Уривок із книжки Дмитра Кулеби «Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот»

3 Квітня 2019
книги нова реальність

У видавництві #книголав вийшла книжка дипломата Дмитра Кулеби «Війна за реальність: як перемагати у світі фейків, правд і спільнот». Постійний представник України в Раді Європи проаналізував, як способи повідомляти інформацію впливають на саму цю інформацію. З дозволу автора Platfor.ma публікує уривок з цієї книги.

Код нашого світу

Євангеліє від Івана безапеляційне, як і все раннє християнство: «Спочатку було слово». Але 2015 року на Венеційській бієнале своє заперечення виголосив Пітер Ґріневей. Відомий кінорежисер вразив глядачів вишуканою відеодобіркою італійського живопису.

Дві тисячі років історії за три хвилини. Цей калейдоскоп із сяйва світла та барв раптом переривався, і на чорних екранах з’являвся напис: «Спочатку було зображення».

Нічого сенсаційно нового в цьому не було. Але проект зачаровував нагадуванням простої істини про безсумнівну ключову роль зображення. Сенсаційне відкриття 2018 року довело, що неандертальці, попередники людей, вправлялись у наскельному живописі вже щонайменше 65 тисяч років тому.

Достеменно не відомо, коли ми навчилися говорити. Але очевидно, що спочатку ми навчилися дряпати на стіні печери малюнки, а вже потім писати слова. Зрештою, і приказка «краще один раз побачити, ніж сто разів почути» страшенно стара.

А ми живемо в час, коли образи агресивно витісняють слова. І саме тому ця Ґріневеєва актуалізація важливості образу спричинила резонанс. Однак не варто списувати вербальну комунікацію з рахунків.

Код нашого світу, нашої реальності пишеться і мовою слів, і мовою образів. У синергії вони працюють найкраще.

Доведено: доповнення тексту картинками збільшує імовірність того, що користувач запам’ятає зміст повідомлення, на фантастичні 650%. Слів може бути більше. Але одне зображення виконує функцію підсилювача смаку.

Це відбувається через налаштування нашого мозку: 90% усієї інформації, яка потрапляє до мозку, є візуальною. Сенс зображення ми розуміємо за 13 мілісекунд. Розуміння тексту забирає більше часу.

Сприйнята інформація викликає реакцію. Особливість комунікативної війни в тому, що вона звужує до мінімуму простір для нейтральності в діях та оцінках. Рівновіддаленість стає справою благородною, але маргінальною.

Війна має свою мову, і як не крути — вона працюватиме на війну, а не проти неї навіть там, де традиційно говорять про мир. Водночас комунікатор може збалансувати це калібруванням — залежно від того, куди хоче влучити.

У 2014–2016 роках на посаді Посла з особливих доручень з питань стратегічних комунікацій МЗС я часто робив заяви, давав інтерв’ю, брав участь в ефірах. Це був розпал війни на Донбасі.

Колеги з інших країн та журналісти, бувало, запитували мене, чому я дозволяю собі такі жорсткі прямолінійні висловлювання на адресу Росії. Адже я залишаюся дипломатом і маю зберігати простір для контакту. Я відповідав просто: у нас дипломатія воєнного часу, а ще ніхто не відбився від зовнішньої агресії, комунікуючи споглядально-пасторальні картини світу.

У грудні 2015 року журналістка hromadske.tv Настя Станко зробила публічну презентацію на тему «Як подолати мову ненависті. Що важливо показати і не показати на війні». Вона детально розказала, як на телеканалі розробили власний нейтральний словник.

Презентація викликала шквал критики й дискусій. Особливо Станко критикували за слова: «Не можна розділяти та казати: ми — вони, наші — їхні. На “Громадському” використовуємо замість “наші” — “українські”: український блокпост, українські військові, втрати серед збройних сил України. Уникаємо слововживання “наші герої” та “наші захисники”».

Справді, є червона лінія, за яку ніхто не має права заступити — це використання мови ненависті. Хоч би якою креативною чи доречною вона була в конкретному контексті. Водночас я переконаний, що візуальний і текстовий описи війни не можуть бути нейтральними, якщо війна так чи інакше безпосередньо стосується тебе.

Але за будь-яких обставин термінологія війни повинна:

   максимально точно передавати суть того, що відбувається;

   не суперечити національному й міжнародному праву;

   бути зрозумілою аудиторії;

●   бути гуманною.

