TED + Київ:
як виглядає зсередини головна українська подія світового руху

АвторТетяна Капустинська
5 Жовтня 2019
знання Київ

У вересні в Києві під гаслом «Celebrate troubles» пройшла чергова подія світового рівня у форматі TED. Вже 10 років поспіль українські спікери зі сцени пропагують світлі ідеї та унікальний підхід до розв’язання проблем. Platfor.ma поговорила з ліцензіатом подій TEDxKyiv та керівником команди Владиславом Грезєвим про свято думок, строгий відбір спікерів, обмеження ліцензії та важливий вплив промов на українське суспільство.

Владислав Грезєв

ПОЧАТОК

– Як виникла ідея організувати TEDx у Києві?

– Ідея TEDx була започаткована глобальним TED й зокрема його куратором Крісом Андерсоном у 2009 році (до речі, ось наше з ним інтерв’ю. – Platfor.ma). З часом прийшло розуміння, що конференція збирає вершки суспільства планетарного рівня і відкриває прогресивні ідеї, актуальні для всієї планети. Але крім того є купа носіїв цінного досвіду, який максимально актуальний суто для локальних спільнот.

Тож з 2009 року TED відкрив можливість організовувати події їхнього формату за ліцензією на будь-якому рівні – міста, університета, вулиці, площі, бібліотеки, навіть всередині організації або компанії. Анонс цієї новини побачив наш українець, Всеволод Дьомкін, отримав першу ліцензію і прямо в 2009 році вперше в Україні провів TEDxKyiv. 

Я прийшов в команду в 2012 році як волонтер і, схоже, дуже непогано себе проявив, тож Тарас Парандій, який на той час у команді займався партнерами, запросів допомагати йому в цьому напрямі. А в 2014 році в нас була ліцензія на проведення події, яка закінчувалася в жовтні, але сталася революція, в суспільстві був сильний стрес і він не дуже збігався з тим, що ми проводимо свято ідей.

На TEDx, звісно, багато різних тем і переживань, але загалом люди туди приходять, щоб зарядитися натхненням і позитивною атмосферою. Тож ми не були впевнені, що це актуально, але потім до нас почали надходити запитання на кшталт: «Коли наступний TEDx?». Ми зрозуміли, що людям це потрібно і зараз суспільство проходить дуже турбулентну стежку, з’являється багато різних викликів, виникає безліч питань без відповіді. А знайти їх можна якраз на майданчику TEDx.

За три с половиною тижні до кінця ліцензії ми сміливо вирішили все ж організовувати. Це, звісно, максимально неправильно – робити подію такого рівня за настільки короткий проміжок часу в умовах повної турбулентності. Не робіть так. 

В ході цієї події якимось чином я почав помічати пробіли в різних напрямках, які, якщо не закрити, призвели б до катастрофи. Я почав їх закривати або скеровувати людей, щоб це робили вони – і все пройшло непогано. Після команда зауважила, що у мене добре вийшло все скоординувати, та запропонувала мені з 2015 року бути наступним ліцензіатом і куратором. 

TEDxKyiv 2010. Тетяна Гершуні ділиться власним досвідом, пов'язаним з аутизмом, а також показує зв'язок цього явища з мистецтвом і творчістю.
TEDxKyiv 2013. Міністр культури Криму Альона Плакіда – про сучасні бібліотеки.
TEDxKyiv 2014. Чемпіон Великобританії із заварювання кави в джезві Вадим Грановський розповідає про культуру споживання напою в Україні.
TEDxKyiv 2015. Засновник ініціативи «Повернись живим» Віталій Дейнега – про те, як війна змінює людину.
TEDxKyiv 2018. Громадська діячка у сфері інклюзії Олеся Яскевич переконана, що у дитинства немає інвалідності.

ЛІЦЕНЗІЯ

– Наскільки складно отримати ліцензію?

