Шедевральний пошук: як видатні картини знаходили на ринках, горищах і в автобусах

АвторНаталя Грінченко
17 Травня 2018
мистецтво

За останні десять років у всьому світі було знайдено більше тисячі унікальних витворів мистецтва. Картини відомих художників з’являлись у досить незвичайних місцях – від занедбаного горища і місцевої барахолки до старовинного французького замку. Тому, перебираючи старі речі у себе вдома, не поспішайте викидати їх на смітник – можливо серед них знайдеться шедевр Ван Гога або Далі. Platfor.ma розповідає про декілька світових шедеврів, що повернулись до нас тільки у XXI столітті.

Джексон Поллок. Картина з гаража

У січні 2016 року пенсіонер зі штату Арізона влаштував масштабний гаражний розпродаж, аби позбутись старого мотлоху перед переїздом. При цьому, коли він розгрібав свої завали, увагу власника привернула різнобарвна картина, написана гуашшю. Для оцінки незвичайної роботи приїхав керівник одного з місцевих аукціонних домів Джош Левін. Спочатку він запропонував за знайдену картину $300, проте невдовзі підвищив початкову ціну в тисячі разів.

Виявилось, що робота була написана легендою абстрактного експресіонізму Джексоном Поллоком. Власник гаражу навіть гадки не мав, хто такий Поллок, і розповів, що картина довгий час належала його родичці, яка мала широке коло знайомств серед відомих художників. Вважається, що «картина з гаража» була створена у період між 1945 та 1949 роками. Робота мала значні пошкодження, адже довгий час валялася у кімнаті для куріння. Після реставрації вартість картини сягнула $10 млн.

 

Огюст Ренуар «Пейзаж на березі Сени»

Влітку 2012 року американська вчителька Марсія Фукуа придбала на блошиному ринку у штаті Вірджинія коробку старого непотребу за $7. Серед усіх речей жінці прийшлась до вподоби золочена картинна рама з візерунками, у якій знаходився непримітний пейзаж. Однак в очі одразу кинувся напис на рамі – «Ренуар. 1841-1919» і жінка повідомила про це спеціалістів.

Виявляється, що картина було оригінальною роботою Ренуара, яку викрали у 1951 році з Балтиморського художнього музею. Після цього вона невідомим чином потрапила на блошиний ринок, де і знаходилась серед мотлоху, допоки пані Фукуа не вирішила її купити.

Згідно з початковою оцінкою аукціонного дому, вартість «Пейзажу на березі Сени» складає лише $75-100 тис., але може значно зрости, адже роботи Ренуара продають за десятки мільйонів. Картину повернули до Балтиморського музею і тепер вона займає своє колишнє місце.

 

Едгар Дега «Хористи»

Узимку цього року на заправній станції співробітники митної служби проводили стандартну процедуру – перевіряли автобус з туристами. Під час огляду багажу мандрівників помітили дивний пакунок з картиною усередині. Проте пасажири виявились скромними, й жоден з них не заявив про свої права на знахідку. Полотно відправили на експертизу до музею д’Орсэ – і результати виявились вражаючими.

Непримітна картина виявилась роботою видатного французького художника-імпресіоніста, фотографа і скульптура Едгара Дега під назвою «Хористи». Картину вартістю майже в мільйон доларів було викрадено з Марсельського музею у 2009 році. Поліція не знайшла слідів вторгнення до музею, тому справа дуже швидко відправилась на полицю нерозкритих злочинів. Доля картини після зникнення залишалась загадкою останні роки, допоки відчайдушний шукач пригод не вирішив спакувати її до своєї валізи.

 

Жан Оноре Фрагонар «Гра тіней» і «Гра на гойдалках»

Дві картини всесвітньо відомого французького художника XVIII століття Жана Оноре Фрагонара «Гра тіней» та «Гра на гойдалках» розшукували майже 300 років. Полотна, які, на думку експертів, було створені у 1760 році, зображують грайливі фігури в оточенні старовинних руїн.

