Ненавиджу лікарні. Настільки, що навіть здавати кров там – справжня мука. Ти рано вранці приходиш у стомлене часом, пилом і чварами приміщення, займаєш своє місце в кінці нескінченної змійки з людей і очікуєш. За весь цей час встигаєш сказати «ні» всім, хто «я тільки за довідкою» або «я просто відходив ненадовго», почитати книгу, незлічену кількість разів позіхнути та вивчити всю макулатуру, яка висить на стінах.

Після йде низка подій, яку хочеться забути – аналіз крові з пальця, пошуки себе і сенсу життя в довгих чергах, тривалі розмови з лікарями та жахлива процедура здачі крові. Озлоблена на весь світ бабуся безуспішно намагається встромити величезну голку в вашу вену якийсь час, а після того, як у неї це виходить, залишається тільки пару годин потерпіти – ниючий біль, різкий запах ліків і захопливий підрахунок плитки на старій стелі. Після процедури тебе не надто делікатно просять звільнити місце й забувають про твоє існування, ніби ти й не сидів тут пару годин в надії врятувати комусь життя.

Приблизно так я уявляла собі процедуру донації до того, як стала донором. І хоч лікарні все ще не викликають у мене ніжних почуттів, я зрозуміла, що уявлення про процедуру здачі крові не збігалися з реальністю трохи більше, ніж зовсім.

Потреба в добрих вчинках була в моєму житті завжди – то я працювала в благодійному магазині, то була волонтером на різних акціях, то придумувала свої проекти, всі засоби з яких пішли б на допомогу різним організаціям. І, звичайно, часто міркувала про те, щоб стати донором. Зупиняли дурні міфи, упередження та просте незнання – здавалося, що це так складно і довго, що донорами можуть бути лише обрані, а моя кров поширеної групи навряд чи стане в пригоді.

І ось одного разу я побачила пост у свого знайомого в Фейсбуці – він натхненно розповідав про те, що здавав кров в «Охматдиті» з командою волонтерів, а його 4+ група допомогла хлопчикові. Він пишався своїм вчинком, це відчувалося в кожному слові, і закликав своїх друзів не бояться, а діяти. «Це знак!» – подумала я і звільнила собі ранок середи на наступному тижні. «Це доля!» – кожен день повторювала я собі.

І знаєте, що? Виявилося, що донорство – це дуже просто. Це не страшно та не боляче, а працівники відділення трансфузіології намагаються зробити все, щоб допомогти донору та кожній дитині, яка потребує переливання крові. Мене зустріли з посмішкою та повагою, не раз подякували, що прийшла, і супроводжували на всіх етапах. Кілька разів запитали про те, як давно зробила татуювання – повинен пройти рік, але багато хто досі вважає, що тату означає довічний відвід від здачі крові. Відділення всередині було чистим, світлим і фотогенічним – ось прямо коли відкриваєш сторіз в Інстаграмі й знімаєш-знімаєш, нічого спільного з моїми похмурими уявленнями. Лікарі та медсестри, в основному, молоді та усміхнені дівчата, які сиплять жарти та історії, щоб підняти настрій або відвернути увагу, наприклад, від проколювання пальця, що, до речі, найстрашніша з усіх процедур.

За результатами аналізів мене допустили до здачі крові, що виявилося великою вдачею. Там же мені розповіли, що приводів дати потенційному донору відведення – на пальцях не перелічити: маленька вага, надто поганий зір, свіжі тату або пірсинг, недавня хвороба, низький гемоглобін або високий білірубін, низький тиск і це навіть не чверть списку. Тоді я дико пораділа своєму везінню та буквально застрибнула на канапу, оголюючи вени й душу. Здивування спіткало мене знову, коли стало зрозуміло, що процес виявився абсолютно безболісним, а через 7 хвилин одна з медсестер в рожевому костюмі прокричала «Друга плюс, перев’язуємо». 7 хвилин – і ти зробив значний внесок в чиєсь життя.

