Алла Матвієнко, вчителька

Я почала вишивати та шити років з семи, цьому мене навчила бабуся. Першим моїм виробом був кетяг калини рожевого кольору та блідо-зелений листок, але крім того я шила сорочки для своїх ляльок. Саме з народною традиційною вишивкою я познайомилася років у 9, коли рідна тітка подарувала сорочку для мене маленької, яку ланцюжковим швом вишила бабуся із Сумщини. Вже в університеті мене зацікавив сам український народний стрій (ред: національне вбрання), хоч тоді я навіть не знала такого слова. Утім я цікавилась, шукала інформацію, запитувала, але не могла знайти людину, яка б допомогли мені в цьому напрямку та порадила, з чого варто починати.

Час минав і якось ми з сім’єю випадково потрапили в Музей Івана Гончара на виставку «Вишиті шедеври» років 5 тому. Ми попросили, щоб нам провели екскурсію, але особливо ні на що не розраховували. Коли ж дівчина, яка розповідала нам про вишиті сорочки з різних регіонів, почала говорити — це все. Мабуть годину вона нам проводила цю екскурсію. Саме з цього моменту я по вуха закохалася в цю тему. З цього дня я й почала вишивати — саме в народних техніках.

Я почала шити, але тільки для себе — мені дещо соромно було показувати це людям. Часто у суспільстві прищеплюють думку, що те, що ти робиш — не зовсім стильно. Пригадую, як принесла своїй кураторці Олександрі Строчай, на майстер-класи якої ходила, одну з перших зшитих своїх речей — нагрудник. Вона подивилася, всі шовчики проглянула і попросила зшити такий їй. Я була непевна в своїх уміннях, але вона наполягала. Після нього Олександра попросила зшити їй кофточку. Я злякалася, тому що це зовсім інший рівень роботи, та зрештою взяла в неї тканину і зшила. Принесла їй кофтинку, а вона каже: «Це супер. Шийте!». І ось її таке впевнене «Шийте!», мабуть, і поклало початок тому, чим я займаюся зараз. Відтоді в мене кристалізувалося бажання відшивати такий одяг, в якому були б елементи українського народного строю, але так, щоб його можна було носити в сучасному житті.

Перший стрій

Ще до знайомства з Музеєм, я знайшла в інтернеті сорочку, на якій мені сподобався візерунок. Я переклала його на хрестик, адже тоді вміла вишивати лише ним, і перевела на клаптик тканини. Згодом я прийшла з ним до Олександри. Вона пояснила, що цей стрій називається Київське Полісся й вишивається по-іншому. А я народилася в Димері (селище Київської області) і подумала, що: мабуть, дійсно десь на генетичному рівні ми підбираємо собі візерунок. Так і з’явився мій перший стрій — Київське Полісся. Це була тонка вишита сорочка, спідниця темно-вишневого кольору, нагрудник на дві сторони: чорну і бурякову. До строю я підібрала і намисто, а до нього ще і дукач. Неймовірно гарно.

Повністю у мене він був готовий до Дня вишитої сорочки. Я поїхала в цьому строї через увесь Київ в кінотеатр — влаштували собі з сім’єю вихідний. Ми дивилися кінофільм, а всі довкола розглядали мій стрій. Спочатку якось нібито соромно було, коли вийшла у цьому всьому, але вже потім, коли побачила, що люди реагують зовсім не так, як очікувала — не зі зневагою, а із захопленням, — то заспокоїлася. Це було приємно, особливо зважаючи на те, що ти сама його створила. Я навіть взуття тоді відшукала під цей стрій. Але вже зараз я розумію, що тої червоної вишивки на рукавах забагато, тому відшиваю нову сорочку — білим по білому.

Сучасна традиція

Сьогодні я створюю строї не просто з вишитою сорочкою, а з сорочками саме традиційного крою. Намагаюся все робити з натуральної тканини: льон, батист або вовна. У мене вже багато саме мого одягу: кохточки, сарафани, спідниці з нагрудниками, і все це я намагаюся шити так, щоб в ньому ходити. Береш красиву сорочку традиційного крою, поверх одягаєш сарафан, або, як це називалося, спідниця з нагрудником під пояс, до нього ще намисто — красиво і стильно. Вважаю, що традиційне вбрання має носитися в сучасності та видозмінюватися лише в плані вибору тканини. Можна повністю скопіювати народний стрій і це буде дуже стильно, якщо буде гарна та натуральна тканина. Можна навіть крій не міняти.