Минулого року ці роботи абсолютно випадково помітили в одному із замків Нормандії на північному заході Франції. Шедеври знайшов Тадде Прат – спеціаліст французької компанії Tajan, яка займається організацією аукціонів. Справа в тому, що він вже бачив схожі образи на виставці у Люксембурзі і через це одразу згадав про Фрагонара. Господарі маєтку навіть не підозрювали, що весь цей час у них під носом знаходились роботи вартістю майже в $7 млн.

Протягом 30 місяців картини французького художника заборонили вивозити з території Франціїї, аби місцеві меценати мали час на збір коштів для придбання витворів мистецтва. Наразі полотна Фрагонара мають статус національного надбання.

 

Леонардо да Вінчі «Портрет Ізабелли д’Есте»

У 2013 році в сховищі швейцарського банку знайшли невідому картину Леонардо да Вінчі «Портрет Ізабелли д’Есте». Робота довгий час була частиною закритої колекції італійської родини, яка збирає твори мистецтва вже протягом чотирьох століть. Про існування полотна було відомо досить давно, але його вважали загубленим більше ніж 500 років. На картині зображено покровительку художників епохи Відродження Ізабеллу д’Есте, дружину маркграфа Мантуї, чия краса глибоко вразила да Вінчі і надихнула на створення портрету.

Головним свідченням авторства Леонардо на даний момент є неабияка схожість картини з ескізом, зробленим художником для портрета Ізабелли д’Еcте у XVI столітті. Оригінальний ескіз зберігається в Луврі – на ньому Ізабелла д’Есте зображена в профіль, а її руки складено на животі, так само як і на знайденій картині. Фахівці з мистецтва провели аналіз роботи і помітили таку саму загадкову посмішку, як і в Мони Лізи, а також унікальний пігмент полотна, який збігається на обох роботах.

 

Анрі Матісс «Жінка, що сидить»

У листопаді 2012 року літнього чоловіка на ім’я Корнеліус Гурлитт запідозрили в ухиленні від сплати податків і вирішили провести обшук у його квартирі. Там сталося дещо неймовірне – слідчі виявили таємну колекцію так званого «мюнхенського скарбу», яка налічувала близько тисячі картин видатних митців. Серед них опинилась й картина Анрі Матісса «Жінка, що сидить» 1924 року, яку вважали знищеною після викрадення нацистами за часів Другої світової війни.

Пізніше стало відомо, що батько Корнеліуса Гурлитта збирав витвори мистецтва і співпрацював із Гітлером. Син не покинув захоплення свого батька і протягом десятків років зберігав награбовану колекцію. Він вів доволі таки простий і непримітний спосіб життя, інколи продаючи рідкісні полотна на чорному ринку. Після конфіскації колекції картина Матісса повернулась до своїх власників – нащадків арт-дилера Пола Розенберга. «Жінку, що сидить» наразі оцінюють у більше ніж $20 млн.

 

Роберт Берені «Спляча жінка з чорною вазою»

Історія віднайдення цієї картини більше схожа на сюжет голлівудського фільму. Хоча стривайте, так воно і є! Напередодні Різдва 2009 року угорський мистецтвознавець Гергелі Баркі разом зі своєю донькою дивився дитячий фільм «Стюарт Літтл». Раптом за спинами героїв кінострічки чоловік помітив картину художника-авангардиста Роберта Берені «Спляча жінка з чорною вазою», яку вважали зниклою ще з 1920 року. Містер Баркі вирішив зв’язатись з кіностудією і дізнатись про долю картини.

Це виявилась ніяка не копія. Шедевр Берені був випадково придбаний помічником режисера для декорування вітальні сім’ї Літтлів. Вартість полотна у невеличкій антикварній крамниці Пасадени становила $500. Після цього картину повернули на батьківщину, а торги за неї почалися від $100 тис.

Найцiкавiше на сайтi

Левова частка: як допомога киян віднайшла в Худмузеї 119-річну записку і чому це важливо

АвторЮрій Марченко
15 Лютого 2018

Влітку 2017-го в столичному Національному художньому музеї розпочали краудфандинг для реконструкції старовинних вхідних дверей. Чималі гроші вдалось зібрати за півроку, а під час відновлювальних робіт знайшли послання з минулого від тих, хто ці двері колись створював. Крім того, краудфандинг заради музею продовжується, і допомогти йому може кожен. Platfor.ma розповідає, чому це важливо і логічно з точки зору історії місця.

