fbpx

«Тобі що, більше всіх треба?»: чому в Україні легше бути негідником

АвторТетяна Капустинська
1 Липня 2020

Активіст Віктор Артеменко координував програму «Відкритий університет реформ», працював у команді проєкту USAID «Підтримка реформи охорони здоров’я в Україні», організував візити реформаторів з ЄС до України та був менеджером адвокації Реанімаційного пакету реформ. Для Platfor.ma він поміркував про те, чому, на його думку, в нашій країні легше бути негідником – і як це змінити.

Минулого року я балотувався у Верховну Раду. Я приїхав у своє рідне місто – Старокостянтинів, Хмельницької області, – де я виріс, закінчив школу, де знають мене та моїх батьків. Приїхав і сказав, що хочу піти у політику. В один момент на мені ніби опинився ярлик негідника – мене стали обливати відрами бруду та кидатися фразами на кшталт «Ти ніхто і звати тебе ніяк» і «Ти нічого не зробив».

Виглядало так, ніби я автоматично став частиною чогось поганого. У нашого суспільства, на жаль, немає розуміння, що в політику може піти хтось нормальний і той, хто дійсно бажає впровадити позитивні зміни в країні. Такими ярликами мислять бабці біля під’їзду – вони вішають їх на кожного. Хоча давно варто позбавлятися цих стереотипів.

Я бачу корені цього в комунікаціях, споживанні інформації та її сприйнятті. Умовно, негіднику легше бути політиком, тому що від нього ніхто нічого хорошого не очікує. Що б він не зробив, суспільство це влаштовує, тому що «а, ну це очікувано». Він не має обмежень в тому, що каже чи робить: від жмакання прутня до називання геноцидом всього підряд. І кожного разу будь-якою своєю дією негідник підтверджує цей ярлик.

Віктор Артеменко

Ми зараз говоримо про публічну сферу, адже поняття «негідник» на побутовому рівні не так яскраво виражено. І якщо в публічній площині з’являється хтось нормальний і робить щось хороше, то відразу кажуть «а, так це для піару». Немає розуміння, що голосно можна говорити й про якісь хороші речі.

Ми в Україні звикли страждати. Український герой, оспіваний у літературі та піснях, завжди на амбразурі й першим помирає – а про покійників «або добре, або ніяк». Тому він герой. Але існує така теза: «Є багато людей, які готові померти за Україну, і мало, які готові жити за неї». Мається на увазі, жити так, щоб ще й змінити потім щось на краще. Зараз ситуація склалася так, що в публічній сфері ти маєш не висовуватись, мати середню зарплату й нічим особливо не вирізнятись. Якщо ти поїхав за кордон та досягнув успіху, то в очах суспільства ти вже не такий як всі й менше страждав.

Якщо хтось займається благодійністю, робить добрі справи та допомагає іншим – це круто, але тільки в нашій бульбашці проактивних та свідомих громадян. Тобто в нашому таборі, де волонтерство, розбудова держави, реформи – це є цінністю. А для іншого табору ми «соросята» (від імені американського фінансиста Джорджа Сороса, який координує декілька грантових проєктів. Соросятами спочатку називали тих, хто отримував гранти від фондів Сороса, а потім – хто отримував будь-які західні гранти, – Platfor.ma) та грантоїди. 

Необхідна культурна зміна. Я все списую на освіту – що ми сьогодні закладаємо в голови в школах, те й вилізе в майбутньому. Зараз важко знайти людину, яка не просто буде формально виконувати завдання чи писати звіти, а буде хотіти зробити роботу. У нас в школах розвивається культура, коли діти вчаться виключно для здачі іспиту, а не для того, щоб щось знати та застосовувати.

У цій же школі все заради формалізму, і наголошують: «Не висовуйся» та «Тобі що, більше всіх треба»? Це узагальнення, звісно, тому що є багато вчителів, які роблять правильно: хвалять, коли це потрібно, і дають зворотний зв’язок. Саме на цьому, коли дитина дійсно заслужила, а не просто «з хорошими батьками», і формується розуміння – якщо зробиш щось добре, отримаєш визнання.

Учнівські комітети, ради та інше створюють ілюзію. Наприклад, дитину шкільна рада міста з усіх класів кудись обирає. Приходять скоріш за все діти, які дійсно хочуть щось зробити, а їм кажуть: «Ну ви тут пограйтеся поки, ми з вами потім сфотографуємося та відпустимо додому». Таким чином можна боротися, бути обраним, розповідати про якісь плани та ідеї, але це все потім впирається в стіну. Ті, хто мають владу в ширшому розумінні, не зацікавлені в цьому. Весь шлях, який дитина до цього проходить – профанація. І це закладається, як патерн поведінки: «Ти тут розпинайся, а ми, дорослі дяді та тьоті, все потім самі вирішимо». Ти розумієш, що скільки б хорошого ти не зробив, тобі скажуть, що ти самопіаришся, висовуєшся, немов тобі більше всіх треба.

В різних сферах «негідники» мають різні риси. В політиці це продаж інтересів, коли спочатку одне на думці, а потім інше. Це коли хтось перекупив цю «балакливу голову» – за останні 20 років ми до цього звикли. Це той, хто не виконує свою роботу, тому що в ідеалі політик повинен просувати інтереси свого народу та держави. Часто буває так, що цими інтересами скоріш торгують.

Освітніх негідників я б розділив на кілька рівнів, тому що є школа та університети, та ті, хто визначають, куди наша освіта взагалі йде. Останні можуть розробляти хибну систему, яка буде ідейно применшувати нашу цінність. На рівнях нижче це фрази на кшталт «дзвінок для вчителя», «вчитель завжди правий», «сиди й не висовуйся», «ходи в формі», коли виховується бездумне безформне стадо.

«1984» Оруелла – яскравий приклад того, як не має виглядати школа. На рівні виконавців – це жаління «діти зараз не такі пішли, всі у своїх гаджетах». Так і є, треба це прийняти, ваше завдання – навчити їх вчитися та підготувати до життя, а не кидатися крейдою та плакати в кабінеті. Негідник в освіті – не має повагу до того, кого вчить, та використовує свою репресивну владу в школі, щоб самоствердитися.

Віктор Артеменко

Якщо ситуація не зміниться, ми відіб’ємо охоту людям, які хочуть щось змінити, висовуватися в цю публічну сферу. Це замкнене коло. Ми зараз б’ємо по руках і голові непоганих людей, які визвалися й хочуть щось зробити. Таким чином соціум відбиває бажання робити щось надалі. В цю сферу в результаті будуть йти тільки ті, хто не боїться публічного осуду, а це зазвичай люди не з найкращими цінностями.

Ми не звикли обговорювати. Всю інформацію ми спрощуємо – є чорне та біле, – та відразу вішаємо ярлики. Це призводить до того, що ми живемо в ЧБ-світі. В політиці все чітко – всі негідники. А сформувалося це з дурної установи «Якщо хтось облажався, то звинувачують всю сферу». Треба виховувати довіру, а її немає взагалі – таким чином скоро почнеться війна всіх проти всіх.

Зі сторони самих представників тієї ж політики немає реакції. Якщо в мене є хтось, хто вчинив фігню, а я на це закрив очі й не покарав його, тоді оця недовіра перекидається на мене. А якщо я його покараю, то підвищу рівень довіри й до себе. Тобто, в нас є помилки, ми їх визнаємо та виправляємо. В публічній сфері це особливо важливо.

Читайте більше цікавого