Комунікатори, які не дотримуються цих правил, намагаються нами маніпулювати. У конкретному випадку України з погляду комунікації оптимальним є поділ на «українські війська» й «окупаційні війська». Поділ на «наших» і «ненаших» ідеально пасує до агресивної війни. Однак він шкідливий для оборонної війни на своїй території. Такий поділ веде до відторгнення себе від окупованих територій і населення. А отже, до поразки.

Тут варто наголосити: відторгнення не їх від нас, а нас від них. Професійний досвід перших двох років війни навчив мене, що не всі, але більшість жахливих історій про звірства на окупованих територіях розганяли в інформаційному просторі України саме для розпалювання ненависті й відчуження однієї частини суспільства від іншої.

У спільній доповіді авторитетних організацій — Кримської правозахисної групи та Центру інформації з прав людини — прозвучало те саме: «У зв’язку зі збройною окупацією Криму й початком воєнного конфлікту на Сході України в інформаційному просторі Криму зафіксовано спалах вживання мови ворожнечі, переважно проти громадян України. …з перших же днів окупації мова ворожнечі почала використовуватись у пропаганді в нечуваних до цього обсягах, ворожа риторика стала агресивнішою».

Комплексний погляд на початок російської агресії в Криму допомагає аналітикам дійти висновку: приклади розпалювання ненависті до українців із залученням державних ресурсів є одним з інструментів ведення війни. Москва добре знала, що робила.

Застосування цієї стратегії в масштабі всієї Росії дало блискучий результат. У грудні 2017 року 29% опитаних росіян назвали Україну ворогом Росії. У жовтні 2012 року цей показник дорівнював 0%.

Понад три сотні років Росія інвестувала шалені ресурси у творення міфу про братство українців і росіян. За п’ять років мовою ненависті та пропаганди вона на третину демонтувала цей штучний, але живучий брудершафт-міф.

Для формувань наративів і переконань аудиторії принципово важливим також є послідовне й системне використання термінології. Війна приносить із собою купу плутанини та невизначеності. Тому усталені терміни надзвичайно корисні для ясності бодай щодо базових понять і уявлень. Водночас термінологія еволюціонує разом із реальністю.

Зразковим прикладом цього є російський воєнний словник. На певному етапі в офіційній комунікації «Новоросія» та «київська хунта» поступилися місцем «Донецьку та Луганську» й «київському режиму». Це сталося одразу після того, як перші два проекти провалилися і їм на заміну нашвидкуруч підшукали менш претензійні варіанти. Вони більше відповідали дійсності й водночас не розхолоджували цільову аудиторію остаточно.

Завдання технологів у таких ситуаціях полягає в тому, щоб не лише підібрати адекватні замінники, а й зробити так, щоб аудиторія сприйняла підміну природно. Бажано, щоб взагалі її не помітила. Це, зрештою, і є найвищий пілотаж. Для цього робиться все, щоб людина не стежила за історією в її розвитку, а лише фіксувала інформаційні спалахи.

Якщо бракує сил стежити за загальною картиною, зосередьтеся хоча б на термінології. Її зміна свідчить про те, що змінилася реальність.

Реальність мови також змінюється завдяки технологіям. Упевнений, ви добре знаєте, що це:

Емоджі (emoji), або смайлик, уже нікого не вражає. Вражає те, що Оксфордський словник англійської мови визначив його як «слово 2015 року». Тоді ж професор лінгвістики Вів Еванс дійшов висновку, що емоджі зараз є найбільш динамічною за розвитком системою знаків у Великій Британії.

За роки інтернету накопичилося безліч емоджі, ґіфок (анімованих зображень) і мемів (візуальна форма, що поширюється зі швидкістю вірусу й закарбовується в пам’яті). Ними цілком можна спілкуватися замість слів.

Кожен емоджі має своє словесне значення. Тобто йдеться про повноцінну візуальну мову німих, які можуть розмовляти словами. Але не хочуть.

Завдяки своїй вірусності меми сягли високого рівня популярності. Навіть з’явився окремий підвид війни — меметична війна. Це коли сторони закидають у соцмережі меми, немов міни. «Почекун», «Візитка Яроша» — якраз такі меми (також бувають текстові меми).

Утім, є дещо сильніше за тексти, смайлики, ґіфки й меми. Це відео. Банальна істина нині звучить так: відео ефективніше, ніж текст чи картинка.

