Що, кому, чому: Nobilitet про премію миру та економіку на головній нагороді світу

АвторТетяна Капустинська
13 Грудня 2018
планета

10 грудня відбулося урочисте вручення Нобелівської премії за відкриття і досягнення 2018 року. Тим часом Platfor.ma побувала на науковій конференції Nobilitet, на якій експерти розтлумачували, кого і за що нагороджують. З усіх виступів ми переказуємо два, які здалися нам найбільш важливими та актуальними: про вплив на економіку клімату та технологічних інновацій, а також про сексуальне насильство як зброю у воєнних конфліктах.

Андрій Длігач, CEO Advanter Group, економіст і маркетинговий стратег:

«Як на економіку впливають кліматичні зміни та технологічні інновації»

Цього року премію отримали американські економісти Вільям Нордхаус і Пол Ромер. Їхні дослідження стосуються взаємовпливу інновацій та клімату, а також накопичення знань для поліпшення економічного зростання.

Вільям Нордхаус – професор Єльського університету, доволі знаменитий тим, що був співавтором Пола Самуельсона, по чиїм книгам вивчали та досі вивчають економіку. А Пол Ромен є професором бізнес-школи при Нью-йоркському університеті й вже дуже давно перебував у шорт-листі Нобелівської премії, як, власне, і Нордхаус.

Чому Україні має бути особливо цікава цьогорічна Нобелівська премія з економіки? Тому що цього разу мова йде про зв’язок економічного зростання з різними факторами. Пояснення знайшлися в моделі Ромера і його співавторів – вони взагалі-то кардинально змінили економічну науку і ставлення до поняття «інновації». А Нордхаус займався вивченням взаємовпливу технологічного прогресу, промислового виробництва, викидів в атмосферу СО2 і змін клімату. Відштовхувалися роботи дослідників від моделі Роберта Солоу, який отримав свого Нобеля в 1987 році – він пояснював економічне зростання через розвиток технологій.

Швидше за все наша мрія жити де-небудь у моря може легко втілитися завдяки всесвітньому потеплінню й підвищенню температури приблизно на три з половиною градуси. Вже порівняно скоро Чорне море буде плескатися десь ближче до Умані. Ще трохи – і пальми, що ростуть десь в Боярці, будуть звичайним явищем.

Динаміка збитків, яка пов’язана зі світовими катастрофами: пожежами, землетрусами, повенями – моторошна. Всього за 13 років: $1,7 трлн збитків від катастроф; 2,9 млрд людей, яких так чи інакше торкнулися світові катастрофи; 1,2 млн загиблих. І ця динаміка росте! Саме тому науковці почали шукати залежність катастроф від різних факторів – і знайшли її дуже чітко між кількістю викидів СО2 і підвищенням середньої річної температури у світі. За розрахунками Вільяма Нордхауса, якщо вона підвищиться ще на 3,5 градуса, то ми побачимо зменшення території Індії в півтора раза, істотне затоплення Китаю і Кореї, північна Європа значно зменшиться, а Венеції взагалі не буде. А Крим стане островом.

Вчені задумалися, як людство може перешкодити такому розвитку подій. Поворотним важелем якраз тут стала робота Нордхауса, який прорахував, як економіка може вплинути на стримування змін клімату. Він показав, що єдиний спосіб – це введення податку на викиди СО2. При чому ці податки повинні генеруватися стосовно держав, які мають їх виплачувати одна одній. Це повинно було простимулювати уряд провадити політику, яка буде контролювати викиди.

Нордхаус порахував оптимальний податок в приблизно $50 за тонну викидів, що зараз і закладено в форму Паризької угоди. Це дозволить стримати зростання температури до 3,5 градусів у 2100 році.

При цьому існують країни, які повністю позбулися викидів – Коста-Ріка майже на 100% перейшла на поновлювані джерела енергії, а в Норвегії вітряна енергія вже дешевша за атомну й велика частина транспорту – це електромобілі. Багато компаній зараз кинулися на будівництво міст майбутнього, які засновані на відновлюваній енергетиці.

