ПОЧАТОК

– Як з’явилася ідея цього проєкту?

– Почалося все з того, що близько двох з половиною років тому ми познайомилися з режисером Марком Вілкінсом, коли він тільки переїхав до Києва. У той момент у нього в розробці було кілька інвестиційних проєктів, в тому числі сучасний і стильний готель для креативного класу. Однією зі складових цього місця повинно було стати мистецтво – тоді нас і познайомили для того, щоб ми могли в цьому напрямі співпрацювати.

Ми обговорювали варіанти, горіли однаковими ідеями й нам усе подобалося, але готель виявився занадто складним у реалізації, тож вирішили почекати. І ось якось Марк побачив, що на Рейтарській, його улюбленій вулиці, продається простір на першому поверсі, що не часто трапляється в цьому районі. Він подумав, що це знак, і запропонував нам створити комерційну галерею.

Марк наполягав, що в Києві немає місця, куди можна легко прийти та в комфортній для себе атмосфері купити доступне, але при цьому круте мистецтво. Він навіть провів власне дослідження – ходив київськими галереями і питав про ціну експонатів. Виявилося, що ніхто не може відповісти прямо про ціну, у всіх починають «тремтіти руки» й максимум, який представники галерей роблять, – надсилають через тиждень на мейл вордівській файл із прайсом. У деяких випадках і такого не вдалося домогтися.

Виявилося, що купити мистецтво в Києві дуже складно. Тож ідея полягала в тому, щоб зробити місце, доступне в усіх розуміннях і налагодити інтерфейс галерейних продажів, який, як з’ясувалося, погано працював у багатьох інших місцях.

До речі, те, що продається у нас, можуть собі дозволити колекціонери-початківці, люди середнього за київськими мірками достатку. У нас відкритий прайс-лист – не потрібно крадькома питати: «А скільки коштує це? А це?». Багато хто ніяковіє, питаючи. Можна у вільному доступі подивитися, прочитати та навіть здивуватися, тому що це доступніше, ніж багато хто міг подумати.

– Як ви відреагували на цю пропозицію?

– Це було несподівано, але ми були готові до чогось нового й більшого. Ми ніколи не замислювалися про комерційну галерею, але завжди хотіли зробити свій внесок у розвиток художньої екосистеми в Україні. Здоровий арт-бізнес дуже важливий в цій місії. В Україні продовжує існувати стереотип, що комерційна галерея – це погано, тому що художники «продаються». Але після відкриття з’ясувалося, що, навпаки, художники чекали, щоб з’явилася галерея, яка буде на чесних, прозорих і взаємовигідних умовах продавати мистецтво.

«Виявилося, що купити мистецтво в Києві дуже складно»

Ми не те, щоб були ласі до хайпу та мріяли про свій простір на Рейтарській, але цей район завжди нам був близький. Тут усе поруч, в тому числі художня академія і колись богемна Пейзажка (Велика Житомирська) – рано чи пізно мистецьке життя тут повинно було активізуватися на новому рівні. Це думка, яка матеріалізується, і все починає відбуватися швидко.

Марк відчував потребу зробити щось своє в Києві, саме на цій вулиці, і мав певні можливості для інвестиції. А потім побачив із вікна власної квартири на Рейтарській табличку «Продаж», подзвонив і вже за годину зустрівся з рієлтором. А коли ти готовий – рішення приходить дуже швидко. Це, напевно, було найшвидше відкриття галереї в історії, тому що від повідомлень в чатику «Why do not we open our gallery together?» до того моменту, коли ми пили шампанське з ключами в руках, минуло два тижні.

– Який був ваш наступний крок після того, як викупили приміщення?

– Ми зареєстрували ТОВ. Це справжній бізнес, заснований нами трьома, всупереч стереотипам, що є дядько-іноземець, він же меценат, і дві українки, яких він безкінечно спонсорує, поки не набридне. Це не наша історія, Марк – не олігарх, він продовжує працювати режисером комерційних роликів, а галерея для нього – невелика інвестиція, яку він міг собі дозволити. Далі простір працює як бізнес і наше завдання, щоб він процвітав, зростав, приносив прибуток усім нам, міг дозволити собі складніші проєкти, вихід за межі України, і підтримував художників.

Простір The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров.

ПРОСТІР

– І потім ви почали ремонт?

– Так, він тривав близько півроку. Ми співпрацювали з Емілем Дервішем, а проєкт галереї був його нам подарунком, як і візуальний стиль від 3Z Studio. Ми відразу почали міркувати, про що буде галерея, і чітко розуміли, чим її наповнювати. В її стінах гість повинен відчувати себе у своїй тарілці незалежно від того, прийшов він купити мистецтво, подивитися на нього або просто випити кави.

Більшість київських галерей потрібно шукати, тому що вони знаходяться десь у двориках. Багато з них при цьому не дуже привітні – як за інтер’єром, так і в спілкуванні з гостями. В цілому є стереотип, що галерея сучасного мистецтва – дуже стерильне місце, куди заходиш і боїшся показати себе простаком. Ми вирішили розмістити тут невелику кав’ярню і бар, які закривали б наші потреби: у нас в галереї багато зустрічей, ну і щоб був зайвий привід зайти суди ввечері на келих вина.

З тієї ж причини з’явився книжковий магазин – в Києві не так багато місць із підбіркою професійної літератури про мистецтво. Так збіглося, що наші однодумці з молодого видавництва IST Publishing давно хотіли відкрити свій книжковий магазинчик, але з їхніми невеликими оборотами та початковою стадією розвитку не могли собі дозволити навіть мінімальну оренду. Тому вони з нами на супердружніх умовах, але і для нас теж важливо, що ми як стартап підтримуємо інший стартап, а також маємо бездоганну підбірку книг на полицях.

– Як обрали назву?

– Випадково. Спочатку приміщення являло собою квартиру з 5-6 маленькими кімнатами, все виглядало інакше. Проте, ми були такі раді, що у нас вже є ключі, й хотіли поділитися цією новиною з усіма близькими та колегами, що вирішили перед початком ремонту всіх запросити подивитися на місце. Ми зробили закриту подію в Фейсбуці, щось на кшталт «Come to see the naked room». Вже після вечірки вирішили подумати над назвою, але нічого не виходило, а The Naked Room вже так прилипло… Тож ми провели серед друзів невелике опитування й вони підтвердили наші думки – сказали, що в нас уже є готова назва.

КОМАНДА

– Чим ви займалися до The Naked Room?

– Ми шість років були та продовжуємо бути незалежним кураторським дуетом. У 2013 році ми закінчили першу професійну освітню програму з кураторства при PinchukArtCentre. До цього працювали в галереях і різних фундаціях та мали більш менеджерські обов’язки. Програма дала нам розуміння ефективності роботи у тандемі, тож після неї в нас було багато ідей і ентузіазму.

Ми пустилися в вільне плавання і протягом шести років займалися різного масштабу проєктами, але найбільшим і найамбітнішим, на нашу думку, був перший Фестиваль молодих художників у Мистецькому Арсеналі, який пройшов два роки тому. Зараз відкрилася друга його глава – Бієнале молодого мистецтва в Харкові, яку куруємо вже не ми, але дуже важливо і приємно, що нам довелося займатися пілотним проєктом. 

– Розкажіть про свою команду.

– В галереї є два асистенти, Богдан Бунчак і Андрій Онищенко. Богдан  – молодий художник і наш випускник із КАМА, який раніше працював в ЩербенкоАртЦентрі. Андрій – аспірант Києво-Могилянської академії, культуролог, дуже багато читає і в першу чергу займається у нас книжковою полицею. В останні пару місяців вони зробили кілька продажів, поки нас не було, завдяки тому що вели невимушені бесіди з випадковими гостями й розповідали про експонати.

Ми дуже задоволені, у нас дружна команда. Ми навіть маємо традицію – за день до відкриття виставки Марк у себе робить вечерю, куди приходить команда галереї, художники, причетні люди та кілька друзів. Ми всі разом їмо пасту після завершення монтажу експозиції, і це найкращий тімбілдинг.

«В нашому суспільстві часто перше партнерство виявляється останнім, люди сваряться через проблеми з комунікацією, ми ж намагаємося діалог підтримувати та працювати на взаємовигідних умовах»

Для нас завжди були важливі близькі та довгострокові відносини з партнерами – є підрядники, з якими ми працюємо дуже багато років. В нашому суспільстві часто перше партнерство виявляється останнім, люди сваряться через проблеми з комунікацією, ми ж намагаємося діалог підтримувати та працювати на взаємовигідних умовах. Наприклад, у нас тут є ящик від Photovision, в який можна здати фотоплівку – вони знаходяться на Лівому березі, куди не всім зручно їхати, та подумали, що відкрити пункт прийому в центрі буде гарною ідеєю, а ми раді надати їм цю можливість. Нам приємно бути місцем, де плівкова культура розвивається.

ФІНАНСИ

– Скільки грошей знадобилося, щоб запуститися?

– 25 000 євро – це без покупки квартири. В цю суму входять ремонт, базове обладнання, меблі, проєктор, екран, колонки, принтер, професійне освітлення, вбиральня. Ціна ж квадратного метру жилплощі на Рейтарській в середньому – 2 000 євро. Але це перший поверх, передбачається, що тут буде комерційне простір.

Якби це був ресторан, то він би відбив інвестиції дуже швидко. Нам це ні до чого, тому що простір перебуває в приватній власності Марка. Але ми вже відчуваємо, що нам тісно, ​​тому мріємо розширитися. Наприклад, всі роботи після виставки залишаються з нами за договором на рік – ми їх представляємо та продовжуємо промотувати. Але хотілося б перемістити їх із галерейного простору в якийсь гарний шоурум.

Виставка  Олени Субач і В’ячеслава Полякова «Львів Божа воля/Бабусі на межі раю». Фото: Євген Нікіфоров.

СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО

– На якому етапі зараз сучасне українське мистецтво?

– Зараз в Україні працює величезна кількість дуже цікавих художників, з точки зору інтелектуального розвитку українське мистецтво знаходиться на піку. Є художники, які розпочали практику після Майдану 2004 року, з якого нерідко розпочинають відлік «нового покоління». Вони давно відомі за межами України: це з-поміж інших Лада Наконечна, Леся Хоменко, Нікіта Кадан, Алевтина Кахідзе, Микола Рідний. Молодше  покоління художників зовсім інше. Вони подорожують, шукають можливості для саморозвитку, мають широкий кругозір, не концентруються на внутрішньоукраїнських проблемах та темах.

На наш погляд, українська інфраструктура не встигає технічно та морально за мистецтвом і митцями. Бракує інституцій – музеїв і галерей, – щоб правильно працювати з тими художниками, які працюють нині й мають потребу в підтримці. З українським мистецтвом все добре, потрібно просто допомагати йому розвиватися і ставати помітним. Ми переконані, що воно гідне того, щоб бути представленим на світових форумах.

«Молодше  покоління художників не концентрується на внутрішньоукраїнських проблемах та темах»

– А які художники надихають особисто вас?

– Олег Голосій – це молодий художник, який залишився назавжди таким, тому що, на жаль, трагічно загинув у віці 27 років. Ми постійно говоримо, що Голосій – це суперзірка українського мистецтва. Не дивлячись на те, що він у всіх на слуху і є одним із ключових для історії сучасного мистецтва авторів, його роботи публічно не можна ніде подивитися. І коли ми наживо побачили їх і зробили виставку, то дуже сильно вразилися.

Ще нас надихають Стас Туріна, Катя Лібкінд і учасники студії «Ательє Нормально» – це група художників із синдромом Дауна, які займаються з професійними митцями. У нас в серпні проходила їхня виставка – це фантастичної свіжості, глибини та краси речі, які робляться людьми без професійної освіти, але з якоюсь особливою чутливістю та здібностями. Для нас це, напевно, відкриття останнього року.

ВИСНОВКИ

– Яким художником потрібно бути, щоб представити свої роботи в The Naked Room?

– Складно пояснити це коротко. В силу того, що ми багато років були в епіцентрі  мистецького життя, практики художників нам відомі, і в нас було багато авторів, з якими хотілося б попрацювати. Ми не квапимося працювати з тими, чию практику погано знаємо. Часто до нас приходять з проханням подивитися портфоліо і провести виставку робіт – і, в принципі, там можуть бути хороші твори. Але для того, щоб дати якусь відповідь, нам потрібно провести час у діалозі з цим художником, дивитися на роботи та розуміти, що можна зробити разом.

Ми не просто простір, в якому можна показати свої творіння, ми намагаємося зробити додаткове повідомлення на основі практики митця. Але ми відкриті до пропозицій ззовні, якщо вони органічно вписуються в наш план.

«Ми не квапимося працювати з тими, чию практику погано знаємо»

Минуло вже десять місяців з нашого старту, вимальовується певна спільнота – це художники з уже сформованою практикою, але недостатньо представлені, у яких не було на території України серйозної та професійно зробленої персональної виставки. У нашому маленькому просторі складно показати все, він дуже камерний, але для багатьох це був перший крок до відкриття себе широкій українській аудиторії. Як було з Оленою Субач та В’ячеславом Поляковим: проєктам «Львів Божа Воля» та «Бабусі на межі раю» на той момент було вже півтора року, він об’їхав багато європейських країн і фотофестивалів, була випущена книга, але в повному обсязі у нас його ніхто не бачив.

– Ви функціонуєте десять місяців – які висновки вже можна зробити?

– Все краще, ніж ми очікували. Наша впевненість ґрунтується в першу чергу на коментарях від художників, для яких це стало важливою платформою. Вони змогли зробити повноцінну якісну виставку й до того ж продати деякі роботи. Багато художників знайшли своїх перших колекціонерів, і це круто. Звісно, коментарі на кшталт «як добре, що ви з’явилися» і «на вас одна надія» – це велика відповідальність. Ми й самі розуміємо, що одна галерея, навіть найпрофесійніша, не може собою закрити всі потреби.

Коли ми відкривалися, то уявили собі образ нашого колекціонера – це людина, яка не купувала до того мистецтво, але морально була готова. Це креативний клас, який багато мандрує та в ході своїх подорожей відвідує не тільки ресторани, а й музеї, великі виставки, бієнале, лекції з мистецтва. Цей образ ми навіть подумки «ілюстрували» конкретними людьми з нашого оточення, і вони дійсно одного дня прийшли до The Naked Room та купили свої перші, а потім і другі роботи в нас. Ми дуже пишаємося, що для багатьох людей галерея стала місцем, де вони наважилися розпочати власну колекцію.

МЕТА

– Яка головна мета існування вашої галереї?

– Амбітна – вихід українського мистецтва на міжнародний ринок. Ми б дуже хотіли продавати насамперед інституціям, а не приватним колекціонерам. Тобто зараз у нас купують речі для приватного володіння, але за бортом залишається величезна кількість практик, які не можуть знайти собі місце, тільки тому, що вони більш складні для сприйняття або технічно не припускають функціонування в приватній оселі. Таке мистецтво в Україні є, його дуже багато і ми б хотіли теж із ним працювати: відеоарт, перформативні практики, експериментальна фотографія та інші.

«Ми б дуже хотіли продавати насамперед інституціям, а не приватним колекціонерам»

У світі розповсюджена практика, коли меценати купують роботи та передають їх музеям. Деяким людям приємно бути філантропами, але у світі вони також мають податкові пільги, які отримують за свою благодійну діяльність. В Україні цей процес стримує те, що досі не прийнято закон про меценатство – хотілось би, щоб ці зміни теж відбулися.

– Як ви вважаєте, що потрібно людям у нашій країні?

– Всім людям потрібна самореалізація, без цього навряд чи можна уявити радісне життя. Також – розуміти, що культура має велике значення для суспільства, тому варто підтримувати її розвиток. Не всі усвідомлюють її значимість, але це саме те, що наповнює і робить життя не таким безглуздим і страшним. І це не те щоб інноваційна ідея.

Для нас питання, чому мистецтво в нашій країні залишалося на абсолютному маргінесі всі ці роки. За останній час були зроблені суттєві кроки: це Український культурний фонд і Український інститут, також у кінематограф почали вкладати гроші. Щось відбувається, але це несистематично і не об’єднано якоюсь візією. Ми дуже сильно сподіваємося – не як галерея, а як громадяни цієї країни – що культурна політика буде більш пріоритетною та почне покращувати наше життя.