Построить дым: как курение прошло путь от изобретения Сатаны до культа и обратно

АвторМикита Богданов
28 Липня 2017
знання планета

27 июля случились сразу две памятные даты: в этот день в 1586 году в Британию впервые привезли табак, а спустя почти четыреста лет, в 1965 году, все сообразили, что он не очень-то полезен – в США обязали на каждую пачку сигарет наносить предупреждающую надпись. Между этими датами уместилась захватывающая трансформация: от изобретения Сатаны и дикарской забавы до сверхпопулярного рекламного и кинообраза, а затем обратно к стигматизации и почти полному запрету. Platfor.ma разбиралась, что сделало табак культовым и действительно ли он уже пройденная проблема для человечества.

По самой распространенной версии, 27 июля 1586 года фаворит английской королевы Елизаветы и мореплаватель сэр Уолтер Рэли привёз в Британию табак. Многие историки считают, что к тому времени табак уже был известен британцам (и другим европейцам) как минимум несколько десятилетий, но, по-видимому, именно Рэли популяризовал культуру курения через трубку.

Употребление табака стало частью ритуалов индейцев обеих Америк много тысячелетий назад. Его жевали, нюхали и заваривали, но именно курение стало частью магических обрядов, так как считалось, что отравляющий дым питал духов, живших в шаманах.

Дым был основой магических и религиозных опытов еще задолго до открытия Нового Света и появления табака вне Америки: благовония воскуривали египтяне и индусы, а ладан, зажженный Аароном по указу Моисея, спас израильтян от чумы в пустыне. Считается, что именно дым, идущий из-под земли, наполнял дельфийских оракулов предсказаниями, и тот же дым, по наблюдениям Геродота, веселил скифов в перерывах между походами.

По всей видимости, первыми европейскими курильщиками были члены экспедиции Колумба. По легенде, самый известный из них, Родриго де Херес, даже привёз табак домой в Испанию, но вид выпускающего изо рта дым человека настолько возмутил соотечественников, что инквизиция приговорила его к заключению за одержимость дьяволом. Хересу пришлось просидеть в темнице семь лет, пока курение не стало общепринятым по всей Испании.

Похожая судьба ждала табак и в других странах Старого Света: английский монарх Яков І назвал табак «изобретением Сатаны» и запретил курение во всех тавернах королевства; русский царь Михаил Фёдорович объявил курение табака смертным грехом, а Папа Климент VIII угрожал отлучением всем, кто раскурит трубку в святом месте. В Персии и Османской империи курильщиков ждала смертная казнь.

Тем не менее, всевозрастающая популярность табака и его экономическая ценность (открытая в 1612 году английская плантация в Вирджинии приносила сверхприбыли, а тамошний табак стал использоваться как меновая валюта) победили все запреты. Наступили 300 лет одержимости табаком.

Первые возражения врачей, которые считали, что табак может быть вреден для здоровья, появились ближе к ХІХ веку. Но тогда эти допущения казались абсолютно маргинальными, более того, многие медики использовали табак как лекарственное средство, в частности, получила известность табачная клизма, которой лечили боли в кишечнике и даже пытались реанимировать утопленников. Показательным является факт, что даже в 1897 году, спустя столетие дискуссий, в одном из старейших и влиятельнейших медицинских научных журналов The Lancet было опубликовано заключение: «Мы не против вина и табака, если их потребляют в ограниченном количестве».

Примерно в это же время была изобретена машина для скручивания сигарет, которая могла с легкостью завернуть 200 папирос в минуту. Сигареты были намного дешевле и удобнее сигар и трубок, так что это изобретение открыло им дорогу к по-настоящему массовой популярности.

Спустя совсем небольшое время сигареты станут фактором социальных преобразований: Эдвард Бернейс, племянник Зигмунда Фрейда и один из корифеев PR, придумает для Lucky Strike рекламную кампанию, где курящие девушки пройдут на Пасхальном параде в Нью-Йорке. Он назовёт их сигареты «факелами свободы», а табак станет подспорьем женщин в борьбе за эмансипацию.

Середина ХХ века станет пиком популярности табака: невозможно себе представить голливудский или немецкий нуар-фильм без сигаретного дыма, Марлен Дитрих говорит, что не может обойтись и вечера без Lucky Strike, а в 1954 году на экраны выйдет одна из самых известных и влиятельных реклам в истории – ковбой Мальборо станет идолом и примером для многих поколений мужчин.