Поступово я почала переходити на те, що виготовляю власноруч. Залишилося мало речей в моєму гардеробі, які у мене куповані. На нове витрачається багато енергії землі, тож, у такий спосіб я зі своєю сім’єю намагаюся бути ближчою до мінімалізму. Коли я відчуваю втому після роботи, то сідаю за машинку та починаю шити. Звісно, у сучасному світі складно поєднувати, все дуже швидко плине — буває лише прокинувся, а вже вечір. Та коли ти цим захоплюєшся і живеш, час знаходиться все одно. Коли ти про це думаєш і тобі радісно на душі — це чудово.

Поєднання з професією

Коли почала більше цікавитися сорочками та загалом українським строєм, стала спостерігати в школі, де викладаю, за тим, що вдягають на свята та заходи. Зазвичай приходять з якимись маками на голові, з сорочками, які купили в переходах, тому що люди не розуміють, що ручна праця — це ручна праця, а перехід чи ринок — це перехід чи ринок. Зовсім інша ціна та зовсім інша суть вкладається в річ.

Оскільки ж я вже досліджувала традиційну українську культуру та хотіла ділитися цим з іншими, почала з того, що під час тижнів української мови та літератури видозмінила свої відкриті уроки. Я вирішила підготувати урок з народознавства: обрала три регіони України та представила їх через вбрання. Я розповідала, звідки береться тканина, як вирощується той самий льон чи коноплі, як поступово з’являється власне сорочка, скільки для цього потрібно турботи, часу і сил. Так ми поступово перейшли на костюми — у мене на уроці був Чернігівський стрій, Сумщина і Центральна Полтавщина. Учнів тема зацікавила, проте більше були вражені колеги за 50. Після уроку вони підходили і дякували, казали, що згадали своїх бабусь і що десь у рідних селах у скринях досі є тканини та веретена. Відтоді на своїх уроках я почала використовувати елементи народознавства. З роботи це перетворилося на захоплення, а довкола мене зібралися діти, яким це дійсно цікаво.

Захоплення народним строєм у переплетенні з професією втілилося у створенні творчої групи «Коріння». У її межах ми вже реалізували декілька проєктів, присвячених українським костюму та традиційній культурі. Один з них пов’язаний з альбомами «Україна і українці», які укладав Іван Гончар. Також ми з учнями влаштовуємо переодягання в українські народні строї, коли в мене з’являються нові зразки вбрання. Спочатку в класах ніхто не хотів всього цього одягати. Їм було цікаво подивитися і все. Коли ж починаєш хоч трошки людей переодягати, заплітати, викладати ті коси, одягати ті сережки та намиста на шию, то відразу змінюється і погляд дитини, і статура, і навіть бажання. Після підходять і кажуть: «А коли ми знову будемо переодягатися?».

Взагалі, вивчення та розуміння традицій українського народу — то вже в мене на все життя. У повсякденні та у роботі намагаюся поширювати цю цікавість, це багатоманіття краси та захоплення, яке коріниться в наших традиціях.

Сергій Бадюк, інженер-енергетик і співак

До сорочки я прийшов через інший аспект традиційної української культури — через українську пісню. П’ять років тому я взагалі не співав та особливо не цікавився українською культурою. Для мене вона була чимось у форматі шароварів та пісень «Женці жнуть». Пам’ятаю, найсильнішою піснею вважав пісню з мультика «Жив був пес» — «Ой там на горі». Потім я потрапив у компанію людей, які виступали та організовували концерти народної пісні та етнічні фестивалі. Я став щось підслуховувати та цікавитися. Тоді це ще були пісні більш кітчового формату, років 40-60-х, не сильно показові для української культури. Та згодом я потрапив в «Бурсу фольклору» Валерія Гладунця, який почув, що у мене є голос, і сказав: «Хай співає, хай ходить». Через 2-3 місяці, коли я дізнався ази, мене взяли до гурту «Чорноморці».

Коли я був більш-менш знайомий з українською піснею та її традицією, настав час знайомитися й з сорочкою, тим паче, що на мій перший концерт «Чорноморців» вона була потрібна. Оскільки етнотусовка — це люди, які всі одне одного знають, то я з запитом на сорочку звернувся до майстрині Олени Дідик, яка тонко відчуває процес вишивки. Вона взялася вишивати мою першу сорочку, а я просто сидів поруч. Дивився та спостерігав, навіть пам’ятаю, що я сам там на ній щось вишив. Поруч просто лежали нитки, я спробував якусь техніку оздоби, та й не зміг зупинитися, як то кажуть, втягнувся. Потім вже почав вивчати регіональні особливості та техніки.