Схоже, з часом картинка буде оживати скрізь, де це ставатиме технічно можливо. Схоже також, що всі ми згодом станемо самі собі операторами й режисерами та знічев’я будемо знімати власні короткометражки «Аватар».

Ця відеолихоманка аж ніяк не безглузда. Ми любимо відео, тому що поринули в інформаційний простір, де все — від пошуку в ґуґлі до стрічки твіттеру — рухається з шаленою швидкістю і може бути миттєво візуалізовано. Це змінює наші життєві звички.

Ми вже не хочемо глибше й довше. Ми хочемо швидше й коротше. Тому тексти з їхнім прагненням до розгорнутості й абстрактності програють лаконічним відео з конкретним візуалізованим сигналом.

Закон нещадний: найбільше шансів захопити увагу аудиторії має короткий — якомога коротший — текст і коротке — якомога коротше — відео. Це підтверджує тренд у рекламі — шестисекундні відео для донесення потрібного сигналу. Достатньо лише шести секунд, щоб привернути увагу. Це неймовірно круто і неймовірно складно.

Слова, звуки, картинки, відео — з них складається калейдоскоп нашої реальності. Яку саме мозаїку ми зафіксуємо перед очима, залежить від нас самих.

Найцiкавiше на сайтi

«Хто вбив істину?»: Бернар-Анрі Леві про постправду і фейки

У Києві в 15 раз пройшла масштабна конференція Yalta European Strategy (YES). Серед гостей форуму був французький мислитель Бернар-Анрі Леві, який розповідав про постправду, фейкові новини, та те, звідки це все взялося. Platfor.ma наводить розшифровку промови філософа.

Ми будемо з вами розмовляти про так звані фейкові новини, про неправдиві факти, втручання у вибори, підтасовку результатів виборів у США і Франції. Я впевнений, що в Україні будуть дуже активні спроби зробити теж саме, тож ви повинні готуватися до цього. За декілька хвилин я спробую намалювати загальну картину на цій арені – як я бачу та сприймаю цю кризу.

Хто ж убив істину? Я не знаю. Але звідки походить криза правди – ось тут у мене є кілька підказок та підозрюваних. Я сказав би, що існує три джерела, які є парадигмою для всього подальшого обговорення. Перш за все, ми маємо філософського підозрюваного, далі – технологічно відповідальну особу, а також є політичне джерело.

Філософська сторона кризи істини розпочалася дуже давно – десь півтора століття тому, коли з’явився філософський модернізм. Цілком можна стверджувати, що ті, хто сьогодні ставлять під сумнів правду, мають своє коріння десь у філософії Фрідріха Ніцше. Саме з нього розпочався дуже тривалий процес, свідками якого ми є, процес підриву самої цінності істини – загалом модернова філософія помістила на свій прапор її критику. Вона ставить питання: чому треба віддавати перевагу істині в порівнянні з брехнею? Чому це вона повинна мати більшу цінність, ніж будь-що ще? Це метафізичне питання, яке розпочалося з Ніцше і далі продовжувалося у найсучасніших моделях філософії.

Друге – технологічне джерело. Ми повертаємося до надзвичайного феномену – до інтернету, соціальних мереж і решти нових технологій. Якщо двома словами, що сталося з правдою? Одна річ – вкрай позитивна, а друга – абсолютно катастрофічна. Нові технології пропонують чудову ідею – про те, що кожен із нас має абсолютно однакове право на самовираження. Це найкраща ідея у світі. Але вона перетворюється на катастрофу, коли ви отримуєте другий нюанс. Він полягає у тому, що кожен голос, кожна із пропозицій, кожне висловлене слово мають однакову вагу і вартість під егідою істини. Це абсолютно нова ідея. Ідея демократизації істини. І річ не тільки в тому, що я маю право висловлювати свої думки, а й те, що я сказав, має абсолютне право претендувати на те, щоб бути єдиною правдою.

Нова технологія вигадала цю демократизацію істини, що, по суті, стало катастрофою. Я скажу, що це не цілком нова ідея. Якщо уважно на це подивитися, то бачимо, що певною мірою це відродження того, з чим ми зіштовхуємося сьогодні. В світі кожен має право претендувати на істину – це наслідок колишніх дебатів західної філософії в Греції в V столітті до нашої ери. Тоді з одного боку виступали Сократ, Платон та інші філософи, а з іншого – софісти. Всі вони були дуже хорошими мислителями, а їхнє вчення полягало в тому, щоб сказати – Сократ не має жодного права на володіння істиною. Що це тільки одна з інших правд.