– Якщо ви щиро вірите в ідею та місію TED і заповнюєте заявку правильно, то не дуже складно. Але зараз є нові правила – наприклад, Кривий Ріг намагається отримати ліцензію, але саме на таку назву їм згоду не дають. Бренд, відповідний масштабу міста, тобто сам Кривий Ріг, потребує участі ліцензіата в глобальній події. Треба їхати, наприклад, на TEDFest, на якому я був. Я їх схиляю до того, щоб провести першу подію за назвою парку, вулиці або площі. 

– Вам можуть відмовити у ліцензії?

– Так, слід зауважити, що кожна окрема подія має окрему ліцензію – кожного разу ми повинні її продовжувати. Глобальний TED контролює відповідність попередньої події їхнім вимогам і за допомогою різних способів та інструментів слідкує, щоб не було порушень. Якщо такі помітили, то можуть забрати ліцензію у цілого міста на невизначений термін. У нас була така ситуація.

– Серйозно? 

– Так, ще до моєї участі у проекті свідомо порушували вимогу до кількості гостей в залі. Є обмеження до 100 людей, якщо головний організатор не був на глобальній події. Якщо був – 100+ без обмежень. Свідомо це відбувалося тому, що у нас був контекст як країни третього світу й певні економічні чинники, а обрані спікери мали важливий вплив на суспільство. Але для того, щоб загалом організувати цю подію, потрібно було мати якусь конкретну кількість проданих квитків. 

Коли я став ліцензіатом, то відразу написав листа про те, що в нас планується 700 людей і я дуже прошу це дозволити. Вони відмовили і в нас зав’язалася дискусія, що заборонено правилами, а потім взагалі настала тиша. Подію я провів, отримав нову ліцензію, але ось наступного разу мені її вже не дали. Почався затяжний період переговорів, а закінчилося все тим, що я поїхав на TEDFest знайомитися з головним офісом TEDу – це була перша українська делегація на глобальній події. Там всі ці порушення були узгоджені і формальні вимоги виконані. Після цього ми навіть отримали ліцензію другого рівня.

– Що вона дає? 

– Другий рівень дозволяє проводити подію протягом двох днів – минулого року ми зробили це вперше. Також можна віддати чотири відео на дистрибуцію на телебаченні – ми зараз будемо робити це на Суспільному та Громадському. 

TEDxKyiv (2016).
Фото: facebook.com/tedxkyiv.

КОМАНДА

– Розкажи про вашу команду. Як розподіляються зони відповідальності? 

– Є декілька зон відповідальності: відбір і підготовка спікерів, партнери та спонсори, комунікація, організація лаунжзони та активностей, продакшн, локація та окрема команда, яка займається волонтерами. Зараз нас, здається, 25. Внутрішня організація досить гнучка й не можна сказати, що тут якась чітка ієрархія, де є керівництво.

Ми намагаємося, як органічна команда, яка робить велику місію, побудувати горизонтальну структуру, в якій думки, аргументи та пропозиції кожного враховуються. Але очевидно, що є конкретні напрямки, за якими закріплені люди. Якщо треба щось вирішити, то вони беруть на себе відповідальність та роблять це. Якщо є якісь питання концептуальні, які стосуються загалом всього проекту, а думки діляться, то кінцеве рішення на мені як на ліцензіаті.

– Ви отримуєте зарплатню?

– Ні, за ліцензією ми не маємо права заробляти на цьому гроші, тому ми повністю волонтерська команда, яка займається TEDxKyiv у вільний від роботи час на абсолютному ентузіазмі. Часто події йдуть у мінус, тому ми ще й відпрацьовуємо – наприклад, фрилансимо й готуємо спікерів до виступів на якісь сторонні події. Кожен сам визначає, який час він готовий присвятити цьому проекту. 

Це все не про гроші, а про місію. Люди, які хочуть працювати над цією місією не за гроші, втілюють ідею з більшою пристрастю, щиро і органічно. Ті організатори, які сюди приходять – це люди, мотивація яких максимально зрозуміла.

Команда TEDxYouth, 2019 рік

ФІНАНСИ

– Звідки ви взагалі берете гроші на організацію? 

