Як навчати у 21 столітті

Просто надавати учнівству інформацію уже недостатньо. Їм не потрібно більше інформації – її й так забагато. Варто зосередитися на тому, щоб дати учням навички розрізняти надійні і ненадійні джерела, кому варто довіряти, а кому не варто; і як критично сприймати отриману інформацію. 

Сьогодні ми живемо в умовах глобальної пандемії коронавірусу, і це гарний приклад. У середні віки люди взагалі не володіли інформацією про поширення «чорної смерті». У 14-му столітті просто не було інформації. Ніхто не знав, що спричиняє цю хворобу, як вона поширюється і як її зупинити. Натомість інформації про коронавірус дуже багато. Частина цієї інформації – це якісні надійні дані про віруси, їхні мутації та поширення. Але левова частка – це сміхотворні теорії змов.

Людям складно розібратися, кому вірити. І відповідальність учительства – дати учням інструменти, щоб вони вміли розібратися в інформації в нових умовах, уміли відрізнити надійні джерела від теорій змов.

Як це зробити? Давати їм базову наукову освіту. Наприклад, якщо хтось прийде до вас і розповість якусь теорію змови про коронавірус, поставте цій людині просте запитання: «Чи не могли б ви, будь ласка, сказати, що таке вірус і як він спричиняє хворобу?» Якщо людина не можу дати чітку відповідь чи не знає, що таке вірус, – не можна вірити жодному слову цієї людини про коронавірус. Не потрібно мати докторський ступінь із біології – базового наукового розуміння вистачить.

Ось, для прикладу, просте правило, якого вчителі можуть навчити учнів, щодо оцінювання інформації. Варто навчити дітей, звідки беруться наукові знання. І це дасть учнівству ще один інструмент: вони знатимуть, кому і чому вірити, а кому і чому – ні. Звісно, інструментів більше, це лише два приклади. Але ідея в тому, щоб не передавати учням готову інформацію, а дати їм інструменти для самостійного її пошуку та оцінювання її надійності. Звісно, це набагато складніше, ніж просто давати готову інформацію. Але це дуже важливе завдання у 21 столітті.

Дистанційне навчання

Я думаю, ми досить гнучкі, але для всього потрібен час. Не варто очікувати, що звички, які формувалися десятиліттями, навіть століттями, можна змінити за тиждень-другий. Іноді саму технологію можна впровадити досить швидко, але на адаптацію людям однаково потрібно більше часу. Ми зараз дуже звикли телефонувати одне одному, але коли телефони лише з’являлися, це було дуже революційно. Людям знадобилося багато років, щоб звикнути до них. Зараз вони здаються давньою технологією, ніби з іншого життя. Думаю, що так само і з новими технологіями – наприклад, відеозв’язком, який використовують у класі. Я двадцять років викладаю в університеті, а зараз веду онлайн-курси, і це досі дається мені непросто.

Технологія працює добре більшість часу. Але, наприклад, під кінець онлайн-заняття я помічаю, що і я, і студенти почуваємося більш виснаженими, ніж після звичайного. Я думаю, що це вимагає значно активнішої концентрації. Коли я заходжу у реальну аудиторію, сідаю та розмовляю зі студентами, я можу бачити усі їх обличчя, рухи тіла, я можу відчувати людей і атмосферу. А зараз я сиджу перед комп’ютером і можу бачити лише малі квадратики з малими обличчями. Але щоб зрозуміти, що відбувається в «аудиторії» – їм нудно чи цікаво, чи сміються вони з моїх жартів, – потрібно докласти значно більше уваги та зусиль. Тому я помічаю, що за півтори години почуваюся виснаженим. А студентам навіть важче, бо я викладаю лише три таких лекції, а вони навчаються щодня. Тому я думаю, що нам знадобиться значно більше часу, щоб зрозуміти, як ми можемо найефективніше застосувати ці нові технології.

Які навички потрібні молоді зараз

Креативність, співпраця і критичне мислення завжди важливі, але у сучасному світі швидких змін вони удвічі важливіші, особливо на ринку праці. Без креативності та вміння співпрацювати вам буде дуже важко продовжувати навчатися впродовж життя. Раніше –  у середньовіччі, для прикладу, – люди освоювали базові навички у ранньому віці, ще дітьми чи підлітками, і до кінця життя покладалися на них. Ті, хто навчилися чоботарства, фермерства чи іншого ремесла, користувалися тим, чого навчилися в ранньому віці. 

Тепер усе інакше. Ви здобуваєте певні навички у дитинстві і підлітковому віці, але поки вам виповниться 40, світ зміниться настільки, що вам знадобляться абсолютно нові навички. І цей процес усе пришвидшується.

Зараз ми, вперше за історію, не знаємо, яким буде ринок праці за 20-30 років і які навички знадобляться людям. Звісно, у середньовіччі неможливо було передбачити майбутнє. Ніхто не знав, хто стане королем за 20 років. Але ви принаймні знали, які навички знадобляться вам у роботі.

Якби ви жили у Києві у 1020-му – тисячу років тому, – ви б не знали, хто стане князем за 20 років. Але знали б, що більшість займатиметься фермерством, і тому вам варто вчити дітей орати землю, їздити верхи і пекти хліб. А коли ми не знаємо, які навички будуть потрібні молоді, то найкраще, що можна зробити – це навчити їх вчитися та змінюватися. І саме тому і критичне мислення, і співпраця, і спілкування є дуже важливими.

Як треба та не треба боротися з кризою

Найважливіше, що ми маємо усвідомити про цю цю кризу, що вона не визначена заздалегідь і не матиме всього один неминучий наслідок для всіх нас. Усе залежить від того, які рішення ми прийматимемо. 

Криза підштовхує нас змінити спосіб життя і поведінки, але варіантів вибору, як це зробити, небагато. Один важливий варіант – це вибір між тим, як країни переживатимуть кризу: разом, у міжнародній співпраці чи поодинці, ізольовано. Готового рішення не існує. Я вважаю, що світова солідарність – це найкращий шлях. Він допоможе легше впоратися з кризою і сприятиме створенню кращого світу опісля. Але все залежить від політиків, а вони в різних країнах ухвалюють різні рішення. 

Так само і в межах країни. Кризу можна долати за допомогою авторитарних методів, надаючи органам влади диктаторські права і дозволяючи поліції чи таємній поліції шпигувати за громадянами. А можна долати кризу демократично, покладаючись на добровільну співпрацю з населенням та надаючи йому достатньо інформації.

Як на мене, значно краще це робити демократичними шляхами – інформоване та мотивоване населення зазвичай є значно ефективнішим, ніж байдуже та контрольоване. Коли люди можуть довіряти інформації, яку отримують, і добре підковані з наукових питань, тобто здатні розуміти те, що їм говорять, зазвичай краще, ніж потреба контролювати усіх. 

Наприклад, як навчити людей мити руки. Можна приставити по поліцейському і по камері до кожної вбиральні і карати тих, хто не миє рук. Інший спосіб – навчити людей ще у школі, що таке віруси і бактерії, як вони спричиняють хвороби, як потрапляють на руки і що при митті рук з милом віруси гинуть. Коли люди це знатимуть не треба буде приставляти поліцейських до туалетів. Можна покладатися на освіченість людей і що вони чинитимуть правильно. Думаю, це набагато ефективніше.

Я бачу, що в деяких країнах є тенденція впровадження диктаторських методів. В Ізраїлі зараз відбувається досить небезпечна річ – стеження за людьми, які захворіли, та за їхніми контактними особами. Це стеження здійснює таємна поліція і я думаю, що це дуже небезпечно. Стеження за громадянами не повинно бути справою поліції. Мають бути якісь незалежні органи, а не поліція, армія чи служба безпеки.

І на це є кілька причин. По-перше, якщо дати органам безпеки забагато повноважень, наприклад, стеження за людьми, то це рано чи пізно може призвести до диктатури. Багато українців досі пам’ятають Радянський Союз, тому вони мають розуміти небезпеку такої діяльності поліції. Навіть якщо це робиться, щоб захистити людей від хвороби, після створення такої системи її можуть почати застосовувати з іншими цілями. 

Окрім цього, люди часто не розуміють, що нинішня криза не пов’язана з безпекою. Багато політичних лідерів і політиків в усьому світі кажуть речі, на кшталт, «це війна», «ми на війні», «мусимо воювати» і так далі. Помилка так говорити. Це не війна. Це криза, пов’язана зі здоров’ям. У неї зовсім інша логіка.

На війні є вороги, і це люди. У цій кризі ворогів серед людей немає. Люди перебувають по один бік, вони друзі. Коли ми говоримо про війну, то уявляємо образ солдата з гвинтівкою, який біжить вперед. Під час кризи зі здоров’ям основний образ – це медсестра, яка змінює брудну постіль у палаті. Це не про війну, це про турботу про людей. 

Тому я вважаю, що передавати управління службам безпеки у часи цієї кризи, – це неправильно. Якщо конче необхідно поставити когось головним у часи цієї кризи, то нехай це буде медсестра, а не генерал. Бо генерал мислить війною, а тут потрібен інший спосіб мислення – ближчий до того, як мислять медперсонал та лікарі.

В Ізраїлі це питання передали службам безпеки, бо ту все дуже мілітаризоване, про все мислять категоріями безпеки. Але я сподіваюся, що у нас невдовзі створять епідеміологічний орган або орган із охорони здоров’я, який візьме на себе це питання. І я надіюся, що інші країни в світі не віддаватимуть забагато повноважень органам безпеки або одноосібним диктаторам, натомість долатимуть кризу демократично.