Марія Надвернюк – перекладачка та членкиня Європейського молодіжного парламенту (EYP)

Про свій досвід роботи з психологом та пропрацювання травм, завданих булінґом

Людина, яку цькують, ніколи не залишається в позиції «жертви». Цькування переростають в ігнорування таких же проблем, коли ми бачимо їх в інших людей. Або навпаки «жертва» переходить в стадію тих, хто цькує сам. 

Я маю поганий зір та сиділа на першій парті. Коли я почала носити окуляри регулярно, то спочатку почались такі «необразливі» коментарі. Типу «очкарик» або щось схоже. В якийсь момент вони ставали все злішими і злішими. І це вже зовсім перестало бути смішно.

Однією із особливостей моїх проблем із зором є порушення сприйняття глибини й простору. Дуже часто я могла схопитися за повітря, якщо предмет насправді далі, ніж я думаю. Однокласники це помічали і користувалися цим. Мій пенал спеціально відсували, щоб я вхопилась за повітря і всі посміялися.

Я розуміла, що всі ці вчинки вони робили не тому що вони злі, а тому що це допомагало їм самоствердитися моєю ціною. Тоді я пішла до авторитетної людини – вчителя, аби попросити поради, адже я знала, що сказати у відповідь теж саме, що говорять мені – не дуже продуктивно.

Від вчителів я отримала дві поради. Перша: «Не звертай уваги, це такий вік. Переростуть». Друга: «Не вигадуй дурниць, є люди, яким гірше за тебе». Я не вважаю жоден з цих сценаріїв адекватним.

Я зрозуміла, що ніякої підтримки не буде, тому доведеться все вирішувати самотужки. Тож після подібних коментарів, я питала цькувальників: «Ти впевнений, що хочеш це сказати?». У відповідь був або ступор, або людина навіть вибачалася. Цей сценарій мені дійсно дуже допоміг. 

Надалі в процесі роботи із психологом я зрозуміла, що корінь цієї проблеми майже завжди в оцих коротких, маленьких коментарях. І я помітила, що сама реагую на якісь речі також не зовсім адекватно і сама стою на сторону тих, хто булить. Бо всі ці відносини позначилися на моєму відчутті довіри, на тому, як я дружу зі своїми друзями, чого від них очікую.

Наприклад, я могла дуже різко зреагувати, тому що це єдиний сценарій, який я пам’ятаю. Я постійно намагалась вберегти свої межі, свій комфорт, і часто забувала про межі чужих людей. Могла образити їх і перетнути межу – просто тому що раніше зі мною робили так само. Я почала це активно пропрацьовувати із психологом. Ми шукаємо альтернативні сценарії поведінки, намагаємось зрозуміти, як найпродуктивніше цього позбутися.

Дуже дійовий спосіб – за декілька років зустрітися із людиною, яка колись тебе булила, і щиро поговорити. Тому що зазвичай ці люди насправді вже давно змінили думку. Всі дитячі комплекси зникають. Для мене було продуктивно написати цим людям листи і все це відпустити. Зараз я спілкуюся з декількома однокласниками, які мене булили, і ми абсолютно нормально тримаємо зв’язок, дружимо. Мене тішить, що зараз в соціальних мережах досить активно підіймають це питання.

Зазвичай психологи комунікують проблеми цькування для дітей як до дорослих – і така схема недієва. Це як книжки про мотивацію, які дають ефект тільки на 15 хвилин. У цьому випадку важливо говорити до дітей їхньою мовою. І, як на мене, комунікувати проблеми цькування через соціальні мережі – це найбільш дієво.

Олександр Черкас – голова громадської організації «Не цькуй», викладач української філології

Про власні шкільні роки, історії цькування та методи протидії

Я почав друкувати слово «булінґ» у Ворді і побачив, що текстовий редактор змінює його на «боулінг». Чому нам потрібно говорити про цькування? Тому що вже настав той момент, коли варто перестати мовчати, сидіти, перестати плакати в подушку. Ми живемо в часи, коли потрібно говорити. 

Булери з’являються не просто так, вирішальну роль відіграє в цьому сім’я. Як в дитинстві нас навчили, таку модель поведінки ми і будемо використовувати, і навіть не замислюватись, це нормально чи ні. 

Проблеми з’явилися у моєму житті ще тоді, коли я був зовсім дитиною. В мене були молоді батьки, я був народжений в коханні, але в сім’ї було домашнє насилля. Мій батько бив матір. Вона – його.

У класі мене не били. Але одного разу на уроці фізкультури за пазуху закинули живу жабу – і через цей випадок я був змушений залишити цю школу. Також був яскравий приклад цькування в коледжі з боку викладачки. Я її дуже любив, завдяки їй я вивчив українську мову. Але в неї був такий стиль викладання, «цькувальний». Хоча вона цькувала не за помилки, а за зовнішній вигляд – всі мали ходити так, як їй би подобалось. 

За моїми спостереженнями, цькування виникає тоді, коли дітям сумно. Якщо учням сумно на перерві, то вони починають щось вигадувати. Таким чином формуються різні групи за інтересами. Знаєте, як я борюся з цим? На уроках я сам спеціально формую групи. Бо вчителі не мають стояти осторонь цієї проблеми.

Іван Залогін – культурний діяч, активіст

Про цькування в ОРДЛО та на підконтрольній території

Я потрапив у ситуацію булінґу ще в школі. У першому класі для мене стало відкриттям, що хтось може напасти на тебе просто тому, що ти йому не подобаєшся. Мені було дивно і я просто не розумів, чому це зі мною відбувається. Я звертався до батьків, вчителів, але це не змінило ситуації. Діти не розуміли, що це не нормальна поведінка, а школа не брала участь у цьому.

У 6 класі на уроці фізкультури мене поставили на позицію воротаря, хоча я ніколи не любив футбол. Після цього почався булінґ. У роздягальні на мене напали. Бійка була не з тією людиною, з якою в мене виник конфлікт на полі, а із зовсім іншим хлопцем. В результаті я взагалі бився проти чотирьох людей. Потім цей конфлікт переріс в публічне цькування. Ми билися в коридорі, на сходинках. Я не міг спокійно підійти до свого класу, тому що приходилось постійно відбиватися. 

Мама пішла в школу, щоб вирішити конфлікт, але трапився ще більший скандал. Все дійшло до того, що бійку зняли на відео і залили в інтернет. На той момент була кримінальна відповідальність за зйомку акту насильства і жорстокості. Після цього школа вже серйозно підійшла до проблеми. Мою ситуацію вирішили і більше не було ніяких бійок та цькувань. З того часу вчителька займала дуже жорстку позицію щодо булінґу, і ми розбирали всі ситуації, які були у нас в класі. 

Однак у 2014 році, коли почалася війна на Донбасі, ми поїхали до бабусі в селище і вирішили на деякий час залишитися там. Коли я почав ходити в школу в цьому селі, то в мене з’явилася кличка – «сепаратист». Просто через, що я був з Луганська і дітям здавалося, що всі, хто приїжджає з ОРДЛО, – це люди, які здали свою батьківщину. Я розумів, що так нечесно, але не міг змінити цю думку. Проте, на моїй стороні завжди були викладачі.

Потім ми повернулися до Луганська і стало дуже страшно. Ти відключений від усіх телеканалів, окрім каналів ЛНР та Росії. Ти відключений від будь-якої альтернативи і в інтернеті. В результаті людина знаходиться в такій «бульбашці», з якої не може знайти виходу.

Коли в 2016 році ми повернулися в Луганськ, то не зовсім розуміли, про що ми можемо говорити, а про що ні. Школи стали місцем для пропаганди. Вчителі постійно нав’язували свою думку, намагалися придушувати проукраїнські настрої. Заборонили викладання історії і навіть географії України, почали спотворювати факти. Я знав, що моє місто заснував Чарльз Гаскойн, але вчителька розповідала, що насправді це зробила Катерина II. Одного разу я висловився перед вчителем історії, який розповідав про Катерину II і те, які українці «тварі». Я сперечався із ним, а він виганяв мене з класу та називав «мразотою».

Врешті ми переїхали до Києва. Після цього я почав замислюватися над тим, як треба боротися із цькуванням. Перш за все, в класі повинна бути атмосфера довіри. Треба дати учням повну волю у вираженні своїх думок, що і як вони кажуть. У людей має бути культура сприйняття іншої свободи.

Одного разу сталася ситуація, коли в класі булили хлопця через зовнішність. І вчителька сказала так: «Я сьогодні почула, що діти з блакитними очима найгарніші, найрозумніші, найкращі. А інші діти трошки “тупіші”, але ви розумієте, ми маємо всіх толерувати». Звісно, що почався ажіотаж, особливо серед тих, у кого були блакитні очі. Але наступного дня вона почала розповідати: «Знаєте, апдейт. Насправді я прочитала інше дослідження від поважної міжнародної організації. Діти з зеленими очима найгарніші, найунікальніші і найрозумніші». На наступний день – вже третя версія. Врешті всі діти відчули себе спочатку в підвищеній позиції, а потім – в приниженій. Це був для них урок. Зараз в тому класі не має жодних проблем.

Обкладинка: icons8.com