Рецепт антивірусу: як Харарі розповів Україні про боротьбу з пандемією та роль освіти у ній

АвторPlatfor.ma
22 Квітня 2020
експертна думка пандемія соціум харарі

Історик, письменник, доктор філософії, автор бестселеру «Людина розумна» та носій інших регалій Юваль Ной Харарі виступив на Антикризовому національному онлайн-EdCamp’і, наймасовішій освітній онлайн-події в історії України. Platfor.ma розшифрувала його звернення, у якому історик торкнувся не лише теми освіти у часи пандемії, а й розповів, яку небезпеку несе ставлення до коронавірусної кризи як до війни.

Як навчати у 21 столітті

Просто надавати учнівству інформацію уже недостатньо. Їм не потрібно більше інформації – її й так забагато. Варто зосередитися на тому, щоб дати учням навички розрізняти надійні і ненадійні джерела, кому варто довіряти, а кому не варто; і як критично сприймати отриману інформацію. 

Сьогодні ми живемо в умовах глобальної пандемії коронавірусу, і це гарний приклад. У середні віки люди взагалі не володіли інформацією про поширення «чорної смерті». У 14-му столітті просто не було інформації. Ніхто не знав, що спричиняє цю хворобу, як вона поширюється і як її зупинити. Натомість інформації про коронавірус дуже багато. Частина цієї інформації – це якісні надійні дані про віруси, їхні мутації та поширення. Але левова частка – це сміхотворні теорії змов.

Людям складно розібратися, кому вірити. І відповідальність учительства – дати учням інструменти, щоб вони вміли розібратися в інформації в нових умовах, уміли відрізнити надійні джерела від теорій змов.

Як це зробити? Давати їм базову наукову освіту. Наприклад, якщо хтось прийде до вас і розповість якусь теорію змови про коронавірус, поставте цій людині просте запитання: «Чи не могли б ви, будь ласка, сказати, що таке вірус і як він спричиняє хворобу?» Якщо людина не можу дати чітку відповідь чи не знає, що таке вірус, – не можна вірити жодному слову цієї людини про коронавірус. Не потрібно мати докторський ступінь із біології – базового наукового розуміння вистачить.

Ось, для прикладу, просте правило, якого вчителі можуть навчити учнів, щодо оцінювання інформації. Варто навчити дітей, звідки беруться наукові знання. І це дасть учнівству ще один інструмент: вони знатимуть, кому і чому вірити, а кому і чому – ні. Звісно, інструментів більше, це лише два приклади. Але ідея в тому, щоб не передавати учням готову інформацію, а дати їм інструменти для самостійного її пошуку та оцінювання її надійності. Звісно, це набагато складніше, ніж просто давати готову інформацію. Але це дуже важливе завдання у 21 столітті.

Дистанційне навчання

Я думаю, ми досить гнучкі, але для всього потрібен час. Не варто очікувати, що звички, які формувалися десятиліттями, навіть століттями, можна змінити за тиждень-другий. Іноді саму технологію можна впровадити досить швидко, але на адаптацію людям однаково потрібно більше часу. Ми зараз дуже звикли телефонувати одне одному, але коли телефони лише з’являлися, це було дуже революційно. Людям знадобилося багато років, щоб звикнути до них. Зараз вони здаються давньою технологією, ніби з іншого життя. Думаю, що так само і з новими технологіями – наприклад, відеозв’язком, який використовують у класі. Я двадцять років викладаю в університеті, а зараз веду онлайн-курси, і це досі дається мені непросто.

Технологія працює добре більшість часу. Але, наприклад, під кінець онлайн-заняття я помічаю, що і я, і студенти почуваємося більш виснаженими, ніж після звичайного. Я думаю, що це вимагає значно активнішої концентрації. Коли я заходжу у реальну аудиторію, сідаю та розмовляю зі студентами, я можу бачити усі їх обличчя, рухи тіла, я можу відчувати людей і атмосферу. А зараз я сиджу перед комп’ютером і можу бачити лише малі квадратики з малими обличчями. Але щоб зрозуміти, що відбувається в «аудиторії» – їм нудно чи цікаво, чи сміються вони з моїх жартів, – потрібно докласти значно більше уваги та зусиль. Тому я помічаю, що за півтори години почуваюся виснаженим. А студентам навіть важче, бо я викладаю лише три таких лекції, а вони навчаються щодня. Тому я думаю, що нам знадобиться значно більше часу, щоб зрозуміти, як ми можемо найефективніше застосувати ці нові технології.

Які навички потрібні молоді зараз

Креативність, співпраця і критичне мислення завжди важливі, але у сучасному світі швидких змін вони удвічі важливіші, особливо на ринку праці. Без креативності та вміння співпрацювати вам буде дуже важко продовжувати навчатися впродовж життя. Раніше –  у середньовіччі, для прикладу, – люди освоювали базові навички у ранньому віці, ще дітьми чи підлітками, і до кінця життя покладалися на них. Ті, хто навчилися чоботарства, фермерства чи іншого ремесла, користувалися тим, чого навчилися в ранньому віці. 

Тепер усе інакше. Ви здобуваєте певні навички у дитинстві і підлітковому віці, але поки вам виповниться 40, світ зміниться настільки, що вам знадобляться абсолютно нові навички. І цей процес усе пришвидшується.

Зараз ми, вперше за історію, не знаємо, яким буде ринок праці за 20-30 років і які навички знадобляться людям. Звісно, у середньовіччі неможливо було передбачити майбутнє. Ніхто не знав, хто стане королем за 20 років. Але ви принаймні знали, які навички знадобляться вам у роботі.

Якби ви жили у Києві у 1020-му – тисячу років тому, – ви б не знали, хто стане князем за 20 років. Але знали б, що більшість займатиметься фермерством, і тому вам варто вчити дітей орати землю, їздити верхи і пекти хліб. А коли ми не знаємо, які навички будуть потрібні молоді, то найкраще, що можна зробити – це навчити їх вчитися та змінюватися. І саме тому і критичне мислення, і співпраця, і спілкування є дуже важливими.

Як треба та не треба боротися з кризою

Найважливіше, що ми маємо усвідомити про цю цю кризу, що вона не визначена заздалегідь і не матиме всього один неминучий наслідок для всіх нас. Усе залежить від того, які рішення ми прийматимемо. 

Криза підштовхує нас змінити спосіб життя і поведінки, але варіантів вибору, як це зробити, небагато. Один важливий варіант – це вибір між тим, як країни переживатимуть кризу: разом, у міжнародній співпраці чи поодинці, ізольовано. Готового рішення не існує. Я вважаю, що світова солідарність – це найкращий шлях. Він допоможе легше впоратися з кризою і сприятиме створенню кращого світу опісля. Але все залежить від політиків, а вони в різних країнах ухвалюють різні рішення. 

Так само і в межах країни. Кризу можна долати за допомогою авторитарних методів, надаючи органам влади диктаторські права і дозволяючи поліції чи таємній поліції шпигувати за громадянами. А можна долати кризу демократично, покладаючись на добровільну співпрацю з населенням та надаючи йому достатньо інформації.

Як на мене, значно краще це робити демократичними шляхами – інформоване та мотивоване населення зазвичай є значно ефективнішим, ніж байдуже та контрольоване. Коли люди можуть довіряти інформації, яку отримують, і добре підковані з наукових питань, тобто здатні розуміти те, що їм говорять, зазвичай краще, ніж потреба контролювати усіх. 

Наприклад, як навчити людей мити руки. Можна приставити по поліцейському і по камері до кожної вбиральні і карати тих, хто не миє рук. Інший спосіб – навчити людей ще у школі, що таке віруси і бактерії, як вони спричиняють хвороби, як потрапляють на руки і що при митті рук з милом віруси гинуть. Коли люди це знатимуть не треба буде приставляти поліцейських до туалетів. Можна покладатися на освіченість людей і що вони чинитимуть правильно. Думаю, це набагато ефективніше.

Я бачу, що в деяких країнах є тенденція впровадження диктаторських методів. В Ізраїлі зараз відбувається досить небезпечна річ – стеження за людьми, які захворіли, та за їхніми контактними особами. Це стеження здійснює таємна поліція і я думаю, що це дуже небезпечно. Стеження за громадянами не повинно бути справою поліції. Мають бути якісь незалежні органи, а не поліція, армія чи служба безпеки.

І на це є кілька причин. По-перше, якщо дати органам безпеки забагато повноважень, наприклад, стеження за людьми, то це рано чи пізно може призвести до диктатури. Багато українців досі пам’ятають Радянський Союз, тому вони мають розуміти небезпеку такої діяльності поліції. Навіть якщо це робиться, щоб захистити людей від хвороби, після створення такої системи її можуть почати застосовувати з іншими цілями. 

Окрім цього, люди часто не розуміють, що нинішня криза не пов’язана з безпекою. Багато політичних лідерів і політиків в усьому світі кажуть речі, на кшталт, «це війна», «ми на війні», «мусимо воювати» і так далі. Помилка так говорити. Це не війна. Це криза, пов’язана зі здоров’ям. У неї зовсім інша логіка.

На війні є вороги, і це люди. У цій кризі ворогів серед людей немає. Люди перебувають по один бік, вони друзі. Коли ми говоримо про війну, то уявляємо образ солдата з гвинтівкою, який біжить вперед. Під час кризи зі здоров’ям основний образ – це медсестра, яка змінює брудну постіль у палаті. Це не про війну, це про турботу про людей. 

Тому я вважаю, що передавати управління службам безпеки у часи цієї кризи, – це неправильно. Якщо конче необхідно поставити когось головним у часи цієї кризи, то нехай це буде медсестра, а не генерал. Бо генерал мислить війною, а тут потрібен інший спосіб мислення – ближчий до того, як мислять медперсонал та лікарі.

В Ізраїлі це питання передали службам безпеки, бо ту все дуже мілітаризоване, про все мислять категоріями безпеки. Але я сподіваюся, що у нас невдовзі створять епідеміологічний орган або орган із охорони здоров’я, який візьме на себе це питання. І я надіюся, що інші країни в світі не віддаватимуть забагато повноважень органам безпеки або одноосібним диктаторам, натомість долатимуть кризу демократично.

Найцiкавiше на сайтi

«Ми або знищимо себе, або станемо богами»: що Юваль Харарі розказав у Києві

АвторКатя Тейлор
16 Вересня 2019

15 вересня у Києві відбувся міжнародний форум Facing the Future. Одним із головних його гостей став ізраїльський історик та автор світових книжкових бестселерів Юваль Ной Харарі. Platfor.ma записала його виступ про те, чому в історії планети немає нічого сталого і чому на світ треба дивитися дуже обережно.

Ми – гомо сапієнс, найбільша «нація» на землі. Так само, як уран – нестабільний елемент, гомо сапієнс – нестабільна тварина. Як купа елементів урану можуть спричинити атомний вибух, точно так само, якщо з’єднати разом безліч людей, можна отримати вибух людський.

Сьогодні нас майже 8 млрд, і своєрідні хімічні реакції між людьми відбуваються дуже швидко. Але хай навіть ми можемо передбачити сам вибух, це не означає, що ми можемо прогнозувати його наслідки. Я бачу два потенційних наслідки – в наступні два століття ми або знищимо себе, або покращимо до рівня богів. 

Я говорю це в буквальному сенсі. Штучний інтелект і біотехнології зараз дають нам можливості, які раніше вважалися дивом. Зокрема – можливість моделювати і створювати життя. Як в Біблії бог створював тварин, рослини і людей відповідно до його побажань, так і ми сьогодні вивчаємо, як створювати тварин, рослини і навіть людей, згідно з нашими бажаннями.

Найважливішим продуктом економіки XXI століття будуть не двигуни, не текстиль і навіть не зброя. Найімовірніше, це буде тіло, мізки і розум.

Це стане не тільки найбільшою революцією в історії. Взагалі-то це стане найбільшою революцією в біології з того моменту, як 4 млрд років тому на Землі з’явилося життя.

За цей час в базових правилах гри під назвою життя нічого фундаментально не змінилося. Ти був або амебою, або динозавром, або помідором, або людиною. Люди зроблені з органічної тканини, тому, як і все живе, ми підпорядковувалися правилам органічної біохімії. І всім нам можна було еволюціонувати лише за допомогою природного відбору.

Але в XXI столітті є висока ймовірність того, що природний відбір буде замінений дизайном розуму, який стане головною рушійною силою еволюції життя.

Життя може вийти за рамки органічної реальності. Ми вже готові до того, щоб навчитися створювати неорганічні форми життя. Через чотири мільярди років органічного життя, заснованого на природному відборі, ми заходимо в еру неорганічного. І по дорозі наш вид – гомо сапієнс – цілком ймовірно, просто зникне. Тому що ми змінимо самі себе. Через 200 років на цій планеті будуть домінувати істоти, які відрізняються від нас так само сильно, як ми відрізняємося від шимпанзе.

Сьогодні ми все ще маємо спільні з мавпами структуру тіла, фізичні можливості та навіть деякі ментальні патерни. Але через кілька сотень років біотехнології можуть змінити наші тіла і розум.

Який вид нових істот буде жити на цій планеті? В якому напрямку стане розвиватися еволюція? Ніхто точно не знає, але від вибору, який кожен з нас зробить в найближчі роки, залежить те, де саме ми опинимося.

Ми будемо обирати, що краще для кооперації різних людей або для країни, в якій ми живемо, або для всього нашого виду, або навіть для всього живого на землі.

«Люди не усвідомлюють усю серйозність ситуації»: я українець і у мене коронавірус

Кількість хворих на коронавірус невпинно зростає по всьому світу, вселяючи паніку та параною в людство. Але ж не такий страшний той вірус, як дезінформація, яка вирує навколо нього. Platfor.ma поспілкувалася з українцем, який заразився коронавірусом і наразі перебуває у Німеччині. Він люб’язно, але анонімно, розповів нам про те, як перебіг хвороби виглядає від першого лиця. Спойлер – не так страшно.

Я навчаюся на третьому курсі та вивчаю комп’ютерні науки в УКУ у Львові. Цього семестру по програмі Еразмус для студентів я поїхав у Німеччину, Вюрцбург. Приїхав приблизно другого березня, коли в країні якраз був початок епідемії коронавірусу. Майже відразу ми з моєю одногрупницею пішли на два дні в мовну школу німецької, а на другий день після цього у її викладачки діагностували коронавірус. Моя подруга була з нею в тісному контакті, тому звісно стала підозрювати, що в неї хвороба теж проявиться.

Згодом вона стала помічати перші симптоми. Стандартний пакет: температура, біль у горлі та сухий кашель. Її протестували та виявили позитивну реакцію. Я вирішив теж пройти тест – на той момент в мене теж почалися симптоми, але іншого характеру: основним був головний біль впродовж десь шести днів, слабкість у суглобах і чутливість у носі. Мій результат теж виявився позитивним. 

У нас не було навіть вибору – йти тестуватися або ні. Ми розуміли, що обоє були в контакті з людиною, у якої діагностували коронавірус, і ймовірність, що ми його підхопили, – дуже висока. Це відповідальність, насамперед, перед собою, адже в моїх особистих інтересах дізнатися, є в мене вірус або ні. Якщо ти його маєш, то він зі скаженою швидкістю буде через тебе поширюватися. Наприклад, від моєї одногрупниці точно заразилися кілька людей, при тому, що не мали з нею занадто інтенсивного контакту. З цим треба обережно поводитися. Мені в деякому сенсі пощастило – я мав багато роботи в цей час, тому в період з моменту інфікування до перших симптомів я був вдома. Єдині люди, з якими я контактував – мої сусіди по гуртожитку.

Усе відбувалося приблизно за таким сценарієм. Коли виявилося, що викладачка хвора, моїй одногрупниці повідомили, що вона відтепер має перебувати на карантині. І house of department міста постійно моніторив її симптоми та цікавився, чи все нормально. Коли вона вже стала почувати себе недобре, то сказала, що хоче зробити тест. Їй призначили конкретні день і час, попередили, щоб вона не користувалася ніяким громадським транспортом, надягала маску та уникала контакту з людьми. У мене була абсолютно така ж ситуація, тільки через кілька днів.

Сам тест пройшов дуже швидко – впорався за 5 хвилин. Я прийшов до лікарні, а саме у блок, який спеціально виділено під швидке тестування на коронавірус. Крім мене та персоналу там більше нікого не було. Думаю, у них просто хороший менеджмент, адже, наскільки я знаю, – заявок на тестування досить багато. Там відразу за вітриною мене зустрів чоловік, який попросив надати документи, розпитав про скарги й самопочуття, після чого видав маску, інструкції, талончик із номером і дезінфектор для рук. 

Я дочекався, поки мій номер назвуть, і піднявся нагору. Спочатку мене розпитали про симптоми, потім у сусідньому кабінеті людина повністю в хімзахисному костюмі взяла у мене мазок горла. І все. Оскільки я не є в будь-якій групі ризику, мене відправили додому на карантин і навіть ніякого лікування не призначили.

Людина скарг і пропозицій: освітній омбудсмен про навчання в карантин, ТікТок і нових дітей

АвторЮрій Марченко
16 Квітня 2020

Вже понад півроку в Україні працює інститут освітнього омбудсмена, який очолює Сергій Горбачов. Це спеціальний орган, який приймає скарги від будь-яких учасників освітнього процесу: учнів, батьків, вчителів – і намагається їх вирішити. Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, якими ростуть сучасні діти, чи є шанси у Володимира Великого на фоні Кайлі Дженнер та як карантин може піти на краще всій освітній системі.

– Інститут освітнього омбудсмена в повну силу запрацював у листопаді 2019. Що за цей час встигли зробити?

– По-перше, те, що нам вдалося швидко запустити роботу та почати розглядати звернення. Скажімо, мовний омбудсмен для запуску виділив собі шість місяців. Ми зробили це за два з половиною. Хоча робочий процес ще, звісно, треба вдосконалювати – зараз будемо дуже активно працювати над медіацією, психологічними аспектами й іншими способами вирішувати конфлікти. Бо до нас зазвичай доходять вже випадки, які потребують дуже прискіпливої уваги. Ну а загалом ми отримали близько 360 звернень.

– Скільки вдалося владнати?

– Наразі не маємо чіткою статистики, бо ми, скажімо, вважатимемо якийсь конфлікт вже завершеним, а він потім може знову іншим боком повернутися. Але все ж близько 70% звернень ми закрили. 

Взагалі, я вкотре переконуюся в тому, що часто конфлікти виникають там, де немає належної комунікації. Іноді цілком вистачає того, щоб просто поговорити, сказати: люди, тут має бути ось так, давайте зробимо – і, в принципі, це переводить суперечку в конструктивну фазу. 

Наприклад, нещодавно батьки написали нам, що у них в школі немає стадіону, а міська влада – нероби і мерзотники, нічого не роблять. Я дзвоню начальнику відділу освіти, він каже: так місцева рада вже виділяє 250 тис. грн на те, щоб розробити проєкт стадіону. Запитую його: а ви батькам про це говорили? Каже: ну, я в розмові з директором школи про це згадував.

Ми допомогли з комунікацією, вони написали про все на сайті, й ситуація владналася. Батьки просто дізналися, що школа все ж робить те, що має робити. Комунікація – це ключове.

Хоча часто проблема просто в грошах. Освіта – це дуже велика і складна система, яка потребує величезних коштів. Ось, наприклад, візьмемо лише один аспект – булінг. Треба ж не просто реагувати на якісь події, а й проводити профілактику. Потрібні нові програми, посібники, підготовка вчителів. Бо чимало освітян просто не надають належної уваги типовим для них ситуаціям, вважають, що «так завжди було, так воно і має бути». А насправді це булінг.

Скажімо, не випускати дітей на перерву, бо «дзвоник для вчителя». Або не давати вийти до туалету під час уроку. Якщо це повторюється і це стандартна позиція вчителя, то це точно булінг і зневажання прав дітей. І тоді треба пояснювати педагогам, адміністрації школи. 

– Освітній омбудсмен – це в першу чергу про скарги. Що найбільше не подобається трьом головним категоріям освіти: вчителям, батькам і учням?

– Як не дивно, здобувачі освіти пишуть мало. Можу припустити, що вони або не знають свої права, або не готові їх захищати. Пишуть приблизно порівну вчителі й батьки. Перші скаржаться на булінг, незадовільні умови в закладі освіти, несправедливе оцінювання, неетичну поведінку педагога, погані підручники, приховування інформації школою. Важливий сегмент скарг – побори, коли школа вимагає гроші за те, що має фінансуватися з бюджету. А коли людина відмовляється здавати кошти, то це стає підставою для булінгу вже між батьками.

Ну а вчителі скаржаться на необ’єктивне оцінювання їхньої роботи з боку керівництва, на невчасну чи неповну виплату зарплати, на невиконання закладами освіти зобов’язань із забезпечення роботи вчителя. 

– Дайте один яскравий приклад успіху освітнього омбудсмена, який покаже: окей, це потрібна посада.

– Ну от я нещодавно написав пост, де розказав, як ми допомагали вчителям, які пройшли сертифікацію, але не отримали за це 20% доплати до окладу, на що мають право за законом. Таких випадків було небагато, але зрозуміло, що за законами медіа саме вони отримували розголос. Бо не дуже цікаво, що 650 педагогів доплату отримали. А от те, що 60 не отримали – привід для обурення. Дуже важливо, щоб вчителі знали, що є люди, яким небайдуже те, що з ними відбувається.

Часто школа думає, що певна проблема є просто не дуже серйозною. Скажімо, мене дуже турбує тема дверцят в туалетах. Це про абсолютно базові потреби дітей. Але коли я кажу директору школи про це, то іноді чую: та нащо воно їм? Я тоді пропоную прибрати двері з дорослої вбиральні – нащо воно вам?

Я розумію, що це маленькі справи й в масштабах країни це, мабуть, не так вже і помітно. Але з таких непомітних деталей складається вся освіта. 

«Наші очі з-під маски – останнє, що бачать люди»: італійська 🇮🇹 медсестра про те, що за кулісами

Станом на 8 квітня в Італії 135 тисяч людей, які захворіли на коронавірус – їхня кількість тільки збільшується. Лікарі та інший медичний персонал країни майже не сплять, ризикують своїм фізичним та психічним здоров’ям тільки заради того, щоб більше людей вижили. Вони знаходяться в умовах надзвичайної ситуації та роблять неможливе. Ми зв’язалися з українкою Іриною Устіянич, яка зараз працює в приватній лікарні італійської провінції Брешія, де стався страшний спалах коронавірусу. Медсестра розповіла нам про те, як пандемія виглядає зсередини. 

Мене звуть Ірина Устіянич. Вже 20 років я живу в Італії, маю сім’ю та трьох чудових дітей. Мій чоловік, Андрій, за спеціальністю медик, але, на жаль, нам не вдалося легалізувати його український диплом, тому у цій сфері він не працює. Зате, багато років тому саме він дав мені шанс стати тим, ким я є зараз – медсестрою. Андрій рік готував мене до вступних іспитів на медсестринську справу до філіалу університету Universitá cattolica sacro cuore di Roma у місті Брешія – це у регіоні Ломбардія поблизу Мілана. Тож у 2010 році мені вдалося закінчити університет і з гордістю зайняти місце серед італійських медсестер. 

Роботу знайшла одразу, більш того, вдалося отримати так званий «контракт без терміну». Це було величезним досягненням для мене та моєї сім’ї. Саме відтоді я працюю у приватній клініці Сант Анна групи Сан Донато у місті Брешія.

Про коронавірус я вперше почула в новинах, мабуть, в січні. Але тоді мало хто приділяв цьому увагу, в тому числі, через те, що Китай просто далеко. В головах була така наївна, але обнадійлива думка: «Хіба добереться щось подібне до нашої сонячної Італії?» Але ж добралося… 

Наша клініка є приватним закладом, тому не одразу почала приймати пацієнтів, які захворіли на COVID-19. Перша хвиля вся пішла на державні структури, а ми під’єдналися в кінці лютого. Спочатку був задіяний лише один маленький відділ – пацієнтів розподіляли по одному в палату. Пройшло не дуже багато часу й зайняли ще один відділ, у який вже клали по два пацієнти в кімнату. Незабаром настав момент, коли вже не можна було собі дозволити перебирати, тому в одну палату почали класти людей різної статі.

Ми все більше поринали в пекло. Людей, хворих на коронавірус, ставало надзвичайно багато, а за зміну не встигали рахувати, скількох поклали на стаціонар. На початку у нас частина відділу була перегороджена гіпсокартонною стіною – під час однієї робочої зміни я навіть не встигла помітити, коли та стіна зникла, а ми почали займати наступні палати. Це був справжній жах.

У перші дні ходити в масці та у всіх засобах особистого захисту було надзвичайно важко, особливо, коли не знаєш, скільки часу без перерв можеш провести в приміщенні. Було спекотно, не вистачало повітря, страшно було вийти попити води чи сходити в туалет. Вісім робочих годин перетворювались у дев’ять, десять, одинадцять, а ми цього навіть не помічали. До того ж, багато часу витрачалося на одягання та власний захист. Люди поступали в надзвичайно важкому стані, а не всі медсестри, в тому числі і я, були підготовлені до того, щоб працювати з певними технічними засобами. 

У нашій лікарні буквально через кілька днів після початку цього всього жахіття поставили вісім великих палаток, куди ми вивозимо мертвих, адже в морзі немає місця. Потім приїжджають похоронні агенції та по одному забирають людей для спалювання.