Отже, інтернет, Google, Facebook, Twitter тощо, які були вигадані у наш час, є новими софістами сьогоднішнього дня. Вони є відродженням цього напрямку думок, софізму, і джерелом кризи істини.

Ну і звичайно, є ще третя причина, останній підозрюваний у цій картині.

«1984» Джорджа Орвелла – це настільна книга тиранів. Один із найбільш ефективних інструментів тиранів – це втручатися не тільки в хід історії, а й в те, як вона викладається.

Орвелл повністю мав рацію. Всі тоталітарні держави говорили так, як відомий лідер нацистів: «Правда – це те, що я кажу». Звичайно, вони це казали у більш м’якій формі.

Можна, наприклад, уважно подивитися на те, що відбувається у цьому регіоні, на війну, яка була запущена Росією проти України, на цю агресію. Приходиш до висновку, що Путін наніс удар своїми військами, але не тільки через насилля, а й через маніпуляцію істиною, побудовою альтернативних наративів тими словами, які подібні до виразів президента США. Якщо подивитися на ситуацію у цьому регіоні, не можеш не думати про те, що президент Росії, хто би ним не був, звичайно, є главнокомандуючим своєї країни. Але крім того він є ще й головним істориком, головним журналістом і тим, хто знаходить способи переписати та винайти заново історію минулого.

Є відома цитата французького сучасника Орвелла: «Ніхто не знає тих несподіванок, які може для нас приховувати минуле». Ми знаходимося у ситуації, коли популістичні режими заново винаходять минуле. Подивимося на ті дебати та дискусії, які відбуваються зараз в Польщі: переписування історії солідарності, мінімізація ролі Леха Валенси, намагання зруйнувати репутацію Броніслава Геремека. Ви бачите, що популісти, нові тирани сьогодення, мають одну з найкращих зброй і найбільш ефективну – це бажання і засоби переписувати, змінювати і підривати минуле.

Якщо є всі ці три ознаки, то ви відразу знатимете відповідь на питання, хто вбив правду.

Факт чи фейк: як відрізнити правду від брехні у скаженому потоці новин

АвторАнна Ляшенко
11 Грудня 2018

Чи правда, що станція метро «Арсенальна» – найглибша у світі? Чи казав Порошенко, що молитва впливає на реформи в Україні? 53% українців вважають, що можуть відрізнити правду від фейку. А чи зможете ви? Студія онлайн-освіти EdEra та аналітична платформа VOXUkraine розробили онлайн-курс «Фактчек: Довіряй-перевіряй», а керівниця відділу інновацій в EdEra Анна Ляшенко спеціально для Platfor.ma раз і назавжди роз’яснює, як відрізнити правду від брехні.

Чи справді фейки – скрізь?

Що поширюється швидше: правда чи брехня? У 2018 році журнал Science опублікував дослідження щодо поширення правдивої та неправдивої інформації. Йшлося про 126 тис. історій, які понад 4,5 млн разів публікувалися у Твіттері за 2006-2017 роки.  Виявилося, що неправдива інформація поширювалася швидше, ніж правдива. Чим оригінальнішою та емоційнішою була новина, тим охочіше ділилися нею користувачі.

Відрізнялися навіть спектри емоцій. Неправдиві та популярні новини зазвичай викликали здивування, страх та огиду. Правдиві та менш популярні – очікування, радість, довіру або смуток.

Фейки існують споконвіків. Але особливу увагу дослідників вони привернули у 2016 році під час виборів президента США. Згідно з дослідженням, під час цієї виборчої кампанії кожен четвертий американець заходив на сайти із фейковими новинами, а спростування неправдивих новин майже ніколи не досягали своєї мети.

Тоді американські фейкові новини досягли тисяч американських виборців. А отже, потенційно вплинули на їхню точку зору та на результати виборів загалом. Тобто фейки можуть завдавати шкоди, якщо їхня мета – маніпулювати думкою людей.