Національний художній музей України (НХМУ) був заснований 1 серпня 1899 року на кошти уряду та родини меценатів Терещенків. Наприкінці 1904 він відкрив свої двері відвідувачам, демонструючи унікальну колекцію українського мистецтва, що була зібрана на благодійні гроші. Більше ніж через століття благодійники допомогли ці ж двері реконструювати.

В. Городецький. Проектний ескiз музею.
Зала археологiчного вiддiлу музею. Початок ХХ ст.
Будiвля музею. 1906 рiк.

31 липня 2017-го року Національний художній музей оголосив про старт кампанії #ЛевовийКраудфандинг. Вхідні двері НХМУ – дійсно автентичні, їм стільки ж років, скільки й музею – 119. При цьому вони жодного разу не реставрувалися і вже двічі падали. «Оскільки музей – пам’ятка архітектури, а реставрацію пам’яток мають право робити лише ті реставраційні організації, які отримали відповідну державну ліцензію, їхні послуги зовсім недешеві. Тож реставрація “потягнула” на 378 537 грн», – пояснила співробітниця установи Валентина Клименко.

Музею, якому держава не покриває на 100% навіть послуги охорони і комунальні платежі, важко самому викручуватися з такими сумами. Тому установа вирішила звернутися до друзів. Необхідну суму кияни зібрали за півроку, і в січні цього року в музеї встановили нові тимчасові двері, а історичні поїхали на реставрацію до ТОВ «Київське міжобласне спеціальне науково-реставраційне проектно-виробниче управління».

Спеціалісти розпочали роботу, та у середині лютого 2018-го прислали директорці музею Юлії Литвинець фотографію: під бронзовою накладкою з мордою лева вони знайшли «записку» на дереві: «Іюня 25-го 1900 года столяра Семенъ Антоновъ, Алексей Антоновъ, Яковъ Р..ди..» А зі звороту: «Архитекторъ Городецкий Владиславъ».

Код у мішку: як генеративний дизайн об’єднує митців із програмістами

19 травня у школі Projector стартує курс з генеративної графіки – нового підходу, при якому дизайнер проектує алгоритм, а програма вже самостійно генерує дизайн. Так можна створити без перебільшення мільйони унікальних варіантів продукту. Platfor.ma дізналася в куратора курсу, архітектора медіаінсталяцій і саунд-художника Євгена Ващенка, як виглядає цей метод на практиці й чи не означає він перехід від творчості до механічної роботи з кодом.

Генеративний дизайн ще називають алгоритмічним чи параметричним. Суть у тому, що комп’ютер без втручання людини (і набагато швидше за неї) проектує об’єкти за заданими параметрами. Це може бути зображення, деталь, анімація, архітектурна модель чи ескіз для 3D-принтера. Так можна створити без перебільшення мільйони унікальних варіантів продукту – що, наприклад, алгоритм і зробив з банками Nutella.

Сам принцип генеративної творчості існував і до комп’ютерної ери. Наприклад, калейдоскоп – найпростіший і знайомий усім з дитинства «генератор» візерунків. Проте сьогодні технології дозволяють створювати набагато складніші й цікавіші речі та твори мистецтва.

 

– Наскільки це взагалі нова історія – генеративний дизайн?

– Це стара історія, яка по-новому розкривається у сучасності, бо з’явилися цифрові інструменти, що можуть робити значно більше калькуляцій, ніж людина. Сам термін «генеративний» походить від слова «generative», яке має стійкий синонім – «creative» (креативний). Це дуже древній процес, результатом якого є все те, що ми бачимо сьогодні. Сучасні способи та інструменти дуже схожі на попередні, які створювалися впродовж історії розвитку креативної свідомості людства.

– Які найяскравіші приклади вже є?