Вплив інновацій на економіку ще цікавіший для України, тому що драйвером розвитку країни є збільшення економіки. Але шляхом чого це зробити? Сподіватися, що у нас буде більше посівних площ складно, тому що і так практично все зайнято. Витягати ж щось з нашої металургії або хімії практично неможливо.

Прорив може зробити тільки вся країна разом, якщо вона дійсно зацікавлена ​​в тому, щоб розвиватися швидко. Показник в 3,5% економічного зростання під кінець 2018 року в Україні – це падіння, враховуючи що зростання світової економіки в цьому році становить 3,8%. Китай або Індія розвиваються швидко багато років поспіль. Більш того, країни, що пережили кризу в минулому і прийняли рішення про економічне зростання, за 15 років реформ примудрялися зробити це в 4-6 разів. А Південна Корея за 15 років – взагалі в 22 рази. Щоб не ходити далеко, Білорусь виросла в кілька разів з 1991 року, а Україна примудрилася за цей час скоротити ВВП приблизно на 20%.

Роботи Пола Ромера були спрямовані на пошук джерел цього прогресу. Він знайшов ту саму заковику, яка пояснила, чому ростуть і розвинені країни, і ті, що розвиваються. Виявилося, що в основі всього цього лежить система інновацій, система навчання, система розвитку людського капіталу. Він створив модель, яка передбачає, що ти підвищуєш свою продуктивність праці, навчаючись. В кінцевому підсумку ми можемо підвищити ВВП країни, якщо вона створить умови, за яких працівники будуть зацікавлені розвиватися, роботодавці будуть зацікавлені розвивати працівників і при цьому використовувати все більш просунуті технології. Важливий момент, який визначив Ромер – держави повинні взяти на себе турботу про стимулювання інновацій, створити для них інфраструктуру, субсидувати наукові дослідження, впроваджувати інновації та підтримувати освіту. Це ключові чинники, які призводять до стійкого, довгого, швидкого економічного зростання.

На жаль, у нас домінування промислової політики, неякісна освіта і наука в вигляді Академії наук – це мислення поки що занадто сильне. У сучасній економіці країна більше не може рости за рахунок збільшення індустріального капіталу. Єдиний спосіб це робити – розвивати інновації, нові креативні індустрії, освіту, сервісні системи, та й все, що буде направлено на вкладення в людський капітал. Тому одним з найважливіших показників розвитку країн став індекс їхньої конкурентоспроможності: це освіта, рівень здоров’я, медицина, рівень життя тощо. Україна тут знаходиться на 81 позиції – зрозуміло, інвестиції в таку державу йдуть тільки в тому випадку, якщо країна знайшла інше джерело економічного зростання. Це практично неможливо, якщо вірити Ромеру.

Нам потрібно зрозуміти, що світ влаштований по-іншому. Наприклад, інстаграм-модель Шуду Грем, яку створив розробник, заробляє більше, ніж всі ми в цьому залі. Тобто тепер навіть не потрібно існувати, щоб це робити.

Ми майже вже знаходимося в світі, який радикально змінився, де штучний інтелект займає впевнену позицію. Зараз половина рекламних роликів, які знімає Burger King, створені штучним інтелектом.

Ми живемо довше, у нас дешевша альтернативна енергетика, у нас швидше обчислення, та й все значно швидше. Але ми повинні так чи інакше навчитися бачити сигнали майбутнього. Технології розвиваються самі по собі, але поки вони не викликають у критичної маси бажання їх сприйняти, вони залишаються пробірочними. Але коли хтось говорить «Так це змінить наше життя!» – всі біжать туди, виникає хайп. Хайп зазвичай спадає, після цього починається плавне зростання.

Уявіть собі, що те, над чим ми сміялися, той же 3D-принтинг, за допомогою якого ти міг надрукувати якийсь сувенір, тепер дозволяє Space X літати – значна частина компонентів ракет віднині друкується. Для того, щоб прорватися в новий світ, ми повинні зрозуміти, що в основі лежить людський капітал. Ми повинні відмовитися від побудов моделей економіки на минулому, адже майбутнє – це інноваційність, технології, здатність діяти разом. Нам потрібно не просто стежити за інноваціями навколо нас, а розуміти, що стоїть за цими технологіями та літерами, як воно впливає на нас. Майбутнє визначається нашими формами мислення, і я впевнений, що колись ми навчимося використовувати інновації для нашого прориву.

