fbpx

Уривок із книжки Дмитра Кулеби «Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот»

3 Квітня 2019

У видавництві #книголав вийшла книжка дипломата Дмитра Кулеби «Війна за реальність: як перемагати у світі фейків, правд і спільнот». Постійний представник України в Раді Європи проаналізував, як способи повідомляти інформацію впливають на саму цю інформацію. З дозволу автора Platfor.ma публікує уривок з цієї книги.

Код нашого світу

Євангеліє від Івана безапеляційне, як і все раннє християнство: «Спочатку було слово». Але 2015 року на Венеційській бієнале своє заперечення виголосив Пітер Ґріневей. Відомий кінорежисер вразив глядачів вишуканою відеодобіркою італійського живопису.

Дві тисячі років історії за три хвилини. Цей калейдоскоп із сяйва світла та барв раптом переривався, і на чорних екранах з’являвся напис: «Спочатку було зображення».

Нічого сенсаційно нового в цьому не було. Але проект зачаровував нагадуванням простої істини про безсумнівну ключову роль зображення. Сенсаційне відкриття 2018 року довело, що неандертальці, попередники людей, вправлялись у наскельному живописі вже щонайменше 65 тисяч років тому.

Достеменно не відомо, коли ми навчилися говорити. Але очевидно, що спочатку ми навчилися дряпати на стіні печери малюнки, а вже потім писати слова. Зрештою, і приказка «краще один раз побачити, ніж сто разів почути» страшенно стара.

А ми живемо в час, коли образи агресивно витісняють слова. І саме тому ця Ґріневеєва актуалізація важливості образу спричинила резонанс. Однак не варто списувати вербальну комунікацію з рахунків.

Код нашого світу, нашої реальності пишеться і мовою слів, і мовою образів. У синергії вони працюють найкраще.

Доведено: доповнення тексту картинками збільшує імовірність того, що користувач запам’ятає зміст повідомлення, на фантастичні 650%. Слів може бути більше. Але одне зображення виконує функцію підсилювача смаку.

Це відбувається через налаштування нашого мозку: 90% усієї інформації, яка потрапляє до мозку, є візуальною. Сенс зображення ми розуміємо за 13 мілісекунд. Розуміння тексту забирає більше часу.

Сприйнята інформація викликає реакцію. Особливість комунікативної війни в тому, що вона звужує до мінімуму простір для нейтральності в діях та оцінках. Рівновіддаленість стає справою благородною, але маргінальною.

Війна має свою мову, і як не крути — вона працюватиме на війну, а не проти неї навіть там, де традиційно говорять про мир. Водночас комунікатор може збалансувати це калібруванням — залежно від того, куди хоче влучити.

У 2014–2016 роках на посаді Посла з особливих доручень з питань стратегічних комунікацій МЗС я часто робив заяви, давав інтерв’ю, брав участь в ефірах. Це був розпал війни на Донбасі.

Колеги з інших країн та журналісти, бувало, запитували мене, чому я дозволяю собі такі жорсткі прямолінійні висловлювання на адресу Росії. Адже я залишаюся дипломатом і маю зберігати простір для контакту. Я відповідав просто: у нас дипломатія воєнного часу, а ще ніхто не відбився від зовнішньої агресії, комунікуючи споглядально-пасторальні картини світу.

У грудні 2015 року журналістка hromadske.tv Настя Станко зробила публічну презентацію на тему «Як подолати мову ненависті. Що важливо показати і не показати на війні». Вона детально розказала, як на телеканалі розробили власний нейтральний словник.

Презентація викликала шквал критики й дискусій. Особливо Станко критикували за слова: «Не можна розділяти та казати: ми — вони, наші — їхні. На “Громадському” використовуємо замість “наші” — “українські”: український блокпост, українські військові, втрати серед збройних сил України. Уникаємо слововживання “наші герої” та “наші захисники”».

Справді, є червона лінія, за яку ніхто не має права заступити — це використання мови ненависті. Хоч би якою креативною чи доречною вона була в конкретному контексті. Водночас я переконаний, що візуальний і текстовий описи війни не можуть бути нейтральними, якщо війна так чи інакше безпосередньо стосується тебе.

Але за будь-яких обставин термінологія війни повинна:

   максимально точно передавати суть того, що відбувається;

   не суперечити національному й міжнародному праву;

   бути зрозумілою аудиторії;

●   бути гуманною.

Комунікатори, які не дотримуються цих правил, намагаються нами маніпулювати. У конкретному випадку України з погляду комунікації оптимальним є поділ на «українські війська» й «окупаційні війська». Поділ на «наших» і «ненаших» ідеально пасує до агресивної війни. Однак він шкідливий для оборонної війни на своїй території. Такий поділ веде до відторгнення себе від окупованих територій і населення. А отже, до поразки.

Тут варто наголосити: відторгнення не їх від нас, а нас від них. Професійний досвід перших двох років війни навчив мене, що не всі, але більшість жахливих історій про звірства на окупованих територіях розганяли в інформаційному просторі України саме для розпалювання ненависті й відчуження однієї частини суспільства від іншої.

У спільній доповіді авторитетних організацій — Кримської правозахисної групи та Центру інформації з прав людини — прозвучало те саме: «У зв’язку зі збройною окупацією Криму й початком воєнного конфлікту на Сході України в інформаційному просторі Криму зафіксовано спалах вживання мови ворожнечі, переважно проти громадян України. …з перших же днів окупації мова ворожнечі почала використовуватись у пропаганді в нечуваних до цього обсягах, ворожа риторика стала агресивнішою».

Комплексний погляд на початок російської агресії в Криму допомагає аналітикам дійти висновку: приклади розпалювання ненависті до українців із залученням державних ресурсів є одним з інструментів ведення війни. Москва добре знала, що робила.

Застосування цієї стратегії в масштабі всієї Росії дало блискучий результат. У грудні 2017 року 29% опитаних росіян назвали Україну ворогом Росії. У жовтні 2012 року цей показник дорівнював 0%.

Понад три сотні років Росія інвестувала шалені ресурси у творення міфу про братство українців і росіян. За п’ять років мовою ненависті та пропаганди вона на третину демонтувала цей штучний, але живучий брудершафт-міф.

Для формувань наративів і переконань аудиторії принципово важливим також є послідовне й системне використання термінології. Війна приносить із собою купу плутанини та невизначеності. Тому усталені терміни надзвичайно корисні для ясності бодай щодо базових понять і уявлень. Водночас термінологія еволюціонує разом із реальністю.

Зразковим прикладом цього є російський воєнний словник. На певному етапі в офіційній комунікації «Новоросія» та «київська хунта» поступилися місцем «Донецьку та Луганську» й «київському режиму». Це сталося одразу після того, як перші два проекти провалилися і їм на заміну нашвидкуруч підшукали менш претензійні варіанти. Вони більше відповідали дійсності й водночас не розхолоджували цільову аудиторію остаточно.

Завдання технологів у таких ситуаціях полягає в тому, щоб не лише підібрати адекватні замінники, а й зробити так, щоб аудиторія сприйняла підміну природно. Бажано, щоб взагалі її не помітила. Це, зрештою, і є найвищий пілотаж. Для цього робиться все, щоб людина не стежила за історією в її розвитку, а лише фіксувала інформаційні спалахи.

Якщо бракує сил стежити за загальною картиною, зосередьтеся хоча б на термінології. Її зміна свідчить про те, що змінилася реальність.

Реальність мови також змінюється завдяки технологіям. Упевнений, ви добре знаєте, що це:

Емоджі (emoji), або смайлик, уже нікого не вражає. Вражає те, що Оксфордський словник англійської мови визначив його як «слово 2015 року». Тоді ж професор лінгвістики Вів Еванс дійшов висновку, що емоджі зараз є найбільш динамічною за розвитком системою знаків у Великій Британії.

За роки інтернету накопичилося безліч емоджі, ґіфок (анімованих зображень) і мемів (візуальна форма, що поширюється зі швидкістю вірусу й закарбовується в пам’яті). Ними цілком можна спілкуватися замість слів.

Кожен емоджі має своє словесне значення. Тобто йдеться про повноцінну візуальну мову німих, які можуть розмовляти словами. Але не хочуть.

Завдяки своїй вірусності меми сягли високого рівня популярності. Навіть з’явився окремий підвид війни — меметична війна. Це коли сторони закидають у соцмережі меми, немов міни. «Почекун», «Візитка Яроша» — якраз такі меми (також бувають текстові меми).

Утім, є дещо сильніше за тексти, смайлики, ґіфки й меми. Це відео. Банальна істина нині звучить так: відео ефективніше, ніж текст чи картинка.

Схоже, з часом картинка буде оживати скрізь, де це ставатиме технічно можливо. Схоже також, що всі ми згодом станемо самі собі операторами й режисерами та знічев’я будемо знімати власні короткометражки «Аватар».

Ця відеолихоманка аж ніяк не безглузда. Ми любимо відео, тому що поринули в інформаційний простір, де все — від пошуку в ґуґлі до стрічки твіттеру — рухається з шаленою швидкістю і може бути миттєво візуалізовано. Це змінює наші життєві звички.

Ми вже не хочемо глибше й довше. Ми хочемо швидше й коротше. Тому тексти з їхнім прагненням до розгорнутості й абстрактності програють лаконічним відео з конкретним візуалізованим сигналом.

Закон нещадний: найбільше шансів захопити увагу аудиторії має короткий — якомога коротший — текст і коротке — якомога коротше — відео. Це підтверджує тренд у рекламі — шестисекундні відео для донесення потрібного сигналу. Достатньо лише шести секунд, щоб привернути увагу. Це неймовірно круто і неймовірно складно.

Слова, звуки, картинки, відео — з них складається калейдоскоп нашої реальності. Яку саме мозаїку ми зафіксуємо перед очима, залежить від нас самих.

3 Квітня 17:04
книги нова реальність
Читайте більше цікавого