– Люди, які пізнали математику як основну науку для формотворчості, встигли наробити багато цікавих експериментів. Наприклад, ось як у різних сферах проявив себе генеративний дизайн:

Проект зі створення доричних колон Subdivided Columns архітектора й інженера Майкла Хансмеєра

 

Роботи мистецької та архітектурної студії Марка Форнса THEVERYMANY

Книга по карману: как маленькие издания Penguin Books навсегда изменили мир

30 июля 1935 года вышла первая книжка из серии Penguin Books. Британский издатель Аллен Лейн решил, что не только бульварное чтиво может стоить дешево, и впервые напечатал качественную литературу в мягком переплёте. Смелая идея оправдала себя – книги разошлись огромным тиражом, Лейну пожаловали рыцарский титул, а сами британцы поставили Пингвинов в один ряд с BBC. Platfor.ma исследовала составляющие успеха самого знаменитого карманного издательства и то, каким образом оно шло в ногу с культурной революцией ХХ века.

По легенде, записанной на сайте издательства, после одного бурного деревенского уик-энда с Агатой Кристи Аллен Лейн очутился на железнодорожной платформе без чтива за душой. Лейн побродил по вокзалу и основательно расстроился из-за скупого выбора киосков: кроме ширпотреба и глянцевых журналов читать там было нечего.

Лейн пообещал себе изменить ситуацию, решив, что даже серьезная литература должна быть доступна всем и везде по цене пачки сигарет. Уже в следующем году он отправил в магазины первую партию книг по цене в полпачки.

Урожденный Аллен Лейн Уильямс, он откажется от второй фамилии, когда бездетный дядя Джон Лейн позовёт его на работу в свое респектабельное лондонское издательство The Bodley Head. Дослужившись до должности директора, в 1935 году он выдвигает идею дешевых карманных книжек, но руководство издательства отказывает ему. Отношения у них тогда были непростыми: весь год Лейн конфликтовал с советом директоров из-за первого британского издания «Улисса» Джеймса Джойса. Роман, казавшийся многим порнографическим, до дрожи пугал старожилов компании судебным иском за непристойность. К слову, в итоге Лейн всё-таки добьется своего – в 1936 году «Улисс» окажется на книжных полках Соединенного королевства.

А вот с мягким переплетом пришлось справляться своими силами. Так и не дождавшись поддержки от совета директоров, в 1935 Лейн запускает серию из десяти книг в рамках Bodley Head, но за свой счёт. Чтобы как-то отличаться от солидности основных серий, 21-летнего младшего сотрудника Эдварда Янга отправили на поиски в лондонский зоопарк. Оттуда он вернулся с перерисованным пингвином, который и стал прототипом логотипа издательства, сохранившим свои очертании до сих пор.

В то время идея Лейна казалась дикой не только его собственному издательству. Общепринятым фактом было то, что серьезная литература стоила дорого и надолго воцарялась на полках владельцев в солидном твердом переплете, в то время как низкопробное чтиво стоило дёшево и хранилось до конца чтения, после чего отправлялось в мусорник. Представить себе этот бизнес по-другому не мог никто.

В первые десять изданий Пингвинов входили довольно известные книги: детективы Агаты Кристи и Дороти Сэйерс, автобиография Беверли Николса, а самыми престижными были «Прощай, оружие!» Эрнеста Хемингуэя и биография Перси Биши Шелли, написанная Андре Моруа. Несмотря на громкие имена, идея всё равно казалась рискованной. Отвергнутый рядом торговых сетей, Аллен почти по случайности – жене торгового представителя понравилась обложка будущих книг – договорился о продажах с Woolworth’s.

Каким же было удивление руководителей Bodley Head, когда уже за четыре дня были продано 150 тыс. копий, а к концу года эта цифра достигла трех миллионов. Успех был грандиозным. Ключом к прибыльности недорогой серии был только объем – каждая книга должна была продаться тиражом в 17 тыс. копий, чтобы отбить расходы на производство. Продажи превзошли требуемые показатели многократно, и уже в следующем году Лейн уволился из Bodley Head, вместе с братьями Ричардом и Джоном запустив собственное независимое издательство Penguin Books.

Сперва офисом и складом издательства служила крипта церкви Святой Троицы на лондонской Мэрилебон-роуд. Книги хранились в склепе, куда их спускали по наклонному желобу с улицы. Говорят, такая конструкция подсказала Лейну идею «пингвинкубатора» – торгового автомата с книгами, который отражал идеологию издательства как нельзя лучше.