Сорочка

У більшості випадків, а особливо, якщо ти займаєшься фольклором, то дізнаєшся регіональний орнамент і пробуєш відшити саме свою сорочку. Моя була Подільська. Ми тоді подивилися на картину Тропініна «Хлопчик з топірцем», який у більшості випадків малював Поділля, — на ній хлопчик у сорочці, а на голові такий солом’яний бриль. Ми подивилися і вирішили, що це буде моя сорочка.

Напевно через місяці три я вже відшив першу сорочку на замовлення — дитячу, впорався з нею доволі швидко. Далі вже були інші на замовлення. Наразі є багато спілок вишивальників, друзі друзів, знайомі, всі знають одне одного та іноді передають замовлення. Буває, що один майстер не встигає все або ж у людей є кошти лише на більш бюджетного та менш досвідченого майстра. Відповідно мені якісь приходили замовлення і я практикувався.

Коли ж я вже взявся сам собі шити, то шив низинкою. Це одна з 3-5 найскладніших технік України. Її особливість в тому, що дуже легко збитися. Треба вміти читати та продумувати схему. Так само «полтавське вирізування» — дуже важке, я його навіть не подужав. Я знаю, як його робити, але якщо є замовлення, то передаю іншим, бо не впевнений, що зроблю якісно.

Вишивкою я займаюся десь 4 роки та знаю близько 100-150 технік. Це все з досвідом приходить, проте, на жаль, не завжди є достатньо часу. Оскільки це більше навіть хобі, яке приносить прибуток, то треба ще й на звичайну роботу ходити, що теж забирає час. При вишивці насправді ще багато часу витрачаєш на те, щоб знайти орнамент, який підійде замовнику. Ти його шукаєш по регіонам, по районам, якщо знають назву села — то дивлюся, що саме там вишивали. Якщо не можна знайти саме того села чи району, обирається сусідній з видозміною, а це дуже великий спектр.

Раніше був класний сайт «Кровець», де було багато детальних фотографій сорочок з різних регіонів, правильна етнографічна карта, всі експонати, що є в колекції. Його вже рік як зламали. У пінтересті є дошки з вишитими сорочками, куди люди додають свої схеми, до прикладу, Лідія Бебешко — знімає схеми і викладає.

Родина

Вдома ніяких традицій особливо й не було. Я ніколи не чув, щоб щось традиційного формату співала бабуся чи дідусь, тільки застільні пісні. Та й добре, що хоча б щось — це розвинуло в мені слух. Якось в дорослому віці, коли я вже займався співом десь рік і мав певний список пісень, поїхали ми до бабуні копати бульбу. Вона вже не може копати, тож просто вийшла й сіла за компанію на городі. Я ж щось копаю й співаю собі, а вона мені каже: «О, а я цю знаю». Я їй: «Тобто?». Вона спробувала наспівати і, звісно, голос в неї був вже не такий потужний, але я зрозумів, що бабуся дійсно це вміє. А я навіть не знав.

Традиція

Чому я почав вишивати? Мене зацікавило, що це традиція, я почав її відтворювати. Це дуже вплинуло на мене. Мене вразило, що кожна область, а іноді навіть й село, відрізняються за малюнками та орнаментами. Це така регіональна традиція індивідуальності кожної людини. Можна заїхати в сусідні села і побачити однакову кольорову гаму, ба навіть подібні малюнки, але це все здалеку. Коли підходиш ближче, то бачиш — це зовсім інше. Ось ця багатогранність традиції — вона і зазвала. Так само і у музичній традиції: спочатку тобі здається, що там нічого не відрізняється. Зараз же я розвинувся до того, що близькі регіони відрізняю на слух: Полтавщину, Чернігівщину, Київщину. Ти навіть чуєш, що це одне село, а це вже інше, сусіднє. Пісні можуть бути схожі, але звучання різне.

Традиція наразі вже відтворюється в досить нормальній кількості. Багато хто її пам’ятає, знає, зберігає. Тепер багато людей замовляють сорочки і є багато майстрів, а раніше їх були одиниці. Вона і в повсякденні є, а не лише в дослідженнях, спеціальних фестивалях чи на свята. У своїй сорочині я ходжу дуже часто. Я цілком вважаю сорочку одягом повсякденним. Звісно, деякі носять таке, що краще б не носили. Купують собі антикваріат, яких залишилося мало, і одягають «на показ». Та на мою думку, так прям не можна, це ж релікт.

Традиційну культуру не так важко зберігати. Є багато людей, які як я — взагалі не знали про це, але згодом приходять до розуміння. Зараз з’явилося багато шкіл, та ж сама школа Рись, яка влаштовує тижневі пленери, де хтось співає або грає, де розвивають різні рівні майстерності. Є і Орелі Музею Гончара, і інші гуртки, як для дорослих, так і для дітей. Сорочку може собі дозволити кожен другий українець. Чоловіча буде десь від чотирьох тисяч, жіноча дещо дорожче, але за пару місяців можна залегко відкласти ці кошти. Дуже різні люди замовляють. Все, що їх об’єднує — любов до свого українського індексу.

Олександра Сторчай, старша наукова співробітниця Музею Івана Гончара

Я проходила практику перед навчанням на виставці «Білим по білому» в Музеї Гончара влітку 2005 року. Потім почалося безпосереднє навчання в Академії за спеціальністю художня вишивка і у мене це все поєдналося. Я постійно була в Музеї, мабуть, навіть більше ніж в Академії. Ще не закінчивши вчитися, я пришла в музей й сказала, що хочу тут працювати. Мені відповіли «Добре, та в нас є тільки одна вакансія — це технік в секторі “Тканина. Одяг”». Ця посада передбачає догляд за експонатами, інвентаризацію та іншу суто господарську роботу. Спочатку всі сильно дивувалися, чому людина з вищою художньою освітою працює техніком, але через рік звільнилася посада науковця і я її зайняла. Нещодавно, 4 травня, виповнилося десять років, як я працюю в Музеї.

Традицій в моїй сім’ї не було, максимум — крашанки і паска на Великдень та щось на Різдво. Тепер я святкую усі свята в Музеї, нашою такою музейною родиною, і мені цього достатньо.

Традиція у місті. Стереотипи

У мене не було ніяких очікувань чи уявлень щодо традиційної культури до того, як я опинилася в Музеї. Я прийшла туди як чистий білий лист, а коли вже у фондах зустрілася з сорочками, у мене не було жодних внутрішніх суперечностей.

Стереотипів про традиційну культуру так багато. Найбільш прикро з моєї точки зору те, що багато людей вважають українську народну традицію — сільською традицією. Для мене не так важливо розказати людині, якою має бути правильна вишиванка або сорочка, як переконати її, що традиція може бути живою в сучасному місті. До прикладу, у тий спосіб, яким вона живе в Музеї.

Звісно, нашарування традиційного одягу не було актуальним та потрібним на території міста з транспортом, просторами та будівлями. В буденному житті він трансформувався, з’являлися нові тканини, нові форми одягу. Сорочка у місті стала вишиванкою — значно коротшою та легшою, яку можна одягати з сучасним одягом і носити частіше. У чоловіків з’явився піджак, а не верхній важкий одяг — чумарка. Жінки почали носити коротші та спідниці, у місті в них зникла потреба носити по дві-три спідниці з довгими сорочками та вишитими поділками.

З переходом у місто одяг полегшується, стає більш мобільним та придатним для сучасного простору. Утім, складовою міської культури завжди залишалися вишиті орнаменти, символіка та ідентифікація себе як українця. Важливіше навіть не зовні у речах проявляти свою долученість до традиції, а в своєму розумінні та ставленні.

Елементи міського вбрання є експонатами й в нашому Музеї. Це ще не масове виробництво, яке штампувалося за розмірною лінійкою, а індивідуальний підхід. Він є дуже цінним в контексті традиційного вбрання. У традиції не існує поняття масового одягу — це дуже важливо.

Український характер вбрання

Мене захоплює позачасовість нашого костюму. Коли людина створювала будь-який елемент традиційного одягу — чи вишивала сорочку, чи ткала плахту, чи шила кожух або свиту, — всі ці елементи вбрання були чітко продиктовані регіоном, традицією, часом, матеріалом. Попри це завжди залишалося якесь абсолютно дивовижне поле для творчості. Це як у художників: перед тим, як знайти свій стиль, вони штудіюють академічний живопис, рисунок і композицію. Це є правила, а потім вони можуть їх вільно порушувати. Коли я вишиваю сорочку, мені дуже цінний цей момент свободи творчості, при тому, що я дотримуюся всіх правил.