В тому ж 2016 Оксфордський словник англійської мови проголосив слово «пост-правда» (post-truth) словом року. Адже тоді в пресі часто йшлося про політику пост-правди, яка звертається до емоцій та особистих переконань, а не до об’єктивних фактів. Фейки та ігнорування об’єктивних фактів – це частина політики пост-правди.

Водночас фейки бувають невинними. Наприклад, UAReview в Україні – це гумористичний ресурс, який навмисне публікує фейкові новини. Але їхня мета – гумор, а не вплив на думку аудиторії.

Як боротися з фейками?

Чим більше з’являється неправдивої інформації, тим популярнішими стають ресурси із фактчекінгу. Наприклад, ще в 2003 році в США виник FactCheck.org. Місія цього сайту – моніторинг публічних заяв політиків і викриття брехні. На сайті є не лише статті. Тут можна поставити запитання, почитати про найпопулярніші онлайн-міфи (з посиланнями на джерела) та ознайомитися з неправдивими ідеями політичних курсів американських партій.

Є в США і фактчекінг-сайти, які спростовують міфи про американську культуру – наприклад, snopes.com та TruthOrFiction.com.

Європейські журналісти та активісти також розробляють ресурси для боротьби проти фейкових новин. Наприклад, BBC створив ресурс BBC Reality Check. Наразі там публікують матеріали, які викривають неправдиві новини. Сайт регулярно оновлюється, а матеріали не лише спростовують фейки, а й пояснюють різні аспекти політики. Зокрема – нюанси Брекзиту.

Французькі ЗМІ навіть розробили інструмент для перевірки фактів. Так у базі сайтів Les Décodeurs можна перевірити надійність джерела – чи часто сайт поширює недостовірну інформацію. На жаль, верифікація працює тільки французькою мовою.

Ресурси з перевірки інформації існують у багатьох країнах. З їхнім переліком можна ознайомитися за посиланням.

В Україні теж існують ініціативи з фактчекінгу. Серед них – StopFake.org, заснований 2014 року. Сайт функціонує 13 мовами та пропонує не лише статті, а й відео та подкасти. Нещодавно проект опублікував звіт за 2014-2017 роки, протягом яких було проаналізовано і спростовано 919 неправдивих повідомлень. При цьому 85 зі 178 джерел поширення фейкових новин про Україну – російські ЗМІ. А VoxCheck – фактчек-проект VoxUkraine – перевіряє твердження українських політиків та публікує їх з поміткою «правда», «неправда» або «маніпуляція».

Золотий фонд Фейсбуччини: Іван Примаченко про найважливіший соціальний експеримент

3 Березня 2019

В рубриці «Золотий фонд Фейсбуччини» Platfor.ma збирає розумні дописи розумних людей, які хочеться зберегти для нащадків. Перший – від засновника онлайн-курсів Prometheus Івана Примаченка, який зараз навчається в Стенфордському університеті та пише про результати найважливішого соціального експерименту для тих, хто хоче змінити світ.

Якщо б я мав обрати одну найважливішу ідею зі Стенфорду, якою хотів би поділитися з усіма, то обрав би Кембридж-Сомервільський експеримент. Я переконаний, що про цей експеримент зобов’язаний дізнатися кожен громадський активіст, державний службовець, освітянин і просто будь-яка людина, яка прагне змінити світ на краще. Чому? Давайте розбиратися.

Кембридж-Сомервільський проект 1939 року був одним з перших масштабних соціальних експериментів, що базувався на принципах рандомізованого контрольованого дослідження – золотого стандарту проведення наукових експериментів. Ціль експерименту полягала в тому, щоб перевірити ефективність новітньої програми попередження злочинності серед неповнолітніх.

Вчені обрали 500 хлопчиків з бідних родин з неблагополучного району Массачусетсу і випадковим чином поділили їх на дві групи. Діти з експериментальної групи стали учасниками інтенсивної соціальної програми попередження злочинності: хлопчиків часто відвідували соціальні робітники, їм надавалося безкоштовне менторство, індивідуальне репетиторство, медична і психіатрична допомога, участь в літніх таборах, а їх батькам пропонувалися консультації психолога. Як сказав про це один зі Стенфордських професорів, програма була вологою мрією соціального активіста. Друга ж група дітей – контрольна, просто продовжила жити своїм звичним життям і використовувалися вченими лише для того, щоб результати першої групи було з чим порівняти.

Через п’ять років після початку програми вона не була подовжена, що залишило багато запитань. Було очевидно, що такий комплекс надзвичайно потужних заходів мав позитивно вплинути на учасників програми. Але наскільки значним і довгостроковим був ефект? І наскільки економічно обґрунтованим було існування програми? Через 30 років після завершення експерименту випускниця Стенфорду Джоан МакКорд провела титанічну роботу і зуміла зв’язатися з абсолютною більшістю учасників програми. Вона ретельно зібрала суб’єктивні і об’єктивні оцінки ефективності програми, а потім проаналізувала їх.

Коли дослідниця почала розпитувати тепер вже дорослих учасників експерименту про їх власну оцінку ефективності програми, то їх відгуки були приголомшливо позитивними. Дві третини чоловіків заявили, що проект допоміг їм. Багато хто з учасників тепло згадував своїх менторів і хотів зв’язатися з ними. Опитані говорили, що «програма допомогла мені обрати вірну дорогу в житті», «відвернула від життя злочинця» та вважали, що без участі в експерименті «напевно, опинилися б в тюрмі».

Їсти слона по шматочках: уривок з книги «Серійний переможець» про свої примхи та успіх

АвторPlatfor.ma
13 Червня 2018

У видавництві «Книголав» виходить книжка американського фінансового консультанта Леррі Вайдела «Серійний переможець», в якій автор стверджує, що до успіху в житті та роботі ведуть п’ять кроків: ухвалення рішення, перевиконання, коригування, доведення справи до кінця та постійне вдосконалення. Що саме це означає, він пояснює на конкретних порадах і прикладах з власного досвіду та життя інших бізнесменів, спортсменів і мільйонерів. Platfor.ma публікує уривок про те, чому потурати своїм примхам не так уже й погано.

Коли я їхав до університету, Ед дав мені пораду: «Іди за своєю природною цікавістю. Інакше навчання, бізнес і робота виб’ють її з тебе, і ти станеш просто нудним». Ми прагнемо самі визначати своє життя, а не дати обставинам визначити його чи звести нас на манівці, убиваючи наш ентузіазм. Цікавість – це спалах полум’я. Розпалюючи його своєю увагою, ми отримуємо найкращий шанс відкривати речі, місця, людей, завдяки яким можемо досягти найбільшої самореалізації. Чому?

Цікавість безпосередньо пов’язана з вашою внутрішньою мотивацією – найпотужнішим стимулом у вашому житті.

Усі переможці мають внутрішню мотивацію, вогнище, що живиться любов’ю до того, що вони роблять чи чого досягають. Вона дає їм потужне бажання та рішучість, необхідні для перемоги. Є тільки один спосіб з’ясувати, яким може бути ваше найкраще можливе майбутнє: іти за своєю природною цікавістю. Усі ми маємо унікальні інтереси. Ніхто з нас не може пояснити, чому певні речі нас приваблюють, а інші не становлять жодної цінності.

Чому одна людина любить суші, а інша (я) ненавидить їх? Хтозна. Деяким людям подобається право, деяких тягне в медицину, дехто навіть каже, що любить бухгалтерію. Хтось може це все пояснити? Єдине ми знаємо напевно: щоб жити насиченим життям і отримувати від нього задоволення, треба йти за своїми інстинктами. Унікальний набір наших зацікавлень – ключ до нашого унікального потенціалу. Поки горить внутрішнє вогнище, ми лишаємося залученими та енергійними. Це основи психології.

Якщо ви любите суші, а щодо грецької кухні не певні, то зі значно більшим захватом сприймете відвідини ресторану суші, ніж грецького ресторану. Людині, захопленій бухгалтерією, буде складно досягти успіху в геть іншій сфері. Мене ви ніколи не побачите на канаті, а от Філіпп Петі з підліткового віку хотів стати лише канатохідцем. Потім, у вісімнадцять років, чекаючи на прийом у дантиста, він побачив у французькій газеті ескізи ще не збудованих веж Всесвітнього торгового центру. Він схопив олівця, намалював лінію між вежами, а потім шість років навчався, вдосконалювався й морочився над дедалі складнішими трюками. Він місяцями таємно досліджував майже завершені вежі, а потім, 7 серпня 1974 року, здійснив свою мрію. Крок за кроком, опираючись вітрові, він пройшов від однієї вежі до другої по тонкому канату. Він зробив щось таке, чого не робив і не зробить ніхто, ні до, ні після нього.