Тиждень з Нобелівською лауреаткою за кордоном — чудова можливість на власні очі побачити, як виглядає боротьба за міжнародну підтримку України, та що світова спільнота насправді про це думає. Шеф-редакторка Platfor.ma Тетяна Капустинська супроводжувала в черговій поїздці Олександру Романцову, виконавчу директорку Центру громадянських свобод, що отримала Нобелівську премію миру 2022 року. Розповідаємо, що нам вдалося дізнатися про Україну в очах міжнародної спільноти.
В Італію Олександру запросила поважна організація Інститут міжнародних політичних досліджень (ISPI), яка є найстарішим (1934 рік заснування) італійським аналітичним центром, що спеціалізується на міжнародних відносинах. ISPI організовували в Мілані майданчик для обговорення актуальних світових проблем Future Leaders Global Policy Forum, де Олександра Романцова стала однією з ключових спікерок.
Для Саші це — ще одна з численних подій по всьому світу, куди її запрошують після отримання Центром громадянських свобод (ЦГС) Нобелівської премії миру. До того, наприклад, вона була в межах української делегації в Південній Африці, після чого кілька тижнів провела в Університеті Дюка в Північній Кароліні, і вже звідти вирушила в Італію. Як розповідає сама правозахисниця, в такому режимі живе вже понад пів року — вдома практично не буває, кожного дня дає інтерв’ю або коментарі для ЗМІ зі всього світу, а запрошення на нові події отримує прямо на сцені. Більш насичений графік тільки у голови ЦГС Олександри Матвійчук, яка також безперестанно говорить про підтримку України в різних країнах.
Італія — аудиторія для України важлива, але важка. В країні сильний вплив путінської пропаганди, популярні рухи за так званий «мир» та проти зброї Україні, а багато хто не бачить різниці між тими, хто розв’язав війну, і тими, хто захищається. Саме тому тут необхідна комунікація, особливо з молодими людьми та майбутніми лідерами.
На форумі Олександрі поставили запитання: «Як європейська молодь може вплинути на війну в Україні та чому їй взагалі треба це робити?» Вона зазначила: «Це ті люди, які мають змінити міжнародну систему превенції війни. А зараз першочергово домагатися правосуддя, бо це приклад автократичної моделі, яка може порушити те, до чого вони звикли — життя в демократичному світі. Демократію можуть просто різко у них забрати. Тому зараз молодому поколінню з різних країн Європи важливо допомагати Україні. І для цього є багато способів — як мінімум робити донати та підтримувати інформаційно. А також обирати тих лідерів, які дотримуються курсу допомоги Україні».
На одній сцені з президенткою Молдови
На форумі, що проходив в Університеті Бокконі, українська Нобеліатка була однією з найпопулярніших персоналій. Нетворкінг працював на повну. Всі прагнули привітатися, поділитися контактом і зарекомендувати себе, а під вечір кількість візитівок в її сумці, здавалося, налічувала сотні. Саша розповідала, що це не просто макулатура, яка потім викидається у смітник, — в цьому середовищі візитки все ще працюють, адже обмінюватися цифровими контактами не завжди є час і можливість.
На форумі виступало багато людей, які приймають рішення: генеральна секретарка Amnesty International Агнес Каламар, виконавча директорка Єгипетського центру економічних досліджень Абла Абдель Латіф, виконавчий директор Міжнародного енергетичного агентства Фатіх Бірол, представниця системи ООН в ЄС Камілла Брюкнер, декан і генеральний директор Азійського банку розвитку Тецуши Сонобе, президентка Молдови Мая Санду, директор Французького інституту міжнародних відносин Томас Гомар та інші. Олександра напівжартома каже, що вже звикла до таких «зіркових» спікерів поруч.
Варто зазначити, що до цього форуму дійсно потужно готувалися, що помітно навіть по запитаннях, які звучали на сцені. Це не були банальні фрази на кшталт «Розкажіть, чому війна має закінчитися?», це була власна рефлексія ситуації з запрошенням доєднатися до дискусії. Наприклад, ось перше ж запитання до Олександри в межах форуму:
«Навесні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт президента Путіна — це вперше в історії сталося проти голови держави-члена Ради безпеки ООН та з ядерною зброєю. Радник президента України пан Подоляк нещодавно описав виданий ордер так: “Це початок кінця РФ в її нинішньому вигляді на світовій сцені”. Тож у світлі цієї ситуації, чи вважаєте ви, що цей ордер є реальним кроком вперед, якщо говорити про притягнення винних до правосуддя? Як насправді він може вплинути на потенційну переговорну силу чи дипломатичний вплив Росії в межах потенційного мирного процесу? А також на репутацію деяких країн, які не засуджують дії Росії зараз? Що ще може і має зробити міжнародна спільнота, щоб посилити цю позицію?»
«Просто хочу додати, що війна почалася у 2014 році, а не у 2022-му. До повномасштабного вторгнення ми задокументували 10 тис. випадків як у Криму, так і на Донбасі, де незаконно вербували людей у російську армію та відправляли їх воювати проти української. Де катували, викрадали, незаконно затримували. Понад 5 тис. осіб пройшли через донбаські підвали, ми називали це так, тому що це не в’язниці, це спеціальні місця. Одне з таких місць ув’язнення та тортур базувалося в підвалі університету. Тож всі ці 8 років країни намагалися знайти дипломатичне рішення. Може потрібна Мінська угода? Можливо нам не варто говорити про Крим та Донбас? Можливо росіяни забудуть про це і не підуть війною? Але пішли.
Коли політики йдуть на компроміс, тому що приємні ціни на газ і нафту набагато вищі за верховенство міжнародного права, — завжди відбувається війна. Тепер разом з іншими 30 правозахисними організаціями ми приєднуємося до великої ініціативи “Трибунал для Путіна”. Її правозахисники збирають свідчення та докази понад 40 тис. епізодів різних міжнародних злочинів. Ми не маємо спеціальної технології для цього, ви просто йдете в місце, яке було окуповане, і говорите з людьми. Одна проблема — це гарантує відповідальність тільки для Путіна. Тому що дев’ять років тому система влади РФ точно підтримувала і не зупиняла всю цю агресію. Дев’ятий рік саме вони викрадають людей, катують їх і тепер поширюють це на всі окуповані території.
Тому ордер — це важливий крок, це визнання, що Путін і такі лідери автократії, як він, мають бути покарані … Проте повинні бути й інші справи. Я думаю, що як мінімум одна з них має бути відкритою проти групи Вагнера. Тому що це група, яка вже майже 10 років існує як приватна армія, дійсно глибоко пов’язана з Росією. У нас завжди будуть проблеми, якщо ми не реагуватимемо на порушені норми закону. Я сподіваюся, що ми створимо спеціальний механізм проти злочинів агресії, проти влади, яка вирішила почати агресивну війну. Це наше завдання як міжнародної спільноти».
Інше запитання звучало простіше: «В Україні понад 7 млн внутрішньо переміщених осіб. Що має бути зроблено, щоб допомогти їм і зокрема молоді?» На це запитання Саша зазначила, що так, психологічно це дуже складна ситуація для всіх українців, більшість відчули на собі наслідки воєнних злочинів і їм погано. Але якщо подивитися з позитивної точки зору — зараз в українців за кордоном вибудовується горизонтальна лінія спілкування з міжнародною спільнотою. Більшість українців за кордоном намагаються знайти роботу, тому що не хочуть, щоб їх поважали у кредит, навпаки прагнуть бути частиною чогось. Щоб потім повернутися в Україну і відбудовувати її. Тож мінімум — це допомогти українцям за кордоном з працевлаштуванням».
«Так у вас немає війни, у вас МакДональдз працює!»
Безперечна й увага журналістів до Саші. Деякі приїжджали на події з різних міст Італії, а деякі — і з інших країн. Наприклад, репортерці мережі громадських теле- та радіостанцій Sistema Público de Radiodifusión del Estado Mexicano Саша розповідала, що наша війна не тільки збройна, а й інформаційна, тому Україні важливо не втрачати свій голос у світі.
Загалом за два дні конференції Саша побувала на п’ятьох інтерв’ю та кількох випадкових зустрічах. Ось топ найпопулярніших запитань до Нобелівської лауреатки від іноземних журналістів:
1. Коли і як почалася війна?
Тут, звичайно, звучало стандартне уточнення, що війна розпочалася у 2014 році. Саме з цього Саша розпочинає всі свої промови, щоб не було «от 24 лютого несподівано Росія напала».
2. Як змінилося ваше життя після отримання Нобелівської премії?
Переважно Саша відповідає, що стало набагато менше часу й англійська покращилася. Але бувають і більш розлогі відповіді:
«Ми почали відчувати відповідальність не лише за себе, а й за наших колег з Білорусії та Росії, які отримали премію разом із нами. Російська організація “Меморіал” — це величезний міжнародний рух, який існує вже 30 років. І наш колега з організації “Вясна” Олесь Бєляцький, який вже вдруге у в’язниці, бо Лукашенко і Путін не поважають права людини. Тому коли високопоставлені політики готові вислухати нас і говорити з нами, ми наголошуємо, що потрібна зміна міжнародної системи правосуддя та запобігання війни. Тому що війна змінилася — вона не така, як у 19 столітті та не як Друга світова, після якої у нас з’явилася ООН».
3. Що ви конкретно робите?
Правозахисні організації у Європі більш вузькопрофільні, ніж ЦГС. Тому Саша каже, що спочатку це був аналіз внутрішнього законодавства, реакція на реформи та порушення, потім з’явився Янукович, відбувся Майдан та міжнародний конфлікт, почали документувати злочини Росії.
4. Як зараз живуть люди в Україні?
За кордоном це часто незрозуміло. Тому що хтось постить бузок і бургер, і всі в Європі моментально: «Так у вас немає війни, у вас он McDonald’s працює!» Це боротьба шаблонів та очікувань.
5. Що ви думаєте щодо Зеленського?
Про президента запитують часто, тому що до повномасштабного вторгнення про нього зверхньо відгукувалися як українські, так і закордонні ЗМІ.
Серед інших популярних питань: Як ви почуваєтеся ? Наскільки це вас травмує? Чому важливе документування? Як культура впливає на світові рішення та на війну зокрема?
Сльози біля Дуомо
Одного дня до Саші звернулася з проханням виступити Асоціація UaMi. Це українська діаспора та небайдужі італійці, які щовечора з початку повномасштабного вторгнення організовують акції на підтримку України на головній площі Мілану. Вже понад рік перед кафедральним собором Дуомо з заходом сонця розквітають українські прапори, грає наша музика та демонструються фотографії з війни. Щовечора різні спікери нагадують, що війна триває. Самі організатори кажуть, що перестануть це робити тільки після перемоги.
Виступ Саші вийшов дуже емоційним. Потім вона сказала мені, що під кінець згадала про смерть своїх студентів. Тому її голос зривався, а по щоках лилися сльози. Здається, у той момент на площі плакали всі, хто слухав Сашу. Після до неї підходили та дякували їй італійці, тиснули руку філіппінці, а американці сказали з запалом і впевненістю: «Ми будемо підтримувати вас стільки, скільки потрібно».
Також подяку висловив італійський фотограф Lorenzo Ceva Valla, який так само щовечора приходить разом з асоціацією на площу та робить фотозвіти. Він не пропустив ще жодної акції та підтримує Україну тим, чим може — своїм ремеслом.
На одній події з росіянкою
Далі ми перемістилися до італійського містечка Бергамо — там відбувся спеціальний захід від тієї ж організації ISPI «Culture for Peace», де Саша також виступала. Всю на ту ж тему, з тими ж меседжами, але вже для іншої аудиторії. В залі було багато студентів, молодих активістів і представників молодіжних організацій. Учасники молодіжної організації Sermig, наприклад. розповіли, що зокрема займаються збором коштів на медикаменти для України. За їхніми словами, виступ Саші став для них поштовхом і натхненням допомагати далі.
Тут Саша теж була нарозхват. А в певний момент з’ясувалося, що на тій самій сцені після Нобеліатки з невеличким концертом буде виступати російська співачка таджицького походження Маніжа. Питання участі українців і росіян в одних подіях часто викликає серйозні суперечки. За словами Саші, Маніжа давно працює в правозахисній сфері та займається роботою з біженцями та мігрантами. Вона ще на початку вторгнення висловила свою позицію на підтримку України, за що у Росії її внесли до чорного списку артистів.
«Я завжди перевіряю, з ким я на одній сцені. У Маніжи правозахисна повістка, вона сама займається мігрантами. Це наше середовище людей, які проти війни. У мене тут немає проблем. Проте, звичайно, я мала спочатку послухати її та зрозуміти, вона грає роль або дійсно так відчуває. Тож до сцени я пішла з нею познайомилася, а до того вивчила всю про неї інформацію.
Більше проблем, якщо це, наприклад, дружина російського політика Кара-Мурзи. Я погодилася виступати на панелі ОБСЄ, де вона була. Я не відмовляюся, бо якщо вони несуть якусь нісенітницю, я хочу бути голосом, який скаже “це нісенітниця!”. А такі випадки були. Але вона почала з того, що треба посилювати санкції стосовно Росії, тому я така: “Ну добре”. Тобто для мене важливою є позиція. Зрозуміло, що я не перевірю, що вона говорить на індивідуальних зустрічах. Але якщо публічно це її позиція, вона її транслює і та збігається з українською, то най буде.
Наприклад, мене не влаштовує, коли росіяни приходять і починають бідкатися. У Берліні був з’їзд антипутінських та антивоєнних ініціатив. Мене попросили там виступити онлайн. Я прямо на початку і сказала: «Друзі, я хочу поговорити зараз як дорослий з дорослими. Я шаную ваші почуття, але зараз не до них. Якщо ви хочете щось робити – робіть, хочете зупинити ситуацію – зупиняйте. А просто поговорити, як вам шкода, — це вже не та стадія».
Як передати головне
Якось увечері я запитала у Саші, чи не набридло їй кожного дня, а іноді й по кілька разів на день, повторювати одне й те саме. Адже це дійсно так, одні й ті ж слова, просто в різному упакуванні звучали протягом нашої поїздки десятки разів. Вже у мене сіпалося око на однакових запитаннях і я про себе думала «Ну як ви не розумієте?»
«Меседж реально той самий, тому що важливо, щоб його почули. Він не змінюється вже дев’ять років, але я адаптую його під аудиторію. Ти просто визначаєш, наскільки вони далекі від контексту, і починаєш пояснювати залежно від цього. Іноді навіть доводиться казати: “Почекайте, у Другій світовій війні брала участь не лише Росія”. У Південній Африці доводилося пояснювати, що рабства у нас не було, зате було кріпацтво. І там не треба було відрізнятися кольором шкіри, щоб тебе дарували або на собак міняли.
В різних країнах треба орієнтуватися на унікальні особливості, які допомагають краще засвоїти інформацію. В італійців, наприклад, це мають бути емоції. Для американців більше працюють документи та факти, а для африканців потрібно починати з позиції й розповідати, що ми не расисти та не вбиваємо темношкірих на вулицях. І вони ще й тобі не вірять».
Загалом за цей тиждень Олександра Романцова провела понад 20 зустрічей, виступів та інтерв’ю. Фактично на кожному з них її головна думка звучала так: “Наша війна — це воєнний злочин. Міжнародна спільнота має ухвалити кардинальне рішення змінити систему захисту та реально відредагувати”».