Після цієї донації мені стало соромно. Соромно через те, що зробила це тільки зараз, а до цього прикривалася відмовками та помилковою думкою оточення. Потім прийшли захват, гордість, неймовірне щастя та бажання зробити більше, яке було настільки сильним, що буквально на наступний день я стала частиною благодійного проекту «Середи в Охматдиті». Це група ентузіастів, яка щосереди ходить з добровольцями, які хочуть здати кров, в Охматдит і намагається зробити все, щоб процедура пройшла максимально приємно – створює загальний чат на всіх потенційних донорів, розповідає про протипоказання та попередню підготовку, зустрічає й супроводжує під час всього процесу, годує домашнім вівсяним печивом, робить фотографії та, що найцікавіше, видає фірмовий значок із клітиною крові. Його можна отримати тільки в разі успішної донації та ніяк інакше – це своєрідний трофей і розпізнавальний знак. Клітин крові 9, а нещодавно до них додалися ще й шкідливі компоненти, так що можна зібрати цілу колекцію.

Все це робиться для того, щоб донести до суспільства просту думку: донорство крові – легкий, безпечний і безкоштовний спосіб творити добро та змінювати світ на краще.

За рік я здала 1,15 літра крові. Могло бути й більше – всьому виною низький гемоглобін, з яким я, як і багато інших донорів, намагаюся боротися. Їм м’ясо та гречку, п’ю гранатовий сік, додаю горіхи й сухофрукти в вівсянку, заробляю плюсики в карму. Набагато більше, зрозуміло, вдалося зібрати спільними зусиллями з проектом «Середи в Охматдиті» – щотижня з нами приходить близько 20 осіб зараз, 70% зазвичай допускають до здачі крові. З них багато – це люди, які беруть безпосередню участь не тільки в розвитку не тільки культури донорства в країні, а й інших сфер.

Так, наприклад, з нами здавала кров Ірина Галай – перша українка, яка піднялася на Еверест і розгорнула там прапор України. Вона мимохідь згадала про те, що незабаром планує піднятися на Еверест без кисню, тому перед інтенсивним тренуванням вирішила здати кров. Постійно з нами здає також Арсеній Фінберг, засновник «Цікавого Києва», який вже отримав посвідчення донора. Велика частина наших донорів – представники креативного класу: дизайнери, архітектори, журналісти, організатори.

Але багато людей бояться та не здають. А бояться тому, що багато чого просто не знають. Культура донорства в нашій країні, на жаль, дуже погано розвинена, а хтось просто має недостатньо інформації про роботу свого організму. Тобто, деякі вважають, що з них викачають кілька літрів крові, що в принципі неможливо. Звичайний обсяг для однієї здачі – 350-450 мл.

Ще поширений міф, що це шкідливо для організму. Та він вам подякує! Регулярна здача крові – це профілактика захворювань імунної системи та зменшення ризику серцево-судинних захворювань. Надлишок крові надає велике навантаження на серце й судини, а віддаючи його як донор, ви подовжуєте життя реципієнту та собі разом з тим. Міфи працюють і в зворотний бік – є люди, які думають, що здавати кров можна мало не щотижня. Таке завзяття похвально, але, на жаль, вона так швидко не відновлюється, тому донацію крові можна здійснювати раз у 2,5-3 місяці.

Найчастіша відмовка, яку я чую: «Я боюся, що мене чимось заразять». Якби ці люди бачили, з якою старанністю дотримуються всіх правил стерильності в операційній, як одна за одною відкриваються баночки зі спиртом, як дбайливо медсестри розпаковують одноразове обладнання – сумнівів би не залишилося, все безпечно.

А ось те, що деяку кількість часу належить провести в черзі – правда, але це повинно тільки радувати, адже є охочі. Взагалі, факт того, що ваша кров може врятувати комусь життя – повинен перекривати все незручності, які можуть виникнути. Досить один раз побачити в відділенні батька, який вишукує серед донорів людину з потрібною групою, та поспілкуватися з ним – як то кажуть, «підсядеш на голку» та будеш регулярно здавати. На жаль, таких батьків багато, а донорів все ще недостатньо.

Було б добре, якби люди ходили здавати кров не тільки на Міжнародний день донора, а робили це регулярно, добровільно та безоплатно, стали постійними донорами. Адже кожному третьому жителю на планеті за статистикою потрібне переливання, а величезна частина з них – це хворі на онкологічні захворювання, в тому числі діти. Чи то втрата крові у нещасному випадку, чи внутрішня кровотеча, чи серйозне хірургічне втручання – донорська кров у будь-якому випадку може стати вирішальним фактором і першим засобом допомоги, який подарувати може кожен з нас.