Конечно, не Аллен Лейн выдумал концепцию мягкого переплета. Венецианский первопечатник Альд Мануций экспериментировал с ним еще в XV веке, а наиболее близкая концепция использовалась немецким книжным домом Albatross Books всего за три года до Пингвинов. И хотя это издательство разорилось, но, вероятно, успело произвести на Лейна неизгладимое впечатление. Тем не менее, решающим фактом остается то, что именно в Penguin Books серьезные книги впервые облачились в дешевую обложку и стали доступны массовому читателю.

Еще одним фактором успеха был узнаваемый дизайн обложек Пингвинов. Одной из любимых мантр Лейна была: «Хороший дизайн не стоит дороже, чем плохой». Избавившись от китчевых иллюстраций, он разделил обложку на три полосы и использовал цвета для кодификации: оранжевый – для художественной прозы, зеленый для детективов, а синий для биографий. Причем цвета не были оторванными от реальности: именно эти оттенки были популярны в ранней модернистской графике Британии, и в них же, например, выполнена легендарная карта лондонского метро Гарри Бека, используемая до сих пор. К этому приложили разборчивый шрифт Gill Sans и повсеместное центрирование – и книги Penguin Books стали узнаваемыми с первого взгляда.

Всі в курсі: як онлайн-освіта Prometheus робить дива для півмільйона українців

У жовтні 2014 онлайн з’явився сайт Prometheus, на якому почали викладати безкоштовні онлайн-курси, підготовлені провідними українськими та світовими спеціалістами. Зараз це масштабний портал з десятками програм на різноманітні теми: від менеджменту чи медіаграмотності до підготовки до ЗНО та філософії. Проект є одним із ідеологів перетворення української освіти на дещо сучасне та актуальне. Тому Platfor.ma поговорила з засновником Prometheus Іваном Примаченком про те, чим пишаються ці безкоштовні онлайн-курси, через що хвилюються, та яким буде майбутнє освіти.

– Перш за все, розкажіть якісь новини про Prometheus, щоб всі вас ще більше полюбили?

– Найближчим часом ми запустимо велику кількість нових курсів. Серед травневих анонсів – перший в Україні онлайн-курс з сексуальної освіти, що зробить основи сексуального виховання доступними кожному. Українським підліткам зараз реально не вистачає таких знань. З ними ніхто не розмовляє про секс, ані в школі, ані в родині. Ми сподіваємося змінити цю ситуацію і розраховуємо, що до поширення цього курсу приєднаються як дорослі, так і самі підлітки. Якщо батьки не знають, як обговорити тему сексу з підлітком, то вони можуть встановити своїй дитині на смартфон додаток Prometheus з цим курсом. А вчителі біології можуть поширювати курс серед своїх учнів (до речі, ось тут можна подивитись наш спецпроект про секс «Тойво». – Platfor.ma)

Інший великий проект – це курс «Як вступити в провідні західні школи та університети» на повну стипендію від випускників Гарварду, університету Пенсильванії та Стенфорду. Головна мета курсу – не тільки допомогти українцям вступати в найкращі західні навчальні заклади, а й мотивувати їх повернутися після навчання в Україну, щоб зробити країну кращою.

– Курси про економіку, математику, ЗНО, дизайн-мислення – це зрозуміло. А як взагалі можливо навчати, скажімо, медицині в онлайн-форматі? Такі курси ж існують.

– Медицина, як і багато інших областей, поділяються на теорію і практику. І теорія прекрасно вивчається в онлайн-форматі. Гарвардська медична школа запустила цілу серію масових онлайн-курсів для того, щоб використовувати в своєму власному навчальному процесі. Скажу більше, в онлайні теорія часто вчиться краще, ніж в офлайні, хоча б тому, що в онлайн-матеріалах може бути багато інтерактивних завдань, ілюстрацій, інфографіки та інших наочних матеріалів.

Зрозуміло, що практична сторона питання повинна вивчатися тільки на практиці. Поєднуючи онлайн і офлайн, ми отримуємо змішане навчання, яке, згідно з багатьма дослідженнями, більш ефективне ніж просто офлайн.

– А як ви перевіряєте ефективність курсів? Чи є якийсь умовний показник «скільки людей після нашого онлайн-курсу влаштувалися на роботу» або ще якісь дані, які дозволяють зрозуміти результати?

У нас є ціла серія індикаторів. І один з них – це відсоток тих, хто успішно закінчив курс. З іншого боку, ми дивимося на відгуки слухачів на форумі курсу. Ми також збираємо історії успіху наших слухачів і публікуємо деякі з них. Але зрозуміло, що ми не можемо перевірити, як справи у всіх наших «випускників», адже кількість зареєстрованих слухачів платформи вже перевалила за 550 тис. людей.

– Ми нещодавно писали текст про нестандартні професії, що можна отримати у різних країнах, а поштовхом стало те, що в Україні відкрили курс з «Гри престолів». За вашими відчуттями, наші ВНЗ все ще нафталінові та архаїчні, чи ситуація міняється на краще?

– З моєї точки зору, ситуація поступово змінюється на краще. Хоча, звичайно, більшість українських вищих навчальних закладів залишаються надзвичайно консервативними. У той же час ми співпрацюємо з тридцятьма українськими університетами, які впроваджують наші онлайн-курси у свій навчальний процес офлайн у форматі змішаного навчання.

Мені здається, це є прекрасною демонстрацією того, що передові ВНЗ готові до нових форм співпраці і до нових форм предметів. Цей процес рухається повільно, але коли бачиш, як в обласному центрі студенти першокурсники навчаються за перекладеним нами найкращим в світі онлайн-курсом програмування Гарвардського університету CS50, то розумієш, що майбутнє в українській освіті вже наступило – просто воно нерівномірно розподілено.

Професії стають все більш вузькопрофільними, а світ взагалі скоро лусне від кількості інформації. Що буде далі?

– Я згоден з тим, що кількість інформації збільшується, а вузькопрофільні спеціальності сьогодні є трендом. Але ще один тренд – це міжгалузеві дослідження і міжгалузева робота, яка об’єднує в собі кілька спеціальностей одночасно. І попит на таких широкопрофільних фахівців зростає вибуховими темпами. Нехай вони не дуже глибоко розбираються в кожній окремо взятій темі, але можуть об’єднати і синтезувати в собі знання з різних областей і стати своєрідним містком між галузями.

Інший тренд полягає в тому, що ми повинні знайти спосіб доступно поясняти складність світу навколо нас. Ми не можемо довіряти виключно вузько кваліфікованим фахівцям. Якщо громадяни не розуміють основ політики та економіки, загальних тенденцій розвитку країни та світу, то ними легко маніпулювати. Зараз ми спостерігаємо, що політтехнологи добре освоїли слабкі місця і вроджені «сліпі зони» людської свідомості і вміло використовують їх. Таким же чином поширюється неправдива інформація і пропаганда.

Це відбувається тому, що шкільна система навчання застаріла, вона не змогла ефективно пристосуватися і навчити громадян хоча б азам цих нових відкриттів у галузі роботи людської свідомості, а також пов’язаних з ними маніпуляцій. Тому зараз ми в режимі лихоманки повинні створювати курси медіаграмотності, критичного мислення і поширювати їх. Мені здається, цей тренд буде і далі зростати, це не просто якийсь одноразовий виклик.

Єдина фундаментальна відповідь на цю ситуацію – радикальна реформа освіти. Освіта повинна не просто навчати окремим фактам або набору навичок. Ми повинні вже в школі навчати учнів критично аналізувати інформацію і факти, відокремлювати правду від брехні. Ми повинні навчати їх навчатися самостійно. Потрібно дати людям ефективні стратегії прийняття складних рішень. Всі ці навички повинні бути інтегровані в навчальний процес і повинні стати основною метою навчального процесу. Тому що просто факти ми і так можемо знайти в книгах або інтернеті. Тільки нова система навчання дозволить людям і суспільству в цілому ефективно пристосовуватися до стрімких змін світу.