового життя ще зі студентських років. Усередині 1990-х років Україна переживала значні соціокультурні зміни у культурі і науці, а також бурхливе національно-культурне відродження національних меншин в Україні. Історія й інші соціогуманітарні дисципліни, звільнюючись з лещат радянської ідеології, почали активно відкривати «білі плями» історії. Це супроводжувалось публікаторським бумом раніше забороненої дореволюційної та діаспорної наукової літератури, оприлюдненням пухких томів історичних джерел, з яких в наших архівах зняли гриф «секретно».

Тож, ця тема виявилась напряму пов’язаною з моїми тогочасними пошуками самоідентифікації, цікавістю до проблем етнічних культур, багатовимірних ідентичностей, фактично, репресованої пам’яті про багатокультурну історію українських теренів, складовою якої вже понад шість століть є роми.

Усі питають, чи не маю я ромського коріння, чому обрала цю тему, чи мала особисті знайомства з ромами на той час. Коли відповідаю, що ні, не знаю про ромів у своєму родоводі і до моменту захисту дисертації майже не спілкувалась з ними, що це був, власне, науковий пошук теми, – це багатьох дивує. Під час написання першої курсової з етнічної географії на тему «Переселенські рухи в Україну (сер. XVIII – сер. XIX ст.)», наша викладачка Наталя Руденко передала мені пучки папірців, що видавались на той момент неземною цінністю. Це були смужки зі складеною за абеткою бібліографією до книги знаного в світі етнолога Всеволода Наулка «Хто і відколи живе в Україні», яку він саме готував до друку. Відтоді, як за вказівником, слідуючи текстами тієї бібліографії, мені відкрився інший світ української історії, де століттями перетиналися різні культури і традиції, історичні долі багатьох народів.

Озираючись на свої юнацькі зацікавлення, зараз розумію, що навряд чи зважилась би ще раз на такий тернистий шлях навпомацки.

Наразі це сприймається як втеча від тогочасного складного повсякдення в бібліотечні і архівні зібрання рідкісної і ще недавно позначеної грифом «для службового користування» літератури та документів. Хоча, аби мати змогу займатись академічною наукою, під час навчання у заочній аспірантурі та роботи в Інституті української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАН України, за яку місцями тоді не платили, або платні вистачало лише на проїзд за місто, де мешкала, доводилось працювати і екскурсоводом, і відеографом на весіллях. Тоді поїздки по Україні були складним процесом, а про поїздки за кордон, наукові відрядження та участь у міжнародних проектах не доводилось навіть мріяти.

Вже після захисту кандидатської дисертації я почала спілкуватись з представниками ромської інтелігенції та громадськими лідерами.

 

Про новітній період

За останні роки, навіть у порівнянні з «доінтернетним» періодом, коли довелося писати дисертаційне дослідження – «Циганський етнос в Україні: історіографія та джерела», відбулося лавиноподібне збільшення доступу до напрацювань зарубіжних колег, розширення дослідницького інструментарію і проблемних полів, зазнали змін термінологія і формати роботи.

По-новому наразі сприймається і публічність науковця-гуманітарія, який все частіше залучається до міжкультурного діалогу. Фактично я перейшла від кабінетного вченого до більшої публічності і тісної взаємодії з ромською громадою, зокрема це сталося після переосмислення подій Майдану. Це не лише робота в команді ромського радіо «Chiriklo», а й втілення проекту видання тримовної книги ромської поетеси Рані Романі «Мирэ дрога мануша, кэ тумэ мирэ лава/ Народе мій, до тебе я звертаюсь».

Окремо слід сказати про вивчення малодослідженої теми нацистського геноциду ромів на території Третього рейху та країн-сателітів у роки Другої світової війни і ромські ініціативи. З 2008 року цією тематикою ґрунтовно займається Український центр вивчення історії. Якщо восени 2015 року під час мого виступу на Музейній платформі історика багато співробітників чи не вперше дізнавались про геноцид ромів, то вже на початку 2016 року Національний музей історії України у Другій світовій війні ввів до основної експозиції, присвяченої окупаційному періоду, ромські артефакти та підготував окрему тематичну екскурсію.

 

Про різнопланові дослідження

У пострадянських країнах ромські студії були маргінальним напрямом, поза фокусом як академічної спільноти, так і громадянського суспільства загалом й ромської громади зокрема. Вивчення відбувалось хіба як тематичний напрямок у різних дисциплінах. Зокрема в останні 20 років досліджували статус ромської меншини у макросуспільстві в різні епохи, фокусувались на звичаєвості, віруваннях, традиційних заняттях та промислах, музичному виконавстві, характеризували «ідеальні» ромської групи тощо. Зараз вчені не мають змоги створити узагальнювальні праці про ромів України, бо вкрай слабко розроблені регіональні дослідження, фактично немає якісних етнографічних робіт.

Порівняно небагато вийшло спеціалізованих досліджень, зокрема науковці вивчали історичний та етнокультурний розвиток циган в Україні XVI–XХ ст, період нацистського геноциду ромів, переслідування та вбивства ромів на теренах України у часи Другої світової війни, особливості кочового побуту циган. Досліджували і правовий статус: інститут «циганських королів» у Речі Посполитій та полкових «циганських отаманів» у Гетьманщині тощо.

Все більше вчені намагаються «спростувати» трактування «іншості» ромської культури, яке штучно знижує її статус серед інших наукових тем. Наразі спостерігаємо й тенденцію долати монополію неромів на дискурс про ромів через низку проектів і конференцій.

Передусім варто зазначити масштабні ініціативи 2014-2015 років зі створення Європейського ромського інституту культури та мистецтв, Цифрової дослідницької платформи РомАрхів (Німеччина), Ромського інституту ім. Папуші (Польща).

Вселяє оптимізм і поступове входження на партнерських засадах у міжнародні ініціативи, зокрема – Європейської академічної дослідницької мережі ромських студій (Network of Academic Institutions in Romani Studies). Розвиток академічних ромських студій на найближчі кілька років внесений до пріоритетів Ромської програмної ініціативи Міжнародного фонду «Відродження».

Вивчають культури окремих ромських субетнічних груп, які здавна мешкають в Україні, – русска рома, українських ромів-сервів і влахів, кримських ромів, келдерарів та ловарів та інших. На особливу увагу заслуговують також дослідження родинних історій, фіксація та вивчення спогадів літніх ромів.

Про ромів-дослідників

Мало ромів обізнані із власною історією. Українці, в принципі, також малообізнані з власною історією, хоча в нас є і фільми, і книжки, і наука. А у ромів і цього немає. Їхня внутрішня міфологія, що заміщає знання про історію, є дуже розвиненою. Вони передають цю систему координат архаїчним чином – це, швидше, квазіісторія – так, як у нас тривалий час є легенди про аріїв, трипільців, так роми пов’язують себе з фараонами.

Тим часом в Україні дуже мало ромів, які готові були б займатись ромськими студіями фахово. Це зумовлено багатьма причинами і є проблемою не лише українського рівня. Дуже складний і болісний процес емансипації ромської спільноти спричинений, серед іншого й наслідками століть асимілятивної політики та соціальної нерівності. В ХХ – на поч. ХХІ ст. значно більше талановитих ромів змогли реалізувати свої таланти в мистецькій і спортивній царинах. Та ще більше, досягнувши кар’єрних успіхів, воліють приховувати свою ромську етнічну приналежність.

До того ж академічна наука в Україні загалом наразі переживає серйозну економічну скруту з супутнім явищем – низьким престижем наукової праці.

Молоді вчені, які прийшли в науку в останні десять років і не мають спогадів про безгрошів’я 90-х, не готові працювати в умовах хронічного недофінансування академічної галузі. Разом із цим, з обережним оптимізмом можна говорити про бажання освічених ромів із різних регіонів України, передусім молодої генерації, долучатись до громадських ініціатив зі збереження і популяризації ромської культурної спадщини вже не лише у форматах фестивальної культури, а й в польових пошукових заходах. Так цього року започатковано проект «Залучення молоді до проекту з фіксації та збереження культурного спадку ромів» під керівництвом лінгвіста Михайла Ослона.

Серед українських дослідників ромського походження варто згадати Олексія Данилкіна, збирача унікальної ромської колекції (єдиної в Україні!) в Білоцерківському краєзнавчому музеї, яка, на жаль, впродовж останніх десяти років не експонується. До речі, Данилкін – автор книги «Культура циган України: минуле і сучасність». Громадсько-політичні і міграційні процеси серед ромів Закарпаття вивчає Мирослав Горват. Дослідженням гендерної тематики й навчальними методиками викладання ромської мови займається в останні роки Земфіра Кондур (в українських школах наразі ромська мова не викладаєтся).

 

Про ромський фольклор і мову романі

Ромська мова впродовж повоєнних десятиліть перебувала під негласною забороною. Останню кодифікували на основі кириличної графіки у Радянському Союзі в 1920-ті роки в рамках політики коренізації. Простими словами, щоб схилити представників усіх національностей на свій бік, радянська влада зробила спробу звернутися до них їхньою ж мовою. Та вже у 1938 році цю політику визнали «неперспективною» і переорієнтувались на тотальну русифікацію національних меншин, які з часом мали бути поглинуті поняттям «радянський народ».

Ромська мова належить до молодописемних, тобто таких, чия кодифікація (створення алфавіту і правил граматики) відбулась порівняно пізно – менш ніж століття тому. Але навіть після розробки різних варіантів писемності мови романі, передусім на основі кирилиці і латиниці, книги цією мовою опублікувати було вкрай складно. Ситуація почала докорінно змінюватись лише наприкінці ХХ й початку ХХІ століття. Сучасна ромська література написана авторами, які живуть у багатьох країнах, пишуть різними мовами і десятками ромських діалектів, використовуючи різні системи письма.

 

Про ромських письменників

Багато століть ромська література мала лише усне побутування – тобто існувала у фольклорних формах, серед яких найпоширенішими були пісні, балади, легенди, байки, побутові оповідання, казки, прислів’я та приказки. Ромський фольклор – завдяки етнокультурному розмаїттю ромських груп, є досить різноманітним і належить до світової усної народної творчості, але про авторів текстів ми не знаємо. Хоча вже відомо, що і в XVII-XIX сторіччі у Європі, зокрема в Угорщині, були освічені роми, які не лише записували ромський фольклор, а й складали власні літературні твори.

Тож, коли ми говоримо про ромську літературу, то маємо на увазі написану передусім ромськими авторами поширеними європейськими мовами. Лише меншість із ромських авторів пише ромською мовою. І це не дивно, бо ті, хто, за відсутності однієї стандартної, тобто літературної мови, використовують ромські діалекти, на жаль, мають значно меншу читацьку аудиторію, адже ці тексти нелегко зрозуміти читачам, які говорять на інших діалектах романі. Крім того, твори на одному і тому ж діалекті можуть бути написані по-різному, особливо латиницею або кирилицею, або відрізнятися у правописі. Зараз жваво обговорюється питання, чи можна зараховувати до ромської літератури твори, написані ромською мовою неромськими авторами.

В останні два десятиліття значно зросла кількість ромських авторів і опублікованих ними творів. Ця нова хвиля літературної діяльності нещодавно знайшла потужної Європейський підтримки. Інститут мільярдера-філантропа Джорджа Сороса «Відкрите суспільство» заснував цілу низку ромських літературних премій у категоріях художньої літератури, науково-популярних творів, поезії і перекладів на мову романі. Одночасно три європейські видавництва оголосили про старт «європейської ромської бібліотеки».

Хоча в Україні нині опубліковано кілька десятків оригінальних книжок ромською мовою, на жаль, більшість українців зовсім не обізнані з цією літературою. Впродовж трьох минулих місяців на ромському радіо у рубриках «Ромська поезія» та «Відомі роми» якраз і відбувалось знайомство з відомими ромськими письменниками: це Матео Максимофф із Франції, Папуша (Броніслава Вайс) із Польщі, Катаріна Тайкон із Швеції, Ніко Сатхевичо і Джура Махотін із Росії. І, звісно, з українськими ромськими авторами – Міхою Козимиренком, Миколою Їльїним і Рані Романі (Раїсою Набаранчук).

Про кочівників

Хоча нині три чверті ромів є мешканцями міст і майже усі живуть кількома поколіннями в стаціонарних оселях, багато хто впевнений, що роми ведуть кочовий спосіб життя. З історії ми знаємо про різні імперські проекти переведення на осілий спосіб життя ромів в Австро-Угорській та Російській імперіях, про засування у ХІХ ст. в Бессарабії ромських сіл Каїри та Фараонівка і навіть існування в Україні циганських колгоспів в 20-40-ві роки ХХ ст.

Указ про офіційну заборону кочівлі ромам в СРСР був виданий в 1956 році, хоча на той момент вона фактично згасала. Уже півстоліття, тобто три-чотири покоління ромів мешкають осіло, три чверті з них є міськими жителями. Зараз ні про яку кочівлю ромів в Україні не може бути мови. Мобільні групи ромів із Закарпаття у великих містах (незначний відсоток ромського населення) це явище іншого порядку – сезонної трудової міграції найбідніших. В більшості цих людей є, хоч і не завжди легалізовані, власні домівки у Закарпатській області, куди вони повертаються на зиму.

 

Про ранні шлюби

За традиційною ромською системою виховання дівчині до певного віку не дозволяється самій виявляти активність, кудись ходити. І навіть зараз у багатьох родинах прийнято, що батьки обирають дівчині чоловіка, а хлопцеві – дружину. Тобто вони вирішують, з ким їхні діти братимуть шлюб і домовляються за нього. Зараз, проте, трохи частіше дослуховуються до думки своїх дітей, але не завжди. Намагаються якнайраніше одружити своїх дітей, аби вони нічого не утнули, адже однією із форм є шлюб через утікання, через викрадення. Саме тому батьки не випускають дівчаток 12-13 років на вулицю, вони ходять у супроводі дорослих. Але якщо родина мешкає не компактно з ромською громадою, а в місті, то правила так не діють.

У ромів багатодітність в останні роки вже не є таким поширеним явищем, хоча коли були державні виплати і це покращувало економічний стан родин, то кількість дітей на нетривалий час зросла. Проте це стосувалося Закарпаття – регіону, де народжуваність вища загалом. І в цілому чим вищий економічний і освітній статус родини, то менше вони наважуються народжувати дітей, тоді як у бідніших родинах мало обізнані з контрацепцією. У багатодітних незаможних родинах бабусею-дідусем стають уже у 40 років.

 

Про освіту й самооцінку

Роми дуже різні, належать до різних релігійних конфесій, на побутовому рівні є білінгвами, рідше знають одну, а частіше – три і більше мов, тому й різниться ступінь їхньої включеності у суспільство й соціальної адаптації.Є родини, у яких вільно володіють українською і російською мовами, відповідно їхні діти легше адаптуються у школах, на відміну від тих, хто розмовляє лише молдавською чи угорською, особливо якщо ці діти не мали дошкільної підготовки. Зараз на Закарпатті це питання почали вирішувати окремі громадські ініціативи – створюються центри з підготовки ромських дітей до школи. Цікаво, що при них почали створюватися і центри усвідомленого батьківства з лекціями. Є ініціативи й для молодих матерів, які рано одружуються і не закінчують середньої школи, і часто вони виявляють бажання продовжити навчання у той час, як їхні малюки займаються з викладачами.

У нас не ведеться статистика ромів, які потім вирішують продовжити навчання у вищій школі. Але цей відсоток невеликий, у змішаних родинах більше дітей із вищою освітою. Але з точністю можу сказати, що хлопців у вишах більше, ніж дівчат.

Зараз в Україні діє програма з підтримки ромських студентів завдяки Ромському освітньому фондові у Будапешті, який надає стипендії ромській молоді у всій Європі на навчання у вищій школі і пізніше в аспірантурі. З початком функціонування фонду першими учасниками стали старші люди, які у зрілому віці зрозуміли необхідність освіти. Друга хвиля – це молодь, яка переважно після закінчення навчання дуже віддалялясь від своїх громад і не могла туди повернутися, щось змінити у них, здійснити важливі перетворення. Більшість починала жити за нормами макросуспільства – одружувались і залишали свої громади, що не є поширеним явищем в ромській культурі, де старше покоління завжди мало більше авторитету. Відтак фонд переглянув умови підтримки, і за однією із них молоді роми повинні мати активну громадську позицію. Для них ввели навчальні дисципліни, спрямовані на посилення їхньої самооцінки і зацікавлення ромською культурою. Наприклад, вже кілька років успішно діють літні школи, під час яких молоді роми обмінюються культурними практиками, знайомляться з регіональними особливостями ромської кухні, обрядовості, мови.

У нас у Чернігові відбулось дві школи прав людини для ромів. Випускники цих неформальних освітніх ініціатив й інших молодіжних тренінгів втілюють цікаві проекти. Нещодавно Олександр Григориченко зі Львова презентував навчальний мультфільм із ромської мови (діалект українських ромів-сервів). На Херсонщині, наприклад, молоді роми провели серію семінарів для ромських батьків і медичного персоналу – і перед тими і тими розвіювали психологічні страхи. Однією з популярних спеціальностей є юстиція, і тому в останній час серед ромів з’явились освічені адвокати, юристи, правозахисники. Останнім часом збільшилась кількість і медиків, але досі немає ромських журналістів. Тривалий час це була професія, до якої дуже погано ставилися у ромському середовищі, як і до міліції.

Цього року я як експерт співпрацювала з ромським товариством «Романо черхень» і Ужгородським національним університетом, на базі якого впроваджується сертифікатна програма для бакалаврів «Ромські студії». Такий курс був запроваджений і в Чернігові для студентів-істориків, майбутніх вчителів.

Найцiкавiше на сайтi

«Получил Нобеля, позвонил маме»: разговор с выдающимся химиком о его Украине

Роалд Хоффман – один из самых именитых химиков современности, профессор Корнеллского университета и лауреат Нобеля-1981 за работы в сфере химических реакций. А еще он родился в Золочеве Львовской области и несколько раз приезжал на историческую родину. Platfor.ma поговорила с ученым по скайпу, чтобы расспросить его об украинской семье, изнанке Нобеля и том, почему он чувствует вину за свою фундаментальную науку.

– Расскажите, как вы записывали видеопослание жителям Золочева из Корнеллского университета (оно есть чуть ниже. – Platfor.ma).

– Я надеялся заинтересовать молодых людей наукой. В первые годы после получения независимости украинская молодежь хотела изучать скорее бизнес и экономику – все то, что способствовало построению нового общества. Кроме того, тогда поддержка науки была недостаточной. И в результате молодые люди просто в ней разочаровались. Сейчас ситуация улучшилась, но это все равно нужно поддерживать.

Для того, чтобы страна развивалась, ей нужны образованные молодые люди. Какой-то процент из них поедет учиться в европейские страны или США. Кто-то там останется – и это нормально. Но важно, что они будут помнить свою родину и могут вернуться в будущем. Это определённый этап развития страны. 15 лет назад 10% китайских выпускников после окончания университета оставались в США, а теперь больше половины из них вернулись на родину. Дело в экономической ситуации страны – сегодня в Китае очень благоприятная среда для науки и исследований. Я думаю, что Украину ждёт то же самое.

Ро­алд Хоф­фман

А история с видео такая – я записал его в своем университете. Меня об этом попросил Евгений Захарчук – он мой хороший знакомый, работает в западном центре украинской Академии наук. Вообще-то поначалу он и вовсе пригласил меня снова приехать в Украину. Я был очень тронут, но, увы, не мог, поэтому хотя бы записал сообщение.

«Наш мозок – наркоман і лінтюх»: науковиця про секс і кохання

Що таке кохання з хімічної точки зору? Чим самозадоволення відрізняється від партнерського сексу? Чому порно – це супердоза наркоманії? Ці та інші питання обговорювали під час конференції «Пристрасть. Відверто про науку та секс», яку організувала платформа NaukRoom. Спеціально для проекту «Тойво» ми записали найцікавіші думки біологині Ольги Маслової.

Наш мозок – наркоман і лінтюх. Він шукає задоволення найкоротшим шляхом, і щойно його знаходить, намагається повторювати – більше, частіше, жорсткіше, з підвищенням інтенсивності. За це відповідає купа речовин у нашому тілі: це і дофамін, і адреналін, норадреналін і багато всього іншого.

Схема виникнення кохання у людей зазвичай включає такі етапи, як пристрасть, тяжіння, магнетизм один до одного, далі – звикання, а потім такий затишний етап. Проте все не завжди лінійно. Інколи навпаки може спершу з’явитися дружнє притяжіння, яке потім переросте у щось інше. Інколи навпаки спершу з’являється тяжіння сексуальне, потім спадає, потім знову поновлюється. Все це може виникати у різних комбінаціях.

Чому ми так часто акцентуємо увагу на тому, що кохання дуже схоже на дію якихось речовин? Тому що дійсно, якщо відірватися від романтики і сердечок, ми побачимо, що закохана людина поводить себе, як людина, яка звикла використовувати певні стимулятори – кофеїн, наприклад. На це вказують певні фізіологічні ознаки: розширені зіниці, спітніння, серце починає битись частіше. Найбільша схожість у тому, що і після кохання, і після вживання чогось є так званий період відміни, ломка і тому подібні речі. Романтично це називають тугою за коханим чи якимись такими речами, але фізіологічно те ж це саме.

За кохання відповідає в тому числі й малесенька молекула фенілетиламіну, яка є складовою багатьох інших речовин, в тому числі й амфетаміну. А ще – шоколаду. Саме з нею пов’язане відчуття ейфорії.

Ольга Маслова, кандидатка біологічних наук, співзасновниця проектів Nobilitet и Needorium

Була одна наукова робота, яка пов’язувала усі процеси, що відбуваються під дією наркотичних речовин, із тими процесами, які ми переживаємо у стані закоханості. Ця робота на повному серйозі порівнювала такі речі: трошки збочений стан контролю, коли ми не здатні себе контролювати, якщо залежні від якоїсь речовини й так само залежні від кохання, а також вплив на соціальний стан. Погодьтесь, коли ми закохані, ми хочемо більше часу проводити із коханою людиною, аніж із іншими – батьками, друзями.

Також звернули увагу на ризиковане вживання. У випадку із наркотичними речовинами люди зазвичай розуміють, що потрібно бути обережним. Про любов – ні, інформації, що це некорисно, немає. Навпаки, вважається, що це класно. За цією ознакою дві теми у порівнянні нібито не збігаються. У відповідь на цю роботу навіть з’явилась інша, в якій йшлося про те, що ідея порівнювати стани закоханості та залежності від наркотичних засобів – негативна, адже це може спотворити саму ідею кохання, відчуття близькості з коханою людиною, деромантизувати думки про кохання.

Як науку запросили на каву: історія напою та вченого, які змінили світ

В рамках лекторію викладачів Могилянки, організованого KMArt Yard, викладач кафедри філософії НаУКМА та Могилянської школи журналістики Михайло Кольцов розповів маловідомі факти про те, яким чином кава-хаузи стали альтернативою університетам, чому світ змінив погляд не у небо, а під ноги і як вчений Роберт Гук збудував Лондон завдяки каві.

Колись був світ, в якому не було кави. Лише у XV столітті вона з’явилась у басейні Червоного моря і тільки у XVI почала поширюватися як суто турецький напій. Британці дізналися про неї у 1600-му році, коли один священик згадав каву у описі того, чим турки займаються у вільний час. У цьому, власне, найбільший парадокс цього напою. Він був принципово чужий європейській культурі, але при цьому сформував європейську наукову культуру завдяки кава-хаузам.

Вчені намагалися пояснити цей парадокс із кількох точок зору. З психологічної, кава – як будь-який наркотик – може стимулювати зв’язки між людьми. З економічної – купувати і продавати каву було вигідно. Однак яким чином кава, яка була абсолютно чужа Європі, стала настільки важливою? Варто зауважити, що через відсутність питної води Європа до XVIII ст. була перманентно п’яною. Пиво було не просто напоєм, яке п’ють в барах – воно було замінником прісної води.

На початку XVII ст. в Британії почала формуватися спершу маргінальна культура так званих віртуозів. Це були люди, які цікавилися дивними і екзотичними речами – тим, що прийшло з Індії, африканських країн, Отаманської імперії. Два найбільші представники, які сформували цей культ – це Томас Говард (був наближений до королівського двору, але через те, що висловлювався проти релігії, його звідти вигнали) та Френсіс Бекон (м’яко кажучи, він попався на корупції, через що його теж вигнали). Ці двоє говорили про одне й те саме: людина здатна розвивати себе, якщо вона буде звертати увагу на ті речі, які відрізняють її від усього іншого. Тоді з’явилася потреба пояснити, яким же чином можна цікавитися тим, що лежить за межами вашого розуміння.

У 1624-му році Френсіс Бекон пише невеличку роботу, яку він так і не закінчив, під назвою «Нова Атлантида». У ній він формує своє утопічне бачення того, яким чином може існувати подібне суспільство. У цьому трактаті Бекон вказує на одну цікаву річ: суспільство може існувати тоді, коли воно здатне накопичувати. експериментувати і формувати знання. Але для того, щоб робити останнє, потрібні особливі умови. Однією з них було створення спеціального приміщення – так званого храму Соломона, на кухні якого готуватиметься спеціальний напій.

В 1650-му році у Британії з’являється перший кава-хауз – місце, де спеціально розливають каву. Спочатку він був схожий на звичні для британців алко-хаузи. Найцікавіше те, як і де саме він виник. Це сталося в Оксфорді неподалік від університету – у місці, де можливий інтелектуальний діалог між студентами та викладачами. Відкрив його чоловік на ім’я Яків, і назвав його просто: «Ангел». Тому про перший кава-хауз так і кажуть: це ангел, якого відкрив Яків у Оксфорді.

На початку свого існування кава-хаузи використовувалися з лікувальними цілями. Френсіс Бекон, наприклад, пив каву від головного болю. Але студенти Оксфорду дуже швидко перетворили заклади на інтелектуальні клуби. Вже у 1652-му році кава-хауз з’являється у Лондоні.

Зараз ми б назвали це публічним простором – так, це був перший open space. Тоді вже була доволі сильна клубна культура – аристократи з аристократами, бідні в алко-хаузах. Але у кава-хаузах цієї соціальної сертифікації не було. Ти платив один пенні і спокійно пив каву – не мало значення, хто ти. Кава-хауз зруйнував межу між багатими і бідними, він перетворив філіжанку кави на спосіб дискусії між інтелектуалами.

Саме в таких кава-хаузах почалися збори Королівського наукового товариства. Справа у тому, що у той час наука була дуже слабенькою. В університетах вона зводилася до переписування та переказування творів Арістотеля. У викладачів та студентів виникла потреба десь збиратися та обговорювати різні наукові винаходи та цікавинки. З цим пов’язано те, що кава-хаузи, які найбільше для цього підходили, почали виникати біля книгарень.

Борис Бурда: «Образование — это мост к знаниям. И по нему плохо ходить строем»

АвторЮрій Марченко
3 Квітня 2017

Одессит Борис Бурда – один из лучших знатоков «Что? Где? Когда?» в истории игры и классический эрудит. Главред Platfor.ma Юрий Марченко поговорил с ним о том, как влияет на человечество развитие технологий, где брать знания и почему во многих нынешних проблемах нет ничего нового.

– Вы классический эрудит – человек, который много помнит. Но существует мнение, что сейчас можно вообще ничего особо не знать, потому что всегда под рукой интернет, в котором есть любая информация…

– Это не так. Дело в том, что если решение интересующей вас проблемы уже где-то существует, вам все равно нужно хорошо осознавать саму задачу, чтобы его найти. Интернет ничего не изменил. Раньше все было в книгах, которые находились в библиотеках. Весь вопрос состоял только в том, чтобы найти нужную. Сейчас поиск этих «книг» стал просто быстрее, а сама процедура, по сути, не изменилась: все равно проблему нужно понимать.

Меня всегда поражают реминисценции по поводу того, что люди стали иначе воспринимать информацию из-за того, что она теперь написана не на бумаге, а на экране. Сразу представляю себе какого-то древнего шумера, который возмущается тем, что все вокруг начали использовать папирусы, и требует вернуться к старым добрым глиняным табличкам. Люди и сейчас все так же читают буквы.

Один из моих приятелей пересказывал слова своего преподавателя: «Вопросы на моих экзаменах всегда одинаковые, а вот ответы каждый год меняются».

– Можем попробовать провести аналогию с появлением калькуляторов. Если раньше вычисления приходилось делать вручную, то после их изобретения все значительно упростилось. Нет ли опасности возникновения таких своеобразных костылей для мозга, которые избавят человечество от необходимости думать?

– Подобные математические упражнения никогда не считались особо творческим занятием. Да, тогда люди лучше считали в уме. Когда Леонард Эйлер скончался, о нем сказали: «Он перестал вычислять и жить». Но теперь-то мы понимаем, что главные достижения этого ученого вовсе не в том, что он много раз хорошо умножал и делил.

– Как должно измениться образование, учитывая распространение интернета и доступ к любой информации?

– Это уже происходит само собой. Самое главное – заранее понимать, что с теми вопросами, которые можно решить интенсивным поиском, стало проще справляться. Но ведь не в таких вопросах были главные затруднения на пути человечества.  Все равно до чего-то приходится додумываться самим. Мы ведь не стали страшно могущественными и грамотными где-то в XIII веке, когда появился нормальный алгоритм деления, позволявший любому делать то, что до этого считалось просто чудом. Тогда тоже случилось нечто радикальное: удел особо способных стал доступен практически всем. Сейчас тонкости деления знают даже в младших классах школы.

– Успокойте меня: развитие технологий к оглупению человечества не приведет?

– Оглупение человечества – это настолько простая, привлекательная и интересующая многих задача, что хотелось бы, конечно, чтобы мы боялись чего-то более грозного и неожиданного. Я все же уверен, что мы совершенно не стали хуже из-за того, что добираемся в другой город не пешком, а на самолете. Мы просто стали быстрее во всем.

– Есть ли некий способ быть всесторонне развитым сейчас, когда ты только что-то выучил, а оно уже устарело?

– Вообще-то так было всегда. На самом деле я не заметил, чтобы изменение знаний человека о мире резко участилось. Смешно опасаться того, что система научных знаний просто выстраивается подробнее. Мы будем с этим жить. Хорошо сказал де Голль: «Мы думаем, что будем решать проблемы, но на самом деле просто приучаемся с ними жить».

Мне ка­жет­ся, что чем мень­ше в об­ра­зова­нии ка­нонов и ог­ра­ниче­ний, тем луч­ше. Лю­ди раз­ные, по­это­му всем под­хо­дят раз­ные фор­мы обу­чения.

Общий путь познания всегда один и тот же. Как выразился Ньютон, мы стоим на плечах гигантов. Прожитый опыт – это очень важный путь постижения истины и без него не обойтись. Меняется только скорость постижения, но это связано даже не столько с революционностью наших изобретений, сколько с темпами передачи информации. При этом мало какое открытие средневековых математиков изменило эту скорость так, как книгопечатание. Раньше с тем, чтобы раздавать информацию, проблемы были просто колоссальные. Сам факт появления книг не то что умножил эту скорость, а изменил ее на многие порядки. От начала умения считать до XIII века, о котором мы уже говорили, человечество шло несколько тысяч лет. Следующий шаг занял десятилетия. Все дело в том, что информацию научились раздавать и сохранять.

Если скорость передачи данных менялась, то вот человеческий мозг особо не трансформировался. Мы не стали думать лучше, мы просто отработали несколько технологий. Фигурально выражаясь, нам все равно нужно перетащить груз из одного места в другое, просто теперь у нас есть автомобили.

– А как вы относитесь к различным методикам воспитания из ребенка гения?

– Сейчас появляется все больше разных соображений по поводу воспитания детей, чтобы они быстрее и качественней усваивали новое и обобщали более глубоко. И, конечно, чтобы они сохраняли ко всему этому интерес. Думаю, здесь есть определенные достижения. С другой стороны, вот скажите, что революционного произошло за последнее столетие в вопросах образования?

– Все больше игровых моментов в учебе?

– Есть масса ссылок на то, что подобное использовали в античной Греции.

– Хорошо, а то, что детям передают не набор фактов, а учат действовать в определенных условиях?

– Это уж точно было еще раньше, чем в античности. Сейчас, к счастью, несколько ослабла тяга изобрести один-единственный универсальный способ учить. Хотя это такое неотъемлемое свойство бюрократии. Мне кажется, что чем меньше в образовании канонов и ограничений, тем лучше. Люди разные, поэтому всем подходят разные формы обучения.

Борьба систем все еще продолжается. Есть французы, у которых министр образования точно знает, что написано на любой странице любого учебника. Есть англосаксы – у них вариативности в учебе намного больше и школы могут пробовать что-то новое, чаще ошибаться, но и проще, не нарушая правил, выйти на новый уровень. Я считаю, что нужны очень разные методики учебы.

Образование – это мост от наших начальных знаний к знаниям большим. Как и по любому мосту, по нему плохо ходить строем.

А вообще безумная идея воспитать гениев из всех противоречит самому определению гения как человека, резко отличающегося в лучшую сторону. А превратить ребенка в гения под угрозой наказаний – метод заведомо неработающий.

– В теме образования часто вспоминают понятие клипового мышления, которое говорит о том, что людям все сложнее сконцентрироваться на чем-то. Что вы об этом думаете?

– Я получил образование в очень традиционные времена. И помню, что эта проблема была у всех детей. Никогда особо не было выбора, за какое время воспринимать информацию, был выбор: а не отложить ли книжку. Я уверен, что в этом плане ничего особо не изменилось. Более того, сейчас в учебе легче, потому что появилась масса технологий, которые помогают подкрепить интерес к образованию, подавать информацию более ярко. Любой хороший преподаватель непременно использует развлекательный элемент, любой плохой всегда его изгоняет. И в целом то, что раньше мог позволить себе только герцог или прелат, теперь доступно каждому.

Согласитесь, если мы волнуемся по поводу того, что человечество столкнулось с каким-то новым вызовом, то это означает, что мы что-то узнали – потому и столкнулись. В советское время было понятие торговли с нагрузкой: хочешь банку икры – возьми еще и три банки морской капусты, а то куда нам ее девать. Так и с познанием.

Бе­зум­ная идея вос­пи­тать ге­ни­ев из всех про­тиво­речит са­мому оп­ре­деле­нию ге­ния как че­лове­ка, рез­ко от­ли­ча­юще­гося в луч­шую сто­рону. А прев­ра­тить ре­бен­ка в ге­ния под уг­ро­зой на­каза­ний – ме­тод за­ведо­мо не­рабо­та­ющий.