Олександра Романцова, громадська активістка, правозахисниця, виконавча директорка «Центру Громадянських свобод»:

«Чи можна зупинити використання сексуального насилля як зброї у війнах та збройних конфліктах?»

Ми з вами пройдемо своєрідний тест – я буду показувати факти, а ви скажете, реальні вони чи це міф.

– Чоловіки теж можуть бути жертвами сексуального насилля під час конфлікту. Ні, це тільки для жінок? Насправді, як засіб для війни сексуальне насилля перш за все застосовується для того, щоб повпливати на чоловіків: або фактично, або через жінок, які їм дорогі.

– Тільки чоловіки здійснюють сексуальне насилля в збройних конфліктах. Декілька людей у залі вважають, що все ж таки міф. Річ у тім, що статистика показує – це перш за все провина чоловіків. Але просто тому, що більшість армій світу не включає жінок, вони так само вдаються до такої зброї, якщо є в рядах збройних сил.

– Незаконні парамілітарні угрупування (неофіційні армії) здійснюють більшість сексуального насилля. Зараз фактичні армії беруть на себе зобов’язання як покарати, якщо їхній солдат використав такий вид зброї, так і власне проводити навчання превенції. Гарна новина – збройні сили України таке навчання пройшли, у тому числі про превенцію сексуального насилля.

– В деяких конфліктах понад 80% жертв сексуального насилля – це діти. На жаль, це не міф. Оскільки сексуальне насилля перш за все як зброя використовується в довгоплинній перспективі, то його скоєння над дітьми дає можливість цій зброї впливати на декілька поколінь. І тоді люди заради безпеки погоджуються на обмеження своїх свобод.

– Зґвалтування може бути формою тортур. Не міф, це факт.

– Сексуальне насилля в конфліктах – це більше, ніж «просто» зґвалтування. Дійсно, це завжди так. Якщо говорити про статистику, то її не існує, ніхто не хоче після конфлікту визнавати, що він чи вона брали участь у цьому. Всі солдати, найманці, повстанці – вони не хочуть говорити про те, що це було зґвалтування. Вони говорять про те, що це завжди має у якійсь формі зворотну згоду: «Чого вона повз проходила?» або «Чому він вирішив, що вночі тут гуляти можна?»

– Зґвалтування як зброя може бути використане для навмисного зараження ВІЛ/СНІД. Це факт. У африканських країнах є навіть спеціальні каральні підрозділи – люди, які знають, що вони ВІЛ-позитивні.

– Зґвалтування як зброю в конфліктах використовують тільки в африканських країнах. Ні, його використовують по всьому світу. Якщо говорити про те місце, де це зародилося, тут скоріше питання у іншому – де воно не вимерло? В традиціях європейських війн систематизація сексуального насилля була зупинена Женевським та Гаазьким правом. Зараз в Європу повертаються варварськи методи, які перевагу воєнну більше цінують, аніж той мир, який після того може бути.

– Більшість гвалтівників карають після того, як закінчується збройний конфлікт. Міф? Насправді, так. Міжнародної універсальної юрисдикції, яка розглядає гендерно умовне насилля та сексуальне насилля, наприклад, в Україні не існує.

– Медична допомога – це найважливіше, що має отримати жертва сексуального насилля. Насправді використання сексуального насилля як зброї базується не стільки на фізичному ураженні, скільки на психологічному, яке буде передаватися через покоління.

У лауреатів цьогорічного Нобеля, Наді Мурад та Дені Муквеге, вже були премії Сахарова та Вацлава Гавела – у правозахисній сфері це як Оскари. Але поговоримо про те, чому це настільки важливо саме сьогодні. Надя – представниця курдів, які є меншістю і не мають своєї країни. У серпні 2014 року вона стала жертвою переслідування курдів-єзидів ісламістами та потрапила до сексуального рабства, як і три її племінниці. Врешті їй вдалося втекти. Вона почала боротися – без вищої освіти, але з такою силою характеру, що почала зустрічатися з людьми, які приймають рішення на міжнародному рівні. Вона стала послом доброї волі ООН – і це чи не одиничний випадок, адже жертви ними як правило не стають.

Щодо Дені Муквеге, то це людина, яка отримала освіту як хірург-гінеколог і у Другу конголезьку війну створила медичний пункт. Спочатку він складався тільки з наметів. Якраз тоді масові зґвалтування почалися як масштабне явище, яке охоплювало всіх, кого можна. Муквеге у своїх наметах приймав жінок і робив по 10 операцій на день. Загалом він допоміг понад 50 тис. жінок.

Врешті його намети спалили. Тоді він переїхав в інший регіон, де побудував вже стаціонарну клініку. На нього нападали, взяли у заручники двох його дочок, але йому вдалося їх викупити. Тоді Дені перевіз свою сім’ю у Бельгію і повернувся назад, щоб працювати у клініці. В результаті вона стала місцем, де жінки отримували не тільки медичну допомогу, а й бачення, що їм робити далі. Зараз ця клініка охороняється добровольцями, половина з них – жінки, яким Дені допоміг.

Сексуальне насилля специфічно тим, що причина, по якій саме цю дію обрали щодо тебе, – тільки твій гендер. Тебе будуть принижувати жіночою роллю, якщо ти чоловік. Тебе будуть принижувати як жінку, саме тим, що страшно для тебе як жінки. Історично дуже довго це вважалося нормою війни. Ніхто не думав про те, що може бути по-іншому. Робота з темою сексуального насилля, щоб воно не ставало автоматично травматичним – це те, за що дали Нобелівську премію у цьому році. І за що нападають як на Надю, так і на Дені.

Якщо говорити про Україну, то в нас збройний конфлікт вже п`ять років. Ми проводили дослідження щодо сексуального насильства на війні, і нам вдалося зібрати свідчення близько 175 людей. Не всі вони захотіли з нами говорити, насправді їх більше, але 175 історій – це ті, які ми змогли проаналізувати дуже детально. Проблема у тому, що більшість, які отримали травми, не хоче говорити про це. 175 історій: примусова проституція, погрози кастрації, зґвалтування, спроба зґвалтування, приниження, примусове оголення, утримання жінок і чоловіків у одному приміщенні протягом усього періоду.

Що має змінитися в Україні? Офіційної статистики сексуального насилля в Україні просто не існує – для поліції нічого не сталося. В нас одні з найкращих теоретиків, тим не менш наша держава не готова до появи у суспільстві тисяч жертв сексуального насилля. Боротися треба з тим, що ми самі себе стигматизуємо – «сходи до психотерапевта» у нас звучить як образа. Також стигматизує держава – вам потрібен спеціальний статус, спеціальні статки, спеціально отримати, якось довести, а ще спеціальний документ, ось із ним приходьте і вам виплатять 800 грн. Людина не хоче такого відношення, вона вже до того настраждалася.

В Україні наразі немає змоги забезпечити для жертви захист, щоб до неї просто не прийшли з вендетою. У 3 млн людей, які проживають в Донецькій і Луганській областях немає можливості піти від того, хто був гвалтівником або загрожував сексуальним насиллям.

Останнє, але не менш важливе – ми в інформаційному полі про це не говоримо. Ми робимо з цього табу. Це позиція страуса – я не бачу, мене не бачать. Ми маємо створити законодавство – для цього ратифікувати римський статут і реорганізувати наш кримінальний кодекс з нормами гуманітарного права. Ми маємо почати як журналісти говорити про сексуальне насилля – про те, чому це погано і що це таке.

Тому що Надя говорила: «Можливо, я вижила для того, щоб всім серцем і душею віддатися цій місії та стати голосом тих, хто його не має». А ось що казав Дені Муквеге: «Психологічна готовність і психологічна реабілітація після – це те, завдяки чому ця зброя не спрацьовує». А зброя, яка дає осічку, рано чи пізно втрачає популярність. Будемо сподіватися, що саме так буде й в Україні.

Найцiкавiше на сайтi

Александр Пасхавер: «С нашими нынешними ценностями мы не можем быть богатой страной»

19 Лютого 2015

Украинский мыслитель, ученый-экономист и член-корреспондент Академии технологических наук Украины Александр Пасхавер выступил в рамках проекта «Что могу я», организованного Freud House. Platfor.maпубликует ключевые мысли Александра о том, почему мы не европейцы и как из-за этого тормозят реформы, как доверие делает жизнь лучше и почему против России воюет сама история.

С точки зрения качества и уровня жизни европейская цивилизация сейчас очень успешна. Мы хотим стать европейцами, но не можем достичь такого же уровня жизни, как окружающие нас страны, даже те, которые далеко не всегда сами ведут себя как европейцы. Почему?

Обычно ответы приблизительно такие: «Ну, нам не повезло с властями. Они вороватые, они нас обманывают. Они и реформы не умеют делать, поэтому мы все так плохо живем». Это неправильный ответ. Потому что этот ответ основан на совершенно понятном для любой личности противопоставлении себя хорошего им плохим. Правильный же ответ доказан специальными гигантскими исследованиями, которые ведутся по всему миру, и показывают, что в основе развития лежат ценности. И, если мы живем плохо, значит что-то у нас как раз с ними. Возьмем нас и Европу – между нами стоят непреодолимым порогом различия в ценностях. Мы не европейцы.

Когда-то один из руководителей Европейского союза неофициально сказал: «Если бы русские не были белыми, у нас бы к ним претензий не было. А так ведь белые, вроде бы свои, но не как мы». То же самое можно сказать и про нас.

В чем же разница между нами? Европейские ценности основаны на двух интегральных определениях. Первое – это ответственная свобода. Свобода для европейца – это не лакомство, свобода – это условие их существования, потому что вне свободы они не могут самореализоваться. Свобода – это возможность выбора во всех жизненных ситуациях, и они ограничивают ее так, чтобы не наносить вред другим. Когда люди добровольно себя ограничивают, это называется ответственная свобода. Дальше начинает действовать государство, которое наказывает тех, кто не хочет добровольно ограничивать себя. Но закон действует лишь тогда, когда основная масса населения с ним согласна. Если закон не соответствует ощущениям справедливости большинства населения, то он просто не будет работать.

Мы все согласны, что убивать не хорошо, и закон, который преследует за убийство, достаточно эффективен. Но мы совершенно не склонны считать, что дать взятку – плохо. Каждый из нас этим занимается. Не знаю как вы, а я к врачу без денег все-таки не хожу – иначе он просто будет плохо со мной обращаться. Большая часть населения воспринимает коррупцию как грех, но допустимый. Поэтому и не работают антикоррупционные законы. А в основе европейских ценностей лежит как раз эта ответственная свобода.

Второе – это ответственное сотрудничество. Это значит, что вы склонны к сотрудничеству, вы активны, вы готовы к компромиссам, и компромисс не является для вас поражением. И когда вы достигаете какого-то соглашения, вы подходите к нему с ответственностью.

Вот этот комплекс из ответственной свободы и ответственного сотрудничества создает то, что мы называем социальным капиталом. Если одним словом – это доверие. Доверие к своим институтам, доверие к не своим, к незнакомым людям. В обществе, где есть доверие, все обходится дешевле. Потому что недоверие вызывает целый ряд инструментов, которые стоят дорого. Это значит, что общества, которые имеют этот капитал, богаче тех обществ, которые его не имеют.

У нас же другая философия. И мы в этом не виноваты – такова наша история. У нас крайне высокий уровень технологий самовыживания, то есть реакций на неблагоприятные внешние условия. Здесь мы бесподобны. В свое время я написал статью, которая была с любопытством воспринята в Европе. Статья о том, каким образом была организована теневая экономика в 1992–1993-м, да и в последующих годах. Это было блестяще: теневую экономику совершенно спонтанно создало все общество. И в целом она спасла нас. Мы не развалились, на улицах не валялись трупы, никто не убивал друг друга. Несмотря на то, что все вокруг развалилось, мы жили жизнью сохраненного социума. Это была самая яркая иллюстрация того, насколько наше общество совершенно с точки зрения технологий выживания.

КОГДА-ТО ОДИН ИЗ РУКОВОДИТЕЛЕЙ ЕС НЕОФИЦИАЛЬНО СКАЗАЛ: «ЕСЛИ БЫ РУССКИЕ НЕ БЫЛИ БЕЛЫМИ, У НАС БЫ К НИМ ПРЕТЕНЗИЙ НЕ БЫЛО. А ТАК ВЕДЬ БЕЛЫЕ, ВРОДЕ БЫ СВОИ, НО НЕ КАК МЫ». ТО ЖЕ САМОЕ МОЖНО СКАЗАТЬ И ПРО НАС.

«Получил Нобеля, позвонил маме»: разговор с выдающимся химиком о его Украине

Роалд Хоффман – один из самых именитых химиков современности, профессор Корнеллского университета и лауреат Нобеля-1981 за работы в сфере химических реакций. А еще он родился в Золочеве Львовской области и несколько раз приезжал на историческую родину. Platfor.ma поговорила с ученым по скайпу, чтобы расспросить его об украинской семье, изнанке Нобеля и том, почему он чувствует вину за свою фундаментальную науку.

– Расскажите, как вы записывали видеопослание жителям Золочева из Корнеллского университета (оно есть чуть ниже. – Platfor.ma).

– Я надеялся заинтересовать молодых людей наукой. В первые годы после получения независимости украинская молодежь хотела изучать скорее бизнес и экономику – все то, что способствовало построению нового общества. Кроме того, тогда поддержка науки была недостаточной. И в результате молодые люди просто в ней разочаровались. Сейчас ситуация улучшилась, но это все равно нужно поддерживать.

Для того, чтобы страна развивалась, ей нужны образованные молодые люди. Какой-то процент из них поедет учиться в европейские страны или США. Кто-то там останется – и это нормально. Но важно, что они будут помнить свою родину и могут вернуться в будущем. Это определённый этап развития страны. 15 лет назад 10% китайских выпускников после окончания университета оставались в США, а теперь больше половины из них вернулись на родину. Дело в экономической ситуации страны – сегодня в Китае очень благоприятная среда для науки и исследований. Я думаю, что Украину ждёт то же самое.

Ро­алд Хоф­фман

А история с видео такая – я записал его в своем университете. Меня об этом попросил Евгений Захарчук – он мой хороший знакомый, работает в западном центре украинской Академии наук. Вообще-то поначалу он и вовсе пригласил меня снова приехать в Украину. Я был очень тронут, но, увы, не мог, поэтому хотя бы записал сообщение.

Кому потрібна та Нобелівська премія: уривок з книги «Та ви жартуєте, містере Фейнман!»

АвторPlatfor.ma
19 Березня 2018

У видавництві «Наш формат» вийшов бестселер «Та ви жартуєте, містере Фейнман!» – збірка дотепних автобіографічних історій з життя відомого фізика Річарда Фейнмана. У ній Нобелівський лауреат і один із творців квантової електродинаміки грає на бонго, зламує сейфи, втрачає і знову знаходить любов до фізики та робить ще багато чого незвичайного. Platfor.ma публікує уривок про те, як Нобелівська премія знайшла вченого – навіть попри його спротив.

Мій друг Мет Сендс колись збирався написати книжку під назвою «Ще одна помилка Альфреда Нобеля».

Довгий час я стежив за тим, кому дають Нобелівську премію, але з роками навіть перестав помічати, що настав «нобелівський тиждень». Тому й уявити не міг, що мене піднімуть телефонним дзвінком о четвертій ранку:

— Професор Фейнман?

— Що таке?! Я ще сплю!

— Вам присуджено Нобелівську премію. Я подумав, вам буде приємно про це дізнатися.

— Так, але я сплю! Подзвонили б уранці, — і поклав трубку.

Дружина питає:

— Хто там?

— Кажуть, я отримав Нобелівську премію.

— Та ну тебе, Річарде, хто дзвонив? — моя розумна дружина вже звикла до розіграшів і знає, що не треба вестися, але цього разу я її підловив.

Знову телефонний дзвінок:

— Професоре Фейнман, ви чули, що…

(Незадоволеним голосом). Так.

Тоді я почав думати: як би все це припинити? Навіщо мені ця морока? Першим ділом я зняв телефонну трубку з апарата, бо дзвінки йшли один за одним. Спробував заснути, але не зміг.

Спустився в кабінет, щоб зібратися з думками: що робити? Може, відмовитися від премії? Що тоді? А раптом це неможливо? Поклав трубку на місце — і одразу задзеленчав телефон. Дзвонив журналіст із журналу «Тайм». Я сказав йому:

— Слухайте, у мене проблема: я не хочу, щоб ви про це писали. Я не знаю, що з усім цим робити. Може, є варіант не брати премію?

— Боюся, сер, що відмова від премії здійме ще більше галасу, ніж вручення. Краще лишити все як є, — сказав він.

Це і так було ясно. Ми поговорили хвилин п’ятнадцять- двадцять (і хлопець з «Тайму» не опублікував ані слова з нашої розмови).

Я подякував йому і поклав трубку. Телефон одразу задзеленчав знову: цього разу дзвонили з газети.

— Так, ви можете прийти до мене додому. Так, усе в порядку. Так. Так. Так.

Дзвонили зі шведського консульства. Вони хотіли влаштувати прийняття на мою честь у Лос-Анджелесі.

Я подумав, що раз вирішив прийняти премію, то мушу пройти ці кола пекла.

Наука vs Science: бесіда вчених з України та США про вирощування мозку, Нобеля і хайп

АвторОльга Маслова
11 Жовтня 2018

Нещодавно в цифровій лабораторії FabLab Fabricator на території UNIT.City пройшла конференція з новітніх методів у біотехнологіях Single-cell RNABIO. Біологиня та популяризаторка науки Ольга Маслова спеціально для Platfor.ma поговорила з українцем Олександром Щегловітовим, який досліджує мозок в Університеті Юти, про красу наукових досягнень, медичні спекуляції в медіа, ставлення до біохакерів та альтернативний нобелівський сценарій цього року.

Ольга Маслова, біологиня та популяризаторка науки

– Які у вас враження від конференції?

– До мене підходять люди і запитують деталі з приводу методик, якими ми користуємось. Чув дуже грамотні питання, і видно, що всі ці люди цікавляться наукою, вони в курсі останніх тенденцій. Дуже багато молоді. Дуже круто.

– Як світоглядно відрізняється наукова діяльність в Україні і США? Я не питаю про обладнання чи фінанси, а саме стратегічно у чому найбільша відмінність?

– Напевно, найбільша відмінність у стратегії фокусування. У Штатах є проект – певна задача, конкретна мета, на шляху до якої виконуються покроково завдання. За ними звітують, наприклад, щороку, якщо проект на 5 років, є чітка фінансова прив’язка групи до теми. Проекти часто фінансуються державою і важливо, щоб все було чітко. У певній мірі це схоже на роботу ІТ-компаній.

В Україні у цьому плані, з одного боку, більше свободи, з іншого – якщо у науковця не вистачає власної мотивації щось робити, то все може звестись до відсижування на роботі без певних результатів. Коли я працював в інституті Богомольця, то часто затримувався допізна, бо весь час щось потрібно було доробляти ввечері, і мені вистачало на це мотивації.

– У багатьох країнах, у Штатах зокрема, на популяризацію науки виділяються кошти, і ця діяльність вважається престижною. У нас все поки що або на волонтерських засадах, або це перетворюється на роботу, яку важко поєднувати з дослідженнями.

– Популяризація науки – це дуже важливо. У США при наукових установах є маркетинговий відділ, який постійно контактує з вченими, він знає особливості діяльності установи, і якщо, наприклад, має вийти якась стаття у престижному науковому журналі з достойними результатами, то цей відділ заздалегідь готує матеріали для спілкування з журналістами та роз’яснює сенс роботи суспільству.

Наука робиться за державні гроші – гроші платників податків, тому важливо давати їм інформацію про цінність та суть діяльності наукової установи. Звісно, при цьому необхідно враховувати, що інформація для різних верств має бути подана дещо різною мовою і для цього потрібні спеціальні компетентні «перекладачі», бо дуже багато питань вкрай складно пояснити неспеціалістам.  

– Напевно, це оптимальний підхід, і не дивно, що саме у США так багато всесвітньо відомих популяризаторів.

– Так-так, багато наукових установ мають свої сторінки у соцмережах, багато де є газети, радіо тощо. Всі зацікавлені у тому, щоб досягнення науки транслювались корректно та зрозуміло, і для цього випускають інтерв’ю з науковцями, тримають усіх у курсі тем, над якими працюють у лабораторіях. Важливо тримати цей зв’язок між суспільством та наукою.

© facebook.com/Fabricator.me
© facebook.com/Fabricator.me

– При неякісному перекладі з наукової мови на «побутову» з’являються інколи курйозні, а інколи й сумні помилки. Найяскравішим прикладом є моє улюблене «вчені виростили мозок». Одвічна плутанина між органами й органоїдами (скупченнями клітин, що відповідають за низкою параметрів певним органам) призводить до нескінченного «вирощування» всього підряд. Скільки б доповідей популярного формату я не робила про тканинну інженерію і дотичні галузі – все одно час від часу у ЗМІ ми читаємо подібні заголовки. І так, мені вдалось знайти згадку про те, що «Алекс Щегловітов виростив мозок». А чим ви насправді займаєтеся?

– О, ні! Ми не вирощуємо мозок, звичайно. Я розумію, чому люди так спрощують – бо це дійсно дуже складна тема і хочеться  якось дати уявлення про напрям, але потрібно все ж це робити корректно. Ми працюємо з органоїдами, які для спрощення часто називають тут, у американських матеріалах для ненауковців, «mini-brain» – тобто підкреслюють, що це щось дуже малесеньке й беруть у лапки, щоб не було асоціацій з повноцінним органом і думками про трансплантацію. Якщо людина, наприклад, не знає що таке кора мозку, то їй немає сенсу пояснювати деталі. Тому слово «міні» і лапки – рятують.

– На жаль, українською і російською ми часто бачимо «виростили мозок» без усіляких лапок.

– Це дуже сумно, бо, знов таки – ні-ні-ні, ми мозок не вирощуємо і без лапок такими висловами тут не розкидаються. Що ми насправді робимо – то це нейрональну тканину зі стовбурових клітин. І ми досліджуємо різні клітини у цій тканині: як вони з’являються із стовбурових клітин, як вони поєднуються одна з одною та як різні гени експресуються, проявляються у різних клітинах (чи не експресуються – наприклад, певні гени, що асоційовані з певною неврологічною або психіатричною патологією).

– Насправді це чудовий приклад того, що інколи необов’язково робити щось, що відповідає гучним заголовкам, бо реальна робота може бути ще більш захопливою і корисною. Моя мрія – щоб люди цінували наукові здобутки без перебільшень і прикрас, з усвідомленням краси від того, що реально робиться. Чим більше люди чують гіперболізацій, тим менше сприймають «натуральні» досягнення. Тому я за роз’яснення елегантності всього, що роблять науковці насправді, щоб знизити попит на суперсенсації.

– Згоден. Більше того, скажу, що наші розробки лише мають потенціал, якщо говорити про клінічний напрям. Але важливо висвітлювати і ті роботи, які ще не мають якогось прямого виходу на клінічний результат, але які є дуже перспективними.

Якби мене зараз запитали, чи вилікували вже щось за допомогою даних у нашому напрямку, я б сказав – ні. І потенційні відкриття ще попереду. Але перспективи є! Ми беремо людські клітини (а мозок людини і миші кардинально відрізняється, тому це вкрай важливо, і багато препаратів, що виправдали себе на тваринах, у лікуванні людей не дали очікуваного ефекту), створюємо органоїд, що дозволяє нам щось нове зрозуміти у фізіології, у процесах розвитку мозку саме у людини, і можемо прослідкувати за механізмами розвитку якоїсь хвороби. Тобто ми точно на шляху до чогось дуже цікавого і революційного, але поки що ще не у фінальній точці.