У традиційній культурі кожного народу є свої особливості, які власне їх і вирізняють. Наша культура теж має свій особливий характер. По-перше, вона завжди була дуже самодостатньою, багато речей виготовляли люди власноруч. Такого явища як масове виробництво не існувало, це завжди був індивідуальний підхід до кожної речі. По-друге, українські речі завжди були вишуканими, і, як не дивно, не перевантажені декором. Зараз ми дивимося на сучасні вишиванки і здається — чим більше вишивки, тим краще. Та насправді українська традиційна культура тяжіє до мінімального декору, який би був дуже практичним.

Українці надавали перевагу природним барвникам, тож кольори вишивки завжди були дуже стримані. Немає в народному вбранні таких пластмасових хімічних відтінків. Кольори з природних барвників мають гру світлотіні, їх можна поєднувати. Навіть вишивка білим по білому, якщо взяти сучасну ідеальну білу тканину і вибілену нитку, не буде такою гарною, там нічого не буде видно. Ця вишивка не матиме сенсу, це просто три місяці дурної роботи. У народній традиції це завжди домоткане або куповане полотно з певним відтінком — сріблясто-сірий або вохристий, так само і нитка. Тому таку вишивку видно, в ній є сенс.

Вишита сорочка

Я обожнюю вишивати сорочки, утім це завжди річ для конкретної людини. Я уявляю, як вона буде її носити, як виглядатиме та почуватиметься в ній. Я дуже слабко пам’ятаю себе поза Музеєм чи поза вишивкою. Ще будучи студенткою давала багато майстер-класів, ми подорожували по фестивалях і виставках.

Багато хто думає, що народна традиція побутувала 100-200 років тому і зараз припинилася, ніби ці знання вже недоступні і законсервовані. Але це ж зовсім не так. І ось, коли людина відвідує виставку Музею Гончара та дізнається, що вона може навчитися та створювати такі ж прекрасні речі — цей момент несподіванки є ключовим і включає їх у роботу. Навіть люди, які ніколи до цього не займалися вишивкою, виявляють бажання скористатися такою можливістю.

Мені подобаються народні звичаї, які побутували серед людей ще в часи традиційної культури. Для них важливою була винагорода і подяка в матеріальному плані, але це ніколи не були кошти. Раніше це була тканина, наприклад, шматок домотканого полотна. Це міг бути пошитий рушник чи хустка. Передбачається, що людина для створення цього предмета витрачала свій час і вкладала туди свою енергію. Тобто, коли людина хоче подякувати, вона віддає свій ресурс, у такий спосіб відбувається взаємообмін енергії.

День вишиванки

Для когось це просто привід раз на рік одягнути китайську вишиванку — люди цілком мають на це право. Мені ж подобається, коли на День вишиванки, який ми в музеї намагаємося трансформувати в День вишитої сорочки, до нас звертаються люди, які раніше цим не цікавилися. Саме в цей день багато українців відкривають для себе традиційну культуру і, можливо, згодом це змінить їхнє життя.

Робота в Музеї

Мій звичайний робочий день починається з того, що я відкриваю наші фондові кімнати сектору «Тканина. Одяг» і вітаюся з речами, у нас їх понад 10 тисяч. Усі ці речі живі та потребують спілкування. Якщо до матеріальної речі більше ніж півроку не торкається жива людина — енергія в ній згасає і вона перетворюється просто у предмет. Тому я завжди з ними вітаюся. Далі ми обробляємо нові надходження, приймаємо, описуємо, пришиваємо бірку, шукаємо місце і пишемо її топографію, щоб потім можна було знайти. Це дуже важливий етап роботи, бо якщо в колекції лад — все чудово.

Потім вибірка — одна з найбільш часоємких задач. Є багато запитів і треба знайти предмети або на виставку, або для публікації, або для соцмереж. Дуже часто експонати лежать не на своєму місці у фондах, а на робочому столику, де чекають своєї роботи. У нас експонати працюють, а не припадають пилом. Фонди ніколи не були закритими і ізольованими, вони завжди працюють, а я це забезпечую.

Чи може кожен навчитися вишивати? Кожен, без винятку. Головне терпіння і бажання. Я, звісно, нікого не примушую, але завжди можу підтримати.

Фотографи: Настя Телікова та Олег Мітюхін