– Бюджет події немаленький, але у нас є спонсори – в Україні багато бізнесів, які абсолютно свідомі в сенсі своєї соціальної відповідальності. Вони ставлять собі за мету бути поруч з такими проектами та ставати співтворцями, адже ми залучаємо їх до брейнштормів стосовно того, які теми використовувати, ідеї втілювати та локації розглядати. Кожен долар, який дає спонсор, – це вклад в те, щоб подія була доступнішою. 

Оскільки ми не маємо права заробляти на цьому, є загальний бюджет на виробництво події, ми мінусуємо спонсорські внески, ділимо на кількість стільців у залі, отримуємо вартість квитка. Чим він дешевший, тим більше людей можуть собі це дозволити. Відповідно, спонсори напряму впливають на те, щоб прогресивні та цінні ідеї поширювалися.

– Для прикладу, скільки знадобилося на те, щоб організувати минулорічний TEDx?

Близько 1 400 000 грн. TEDxYouth – 740 000 грн, тому що подія тривала один день. Це суто витратна частина.

– Ви платите спікерам? 

– Ні, це заборонено ліцензією. Але ми, звісно, покриваємо переліт та проживання, якщо спікер їде з-за кордону.

– Що ще заборонено ліцензією?

– Багато чого. Цінність майданчика у тому, що він абсолютно незалежний і неангажований. Але найбільше порушення ліцензії – це коли спікер потрапляє на сцену за гроші. Обираються лише ті люди, які дійсно того варті. Зокрема відео виступу потрапляє на наш YouTube, де 21 млн підписників. Відповідно, багато хто хоче використати цю можливість, щоб попіаритися або відмити собі репутацію. Різні покидьки пропонують багато грошей за це – очевидно, що ми відмовляємо.

СПІКЕРИ

– Глобальний TED якось контролює організацію події або вибір спікерів?

– Ні, вони якраз наголошують на тому, що організаційна та програмна частини повністю залежать тільки від команди. Але є певні ліцензійні обмеження, звісно, – наприклад, спікер не може займатися політичною рекламою або пропагандою насилля.

– Як відбувається процес вибору спікерів і тем?

– Ідея повинна бути дійсно прогресивною чи унікально новою, а також актуальною та цінною для суспільства. Людина, яка про це говорить, має мати «мандат», щоб це робити, або якийсь незвичайний погляд на тему. У будь-кого є можливість запропонувати свого кандидата – за допомогою кнопки «номінувати спікера» на нашому сайті. І люди активно нею користуються.  

Ми проводимо брейн-траст-сесії, коли зустрічаємося зі спікерами минулих подій, колишніми членами команди, нашими партнерами та обговорюємо актуальні теми та кандидатів. Крім того наша команда активно сканує медіаполе і багато різних джерел, займається пошуком. Потім формується лонгліст, з якого ми й обираємо. Але ті люди ще проходять цілий шлях підготовки, а вже серед них обираються спікери.

– Що це за шлях?

– Офлайн спілкування та репетиції – це пошук змісту. Коли людина готова, фінальний виступ є і лише залишилося допрацювати щось із модераторської точки подачі, ми даємо сигнал комунікаційникам, що можна анонсовувати. І тільки на цьому етапі є гарантія, що спікер вийде на сцену. А так він може відходити два місяці на репетиції і отримати відмову – і всі потенційні виступаючі попереджені про це. Цього разу, на TEDxYouth, у нас було 7 відмов для людей, які ходили на репетиції. Вони готові, тому що розуміють, що на цьому майданчику вони не хочуть бути найслабшими, а прагнуть презентувати свою ідею максимально сильно.

TEDxYouth 2019. Співзасновниця компанії nuka, яка виробляє вічну канцелярію Катерина Михалко.
TEDxYouth 2019. Стендап-комік, сценарист, один із авторів «Телебачення Торонто» Сергій Ліпко.
TEDxYouth 2019. Співзасновниця «Дикого тетару» Ярослава Кравченко.
TEDxYouth 2019. Архітектор і співзасновник «Агентів змін» Максим Головко.
TEDxYouth 2019. Ветеран АТО і співзасновник Veterano Brownie Роман Набожняк.
TEDxYouth 2019. Тарас Галаневич із гурту OY Sound System.
TEDxYouth 2019. Екоактивістка Тетяна Євлоєва.

