Построить дым: как курение прошло путь от изобретения Сатаны до культа и обратно

АвторМикита Богданов
28 Липня 2017
знання планета

27 июля случились сразу две памятные даты: в этот день в 1586 году в Британию впервые привезли табак, а спустя почти четыреста лет, в 1965 году, все сообразили, что он не очень-то полезен – в США обязали на каждую пачку сигарет наносить предупреждающую надпись. Между этими датами уместилась захватывающая трансформация: от изобретения Сатаны и дикарской забавы до сверхпопулярного рекламного и кинообраза, а затем обратно к стигматизации и почти полному запрету. Platfor.ma разбиралась, что сделало табак культовым и действительно ли он уже пройденная проблема для человечества.

По самой распространенной версии, 27 июля 1586 года фаворит английской королевы Елизаветы и мореплаватель сэр Уолтер Рэли привёз в Британию табак. Многие историки считают, что к тому времени табак уже был известен британцам (и другим европейцам) как минимум несколько десятилетий, но, по-видимому, именно Рэли популяризовал культуру курения через трубку.

Употребление табака стало частью ритуалов индейцев обеих Америк много тысячелетий назад. Его жевали, нюхали и заваривали, но именно курение стало частью магических обрядов, так как считалось, что отравляющий дым питал духов, живших в шаманах.

Дым был основой магических и религиозных опытов еще задолго до открытия Нового Света и появления табака вне Америки: благовония воскуривали египтяне и индусы, а ладан, зажженный Аароном по указу Моисея, спас израильтян от чумы в пустыне. Считается, что именно дым, идущий из-под земли, наполнял дельфийских оракулов предсказаниями, и тот же дым, по наблюдениям Геродота, веселил скифов в перерывах между походами.

По всей видимости, первыми европейскими курильщиками были члены экспедиции Колумба. По легенде, самый известный из них, Родриго де Херес, даже привёз табак домой в Испанию, но вид выпускающего изо рта дым человека настолько возмутил соотечественников, что инквизиция приговорила его к заключению за одержимость дьяволом. Хересу пришлось просидеть в темнице семь лет, пока курение не стало общепринятым по всей Испании.

Похожая судьба ждала табак и в других странах Старого Света: английский монарх Яков І назвал табак «изобретением Сатаны» и запретил курение во всех тавернах королевства; русский царь Михаил Фёдорович объявил курение табака смертным грехом, а Папа Климент VIII угрожал отлучением всем, кто раскурит трубку в святом месте. В Персии и Османской империи курильщиков ждала смертная казнь.

Тем не менее, всевозрастающая популярность табака и его экономическая ценность (открытая в 1612 году английская плантация в Вирджинии приносила сверхприбыли, а тамошний табак стал использоваться как меновая валюта) победили все запреты. Наступили 300 лет одержимости табаком.

Первые возражения врачей, которые считали, что табак может быть вреден для здоровья, появились ближе к ХІХ веку. Но тогда эти допущения казались абсолютно маргинальными, более того, многие медики использовали табак как лекарственное средство, в частности, получила известность табачная клизма, которой лечили боли в кишечнике и даже пытались реанимировать утопленников. Показательным является факт, что даже в 1897 году, спустя столетие дискуссий, в одном из старейших и влиятельнейших медицинских научных журналов The Lancet было опубликовано заключение: «Мы не против вина и табака, если их потребляют в ограниченном количестве».

Примерно в это же время была изобретена машина для скручивания сигарет, которая могла с легкостью завернуть 200 папирос в минуту. Сигареты были намного дешевле и удобнее сигар и трубок, так что это изобретение открыло им дорогу к по-настоящему массовой популярности.

Спустя совсем небольшое время сигареты станут фактором социальных преобразований: Эдвард Бернейс, племянник Зигмунда Фрейда и один из корифеев PR, придумает для Lucky Strike рекламную кампанию, где курящие девушки пройдут на Пасхальном параде в Нью-Йорке. Он назовёт их сигареты «факелами свободы», а табак станет подспорьем женщин в борьбе за эмансипацию.

Середина ХХ века станет пиком популярности табака: невозможно себе представить голливудский или немецкий нуар-фильм без сигаретного дыма, Марлен Дитрих говорит, что не может обойтись и вечера без Lucky Strike, а в 1954 году на экраны выйдет одна из самых известных и влиятельных реклам в истории – ковбой Мальборо станет идолом и примером для многих поколений мужчин.

Но вскоре произошел перелом – о вреде табака заговорили всерьез. Уже в 2001 суд обяжет Marlboro выплатить $3 млрд компенсации умирающему от рака лёгких калифорнийцу Ричарду Бекену (последний, правда, согласится на $100 тыс.), но до этого табачной индустрии предстоит еще полвека лишений и поражений, а количество курящих американцев и британцев снизится с каждого второго до каждого седьмого.

Доказательства связи между курением и раком начали появляться уже с самого начала ХХ века, но число заболевших было относительно скромным, чтобы спровоцировать глобальные подвижки. Уже после Второй мировой количество зарегистрированных больных стало довольно ощутимым, а в 1950 году прозвучит гром – члены британского медицинского сообщества Ричард Долл и Остин Хилл опубликуют знаменитую статью, где докажут причинно-следственную связь между курением сигарет и раком лёгких. После этого их выводы будут подтверждаться в каждом последующем исследовании.

Наконец, 27 июля 1965 года президент Линдон Джонсон подпишет федеральный акт, обязывающий табачные компании снабжать каждую пачку сигарет контрастной надписью: «Внимание: курение может быть опасным для вашего здоровья». Через четыре дня британский парламент запретит рекламу сигарет на телевидении.

Но слухи о смерти табака окажутся поспешными и преувеличенными. Лобби, приносящее в федеральную казну огромный доход, сравнимый с пищевой и фармацевтической индустриями, будет пользоваться рядом поблажек и хитростей.

В 1994 году, несмотря на то, что медики США успели назвать никотин наркотиком, руководители семи крупнейших табачных компаний США под присягой заявят, что никотин не вызывает зависимости. Уже в 1998 году, после того, как жена умершего от рака курильщика начнёт судебный процесс, грозящий табачникам массовым иском от миллиона американцев, представители тех же компаний признают в Конгрессе, что никотин вызывает зависимость, а курение может стать причиной рака.

Сейчас курение в общественных местах запрещено в Украине и большинстве развитых стран мира. Но победа над табаком еще не близка: Мировой табачный атлас ежегодно отчитывается о стремительном увеличении количества курящих в развивающихся странах.

Мировая табачная индустрия оценивается примерно в $2 триллионов, что равняется 2% мирового ВВП по паритету покупательной способности. Каждый год скуривается приблизительно шесть триллионов сигарет, а в Китае, России и некоторых странах Европы среднее количество сигарет, скуренных одним человеком старше 15 лет, приближается к 10 в день (эти числа учитывают и некурящих жителей). В то же время, в ряде стран, возглавляемых Америкой, рекламные запреты, ограничения и государственная поддержка фермерам, отказавшимся от выращивания табака в пользу альтернативных культур, привели к затяжному падению популярности табака.

Судя по всему, мир не собирается избавляться от привычки курить. Это будет объясняться как модой, так и социальными факторами: растёт популярность электронных сигарет, угнетаемые арабские женщины становятся массовыми курильщицами разновидностей кальянов, а тренд на легализацию марихуаны, кажется, не собирается снижать оборотов. И это значит, что человечество продолжит свои попытки придать смысл дыму, владеющему нашим воображением с начала времён.

Найцiкавiше на сайтi

Не на своєму місці: у чому Economist помилився з Києвом в рейтингу міст

АвторБорис Давиденко
20 Серпня 2018

Минулого тижня авторитетний журнал The Economist опублікував щорічний рейтинг найбільш зручних для проживання міст. Київські результати рейтингу розворушили сонне українське медіаполе: виявилося, що за останні п’ять років Київ показав найбільше зниження рівня комфортності серед всіх 140 учасників рейтингу. З 2013-го по 2018-й інтегрований показник комфортності життя в столиці України впав на 12,6% і зараз (за результатами 2017) становить 56,6 бали. У методології рейтингу говориться, що така оцінка означає – умови життя істотно обмежені. Головред VoxUkraine Борис Давиденко розбирається, як же так.

Весь тиждень я читав жовчні заголовки ЗМІ, єхидні коментарі фейсбук-експертів і мляві відмазки київської влади. Накипіло. Я не згоден. І у мене є дві важливі причини.

Перша і головна: Київ – моє рідне місто, я його люблю і хочу, щоб у нього все було добре. Тому все, що написано далі, слід розглядати з урахуванням моєї 100% ангажованості.

Друга частина аргументів більш раціональна.

По-перше, ЗМІ висмоктали сенсацію. Київ звалився в цьому рейтингу ще в 2014 році, побував майже на самому дні в 2015-му (132-е місце з 140) і з тих пір видряпується – 118-е місце зараз.

Це не скасовує факту, що п’ять років тому столиця України була майже на три десятка місць вище і перебувала в компанії таких міст, як Бухарест і Ріо-де-Жанейро. Сьогодні це Хошимін, Мумбаї і Абіджан.

Але чому рейтинг погано відображає ситуацію в Києві за останні п’ять років?

The Economist, щоб виміряти комфортність життя в місті, використовує п’ять напрямків, в які входить 30 критеріїв – від небезпеки терористичних загроз до клімату. У реальному житті оцінка liveability трохи простіше – городяни оцінюють комфортність того чи іншого міста ногами і гаманцем: населення міста зростає або убуває. У Києві дуже швидко зростає – за східноєвропейськими мірками. За офіційними даними, населення Києва за п’ять років збільшилося на 103 000 чоловік, до 2,94 млн. Експерт з транспортного планування Дмитро Беспалов говорить, що за різними оцінками реальне населення набагато більше – 3,5-4 млн осіб.

Від такого голосування за київську комфортність можна відмахнутися: мовляв, столиця безальтернативна в Україні, так як інші міста набагато гірше. Не згоден: Київ конкурує за людей з не тільки в чомусь кращими Львовом, Одесою і Дніпром, а й з Варшавою, Москвою, містами балтійських країн і так далі.

Як змінився Київ за п’ять років – за критеріями, які використовує The Economist для оцінки комфорту? Відразу скажу, що можливості комплексно проаналізувати оцінку журналу немає, дані по категоріях закриті і коштують дорого.

1. Інфраструктура (20% від загальної оцінки). У цій категорії багато чого: якість доріг, доступність житла, громадський транспорт, зв’язок з іншими країнами, якість телекомунікацій. Киньте в мене камінь, якщо в чомусь Київ став гірше за останні п’ять років. Короткі «інфраструктурні» новини столиці: 3G і 4G, капітальний ремонт доріг, сотні нових автобусів, трамваїв і тролейбусів, дворазове зниження доларової ціни квадратного метра, безвіз і з десяток нових авіаперевізників (в тому числі і знаковий Ryanair), нові поїзди-експреси як по Україні, так в Польщу.

2-3. Наступні два великих критерію рейтингу: медицина (20%) і освіта (10%). Я не експерт в цих сферах, але суб’єктивне відчуття – гірше точно не стало. Варто лише згадати, що п’ять років тому освітою завідував Дмитро Табачник, а медициною – Раїса Богатирьова.

4. Наступний розділ – культура і навколишнє середовище (25%). Тут «змішалися коні, люди» – кліматичні умови, корупція і цензура ЗМІ, театри і ресторани та багато іншого. Найболючіше – корупція. Цей показник беруть у Transparency international: п’ять років тому Україна була на 144-му місці (25 балів), зараз на 130-му (30 балів). Про цензуру в ЗМІ… Журналісти «Корреспондента», Forbes, TBі, яких вичавили з видань в 2013-му, з зацікавленням послухають, як «Вести», «Країна» і News One зараз скаржаться на утиски свободи слова. Ну а ресторани, театри, доступ до спорту взагалі сильно виросли за п’ятирічку.

5. Залишається група критеріїв «стабільність» (20%). Тут про кримінал, загрозу терактів, війни і цивільних заворушень. Редактори рейтингу з року в рік підкреслюють, що саме ця група – близькість Києва до військового конфлікту – тягне українську столицю вниз. Більшість киян можуть багато розповісти, як змінювалося відчуття «стабільності» та комфорту за ці роки: якщо в 2014-му ми чекали російські танки на житомирській трасі і прокидалися о 04:00 ранку прочитати зведення з Іловайська, то в цьому році дізналися, що таке змішані почуття, коли ожив Бабченко.

З злочинністю в Києві все не дуже добре. Статистика показує погіршення криміногенної на 48%, кількість злочинів в минулому році склала 70 600. Половинчаста реформа поліції – погана ідея.

Не виключаю, що арифметика журнального рейтингу правильна: ми не бачимо всіх показників по Києву та іншим містам, тож сперечатися складно. Але…

Інфраструктура, освіта, медицина, культура і т.д. – це дуже важливо. Місто – це люди. Люди, які живуть поруч і працюють разом. Люди, що знаходять однодумців, які вигадують і створюють щось нове. Люди, яким не все одно, що з їхнім будинком, вулицею, містом і країною. І в Києві 2018 го я бачу в рази більше активних і небайдужих городян, ніж п’ять років тому. І може бути, у Відні, що очолює рейтинг, безпечніше, краще дороги і якісніше медицина, але я вибираю Київ. Бо стародавній Київ сьогодні в рази молодше і цікавіше, ніж солідна і доглянута столиця Австрії.

Больше, чем мультики: 5 трендов мировой анимации, о которых вам нужно знать

Кино, мультфильмы, реклама, музыкальные клипы, игры, видео-арт, веб-дизайн – несмотря на обманчивую детскость, анимация присутствует в нашей жизни повсеместно, став незаметной частью нашего окружения. Вместе с Анастасией Верлинской, программным директором Международного фестиваля актуальной анимации и медиа-искусства Linoleum (встречайте в Киеве с 6 сентября), Platfor.ma прошлась по чекпоинтам мировой анимации и составила карту трендов, которые управляют нашими вкусами.

Вначале 2017 года VR-анимация «Жемчужина» (Pearl) была номинирована на премию «Оскар» в категории «Лучший анимационный короткометражный фильм». Выполненная в формате 360, анимация рассказывала историю отношений отца и дочери. Над проектом работала экспериментальная лаборатория ATAP компании Google, а мультфильм и сейчас доступен на YouTube.

На развитие виртуальной реальности ежегодно тратятся миллиарды долларов, совершенствуется гарнитура и технологии. Факт: творчество тем больше производит впечатление на своего зрителя, чем больше этот зритель сопереживает главному герою истории. VR абсолютизирует этот закон, буквально позволяя взглянуть на происходящее глазами героя.

А еще VR не только о потреблении, но и о сотворении. Легендарный диснеевский аниматор Гленн Кейн, автор «Русалочки» и «Тарзана», показал, как благодаря VR легким движением руки получается яркое и объемное изображение. Происходящее, кстати, напоминает сеанс магии и волшебства в одном авторитетном британском учебном заведении, взгляните сами:

Внедряют VR и украинские кинематографисты, правда, пока больше в промо. В формате 360 были сняты бекстейджи фэнтези «Сторожевая застава», а также истерна «Дикое поле». 

Юрій Іздрик: «Потреба читати – суто біологічна, і з часом вона зникає»

АвторПетро Ткачишин
16 Серпня 2018

У Львові пройшов музично-літературний фестиваль «Razomfest», на якому виступив один із найпопулярніших українських літераторів – Юрій Іздрик. На цій події Platfor.ma поговорила з ним про те, чому він вже десять років не читає художню літературу, заради чого готовий потерпіти подорожі, які ненавидить, і що відчував, коли втратив зір.

Бажання писати зазвичай виникає спонтанно. Для мене це приватна справа, а не суспільно корисна діяльність. Творчість  ̶ результат надлишкової активності мозку. Тобто це певні психоемоційні ресурси, що не працюють безпосередньо на виживання й продовження роду, натомість використовуються для гри. Хтось схильний оперувати візуальними образами, інші комбінують звуки, числа або слова. В цьому сенсі література (як і музика, математика, живопис) – передовсім гра. Гра на вербальному полі, де формуються значення, символи, образи, метафори, цитати – весь інструментарій текстотворення.

Баланс свідомого й несвідомого в кожному окремому випадку різний, проте мені здається, що власне творчість – переважно неусвідомлена, а там, де з’являється раціо, починається ремесло. Ці два компоненти присутні й в літературі. Інша справа, що частина читачів і письменників сприймають процес писання як сходження святого духа, натхнення, як прояв притаманної творцеві духовності. Як на мене, це маячня.

Я не знаю, що таке духовність. Я не знаю, що таке натхнення. Ці слова – фікція, ілюзія. Я не вважаю себе агностиком, я вірю в бога, проте людина – всього лише біохімічна машина. І хоча не все зводиться до біології, не варто списувати на божий промисел незрозумілі нам явища і процеси. Варто пам’ятати, що за проявами так званої «духовності» однаково стоять хімічні реакції.

 

Певна річ, я за повну свободу автора – інакше творчість втрачає сенс. Однак я і за свободу читача в трактуванні тексту. Адже про жоден текст неможливо сказати, що в ньому закладено якийсь конкретний зміст, чи він має якийсь однозначний сенс. Кожне нове прочитання несе за собою нову інтерпретацію, де генеруються нові смисли. З цієї перспективи і писання, і читання – це стадії однієї гри, в яку однаковою мірою заангажовані і той, хто текст конструює, і той, хто його інтерпретує.

Людям як стадним тваринам притаманно шукати собі вожака і підкорятися волі більшості. Більшість, в силу психофізичних особливостей, не здатна самостійно сформувати власну ідентичність і потребує зовнішніх чинників. Дорослішаючи, людина формує своє «я» з фрагментів власного тілесного, емоційного та інтелектуального досвіду, проте цього недостатньо. Важливим також є досвід інших людей, який приходить до нас через культуру і літературу в тому числі. Тому кожен письменник, продукуючи тексти, мимоволі може стати фактором формування чиєїсь ідентичності – згадаймо, який вплив мали на нас улюблені книжки. Іноді враження від прочитаного бувають такими інтенсивними, що здатні переформатувати психічну структуру особистості – так виникає ревна релігійність чи фанатична відданість якійсь ідеї. Проте, повторюся, не варто перебільшувати відповідальність письменника за вторгнення в чужу свідомість. Однаковою мірою це і відповідальність читача, адже він сам вирішує, що читати і як глибоко занурюватися в текст, та й висновки він робить самостійно.

 

Гори по коліна: як біонічні ноги замінюють справжні

Від моменту виникнення першого протезу в Єгипті і до появи людини на біонічних ногах на сцені TED минуло дві тисячі років. Суцільна дерев’яна кінцівка еволюціонувала до повноцінної частини тіла з електричною шкірою і датчиками замість рецепторів. Як реалізували проект з комплектації людини – розповідає Platfor.ma.

Г’ю Герр

Передісторія. Штат Пенсильванія на північному сході США перетинають гори Аппалачі – місцевість сама спонукає займатися альпінізмом. У 1964 році в містечку Ланкастер, у долині річки Сасквеханна, народився Г’ю Герр. У вісім років він підкорив гору Темпл висотою 3544 метрів, і про нього швидко заговорили як про одного з найбільш перспективних альпіністів Штатів. У 17 років він уже був доволі досвідченим, щоб підкорити серйозні вершини, тож пішов у експедицію на північ США.

Проблема. Під час експедиції альпіністи потрапили в заметіль. Дезорієнтовані Г’ю і його напарник Джеф Батцер провели в заметах під горою Вашингтон три дні. Температура не піднімалася вище -29°C. Коли хлопців знайшли, їхні ноги були на такій стадії обмороження, що їх довелося ампутувати. Джеф Батцер лишився без однієї ноги й пальців іншої. А Г’ю пощастило ще менше – йому, перспективному альпіністу, ампутували обидві ноги аж до колін.

Ідея. Протез як явище не новий, але це завжди було щось чужорідне людському тілу. Справжні ноги дають «зворотній зв’язок»: людина відчуває, що відбувається з її тілом, розрізняє температуру, біль, положення в просторі. Однак класичний протез не дає жодних відчуттів. Г’ю вийшов з лікарні і почав працювати над створенням власних. Спершу це були спеціальні «кішки» для альпінізму, названі так через схожість з котячими пазурами. А потім Герр вирішив, що здатний на більше.

Рішення. Г’ю стає студентом університету Міллерсвіля. За час навчання він запатентував власне кріплення для протезу. Наступний етап – магістратура МIТ. А після її звершення альпініст стає доктором біофізики в Гарварді. Маючи таку освіту, Г’ю почав займатися біонікою на серйозному рівні. Він повертається у МІТ не тільки як викладач, а і як засновник Центру екстремальної біоніки – там намагаються створити «чутливий» протез.

Технологія. Протез Герра не суцільний: він має з’єднання на місці суглобів людини, схожі складові частини, 12 датчиків і акумулятори, які можна заряджати окремо. Сам винахідник каже, що ноги мають три види зв’язку: механічний (поєднання ніг і тіла), динамічний (забезпечує рух) і електричний (забезпечує двостороннє проведення інформації). Кріплення ніг до тіла забезпечує синтетична шкіра, яка має різну жорсткість у різних ділянках залежно від тиску, якого вона зазнає. Загалом завдяки системам контролю нога поводиться так, ніби в ній є м’язи, нерви, сухожилля, суглоби. Керується механізм теж як «справжній» – завдяки силі волі, що мовою фізіології означає нервові імпульси від мозку: електроди на поверхні справжньої ноги фіксують імпульси від скорочення м’язів і трансформують їх в імпульси, що примушують рухатися частини біонічної ноги. Це працює, мов магія: варто подумати про рух – і він відбувається.

Про те, як моделювали біонічні ноги, найкраще розкаже їхній творець.

 

Що далі? Герр каже, що зовсім скоро у людей будуть «запасні» кінцівки, екзоскелети стануть звичною справою, а штучно вирощені нерви якісно змінять відчуття від біонічних ніг.

Наразі вченим незалежно від Герра і МТІ вдалося створити електричну шкіру, що реагує на біль. Рецептори налаштовані на певний рівень тиску, що рівноцінно больовому порогуі – і як тільки «шкіра» фіксує цей рівень, вона посилає у мозок больові сигнали. Випробування проходили на протезі руки, тож сигнал рухався ліктьовим нервом. Рука реагувала, як справжня – людина відсмикувала її. Якщо таку шкіра застосують для біонічного протезу, ми станемо на крок ближче до досконалого майбутнього. Адже «людина не може бути неповноцінною. Неповноцінні тільки наші технології», – запевняє Г’ю Герр.

І йому хочеться вірити.