Як і решта киян без власних автівок, я регулярно користуюсь сервісами таксі для пересування містом. Ні для кого у Києві не є секретом, що рух автівкою дуже часто має всі шанси завершитись виснажливими стояннями у заторах. Транспортний колапс столиці України — очевидна та дуже сумна історія.

Часто потрапляючи в такі затори, мене приголомшує ігнорування водіями базових правил дорожнього руху. Напевно, найбільш очевидний приклад такого порушення — коли водії на перехрестях просто не зупиняються на червоне та опиняються посередині, блокуючи рух усім учасникам. Просто бо кожен дбає лише про себе, і це виглядає єдиним справжнім правилом дорожнього руху.

Ти сидиш в автівці та просто сердишся на водіїв машин, які у твоєму полі зору, усі кругом своєю наглістю сковують твій рух, руйнують графік, приносять у життя хаос, злість та нерви. Водій таксі з тобою солідарний, але вже звик до такого трафіку і просто каже, що так завжди стається. «Але що зробиш?!» Всі сигналять одне на одного. Всі проти всіх. Кожен сам за себе. Справа кожного важливіша за сталий рух усіх.

Такі затори на дорогах — це прекрасна модель того, як рухається наше суспільство. Є загальноприйняті правила. Є відсутність покарання за їхнє порушення. Є розуміння алгоритму «наглість друге щастя», який короткостроково допомагає комусь обігнати інших, але в цілому регулярно сковує і шкодить усім.

Нещодавно я розмістила у себе на сторінці відео, як водії пропускають швидку в Одесі, яке переглянуло понад 300 тисяч людей. Багато людей поширювали його з коментарями типу «а хтось каже, що країна не змінюється/давно чекала на таке відео в Україні/раніше бачив подібне відео з Німеччини і от дочекався». Ми можемо взаємодіяти з повагою один до одного у критичні моменти, але поки лише коли чуємо сирену «швидкої».

Затори і ці нездорові практики з наглості часто призводять до аварій та жертв. Після таких зіткнень, коли врешті-решт відновлюється рух, всі відчувають нову позитивну динаміку. Але ми забуваємо, якою ціною цього досягли і з часом добираємось до наступного перехрестя, де все відбувається по новій. Ми здатні на інше. Чому чекати, щоби бути прикладом для решти?

Суспільства з атомізованими сім’ями та кланами, які живуть за принципом «якщо не подбаю про себе, ніхто не подбає про мене» і за кожної нагоди ігнорують правила і вилазять на «середину перехрестя», блокуючи рух для решти, — приречені на стагнацію, імітацію політики та владу популістів. Іншими словами — приречені на кожному історичному перехресті застрягати у звинуваченнях одне одного і змаганнях з хитрості та наглості.

Щоб країна разом рухалась до безпеки і розвитку — треба вміти поважати людей навколо і вимагати поваги до себе. Поводитись щодня так, наче максимально багато залежить від тебе особисто. Якщо ми хочемо як нація стояти в заторах і моментами вириватись до наступного затору — можемо просто все робити так само далі.

#Україна_понад_усе для мене не про абстрактну країну, яка вимагає кинути усе заради неї чи постійно відмовлятися від особистого заради колективного. #Україна_понад_усе — це про уникнення оцих заторів у нашому повсякденному житті, коли треба будувати і взаємодіяти з презумпцією спільного блага, а не виживання найбільш наглих.

Ці принципи працюють і зі звичайними громадянами, і з політиками та посадовцями. Ці принципи мають стати елементом повсякденної культури за умови тривалого практикування їх критичною частиною суспільства. Так, це забирає час. Але це корисніше, ніж стояти в заторах.