Но вскоре произошел перелом – о вреде табака заговорили всерьез. Уже в 2001 суд обяжет Marlboro выплатить $3 млрд компенсации умирающему от рака лёгких калифорнийцу Ричарду Бекену (последний, правда, согласится на $100 тыс.), но до этого табачной индустрии предстоит еще полвека лишений и поражений, а количество курящих американцев и британцев снизится с каждого второго до каждого седьмого.

Доказательства связи между курением и раком начали появляться уже с самого начала ХХ века, но число заболевших было относительно скромным, чтобы спровоцировать глобальные подвижки. Уже после Второй мировой количество зарегистрированных больных стало довольно ощутимым, а в 1950 году прозвучит гром – члены британского медицинского сообщества Ричард Долл и Остин Хилл опубликуют знаменитую статью, где докажут причинно-следственную связь между курением сигарет и раком лёгких. После этого их выводы будут подтверждаться в каждом последующем исследовании.

Наконец, 27 июля 1965 года президент Линдон Джонсон подпишет федеральный акт, обязывающий табачные компании снабжать каждую пачку сигарет контрастной надписью: «Внимание: курение может быть опасным для вашего здоровья». Через четыре дня британский парламент запретит рекламу сигарет на телевидении.

Но слухи о смерти табака окажутся поспешными и преувеличенными. Лобби, приносящее в федеральную казну огромный доход, сравнимый с пищевой и фармацевтической индустриями, будет пользоваться рядом поблажек и хитростей.

В 1994 году, несмотря на то, что медики США успели назвать никотин наркотиком, руководители семи крупнейших табачных компаний США под присягой заявят, что никотин не вызывает зависимости. Уже в 1998 году, после того, как жена умершего от рака курильщика начнёт судебный процесс, грозящий табачникам массовым иском от миллиона американцев, представители тех же компаний признают в Конгрессе, что никотин вызывает зависимость, а курение может стать причиной рака.

Сейчас курение в общественных местах запрещено в Украине и большинстве развитых стран мира. Но победа над табаком еще не близка: Мировой табачный атлас ежегодно отчитывается о стремительном увеличении количества курящих в развивающихся странах.

Мировая табачная индустрия оценивается примерно в $2 триллионов, что равняется 2% мирового ВВП по паритету покупательной способности. Каждый год скуривается приблизительно шесть триллионов сигарет, а в Китае, России и некоторых странах Европы среднее количество сигарет, скуренных одним человеком старше 15 лет, приближается к 10 в день (эти числа учитывают и некурящих жителей). В то же время, в ряде стран, возглавляемых Америкой, рекламные запреты, ограничения и государственная поддержка фермерам, отказавшимся от выращивания табака в пользу альтернативных культур, привели к затяжному падению популярности табака.

Судя по всему, мир не собирается избавляться от привычки курить. Это будет объясняться как модой, так и социальными факторами: растёт популярность электронных сигарет, угнетаемые арабские женщины становятся массовыми курильщицами разновидностей кальянов, а тренд на легализацию марихуаны, кажется, не собирается снижать оборотов. И это значит, что человечество продолжит свои попытки придать смысл дыму, владеющему нашим воображением с начала времён.

Найцiкавiше на сайтi

Позиція в експозиції:
Ольга Балашова про оновлений Нацхудожній музей, віднайдені шедеври й добрих Левів

Наприкінці листопада після реконструкції відкрився один із головних музеїв країни – Національний художній. Тим часом команда все активніше намагається осучаснити музей і перетворювати його на живий майданчик для зустрічей та діалогу. Для свого циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з заступницей голови музею Ольгою Балашовою – про те, як розповідати історії в сучасному стилі, про що думають доглядачі, які роками сидять в одному й тому ж самому залі, та як Леви врятували важливу виставку.

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

☞ Чи можна працювати безкоштовно? ☜

Протягом життя виникає так багато суперечливих питань, що навіть стає страшно. Чи можна сидіти на холодному? Проект чи проєкт? Чи варто ділитися, якщо на прогулянці з другом ви знайшли двадцятку? Platfor.ma вирішила задатися тим із них, яке, напевно, близьке та знайоме кожному: «Чи можна працювати безкоштовно?». Свої точки зору з цього приводу висловили концертна фотографка, дизайнер і копірайтерка.

Пам’ятаєте цей пост? Він викликав бурхливу реакцію серед наших читачів і гарячу дискусію, тому, здається, що єдиної правильної відповіді не існує. Коли хтось стикається з проханням «ну будь ласочка, допоможіть, ми ж такі круті», відмовити вкрай складно, але і погоджуватися на кожну таку авантюру неможливо, адже не вистачить ані часу, ані сил, ані ресурсів.

 

Єгор Сігнієнко,
дизайнер у Evoplay і фотограф

Безкоштовна робота – це майже завжди погано, якщо вона не приносить вам задоволення. Час від часу мене просять зробити щось «по дружбі», але найчастіше, здається, що це відволікає від більш важливих справ. Тому головне, щоб робота приносила хоча б не матеріальний, але профіт – була цікава, сприяла саморозвитку або гарантувала інші плюшки на кшталт поїздок, знайомств із людьми, плюсів на круті події тощо. 

Буває й так, що безкоштовна робота неочікувано приносить більше прибутку. Складно у це повірити, але у мене була схожа ситуація. Колись зі мною зв’язався невеликий рок-гурт із Фарго, США – їм потрібна була картинка на обкладинку альбому. Вони показали, що хочуть бачити та в якому стилі, ніби все було добре, але ми не зійшлися в ціні й вони відмовилися. Але мені настільки сподобалося завдання, до того ж було трішки вільного часу, що я почав його виконувати, але ні слова не сказав замовнику. Коли я закінчив роботу, то просто безкоштовно надіслав картинку хлопцям – «успіхів, ви круті». Вони здивувалися та дуже дякували, а через пару тижнів все ж таки заплатили й навіть більшу суму, ніж я просив спочатку.

Іноді я виконую роботу безкоштовно для своїх старих клієнтів. Поступово вартість моїх послуг зростає, тому для людей або проєктів, з якими ми співпрацювали раніше, в якийсь момент вона стає занадто високою. Я це, звичайно, розумію, тому роблю такий прощальний подарунок – виконую їхнє завдання, але не беру жодної копійки. Однак обов’язково наголошую, що тепер мої послуги коштують дорожче, тому надалі ми будемо працювати або за новими цінами або ніяк. У 50% випадків ці клієнти йдуть до більш бюджетних дизайнерів, але все одно продовжують мене радити іншим замовникам. Таким чином я не тільки розриваю робочі зв’язки з людиною на хорошій ноті, але й знаходжу нові.

 

Анна Лісовська,
копірайтерка та кураторка курсів у школі Bazilik

Думаю, що початківці можуть працювати безкоштовно – це те, що називається «на портфоліо». Потім портфоліо набереться (або вони зголодніють остаточно) і доведеться все-таки взяти ці «мерзенні» гроші.

А ось більш досвідчені спеціалісти зазвичай розрізняють поняття «безкоштовно» і «pro bono» – це означає «заради загального блага». Безкоштовно зазвичай передбачає, що хтось заробляє на цьому проєкті – тільки не ти. Мені, наприклад, часто пропонують почитати десь лекцію без оплати й «бажано спеціально для нас підготовлену, щоб раніше ви ніде такої лекції не читали!». Але при цьому зазначають, що «ми беремо гроші за вхід, але платити лекторам не планувалося. Зате ви отримаєте піар!». Найчастіше це пропонують організатори та проєкти, яким і самим би піар не завадив. Я у такому випадку чемно відмовляюся.

Pro bono ж означає, що на проєкті не заробляє ніхто – всі працюють, тому що хочуть зробити щось класне для країни, міста або ком’юніті. Ось це вже цікавіше. Працювати над такою справою варто тільки, якщо ви щиро вірите в неї та готові викладатися так само, як і за пристойний гонорар

 

Ольга Закревська, концертна фотографка

Від кожного руху в своєму житті треба щось для себе отримувати. Інакше навіщо це все? Але, звісно, мова не завжди про гроші. Якщо профіт, який ви отримуєте замість них, для вас хоча б настільки ж важливий – то чому б і ні? Для когось це досвід, корисні знайомства, самореклама тощо. Я, наприклад, знімаю концерти понад 10 років і в кращому випадку лише за кожен десятий одержала матеріальну винагороду. Але натомість я отримую щось інше, більше та вагоміше – думаю, це можна назвати задоволенням. 

У мене є робота – класна та улюблена, але навіть від неї інколи треба відпочивати. Якщо триматися думки, що відпочинок – це просто зміна діяльності, то мій варіант виглядає так: взяти камеру, вирушити на цікавий концерт і зняти музикантів у найщирішому їхньому стані, виснаженому та спітнілому від драйву та прожекторів.

Звісно, якщо ви плануєте заробляти фотографією на життя, варто брати гроші за всі зйомки. Інакше замовники звикнуть, а ви потім житимете на «Мівіні». В мене ж так складаються обставини, що навіть мій начальник каже: «Не люблю, коли ти не знімаєш концерти – ти після них щасливіша». 

Я взагалі занадто добра, тому часто погоджуюсь знімати музичні події друзів, якщо знаю, що вони самі на ньому не зароблять. Але в більшості випадків все ж таки називаю свою ціну – навіть, якщо концерт великий, він може бути мені зовсім нецікавим. Бо найчастіше в таких випадках немає впевненості в подальшому задоволенні.

Вулкан етно: Марко Галаневич про мандри ДахиБрахи, музику з пластику і косу за €100

6 грудня гурт ДахаБраха зіграє один із найбільших концертів в своїй історії – в київському Палаці спорту. Із масштабним шоу на декілька тисяч глядачів музикантам допоможе співзасновник та режисер Влад Троїцький. На честь цього для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила із учасником ДахиБрахи Марком Галаневичем – про те, чому в гурту не буває поганих концертів, про пластик сучасної попси та про бажання купити косу за 100 євро.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.

 

Мистецтво хоче знайомитись: 11 загадок про українських митців та шедеври

2 Грудня 2019

«Мистецтво хоче знайомитись» — саме так називається проєкт, у якому круті Postmen популяризують українське мистецтво. Ми теж вирішили долучитись! Протягом двох тижнів редакція щодня публікувала загадки, у кожній з яких був зашифрований український шедевр або його автор/ка. Так ми хотіли перевірити, скільки ви вже знаєте про представників українського мистецтва і підсвітити скільки авторів, митців та їхніх творів ще вам і нам невідомі.

Загадка №1

Ця будівля стала відома завдяки ЇМ, хоча ЇХ ані всередині будинку, ані ззовні немає і ніколи не було. Напишіть назву будинку і його автора.

Владислав Городецький полюбляв полювання і мріяв взяти участь в африканському сафарі. Він також був причетний до створення мисливського товариства у Києві. Саме тому, можливо, Городецький і оздобив фасад власними ж мріями. Будував будинок для себе, на своє 40-річчя.

Архітектор жив у квартирі №3, а решту шість здавав в аренду. Кожній сім’ї, що арендувала приміщення тут, надавали винний підвальчик, склад для дров, стайню, сарай для екіпажу, кімнатку для кучера і навіть корівник.

Загадка №2

У прізвищі цієї відомої художниці дуже часто роблять помилку, та й сама вона час від часу по-різному називала своє прізвище. Вона була правшою, але малювала лише лівою рукою. Кажуть, її роботами захоплювався Пабло Пікассо, а от сама художниця, побачивши картини Пікассо, сказала, що в її селі таку творчість би не зрозуміли.

Марія Примаченко належить до найкращих художниць-примітивісток світу. Її творчість стала настільки популярна, що одного разу з будинку художниці вкрали аж 77 картин! На жаль, це не єдина крадіжка, з якою стикалась Марія Примаченко та її нащадки – справи з нелегальним використанням творів художниці виникають ледь не щороку.

Наприклад, одного разу фінський авіаперевізник FinnAir наніс малюнок Марії Примаченко на свої Аеробуси-330, які літають до Нью-Йорка та на Далекий Схід. Авжеж, не погодивши це зі спадкоємцями мисткині. Хоча історія мала й позитивний наслідок – одразу після неї у «Вікіпедії» з’явилася сторінка про Марію Примаченко фінською, а скандал відкрив світові українську художницю.

Загадка №3

Ця композиція звучала в серіалах «Південний парк», «Сімпсони», «Менталіст» і точно запам’яталася вам за фільмом «Один удома». А все завдяки тому, що у 1936 році американець українського походження створив англійську версію слів цієї пісні.

У 1921-му «Щедрик» Петра Вільховського вперше почули у США – в нью-йоркському Карнегі Холі. А у 1936 році народна щедрівка, музику до якої написав Микола Леонтович, стала всесвітньо відомою під назвою «Carol of the Bells».

У «Щедрика» є п’ять авторських варіантів, а сам композитор присвятив їй 18 років життя: перший варіант з’явився 1901 року, а останній – 1919-го.

Загадка №4

В назві цієї картини відомого українського художника математики одразу помітять неточність. Втім, і альтернативна назва цього твору, що написана на звороті картини, зовсім не відповідає зображеному на ній. Назвіть картину і художника.

У 1915 Казимир Малевич написав «Червоний квадрат» – картину, на якій зображений червоний чотирикутник на білому фоні. На звороті твору художник зазначив альтернативну назву – «Жінка у двох вимірах». У каталозі виставці «0, 10», що пройшла у тому ж році, картина була вказана як «Живописний реалізм селянки у двох вимірах».

Партнер проекту