Поклавши руку на серце: як ініціатива «Завдяки тобі» виховує звичку дякувати ветеранам

АвторТетяна Капустинська
24 Червня 2019
активізм кейс нова реальність

Якщо ви не знаєте, що робити, коли бачите перед собою українського військового – просто покладіть долоню на серце, таким чином ви висловите йому свою вдячність. Жест уже став популярним серед багатьох співвітчизників – це заслуга кампанії «Завдяки тобі», яка стартувала минулоріч до Дня Незалежності. Platfor.ma дізналася, що це за проект, як він створювався, які сили та ресурси для цього залучалися, яка його головна мета та чому це вкрай важливо для всієї країни.

ПОЧАТОК

Ідея проекту народилася під час акції «Free Sentsov Night» на підтримку українського режисера та політв’язня Олега Сенцова, яка відбулася 25 травня 2018 року, опівночі під російським посольством – у ній брали участь майбутні автори проекту, Івона Костина та Гоша Тихий. Останній розповів про ідею жесту для вдячності ветеранам, яку виношував вже певний час і в яку ніхто не вірив. Івона повірила – це і стало поштовхом до дій.

Вже наступного дня Івона та Гоша почали розмірковувати про те, що можна зробити та чим це може стати, адже питання подяки турбує багатьох людей. Було вирішено створити своєрідний жест шани та слід було вигадати назву для кампанії. Поступово до дискусії долучилися інші люди, яким було цікаво: команда громадської організації «Побратими», «Суспільне: мовлення», режисери та оператори. Так стало зрозуміло, що найкраще донести думку вийде через відео.

«Колись ми робили зустріч із нашими друзями та знайомими, які знають про проект. Одна дівчина зізналася, що її брат – ветеран. Після його повернення додому вони ніколи не говорили про його досвід. В якийсь момент вона дізналася про «Завдяки тобі» – її це так вразило, що при черговій зустрічі з братом вона зробила цей жест. І вони почали говорити, це дуже змінило їхні стосунки, знизило напругу, яка існувала. Вона була вражена і втішена цим, на нас це теж сильно вплинуло», – розповіла Дарія Михайлова.

«Нам дуже довгий час знадобився, щоб прийняти якісь ідеї, що стали основоположними в цьому проекті. Завжди здавалося, що є краще рішення, але ми все ж таки поверталися до того, з чого починали», – зауважила співзасновниця кампанії Івона Костіна.

Поступово команда зростала, приходили різні люди, які хотіли зробити свій внесок у проект. Спільними зусиллями та заради однієї ідеї кампанія стартувала з першим відео 20 серпня.

Фото: Олена Божко

ГОЛОВНА МЕТА

Велика мета кампанії – зробити подяку військовим, ветеранам і ветеранкам національною традицією. Це дуже амбітно, адже традиція формується протягом довгого часу. Але, наприклад, на 8 травня багато людей вже носять мак, а не гвоздики, – отже, змінити звичні уявлення про великі події можливо. Команда проекту хоче вийти на більш широку аудиторію, а також достукатися до молоді.

Більшість людей розповідають, що при зустрічі з військовими або ветеранами вони відводять очі, тому що наче не знають, як себе поводити. Іноді здається, що просто підійти на вулиці до людини – неправильно, немов ти не маєш на те права і не знаєш, чи хоче вона з тобою говорити, чи взагалі з кимось спілкуватися, в якому вона стані, чи потрібно їй це. А цей жест дає можливість подякувати, не втручаючись у особистий простір. Тому саме через публічне поширення інформації про те, що це таке, можна достукатися до більшої кількості людей, які це засвоять і будуть з радістю використовувати.

«Але тут виникає питання: «Як я можу знати, що це достойна людина?». Справа у тому, що армія – це такий ж зріз суспільства, як будь-який інший. Там є класні люди, а є й негідники – це питання особистого відчуття. Якщо хочете подякувати, то дякуйте, а ні – то ні. У мене було багато ситуацій, коли я робила жест шани, а людина просто дивилася на мою руку і не могла зрозуміти, що коїться. Це було незручно, але були й люди, які розуміли, що я маю на увазі. Такі контакти безцінні», – згадує Дарія Михайлова.

Головний аналог кампанії «Завдяки тобі» у інших країнах – американська традиція вдячності «Thank you for your service».

«В Америці, якщо ветеран надягає військову форму та ще й з нагородами, то пройти спокійно по вулиці він не зможе – його будуть зупиняти, тиснути руку, пригощати, робити подарунки, запрошувати в гості, робити фото. Для нас, звичайно, це приклад і те, чого ми хочемо для України», – зазначає Артем Хорунжий.

 

КОМАНДА

Участь у запуску кампанії, створені першого відео та популяризації ідеї брало та досі бере безліч людей, без чиєї допомоги було б важко. Але зараз сформувалася основна команда – дуже багато задач вони виконують разом, але мають і свої зони відповідальності.

 

Гоша Тихий

Співавтор ідеї кампанії «Завдяки тобі». Журналіст, до проекту працював продюсером в Україні та військовим репортером-фрілансером Першого телебачення Німеччини ARD. Пізніше перейшов на нову роботу, власкора Українського національного інформагентства «Укрінформ» у Нью-Йорку.

«Наша команда – це фантастичні люди. Гадаю, класні ідеї притягують класних людей. Тому варто нам було почати займатися проектом, як до нас – здавалося би, нізвідки, – почали підтягуватися неймовірно фахові, високооплачувані професіонали, які були ладні витрачати свій час та зусилля заради цієї класної мети, створення руху подяки військовим, ветеранам та ветеранкам», – розповідає Гоша.

 

 Івона Костина 

Співавторка та головна продюсерка кампанії «Завдяки тобі», засновниця Veteran HUB.

Запускала проект із самого початку, в тому числі брала участь у розробці жесту та назви, структурувала роботу та шукала партнерів.


«Зараз я майже не виконую ролі в межах цієї команди. Це не основна моя діяльність, а один із проектів, які мені цікаво та важливо зробити, а також інструмент вдячності ветеранам, який необхідний мені в моїй роботі. Але далі «Завдяки тобі» має жити тими людьми, для яких має набагато більшу цінність і хто може набагато більше зробити».

 

 Артем Хорунжий 

Ветеран, координатор проекту, головний герой першого відео. До участі у кампанії «Завдяки тобі» продавав джмелів.

«До проекту долучалися ще багато людей, але, певно, визначним став мій друг Артем Хорунжий, який сам є ветераном, і з яким ми разом були в оточеному Іловайську – я як журналіст, він – як військовий», – згадує Гоша Тихий.

 

 

 Дарія Михайлова 

Креаторка і продюсерка кампанії. Продовжує працювати продюсеркою на фрілансі та створює різні проекти поза «Завдяки тобі».

«Минулого літа ми сиділи в кафе з друзями, серед яких був співавтор ідеї – Гоша Тихий, режисер Саша Стеколенко, фотограф Сергій Моргунов. Якраз почали говорити про ідею зйомок і Гоша запропонував мені стати їхньою частиною. Так все і закрутилося. До того я жодним чином не була пов’язана з темою війни. Для мене це новий незвичайний досвід, цікавий і водночас складний».

 

 Даша Синельнікова 

SMM-менеджерка, займається кастингом усіх, хто причетний до відео, та так званим флешмобом – відео з подяками від відомих українців. Продовжує працювати продюсеркою на «Суспільному».

«Коли закінчився Майдан, я не знала, що робити далі. Я не знаходила себе у волонтерстві, тому що не розуміла, як і що я можу робити, чим можу бути справді корисною. Коли з’явилася пропозиція приєднатися до проекту, то для мене це також була можливість реалізувати цю свою потребу й взагалі зрозуміти, що я можу. Я боялась цієї теми – теми війни. Не розуміла як комунікувати з військовими і з якого боку взагалі до цього всього підійти. Так що в якомусь розумінні я реалізувалась в цьому проекті. Я знайшла свій спосіб бути корисною».

 

НЕЙМІНГ

У назви проекту, яка й стала його гаслом, очікувано були конкуренти. Автори ідеї перебирали всі можливі варіанти, серед яких були «Я вдячний тобі», «Дякую за службу», «Дякую за свободу» тощо. «Завдяки тобі» – з’явилася неочікувано й не сприймалася її автором, Гошею Тихим, серйозно.

«Він зі скепсисом до неї відносився. Мені довелося тижні два переконувати Гошу, що це крута назва. Потім ми його швидко переключили на пошуки стилістики проекту, тому креативна енергія Гоші була скерована в інше русло, а назва вже стала сама собою зрозумілою», – згадує Івона Костина.

 

ЖЕСТ

На розробку жесту пішло близько двох місяців. Пройшли все – від «двох пальців до скроні» до якогось натягування рюкзака на плече. Долоня до серця – старий козацький жест, що означає вдячність, – запропонував один із ветеранів, знайомих команди.

«Факт неможливо перевірити, але легенда красива. Ми зрозуміли, що це саме той жест, який ми зробили б автоматично в бажанні подякувати комусь», – каже Івона та зазначає, що ще деякий час знадобився, щоб вивчити, якою символікою він був оточений і чи не викликає якихось сумнівних асоціацій.

 

ФУНКЦІЯ

Що важливо, це проект для всіх. Для ветеранів і ветеранок, які повертаються у рідні міста та не відчувають вдячності. Для цивільних громадян – тих, хто не воює та не має цього досвіду, але має потребу сказати «дякую».

«Момент емпатії – магічний для всіх учасників процесу. Це можливість, не зважаючи на контекст, пережити позитивну емоцію, винирнути з болота негативу», – впевнений Артем Хорунжий.

Коли щось болить, люди намагаються знецінити це. Так і з війною. Переважна більшість живе у мирних містах – війна на них взагалі ніяк не впливає. Про неї як не думали, так і не думають, адже набагато простіше робити вигляд, що цього немає. Але важливо розуміти, що те життя й той мир, які люди мають – не просто даність, це обумовлено певною ціною, іноді людських життів, вважають автори проекту.

Фото: Олена Божко

«Не хочеться, щоб люди забували, що війна триває. Якщо зробити вигляд, що її не існує, вона не зникне», – зауважує Даша Синельнікова.

«Моя війна почалася восени 2014 року – тоді було дуже багато подяки. Прості люди підходили й вручали пачку цигарок, кошик яблук, по-різному казали дякую, не завжди матеріально. І це було класною рушійною силою. Ти розумів: навіщо, чому, за що, для чого. Ця подяка стояла у повітрі. А зараз її не вистачає», – розповідає Артем Хорунжий.

«Чим би ми всі не займалися, живучи своїм життям у мирних містах, все це можливо завдяки тим, хто у вирішальну та загрозливу для нашої держави мить зробили вибір і захистили її – і всіх нас – фізично. Якби не було цих хлопців і дівчат, які зберегли Україну як таку, зараз нам просто не було би про що сперечатися», – ділиться думками Гоша Тихий.

 

ВІДЕО

Один із головних принципів роботи з відео кампанії «Завдяки тобі» – реальні історії. Тож всі фотографії, які були висвітлені в першому ролику, – документальні. Всі учасники, які грають ветеранів, ними і є. У першому відео кожна деталь на своєму місці. Кольори підібрані відповідно до символіки соняшника – одного з символів Іловайської трагедії , а головну роль грає координатор проекту, який був учасником тих подій – Артем Хорунжий. До того ж, жовтий колір зараз стає кольором ветеранської спільноти, а зелений – військових. У відео можна помітити стрічку на руках героїв, яка поєднує ці два кольори.

Режисером дебютного відео виступив Олександр Стеколенко, а оператором був Ярослав Пілунський. Над його створенням на хвилі натхнення та з дуже короткою підготовкою працювала велика команда. Доволі простий за своїм задумом ролик має дуже сильний текст за кадром, який написав Гоша Тихий. Тож картинка, яку ми бачимо – важлива, але першочерговою є історія.

Над другим відео теж працювали з режисером Олександром Стеколенком та оператором Ярославом Пілунським. Тут теж має місце реальна історія: тато приходить до школи за дитиною та чує звуки м’яча зі спортзалу, які нагадують йому про події минулого. Це те, що відбувається з тими, хто повертається з фронту.

А ось третій ролик знімали з братом Олександра, Ігорем Стреколенком. Оператором був Антон Фурса, а другим режисером – Дмитро Хасанов. Головною героїнею стала реальна дівчина-парамедик, яка повернулася з війни. Даша Синельнікова розповідає про створення відео: «Історія третього ролику була така, що дівчина-парамедик повертається з війни додому, тому ми вирішили знімати в електричці. Виявилося, що напрям, який нас цікавив – Київ-Коростень, – для нас закритий, бо це “народні” електрички, які не можна викупити, забронювати. Це така історія, коли скільки людей зайде, стільки і буде їхати. Нам потрібно було потрапити в Коростень, бо там був чудовий вокзал, який нам відразу сподобався. В Укрзалізниці нам порадили пошукати електричку підвищеного комфорту і виявилося, що єдиний напрям, який хоч якось дотичний до того, куди нам треба потрапити, – це Козятин. І ми спланували цілу операцію, де спочатку повинні були доїхати до Козятина, потім перевезти команду і всю техніку до Коростеня, а потім повернутися до Києва. Але найцікавіше було, коли Артем Хорунжий через сайт Укрзалізниці купував онлайн 109 квитків на електричку Київ-Козятин. Таким чином ми мали майже весь вагон у розпорядженні, а деякі пасажири, які там були, з радістю спостерігали за процесом зйомок».

Нещодавно команда презентувала новий ролик, режисером якого виступив Денис Дужник, а монтував відео Ангел Ангелов. Це документальна історія молодого скейтбордиста, Юри, який насправді дуже популярний в Україні та світі. В ході зйомок герой та режисер разом їздили по Києву на скейтах. Юра розповідає, що його мирне життя, тусовки та успіхи можливі тільки завдяки тим, хто за це воює.

«Для нас важливо не вигадувати драми на порожньому місці, а розповідати історію такою, якою вона є. Ідеї до нас приходять з різних джерел. Це теж така дуже чарівна сторона проекту – ми досліджуємо різні формати, вони не обмежені нічим. Далі, скоріш за все, система буде змінюватися, але поки що так», – ділиться Дарія Михайлова.

Кожного разу до роботи над відео запрошуються різні люди – їм пропонують можливість реалізувати те, що вони хочуть, при цьому не навантажують їх роботою, яка для них є нетиповою.

 

ВІДОМІ ЛЮДИ

В межах проекту записували невеликі відео з відомими українцями, які висловлювали свою подяку військовим, ветеранам і ветеранкам та прикладали долоню до серця. Серед них – Джамала, Сергій Жадан, Андрій Хливнюк, Майкл Щур, Юрій Макаров, Римма Зюбіна, Фагот, Ірина Данилевська, Павло Вржещ та багато інших.

На думку команди, це гарний інструмент, щоб розповсюдити інформацію про проект. Зазвичай всі ці люди є рольовою моделлю для інших – у них багато прихильників, які розділяють їхні думки та погляди. Таким чином це також можливість пояснити ширшому колу, що це за кампанія та для чого вона потрібна.

Майже всі, хто отримував пропозицію знятися у такому відео, погоджувалися без сумнівів. Але було й пару випадків, коли люди відмовилися з особистих причин або через своє ставлення до подій у країні чи до армії. Більшості писали представники кампанії, але деякі висловлювали бажання особисто та зв’язувалися з командою проекту першими.

ФІНАНСУВАННЯ

Спочатку всі працювали на волонтерських засадах, а фінансування залучалося звідусіль. Як зазначає команда проекту, робота над першим відео була досить хаотичною, а донорів шукали під конкретні потреби серед знайомих. Тому не було ніяких середніх або обов’язкових внесків, до того ж було не до кінця зрозуміло, скільки в цілому коштує кампанія.

«Ми дзвонили, пітчили ідею, пояснювали, чому нам треба саме відео, та й зверталися до тих, у кому були впевнені. Іноді нам потрібні були $1000 або $100. Це все було на дуже дружніх і людських зв’язках», – зазначає Івона Костина.

Таким чином вдалося зібрати кошти на випуск першого відео, які покривали логістичні витрати на переїзди та частково – технічний персонал, який займався доволі виснажливою роботою з технікою й не завжди міг собі дозволити працювати повністю на волонтерських засадах. Також іноді потрібно було платити за якийсь постпродакшн – це великий шматок роботи, який потребує багато ресурсів. Донори отримували інформацію щодо того, на що пішли їхні внески, але ніхто не просив чеків.

Фото: Олександр Попенко

Не дивлячись на те, що це умовно волонтерський проект, виготовлення якісного ролику забирає купу часу та сил. Тож необхідно забезпечувати якусь компенсацію людям, які вкладають у це свої ресурси. І нехай вони отримують у десять разів менше, ніж їхній стандартний гонорар у комерційному секторі, рушійна сила цього проекту у тому, що люди не займаються ним з метою підзаробити. Але важливо, щоб був зворотний зв’язок і спеціалісти розуміли, що їхню роботу цінують. На сайті проекту перелічені всі, хто донейтив кошти, та висвітлені компанії, що долучалися.

«Один із чоловіків, який давав нам фінансування, Любомир Маркевич, подзвонив мені о 10-й годині вечора після репетиції параду до Дня Незалежності. Він сказав, що використав цей жест ще до того, як відео набрало таких обертів, для колони військових, які поверталися до казарми. І він із таким захопленням розповідав, що йому вся колона почала відповідати – хтось вигукував, хтось прикладав долоню до серця, хтось почав співати, – таким чином зі сльозами на очах він пропустив всю колону. Це був перший емоційний зворотній зв’язок щодо нашої кампанії», – згадує Івона

Вже після другого ролику знайшлися партнери, фонд UCBI. З ними була знайома Івона, оскільки вони разом готували до відкриття Veteran Hub і спілкувалися по ветеранських справах, вона їм і розповіла про «Завдяки тобі». Вже коли представники фонду зацікавилися, то команда проекту домовилася з ними про зустріч – вони підтримали ідею, до того ж проект вже мав свій стиль і впізнавані роботи. Інтерес фонду був у тому, щоб підтримати розповсюдження жесту та дати можливість більшій кількості людей долучитися до цього проекту.

Команда зауважує, що фінансування – це не манна небесна, яка впала на голову, а чіткі договірні взаємини. Партнери розуміють, що вони отримують від кожного кроку. Відповідно команда має чіткий бюджет, розраховує, на що саме підуть ті чи інші кошти, та веде фінансовий облік. «Завдяки тобі» підписали стандартний грантовий договір – для цього треба було зазначити активності, які вони хотіли реалізувати, і бюджет, який для того необхідний.

Наразі у проекту є фінансування до кінця літа, а далі вони знову будуть шукати джерела. Але до того вони планують визначитися, як саме має продовжуватися робота.

 

Фото: Олександр Попенко

«Оскільки проект має доволі конкретну мету – перевести жест у формат традицій в Україні, – нам треба зрозуміти, як саме далі ми плануємо працювати, як ми плануємо його розповсюджувати, порахувати, скільки це буде коштувати, і знову ж таки шукати фінансування під конкретні потреби, – ділиться планами Івона. – Через які канали ми будемо це робити – також залежить від того, які ідеї ми вигадаємо. Ми не будемо залучати краудфандинг для цієї кампанії, бо не впевнена, що це відповідає цілям, які ми поставили – немає потреби в постійному надходженні коштів. Поки що конкретних планів немає».

Також у команди «Завдяки тобі» є партнерські стосунки з ренталами, які входять в їхнє становище і у більшості випадків дають техніку безкоштовно або за якісь мінімальні суми. Бо це основотворча частина – не можна нічого зняти, якщо немає технічного забезпечення.

ДЕРЖАВА

Команда свідомо не йшла за допомогою до держави, адже це той проект, який не повинен бути прив’язаний до конкретних осіб або органів. Державні органи висловлювали бажання долучитися – наприклад, Адміністрація президента та Міністерство інформаційної політики, – але вони можуть зробити це тільки як чергові громадяни України, адже ніхто не може врешті-решт володіти проектом.

50 державних службовців на чолі з колишніми президентом та міністром оборони робили жест шани в Мистецькому Арсеналі минулого року. Також під час трансляції промови президента на Новий рік він говорив про ветеранів і приклав долоню до серця. У різних державних установах з власної ініціативи знімають відео з жестом подяки, у тому числі на регіональному рівні – і це набагато більш живо, ніж надумані комунікаційні кампанії. Підтримували і продовжують підтримувати «Завдяки тобі» Уляна Супрун, Міністерство у справах ветеранів і різні громадські організації.

Активну підтримку кампанія отримує також зі сторони музичної спілки – гурт «Океан Ельзи» сам захотів показати перше відео перед концертом на стадіоні, який відбувся 24 серпня. А «ДахаБраха» взяли цей ролик і декілька відео з флешмобу з відомими людьми у свій великий тур по Україні.

 

ФІДБЕК

Від військових учасники проекту знають, що найбільше з усіх відео їх зачіпають саме подяки відомих людей. Дуже приємно почути слова шани від людини, яка є для тебе взірцем.

Наше суспільство не звикло дякувати, вважає Артем Хорунжий. Ми концентруємося на негативі й зазвичай не залишаємо схвальні відгуки. Кампанія «Завдяки тобі» підняла питання не тільки висловлення шани військовим, але подяки та довіри у суспільстві, надання цінності досвіду іншої людини.

«Тепер цей жест – тригер. Коли людина говорить щось типу “завдяки тобі я відчуваю…” – в мене машинально тягнеться рука до серця. Ветерани, які нас знають, теж жартома прикладають руку до серця. У нас є внутрішні жарти на цю тему, але до самої концепції ми й надалі ставимося досить серйозно», – ділиться Дарія Михайлова. –Ми зараз маємо певну впізнаваність, але це все одно певна бульбашка, тому що ми ще не змогли вийти на ширші аудиторії в регіонах. Не можна сказати, що зараз жест вдячності є традицією – для цього ще треба багато працювати».

Найцiкавiше на сайтi

Уривок із книжки Дмитра Кулеби «Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот»

3 Квітня 2019

У видавництві #книголав вийшла книжка дипломата Дмитра Кулеби «Війна за реальність: як перемагати у світі фейків, правд і спільнот». Постійний представник України в Раді Європи проаналізував, як способи повідомляти інформацію впливають на саму цю інформацію. З дозволу автора Platfor.ma публікує уривок з цієї книги.

Євангеліє від Івана безапеляційне, як і все раннє християнство: «Спочатку було слово». Але 2015 року на Венеційській бієнале своє заперечення виголосив Пітер Ґріневей. Відомий кінорежисер вразив глядачів вишуканою відеодобіркою італійського живопису.

Дві тисячі років історії за три хвилини. Цей калейдоскоп із сяйва світла та барв раптом переривався, і на чорних екранах з’являвся напис: «Спочатку було зображення».

Нічого сенсаційно нового в цьому не було. Але проект зачаровував нагадуванням простої істини про безсумнівну ключову роль зображення. Сенсаційне відкриття 2018 року довело, що неандертальці, попередники людей, вправлялись у наскельному живописі вже щонайменше 65 тисяч років тому.

Достеменно не відомо, коли ми навчилися говорити. Але очевидно, що спочатку ми навчилися дряпати на стіні печери малюнки, а вже потім писати слова. Зрештою, і приказка «краще один раз побачити, ніж сто разів почути» страшенно стара.

А ми живемо в час, коли образи агресивно витісняють слова. І саме тому ця Ґріневеєва актуалізація важливості образу спричинила резонанс. Однак не варто списувати вербальну комунікацію з рахунків.

Код нашого світу, нашої реальності пишеться і мовою слів, і мовою образів. У синергії вони працюють найкраще.

«Я гей, я пройшов війну. Хтось заборонить мені Марш рівності?»: розмова з бійцем АТО

До 7 жовтня в просторі Izone проходить виставка фотографа Антона Шебетка «Ми були тут». Вона присвячена представникам ЛГБТ, які брали участь у бойових діях. Один із героїв проекту – Віктор Пилипенко – єдиний, хто вирішив розкрити свою особистість та проголосити камінг-аут. Platfor.ma поговорила з ним про те, як до такої новини поставилися інші бійці, та що взагалі з ЛГБТ в Україні.

– Як і коли ти усвідомив свою сексуальність?

– Це сталося, коли мені був 21 рік – тоді я вперше закохався у свого друга. Ми якось дружили-дружили, а потім для мене дружба раптом переросла в дещо більше і я почав відчувати те, що до того ні до кого не відчував. А що найстрашніше – і після того. Просто не можу перезакохатись так само сильно.

Перша любов до людини своєї статі – то було потужно, адже мені ще й із собою довелось довго звикатися. На той час я мав деякі упередження щодо гомосексуальності, хоч і вже не такі інтенсивні, як раніше. Вперше я прочитав про одностатеву любов у школі, коли ми вивчали лірику Сафо. Це був маленький переворот у мені, я зрозумів, що людина може любити людину своєї статі. Та все ж продовжував боятися цієї теми. Згодом більших осмислень я досяг в університеті, там я більше читав, вивчав, знав, серед іншого любив бітників: Аллена Ґінзберґа, Одена Уістена Г’ю, Френка О’Хару; захоплювався постатями Поля Верлена та Артюра Рімбо, читав Оскара Уайлда, біографії Агатангела Кримського, Параджанова. Коли я знайомився з їхньою творчістю та інших письменників-геїв, то розумів, що це люди гомосексуальної культури. Тоді у мене почали поступово зникати упередження – стосовно себе самого також. Хоча повністю себе як гея я не сприймав і продовжував фальшиву гру у гетеросексуальність, від якої не отримував ніякого емоційного самонаповнення.

– Було собі страшно зізнатися?

– Було б не так страшно, якби мій друг теж зізнався у своїх почуттях до мене. Все могло би скластися по-іншому, але він не прийняв мої почуття, а я почав сам себе картати за те, що я зробив. Тому що ця дружба для мене була дуже цінною. Я довго мучився, не міг вчитися, були депресняки. Пішов на службу до армії, щоб забутись. Таке своєрідне самовигнання. Там я навіть намагався відвідувати церкву, прочитав Новий та Старий заповіти, вперше в житті сповідався і признався священику у «содомії», проводив над собою роботу, прямо екзорцизм якийсь. Але це не спрацювало, звичайно.

Коли я повернувся додому та таки отримав диплом, то продовжував своє вже гомосексуальне життя, почав більше пробувати. Але все одно намагався приховувати цю інформацію через табу. Зараз завдяки ентузіастам, інформаційним засобам, всіляким організаціям все вже стало більш відкритим, ти не так соромишся. А тоді, у 2004-му та навіть 2008-му році, була соціальна табуйованість, стигма та всі ці гомофобні анекдотики.

Але, чесно кажучи, тоді мені подобалося, якщо поруч були люди, які могли адекватно це сприймати. Вони відрізнялись від інших – були цікавішими, мали багатий внутрішній світ. Більшість відштовхується від якогось умовного портрета гея, сформованого в тому числі медіа. Я ось нещодавно дивився цікаву статистику, як медіа формують ставлення до сексуальних меншин – геїв, лесбійок, трансгендерів. Останні там займають значну частку шкали – ними фактично лякають бабусь: «Ось, подивіться, на що перетвориться ваш внучок, якщо ви взагалі допустите його до цієї теми». Тут треба не мовчати, говорити, спілкуватись та розповідати реальні історії.

– Наскільки легко бути представником ЛГБТ–спільноти у реальному житті?

– Якщо людина морально або фізично слабка, то, звісно, життя ускладнюється, тому що її легко зачепити або принизити. Мені трішки легше, тому що я першочергово представляюся як ветеран війни, а потім, коли стає відомо, що я ще й гей, то ніхто мені ніяких кривих питань не ставить.

Нещодавно на одній вечірці сподобався мені хлопець. І ось у якийсь момент він травить такий старий радянський анекдотик «про підарасів». Мені прямо боляче стало. Я дивлюсь на обличчя своїх подруг, а вони бачать цю ситуацію й теж майже сльозу пускають. Я, звісно, потім запитав у хлопця, чому він так жартує, та сказав йому, що я гей. На що він знітився, і йому довелося перепросити, але продовжив мені нести якусь пургу на кшталт: «Понимаешь, у тебя свой маленький мирок…», посилаючись вже більше на те, що я ветеран і воював.

Потім ще й додав: «Твои боевые товарищи гибли зря. Ну и чего вы добились?». Це мене взагалі в ступор вогнало. Я сказав йому, щоб він закрив рота, а сам пішов із тієї вечірки. Бродив до п’ятої ранку у парку КПІ і плакав. Я відчував несправедливість і разом з тим власну безпорадність змінити думку цієї людини. Що дивно, цей чувак фактично митець – і за родом діяльності, і по життю, ніби сучасний і просунутий. Відвідує тусовки круті, Closer там і все таке. Здавалося б, прогресивним мав бути… А тут виявилось, що стиль, шмотки та тусовки не є показником людяності.

– Як ти взагалі потрапив до АТО?

– Як доброволець. Вперше я приїхав до себе в військкомат відразу після Майдану. Тоді я працював у duty free в Арабських Еміратах, але як тільки почув про Майдан, то звільнився, поставив під удар стосунки з хлопцем, з яким тоді там зустрічався, і прилетів – і потрапив на саме пекло, у ніч з 18-го на 19-е, а також, коли був розстріл Небесної сотні. Потім почалися пошуки роботи, якась активістська діяльність, а згодом вибухнув Іловайський котел і наші хлопці там опинились у пастці – ми мітингували за те, щоб їх врятували. До того я вже подав анкету у батальйон «Донбас», після – зробив це вдруге. І от мені зателефонували. Так почалась моя історія.

– Ким ти був?

– Я був санінструктором, який вчив більш молодих солдатів першій допомозі, а вже в Широкиному я став гранатометником. Працював з СПГ (станкового протитанкового гранатомета, в народі Сапог). В основному працювали осколково-фугасними по піхоті, яка атакувала крайні позиції, по техніці противника, робили засідки на танки. Вони як робили – приїжджали, відстрілювалися та їхали назад. Ми з хлопцями намагалися зупинити їх відразу, як тільки вони потрапляли в діапазон дії гранатомету. Також доводилося витягувати поранених побратимів із поля бою під обстрілами, надавати першу невідкладну  допомогу, накладати джґути, бандажі.

– Кажуть, що люди, які повертаються з зони бойових дій, починають більше цінувати життя. Це правда?

– Якщо таке порівняння припустиме, то за рік, який я жив у Еміратах, у цій суцільній пустелі, став дуже цінувати ліс. І ось коли після війни я повернувся додому… В нас було дуже багато похоронів. Ми ховали і ховали своїх товаришів, прощалися й прощалися. Наш побратим Крот загинув від того, що по його позиції відпрацював танк, йому понівечило все обличчя, тіло. Його мати, коли ми збиралися його хоронити, попросила не закривати кришку труни, щоб усі бачили ( а особливо «ватна» влада Урзуфа, де хоронили Крота), що війна робить з нашими хлопцями. Це дуже емоційний момент.  

А ось ще був у мене товариш, такий щирий 40-річний чолов’яга з Нивок, який часто міг доречно матюкнутися. Якось він перебував у приміщенні, де ми змінювалися зі своїх позицій. Раптом почався обстріл – уламки пробивали стіни. Як тільки прибули, ми намагалися надати йому першу допомогу, відкачувати, бо не могли зрозуміти, чому він втратив свідомість – після пальпації я виявив лише кілька невеликих отворів в зоні плеча. Під жахливим обстрілом ми його евакуювали, а вже потім лікарі розповіли, що уламок, коли потрапив у тіло, зовні практично ніяк його не пошкодив. Але пробив легені і потрапив прямо у серце.

І от я пам’ятаю, людина ще кілька годин тому тобі хвалилася, що їй передали з дому кавник, а в іншу мить її вже не стало…

– Чого ти більше за все боявся?

– Найстрашніше було, коли ти чув «у нас двохсотий» – умовне позначення померлих військовослужбовців. Тоді серце у п’ятки, бо ти знаєш, хто і де працював, і хто б це міг бути.

Коли прилітає снаряд, це жахливо. При роботі міномета, наприклад, ти чуєш хлопок, бачиш спалахи, розумієш, що по тобі зараз будуть «відпрацьовувати» і ти маєш секунди, щоб знайти прихисток. Коли працює танк, ти тільки чуєш і відчуваєш гучні розриви поруч, тебе оглушає, повсюди летить земля, все підкидає у повітря. І приходить розуміння, що якщо він відпрацює з точністю – тобі жопа.

Була така історія. Ми слухали наших ворогів, як кажуть, по «Сєпар FM» – це коли з двохсотого знімається рація і прослуховується, те ж саме роблять і вони. Тобто ми чули всі розмови людей, які керують, увесь цей московський акцент. До чого я це: по нашій позиції відпрацювала гаубиця – це, на хвилиночку, 150-й калібр. Тоді навідники були дуже професійні, бо наша позиція знаходилася на пагорбі, у цьому разі складно все налаштувати, треба знати, як проводити розрахунки. Якийсь Коля-алкаш цього не зміг би зробити. Так от, тоді я відкрив свою позицію, щоб відпрацювати по своїх цілях. І як стало прилітати прямісінько в наші окопи мені у відповідь! Добре, що ми встигли втекти конкретно з того місця – бо дивимось, а у повітря, мов пушинки, здіймаються величезні шматки землі, якусь металеву конструкцію теж піднімає догори і перекручує. Таке видовище!

© Антон Шебетко
© Антон Шебетко
© Антон Шебетко

«Погнали в Чорнобиль», кіно та люди: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

АвторЮрій Марченко
20 Червня 2019

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося. Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)
Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR