Соцпакет: 11 наших текстів про настільки суспільно важливе, що вам точно треба їх прочитати

АвторЮрій Марченко
9 Січня 2020
важливе соціум суспільство

Platfor.ma – це видання, яке підтримує позитивні зміни в країні та світі. Тож весь рік ми писали про важливі соціальні проекти й різноманітні актуальні проблеми та способи їх вирішити. У цій підбірці–соціальному пакеті ми зібрали дванадцять таких матеріалів, які нам здалися найбільш важливими: про благодійність, зоозахист, критичне мислення та екологію. Ми вважаємо, що їх варто прочитати усім, щоб дізнатися:

Донорство все активніше стає не якимось соціальним героїзмом, а нормою. Жертвувати кров – це нормально і не страшно. Особливо якщо жертвувати її за допомогою соціальної ініціативи «Середи в Охматдиті». Всередині – історія про те, як небайдужі люди об’єдналися навколо ідеї допомоги тим, хто цього потребує. А ще підказки, як стати донором, чого боятися і чим потім пишатися. Ну і єдине прохання від волонтерів: спробуйте хоча би раз. Навіть якщо не станете систематичним донором, ваша кров може врятувати чиєсь життя. А зараз задумайтеся: як часто ви рятуєте життя, просто витративши трохи часу на дорогу і віддавши частинку себе, яка повністю відновиться вже за місяць?

 

Знаєте, як називається цей текст? Український Чак Норріс з Асканії-Нова! Бо це дійсно неймовірно харизматичний та завзятий чолов’яга, який вже багато десятиліть очолює головний заповідник країни. Всередині – купа історії про веселе й сумне: про ковбойські погоні за браконьєрами, гіпноз корови і розведення коників Пржевальського. Обережно, у матеріалу є побічний ефект: бажання негайно поїхати до Асканії-Нова.

 

Давайте так: якщо ви досі думаєте, що від людей з ВІЛ треба тікати, що це вирок і взагалі синонім СНІДу, то вам цей текст точно знадобиться. Також він буде не зайвим тим, хто хоче дізнатися, як в Україні живуть люди з таким діагнозом, і що про це думають. Ну а загалом це історії про трьох абсолютно різних жінок, які одного дня почули однакові слова: «У вас ВІЛ». І як це виявилось не смертельною катастрофою, а навпаки – початком життя.

 

Теорія еволюції давно визнана найбільш логічною для пояснення того, як виникли різноманітні організми. Але якщо ви ще не Дарвін в розумінні всього цього, то ось тут простими словами розповідається, як саме працюють мутації та розвиток. А також чому у нас настільки багато спільного з тупими ланцетниками, куди подівся наш хвіст, та чому ми маємо гени, аби людський нюх був видатним. Козирнете потім цими знаннями перед друзями, які ще не еволюціонували до прочитання цього тексту.

 

Велика м’якотіла черепаха, тюлень-хохлач, носач, пальмовий злодій, риба-крапля – кожен зможе знайти в цьому матеріалі свою тотемну тварину. І, в принципі, попрощатися з нею. Бо це досить сумний перелік, в який увійшли тварини на межі вимирання. Часто – саме через людську діяльність. Тож, поки вони ще живі, можна зайти в текст, аби дізнатися більше про те, якою дивовижною може бути природа. І, звісно, про те, у кого довший ніс: у вас чи у носача.

 

Близько 50 млн людей по всій планеті страждають від хвороби Альцгеймера. Це захворювання нервової системи, за якого значно погіршується пам’ять, стає складно орієнтуватися у просторі та часі, а пацієнт перестає впізнавати навіть близьких. Саме така історія трапилася з однією українською дівчиною, мати якої отримала цей діагноз. Втім, цей матеріал не про страждання, а про любов, довіру та піклування. Прочитайте – і подзвоніть близьким чи друзям.

 

Одного разу 14-річна дівчинка відчула дивну слабкість прямо у себе вдома. Вже скоро вона та її матір фактично втрачали свідомість, але з останніх сил змогли викликати швидку й залишити двері відкритими. Як виявилося, це врятувало їхні життя, бо газова колонка після чистки почала випускати прямо в дім невидимого вбивцю – чадний газ. Як не потрапити в таку ситуацію, та як краще діяти – у монолозі цієї дівчинки, яка змогла вирости в активістку лише через щасливий збіг обставин тоді, в хороший весняний день у себе вдома.

 

Для цього надзвичайно екологічного експерименту наша журналістка Тетяна Капустинська намагалася максимально виконувати правила zero waste, сортувати сміття та відмовлятися від одноразового пластику. В результаті вийшла пізнавальна пригода про те, як перемагати власну лінь, байдужість оточення та відсутність інфраструктури. Невеликий спойлер: після експерименту Тетяна не стала несамовитою Гретою Тунберг. Але точно стала більш усвідомленою – і систематично схиляє до цього оточуючих.

 

«Навчаймось вчитись» – онлайн-курс Барбари Оклі, який проводить слухачів таємницями роботи мозку, потужними навчальними інструментами та способами боротьби з прокрастинацією. Ми поговорили з нею, щоб дізнатися докладніше, як обманути нашу голову та стати надзвичайном вмілими і розумними. Настільки, що потім інтерв’ю вже будуть брати у нас.

 

Нічого не хочеться робити, тотальна відсутність сил, підвищена дратівливість – якщо вам знайомий цей перелік, то текст саме для вас. А якщо ви дармоїд і зараз це точно вам не треба, то невідомо, чи не зміниться це в майбутньому. Отже, це матеріал про те, звідки береться емоційне вигорання, та головне – як його розпізнати і зупинити. Скористайтеся самі, порадьте друзям-трудоголікам.

 

Разом із прогресивними українськими дизайнерами ми виділили основні тенденції, які порушують стандарти й правила, однак при цьому все одно широко використовуються. Просто тому, що в цій сфері правильний спосіб – не єдиний, а наплювати на усі принципи іноді є найкращим варіантом. Тож зустрічайте бруталізм, нові 90-ті, екстремальний мінімалізм, вінтажний глянець й багато іншого! Усе буде дизайн!

Найцiкавiше на сайтi

Сьогодні в моєї мами день народження. А ще в неї Альцгеймер – і ось її історія

Тисячі людей по всьому світу страждають від хвороби Альцгеймера, а вилікувати її досі неможливо. Серед них і українка Алла Юріївна, якій сьогодні виповнилося 57 років. Про те, що означає цей діагноз, як він впливає на життя людини й її близьких і навіщо потрібно більше говорити про хворобу – спеціально для Platfor.ma розповіла її дочка Оля.

Довідка Platfor.ma

Хвороба Альцгеймера – це захворювання нервової системи, причиною якого може стати спадковість, травми голови, стреси та потрясіння, інфекції, інші проблеми зі здоров’ям, асоціальний спосіб життя тощо. В більшості випадків у зоні ризику знаходяться люди віком від 65 років. Спочатку симптоми не носять специфічного характеру – запаморочення, легка розсіяність, головний біль. Діагностувати хворобу можна після повного обстеження, в тому числі МРТ мозку та бесіди з психотерапевтом.

 

Далі у людини значно погіршується пам’ять, їй стає складно рахувати та розуміти себе, орієнтуватися у просторі та часі, погіршується мовлення й хворий перестає впізнавати навіть близьких. Людина з таким діагнозом стає абсолютно безпорадною та вкрай вразливою, їй потрібні постійний догляд та увага. Зараз ефективного лікування хвороби Альцгеймера не існує, можливо тільки полегшити симптоми.

– Вашій мамі близько року тому поставили діагноз – хвороба Альцгеймера. Чи були якісь передумови, як ви зрозуміли, що щось не так?

– Мама жила в місті Ромни на Сумщині та завжди була трохи неуважною й спокійною. Я на той час вже 10 років працювала в Києві та рідко приїжджала додому – тобто, коли ми спілкувалися по телефону, я не помічала, що щось не так. А ось рік тому мені почали дзвонити з її роботи – вона працювала продавцем у магазині, – і говорити, що то у неї вкрали гроші, то стягнули сумку, то вона неправильно дала здачу, то в недозволеному місці залишила речі. Тоді я й приїхала додому, щоб все перевірити.

Я зрозуміла, що щось не так, коли попросила маму приготувати мої улюблені млинчики. Вона знала цей рецепт напам’ять, адже робила їх мільйон разів, а в цей мій приїзд переплутала всі інгредієнти, поклала взагалі щось зайве, отже страва не вдалася. Мама зізналася, що давно собі не готує – на той момент вона вже схудла, а зараз скинула з 73-74 кілограмів до 50-ти. Також одного разу я побачила, як вона поставила електричний чайник кип’ятитися на плиту. Стало ясно, що це не просто неуважність – є проблема.

Ще був один показовий момент – вона розповідала, що хотіла зробити на Новий рік шубу та зобразити на ній годинник, але не змогла. Я згадала про тест на деменцію, в якому потрібно було намалювати циферблат і час на ньому – 13:45. Мама довго пручалася, адже не розуміла, що я взагалі від неї хочу. У підсумку вона намалювала всі частини циферблата в різних місцях – цифри праворуч, коло зліва, стрілки десь вгорі. Я дивилася багато фільмів про хворобу Альцгеймера, тож почитала докладніше про неї та зрозуміла, що симптоми дуже схожі. Звичайно, мені не хотілося в це вірити, можна було просто списати все на проблеми з пам’яттю.

Мама стала часто яскраво згадувати, що було в юності, розповідати про цей час, про своє навчання в Харкові, про свою першу любов. А ось який сьогодні рік або день, зима чи літо на вулиці, коли вона народилася, що робила протягом дня або скільки років її доньці – цього вона не знає.

«ВІЛ – це зовсім не страшно»: три жінки про свій статус і те, чому це життя, а не смерть

АвторКрістіна Шапран
12 Грудня 2019

«У мене ВІЛ». Фраза, яка шокує. З якою б інтонацією не пролунали ці слова, скоріш за все, у вашій голові задзеленчить щось на кшталт: «а по ньому/ній так і не скажеш», «певно наркотики», «краще триматися подалі». Може здаватися, що це вас не стосується, ви можете думати, що краще взагалі закрити цю сторінку, адже ВІЛ — це щось жахливе.

Platfor.ma разом із Фундацією АнтиСНІД-США в Україні (AHF Ukraine) розповідає історії трьох українок про те, як вони дізналися про свій позитивний статус і як живуть із ним зараз, а також з’ясувала, чи ВІЛ — покарання чи подарунок долі, творчий поштовх чи фактор, що паралізує, позначка інакшості чи точка опори. 

Хай проллється кров: інструкція, як стати успішним донором від «Серед в Охматдиті»

АвторТетяна Капустинська
19 Листопада 2019

Кожен із нас має цінний ресурс, який змушує організм правильно функціювати, може самостійно поповнюватися та навіть рятувати життя – кров. Попри це, ми не завжди знаємо, як ефективно його використовувати та ще й допомагати іншим. Для цього існують волонтерські ініціативи, які направляють людські можливості в необхідне джерело та беруть на себе місію донорської просвіти. Про одну з них, «Середи в Охматдиті», а також про те, як підготувати себе до ролі амбасадора кроводачі – розповідає засновниця та ідеологиня проєкту Олена Балбек.

До донорства я навіть не замислювалася про волонтерську діяльність. Якось влітку 2015 року засновниця благодійного фонду «Таблеточки» Ольга Кудиненко написала пост про те, що в цю пору завжди є кількісний спад донорів, і закликала не забувати про важливість цієї місії. Я дуже добре розуміла глибину проблеми, тому що до цього була відповідальна за забір крові для своєї родички, й усвідомлювала, що процедура на перший погляд непроста, незрозуміла та лякає. Зазвичай ніхто не пояснює, що робити, куди йти, до чого готуватися. Тож я написала пост, що не можу бути донором крові через протипоказання, але із задоволенням складу комусь компанію, все організую та стану підтримкою. 

Першою відгукнулася й успішно здала кров знайома Ксенія Савченко, з якою ми згодом за збігом обставин і створили проєкт «Середи в Охматдиті». Потім я написала ще пару таких закликів і сходила на чергування, а коли вирішила про це вже забути, люди стали особисто мене запитувати про те, чи можна приєднатися до ініціативи наступної середи. Я не відмовляла й отак зі спонтанною разової акції це переросло в щось більше. Про те, що це виллється в щось більш регулярне й серйозне, я не підозрювала – просто знала, що можу виділити певний час для того, щоб комусь допомогти.

Усвідомлення того, що є приціл на майбутнє, прийшло, коли зателефонувала дизайнерка Урвачова та запропонувала придумати символ ініціативи – клітини крові. Потім до нас приєдналися перші волонтери та настала черга розробляти комунікацію та придумувати стратегічні речі на кшталт назви та шрифту. Тоді стало зрозуміло, що це реально, це відбувається, є аудиторія та люди, які хочуть допомагати.

Український Чак Норріс з Асканії-Нова:
як це – бути директором головного заповідника країни

У прокат вийшов документальний фільм Андрія Литвиненка «Заповідник Асканія» про унікальний природоохоронний комплекс, який знаходиться в Україні. На честь цього Platfor.ma поговорила з українським Чаком Норрісом – Віктором Гавриленком, який вже 29 років обіймає посаду директора Асканії-Нова, про його непросту та важливу роботу, незвичайних тварин на території заповідника, браконьєрство та збереження планети.

– Розкажіть, як ви стали директором заповідника?

– Пройшов за конкурсом 16 квітня 1990 року. Взагалі, як природоохоронець я почав працювати ще на першому курсі, а на другому вже командував загоном по боротьбі з браконьєрством. Після цього я 12 років працював у молдавському державному заповіднику Кодри, де жив серед лісу. Туди мене взяли відразу після закінчення університету, за професією я орнітолог. Тому я суто «заповідна» людина. З природою я на «ви», а не на «ти», тому що я її дуже поважаю.

У якийсь момент заповідник Кодри став для мене вже маленьким, я був нагороджений почесною грамотою ЮНЕСКО. Тому шукав місце, де можу працювати більш широко і потужно.

Тоді мені надходило багато пропозицій безпосередньо на території України та Росії. Я знав, що Асканія-Нова проводить конкурс, а це ще й недалеко від місця мого народження – хутору Коза Запорізької області. Асканійці, судячи з усього, також зрозуміли, що місцевих кандидатур немає, тож можна спробувати й варягу здобути місце під сонцем.

– Як ви перший раз потрапили в заповідник?

– Я був вражений – це виявився надзвичайно складний механізм. Адже тут є найбільший у Європі заповідний степ, зоологічний парк із напіввільним утриманням тварин та один із найбільших дендрологічних парків України – такого не було ні у кого на терені Радянського Союзу і немає дотепер. Це колосальний труд наших попередників, починаючи з Фрідріха Фальц-Фейна, засновника Асканії-Нова – цю людину я згадую у всіх своїх коментарях. 

Коли мені випала честь повернути коників Пржевальского у дику природу Монголії у 1992 році, я прокоментував племіннику Фальц-Фейна: «Знаєте, Едуарде Олександровичу, зараз я розумію, наскільки важко було вашому дядьку Фрідріху привезти цих коней із Монголії у 1899 році. Адже ми хоч і технічно обладнані, в мене все одно горіли підошви, аж поки другий літак не злетів».

Так от, дуже складна машина. Ще у 1914 році сюди на бричках приїздили 5 тисяч людей протягом року, щоб подивитися на цей унікум. Серед безводного степу, де деревної рослинності зовсім не було, створили неймовірний дендрологічний парк і зоопарк, де у степу паслися зебри, бізони, антилопи разом. Це дійсно було на той час чудо, та воно продовжує таким бути й зараз.