ФІДБЕК І СУСПІЛЬСТВО

– Аудиторія України готова до таких подій? Скільки спочатку було учасників, а скільки приходить зараз? 

– На самому початку було 200, а потім 300 людей, минулого року – 1032, а цього разу зала обмежувала кількість людей, тому на подію завітало 700 гостей і ми мали sold-out за два тижні до події. Було ще багато охочих, аудиторія, яка готова приходити і платити за це гроші, однозначно зросла. Ми мінімально аналізуємо, хто прийшов вперше, і з кожною подією бачимо, що коло розширюється. Це приємно і добре, адже чим більше людей будуть знати про TED, в тому числі глобальний – тим краще. Минулого та цього року в нас було безліч постів із подяками і словами «життя не буде таким, як раніше»,  «ви перевернули мій світогляд» – от для цього ми все й робимо.

Публіка на TEDxYouth 2019
Публіка на TEDxYouth 2019
TEDxYouth 2019. Дикий театр

– Який фідбек ви отримуєте від гостей, спікерів? Чи казав щось про українські події глобальний TED?

– TED після того, як ми звітуємо, відправляє фідбек-форму для всіх відвідувачів, аналізує та вивчає все. Є щотижнева комунікація, вона ж розсилка, між всіма організаторами – от минулого року TED відзначав, як круто ми організували взаємодію в лаунж-зоні. Минулого тижня глобальний TED у своїх соцмережах опублікував відео-виступ Анатолія Топольського – значить, відмітили. Треба розуміти, що їм не так просто з усіма детально спілкуватися, адже тільки в суботу, 14 вересня, у світі пройшло 32 події одночасно.

Від спікерів і команди я постійно чую, що це певний лайфстайл. Репетиції, які починаються о 20:00 та закінчуються десь опівночі, і так кожного дня протягом трьох місяців щонайменше – люди звикають і потім їм цього бракує. Так, ми відмовляємо собі в багатьох речах і не можемо цей час витратити на себе, але це неймовірно крутий досвід і шалений розвиток із точки зору організації. Ми віримо в те, що ми робимо, і саме тому знаходимо на це ресурси та енергію.

– Яка твоя особиста мотивація?

– Насправді, коли я потрапив в команду як волонтер, то не усвідомлював масштабів. Для мене, тоді студента, це був непоганий нетворкінг і вихід у нові кола, доступ до дуже цікавих особистостей. Тоді це була мотивація з точки зору власного росту. Згодом, коли я перебрав на себе лідерство в команді, відчув, як це дійсно може змінювати наше суспільство.

За останні п’ять років пройдено унікальний шлях і досвід – ці висновки та ідеї можуть бути сильними в усьому світі. Про це свідчить перший виступ українки на глобальному TED у минулому році (ми про це, до речі, писали. – Platfor.ma). Я бачу прямий вплив, однозначно це мотивує мене продовжувати. І окремо я відчуваю величезну відповідальність за те, щоб цей майданчик, зокрема в Україні, не був спаплюжений і був максимально відповідним до цінностей TED.

Владислав Грезєв на TEDxYouth (2019)

– Який результат є для тебе найважливішим у межах цього проекту?

– Його важко виміряти, але, напевно, це саме вплив на спільноту. Якщо щось змінюється у кращу сторону після нашої події, то це перемога. Наприклад, минулого року на TEDxKyiv виступав пастир, засновник найбільшого в пострадянському просторі центру реабілітації для безпритульних дітей – в нього і самого вже 32 прийомні й три біологічні. Якщо після цього виступу хоча б одну дитину буде всиновлено тим, хто побачив виступ, – цього буде достатньо за всі 10 років існування TEDxKyiv, щоб сказати, що це пристойний результат.

Але загалом кожен спікер несе ідею, яка може змінити щось саме зараз у житті конкретної людини, в її оточенні, в суспільстві, на планеті. Я вірю в це, і ми дійсно в якихось опосередкованих сигналах бачимо, що це працює.

– Як ти вважаєш, що зараз потрібно українцям?

– Нашим людям потрібно мати більшу персональну відповідальності за себе і свою країну. А це можливо тільки за умови присутності якісної освіти та критичного мислення.

Найцiкавiше на сайтi

Спадок майбутнього: найцікавіше з TEDxKyiv від спікерів, які борються за мир

8 і 9 вересня в столиці пройшла десята конференція TEDxKyiv під назвою «Спадок майбутнього». Організатори події зібрали на одній сцені людей, які дають цьому світу добрячого копняка та змушують його рухатися вперед. Конференція включала п’ять сесій. Перша – «Інстинкт майбутнього» – була присвячена непростій темі війни. Platfor.ma переповідає найцікавіше із цих виступів.

 

Марія Берлінська, військова та громадська діячка

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Ми пам’ятаємо – літо 2014-го, фронт постійно то накочувався, то відкочувався. Ми звільняли міста, були важкі бої. На той момент я зрозуміла, що мені потрібно їхати на війну. Це дуже погано корелювалося з тим, що я пацифістка. Але раптом я усвідомила, що це війна не стільки зброї, скільки цінностей. І що насправді цінності суспільства, демократії, людяності – їх потрібно захищати.

Тож влітку 14-го я почала продзвонювати добровольчі батальйони один за одним, але чула відмову, бо: «Дівчина? Ні, дякую. Не потрібна». А ось в одному з батальйонів були вкрай потрібні добровольці. Я подзвонила, мені сказали: «Нам потрібні фахівці з аеророзвідки. Скажіть, у вас є такі навички?» Я відповіла, що гуманітарій. «Можливо, якось пов’язані з авіацією?» Та ні. «А що таке дрони ви взагалі знаєте?» Тоді я сказала: «Ні, але я погуглю обов’язково, дізнаюся». На той момент голос з іншого кінця слухавки, вже стомлений та без надії, запитав мене: «Ну скажіть, ви принаймні вчитися готові?» Вчитися якраз я була готова.

Таким чином я, патологічний гуманітарій, не маючи ніякої технічної освіти, не знаючий взагалі, що таке авіація, влітку 14-го почала вчитися літати на дронах. І вже фактично в вересні 2014-го року поїхала літати та працювати. Про що ця історія? Ця історія не про мене, а про те, що немає нічого неможливого.

 

Леонід Остальцев, ветеран АТО та засновник Pizza Veterano


Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Якось я зайшов у роздягальню піцерії, в якій працював, скинув свій костюм шматка піци та побачив шефа цієї мережі. Він сидів із красивою офіціанткою на колінах і, напевно, вирішив похизуватися перед нею та запропонував мені: «Чувак, а давай я тебе навчу готувати піцу?». Я спершу відмовився: «Де я, а де піца?» А потім подумав – ну що може бути гірше цього довбаного костюма? І погодився спробувати. Через чотири дні я прокинувся і зрозумів, що реально хочу йти на роботу – настільки сильно я закохався в кухню.

Бо зазвичай як? Я хочу працювати там, де нічого не потрібно робити, і отримувати за це багато грошей. А у мене було навпаки, я готовий був пахати і при цьому навіть безкоштовно. Хто працював в ресторанах – ви шарите. Немає там романтики. Це постійні рухи, крики, гори брудного посуду, натирання, жарка, варіння. Але я закохався в цей рух. У мене було шість змін на тиждень, сьому мені просто не давали, тому що боялися. Так я пропрацював більше ніж півтора року, закохався в те, що робив, удосконалювався, навчався.

Але життя не стоїть на місці – в компанію стали проходити кадрові зміни. У якийсь момент я зрозумів, що у мене йде багато часу на з’ясування стосунків замість того, щоб займатися роботою. Я пішов з криками і скандалами, аж до того, що зараз взагалі не заходжу в цю мережу – мене просто не пускають. Тобто, розумієте, я вмію піти дуже красиво. Але робив я це з величезною посмішкою до вух, бо вони дали мені найголовніше – справу, якою я хотів би займатися.

Але на той момент був уже 2014 рік. Всі розуміють, це війна. У 12 років я дав присягу на вірність Україні. У мене не було вчителів, у мене були офіцери-вихователі. І ось вони говорили: «Льоня, ти – захисник!» Коли я був маленький, то думав, що це прикол. Але після того, як збили ІЛ-76 з нашими десантниками, то я, звичайно ж, пішов до військкомату і сказав, що готовий. За іронією долі, я потрапив в найкращий рід військ збройних сил України – в піхоту. Дали кулемет і сказали: «Тепер ти кулеметник!» Я не засмутився, прикольна робота, тим більше, не мені вибирати. Робота є робота та її необхідно робити.

Був 2014 рік, літо і 24-й тиждень рейду. Ми вибралися в тил противника. Мені тоді дуже сильно пощастило з командирами на війні, у мене з авторитарністю складно, частково через це і відкрив свою справу. Але війна – інше, тут дисципліна або смерть. Підпорядкування командиру – це необхідність для виживання. Ось під час цієї операції стоїмо ми з моїм командиром, лейтенантом, він курить, я його про щось питаю і тут чую вибух, свист, залп. Ну і звичайно, як найкращий піхотинець в підрозділі, я кинувся шукати укриття. Але зліва – поле, праворуч – поле, попереду дорога. Я знайшов собі якусь ямку, приліг, лежу і очкую. Дивлюся, а лейтенант стоїть на місці спокійно і курить. А я злюся, тому що він перший завжди розповідає, як потрібно ховатися і як це важливо, які сектори займати, як прикривати себе.

Життя одне. Я точно розумію, що я не безсмертний, а ця кістлява коза прийде за кожним. Тому я буду жити своє життя як захочу.

….

Звіт мого цивільного життя починається з дзвінка: «Я Жора з 95-ї бригади. Хочу Союз ветеранів». Я запитав, що він має на увазі. «Я не знаю, але потрібно щось робити», – відповів незнайомець мені. Після цього я був згоден на все. Тому що і у мене це було – тупориле бажання щось робити та ідіотська впевненість, що все вийде.

 

Яна Зінкевич, начальниця Медичного управління та реабілітації бійців Української добровольчої армії

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Ми йшли на війну у складі добровольчого руху, тому що відчували певний обов’язок – насамперед перед собою та своєю гідністю. Ніхто до цього не був особливо усвідомленим громадянином. Але війна змінила нас, змінила наше уявлення про світ.

Насправді треба розуміти, що всі ветерани – це звичайні люди. Коли ти знаходишся на війні, твоя єдина мета – це вижити і щоб твої побратими вижили. Це основне. Коли ти повертаєшся в цивільне життя, реально деякі речі зрозуміти складно. Ти повертаєшся наче у свою родину, але це вже не твоя родина. Ти повертаєшся у своє суспільство, але це вже чужі для тебе люди. Зараз з інформаційними штуками у нас все трішки краще – з розумінням серед населення, як правильно себе поводити.

Але інформаційний простір у нас дуже викривлений, потрібно розуміти саму суть цієї проблеми. В нас немає нормального медичного забезпечення, немає нормальних гарантованих соціальних пільг, обов’язкового виконання норм, які мають бути просто розумними. За кордоном, звісно, з цим набагато легше.

Коли я знаходилась в активному стані війни, то перший-другий рік не відчувала наслідків. Але коли я сама пережила травму, коли мене раптово вихопило с життя в постійному військовому середовищі і перенесло частково в цивільне, я почала відчувати на собі проблеми. Звісно, не одразу прийшло розуміння, що з цим робити, не відразу я навіть зрозуміла, що мені потрібна допомога, якась підтримка.

Насправді я вірю, що кожен в силах і кожен здатен щось змінити. У нас є люди, які ніколи не були на війні, але вони усе це настільки переживають, що роблять все, що можуть, на своєму місці. В цілому потрібно розуміти, що ми повинні бути свідомими громадянами. Якщо ми можемо втрутитися в життя людини та змінити його на краще, то це місія. Одне життя – це чийсь батько, брат, син, чиясь мати, дочка. Кожна людина варта того, щоб їй допомогти.

 

Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод» та координатор «Євромайдан SOS», ініціаторка флешмобу #SaveOlegSentsov

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

20 лютого 2014 року з самого ранку наші гарячі лінії почали розриватися. Люди дзвонили та казали, що на Майдані розстрілюють беззбройних. Наші волонтери зірвалися та поїхали в лікарні, храми, морги, в місця, куди зносили загиблих. Ми дуже поспішали, бо не знали, що буде із нами самими. Але ми мусили встигнути та задокументувати усіх, кого вбив цей режим, щоб влада не могла приховати злочин. І ось у цей момент, коли ми працюємо над списками, над фото загиблих, і я знаю, що їх не 5 і не 10, а весь цей жах продовжується… Мені подзвонив мій чоловік. Він сказав: «Я на Майдані. Я тебе люблю» – і попрощався.

Коли мене питають, чому ми займаємося політв’язнями та полоненими, я згадую, як у цей страшний день 20 лютого ми почали документувати злочини протилюдяності, а потім були першими, хто відправив мобільні групи у Крим та Донбас. З того часу, питання війни для мене – питання особистого досвіду. Досить складного, мушу зізнатися. Документувати – непросто. Ми усі носимо в собі тисячі непромовлених історій. І страшно не від того, на що здатні люди, навіть ті, з котрими ти кожен день катаєшся у ліфті. Страшно, що ці історії не закінчуються.

Ось слухаєш розповідь молодої дівчини з Донецьку, яка потрапила до полону вагітною. Вона розказує, як благала її не бити, щоб зберегти життя своїй ще ненародженій дитині. А у відповідь вона чула: «Ты укропка! Очень хорошо, что укропский ребенок умрет». Ти записуєш ці слова і розумієш, що прямо в цю хвилину, коли ти це слухаєш, коли ми знаходимося в цьому залі, коли я стою на цій сцені, прямо в цю хвилину ця історія повторюється. Прийшло просто усвідомлення: «Так, я не можу нічого змінити, але і без мене нічого не зміниться».

Всі ці роки ми боремося за три речі: по-перше, ми маємо навчитися бачити за цифрами реальних людей, по-друге, ми маємо боротися за усіх, а не тільки за героїв. І третє – ми не маємо права звикати до того, що в російських тюрмах і донбаських підвалах можуть роками знаходитися люди. Це не норма і ми мусимо із цим щось робити.

Коли Олег Сенцов оголосив голодування, я була в Стенфорді та якраз готувалася до захисту. Було соромно, що я у затишному кампусі, слухаю лекції Фукуями у той час, коли Олег, щоб звільнити інших, поставив на кін власне життя. Я ініціювала кампанію #SaveOlegSentsov, яку підтримали дуже багато людей. Завдяки усім ним ім’я Олега вписали у міжнародний порядок денний. Чому люди, які не були знайомі ні з Олегом, ні з іншими політв’язнями, раптом витрачають свої час та енергію на їх звільнення? Відповідь парадоксальна: насправді, ми боремося для себе. Виклики дають нам шанс розкритися, а звичайні люди починають робити надзвичайні речі.

Мова про промови: Уляна Супрун, Іван Примаченко та інші про улюблені TED Talks

5 Вересня 2018

Щороку по всій планеті проходять конференції TEDx – локальні версії глобального руху TED, який поширює вартісні ідеї про все на світі. 8 і 9 вересня така конференція пройде і в Києві з темою «Спадок майбутнього». Щоб надихнутися перед подією, Platfor.ma спитала в українських агентів змін про виступи, які надихають їх самих.

 

Уляна Супрун, в. о. міністерки охорони здоров’я України

 

Мій улюблений TED Talk – це виступ Дерека Сіверса про те, як лідеру перетворити ідею на рух. Це дуже дотепне, але просте, глибоке та зрозуміле трихвилинне відео, яке краще дивитися, а не читати його довгі описи.

Скажу одне: якщо ви думаєте, що лідери найбільш відважні люди на планеті, це відео змінить вашу думку. Найбільш сміливі люди – це перші послідовники, які не бояться приймати революційні ідеї лідерів та заряджають ними інших людей. Відкриваючи світу нове, цінуйте своїх перших послідовників! А ще важливіше – не бійтеся першими підтримувати ініціативи, які здаються вам крутими. Бо саме так ідеї перетворюються на рухи, які дозволяють людству здійснювати свої найкращі досягнення.

 

 

Ще один TED Talk з улюблених – відомий в усьому світі диригент Бенджамін Цандер за 20 хвилин розповідає, як полюбити класичну музику. Навіть якщо ви її ніколи не слухали, подивіться! Цей спіч нікого не залишить байдужим. Ще й тому, що він не лише про музику.

Свої концерти Бенджамін розпочинає короткою лекцією, яка допоможе слухачам, особливо тим, хто прийшов вперше, сприйняти класичну музику. В нього велика мета – допомогти кожній людині на планеті полюбити її. Він переконаний, що немає людей, які не можуть сприймати музику – є лише погані виконавці.

Бенджамін не хоче, щоб люди просто приходили на концерт та йшли з нього, не зрозумівши, що відбувається. Він хоче, щоби очі людей та музикантів після концерту «засяяли». Він пропонує кожному поставити собі питання: хто я? І відповідати на нього не через критерії кількості грошей, влади, слави, а залежно від того, скільки навколо вас людей, очі яких сяють.

Це справді питання, яке може відкрити новий світ. Це приклад, як думати не лише про завтрашній день, а про майбутнє, яке ми лишаємо після себе. Цей виступ надихає бути лідером та творити свою музику в житті.

 

Іван Примаченко, засновник платформи онлайн-освіти Prometheus

 

Легендарна дослідниця зі Стенфордського університету Керол Двек – про мислення, зростання і необмежені можливості для розвитку, яке воно відкриває. Вона розробила концепцію мотивації, яка визначає світогляд людини. У цій науково підтвердженій концепції людям може бути притаманна або модель фіксованого мислення, або мислення зростання.

Для фіксованого мислення характерна віра в те, що людям притаманні ті чи інші таланти. Щось вдається – отже, є талант, не вдається – потрібно припинити намагатися. Зрозуміло, що люди з фіксованим мисленням уникають складних завдань, бо провал свідчитиме про те, що у них немає таланту.

Для людей, яким властиве мислення зростання, успіх прямо пропорційний не таланту, а вкладеним зусиллям та правильно підібраній стратегії. Люди з таким мисленням навчаються набагато швидше, беруться за складніші завдання і врешті-решт стають успішнішими в роботі та житті. Коли ти не пасуєш перед труднощами, рано чи пізно тобі все вдасться.

Є наукові дослідження, які довели, що типи мислення можна – і треба – змінювати цілеспрямованим навчанням.

 

Кіно зсередини: продюсер Володимир Яценко про перемоги «Дикого поля», «Атлантиди», «Додому»

АвторЮрій Марченко
19 Вересня 2019

Володимир Яценко довго й успішно займався зйомками реклами, а потім вирішив спробувати себе продюсером кіно. За ці декілька років він вже випустив фільм «Дике поле» за головним романом в історії незалежної України, «Ворошиловградом» Сергія Жадана, його ж картина «Додому» у 2019-му висунута від нас на «Оскар», а «Атлантида» стала першим українським фільмом, що виграв на Венеціанському кінофестивалі. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Володимиром про те, скільки коштує зняти кіно, якою буде нова українська хвиля та що кіношники думають про Netflix.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося. Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)
Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR