– Розкажіть, в чому полягає ваша робота?

– Я мікробіолог зі спеціалізацією «екологія мікроорганізмів». Цим я займаюся з 2012 року. До того закінчила Києво-Могилянську академію та КПІ, а аспірантуру пройшла в Інституті мікробіології та вірусології.

Я вивчаю мікроорганізми, які живуть у довкіллі, та те, яку функцію вони виконують. Це дуже цікаво – мої будні не схожі один на одного: бувають дні, коли я збираю матеріали, або коли виділяю ДНК і працюю в лабораторії. Наразі я використовую молекулярно-генетичні методи, тому мій вихідний матеріал – це послідовності ДНК. З ними я працюю в спеціалізованих програмах – сиджу днями за комп’ютером і перетворююся на страшну людину з червоними очима.

Моя робота часто непередбачувана – будь-яка наука є такою. Ти можеш собі запланувати дослід і розраховуєш на приблизний результат (мусиш так робити), а потім все виходить так, як ти навіть уявити не міг. Тоді намагаєшся зрозуміти, що відбувається. Це складна робота, але вкрай цікава.

Я намагалася працювати в іншій сфері – теж в мікробіології, але в комерційній, і мені там стало нудно. Все одно постійно хочеться наукового пошуку, піти далі, вивчити щось глибше, а там головне – зробити продукт і продати його. А тобі у той час хочеться змінити світ.

– Як ваша робота може вплинути на світ в цілому?

– Це завжди нова інформація, яку ти даєш науковій спільноті. Я займаюсь фундаментальною наукою – це довготривалий процес, який не дає матеріальний продукт вже на завтра. Наприклад, ти не зробиш завтра новий iPhone або не знайдеш ліки від раку. Проте саме фундаментальна наука може створити ту базу знань, яка дасть змогу зробити щось набагато крутіше за iPhone чи запобігти деяким раковим захворюванням. Наука існує для того, щоб накопичувати знання, які людство потім використовує з практичною метою. Все, чим ми користуємось зараз, є результатом роботи науковців, які працювали протягом останніх кількох сторіч.

– Коли і як вам надійшла пропозиція відправитися в експедицію в Антарктиду? Яка була ваша перша реакція?

– Я працюю у Національному антарктичному центрі України й про те, що формується команда дослідників на сезонну експедицію, почали говорити майже за рік до того. Наша мікрокоманда підготувала два проекти, що відповідають Державній цільовій науково-технічній програмі проведення досліджень в Антарктиці на 2011-2020 роки. Їх затвердили та внесли до технічного завдання експедиції (так-так, було дуже багато паперової роботи). Проте в те, що я кудись поїду, не вірилося до останнього – аж поки не отримала квитки незадовго до виїзду.

Мені було страшно, але не від того, що я їду в Антарктиду. Я переймалася, чи вдасться нам реалізувати все, що ми запланували, або як там будуть сприймати жінок. Я себе нормально так накрутила та переживала перший місяць, який там була, і навіть не звертала уваги на ту Антарктиду.

– Чи треба було якось особливо готуватися до поїздки?

– Попередньо потрібно було підготувати матеріали та обладнання для дослідження. Деяке обладнання закуповувалось десь за півроку до самої експедиції. Кількість витратних матеріалів (пробірки, реактиви, одноразові рукавички тощо) потрібно було ретельно порахувати, щоб не привезти замало або надто багато. Звісно, готувались протоколи досліджень, щоб на місці не розгубитись і чітко виконати дослідження. Це стосовно наукової частини.

Особиста підготовка полягала в пошуку одягу та спорядження. Окрім того, я сходила на прийом до ключових лікарів. Для сезонного загону медогляд не влаштовують, а ось тих, хто їде на зиму, перевіряють обов’язково. А нам лише проводили інструктаж. Деякі правила звучали приблизно так:

1. Обов’язково, коли ти робиш виїзд кудись, це треба обумовити це з командором, тому що бувають різні погодні умови;

2. Рація постійно повинна бути з тобою;

3. На станції є спеціальна дошка, куда треба записуватися, коли ти кудись йдеш – в тому числі треба вказувати час виходу й орієнтованого повернення. Якщо людина вчасно не приходить, то з нею зв’язуються по рації. Якщо вона на зв’язок чомусь не виходить, то збирається рятувальна група.

Антарктида – це все-таки небезпечний край.

– Як ви туди діставалися?

– Спочатку літаком – кінцевою точкою було місто Пунта-Аренас у Чилі. Там ми пробули кілька днів, тому що перевіряли свої закупівлі – продукти, обладнання, будівельні матеріали для станції. Це важлива частина, бо на станції ти користуєшся тільки тим, що туди привезли. Звідти ми йшли кораблем через протоку Дрейка, а далі – до острова Галіндез, де знаходиться станція. Перехід кораблем тривав тиждень, тому що перечікували шторми.

Якщо враховувати дорогу, у цій подорожі я пробула майже три місяці – з лютого по квітень. Зворотний шлях зайняв менше часу, тому що ми добиралися не кораблем, а літаком. Це взагалі така неймовірна штука – злітна смуга знаходиться на острові Кінг-Джордж, до нього ми йшли кораблем, а самим островом – пішки до злітної смуги. Це важко собі уявити. Ти такий йдеш через марсіанські пейзажі, бачиш якийсь ангар і тут оп – а в заході сонця стоїть літак.

До Антактиди приїздять не лише науковці, а й туристи. Туристичні маршрути зазвичай пролягають через місто Ушуайя в Аргентині – наша станція є найбільш південною точкою, яку відвідують туристи. Я бачила людей, які приходять на яхтах і на круїзних лайнерах. Мені здається, що у першому випадку ти більше бачиш і можеш краще відчути атмосферу Антарктиди. А от якщо це 50 туристів із лайнера, то вони швидко прибігають на станцію, щось там фотографують, гуляють 15 хвилин і біжать назад. Це як дивитися на Антарктиду через вікно.

– Тобто ви там працюєте і в той же час усюди снують туристи?

– Так, таке трішки таке публічне життя. Проте якщо під час роботи до твого офісу не можна заходити (відбувається екстракція ДНК), то туристів туди не заводять. Я намагалася їх уникати, якщо чесно, тому що не надто люблю залюднені місця. Проте, можливо, я була б рада новим обличчям, якби просиділа на станції рік.

Одного разу після довгого відбору зразків у морі, я прийшла на станцію з каністрами води й батометром – замерзла, втомлена та з червоним обличчям. На мене дивиться якийсь турист і питає: «Are you a lady?!». Він був здивований, адже вже четвертий раз був на цій станції, але вперше побачив жінку. А коли дізнався, що я не єдина жінка, то не міг стримати емоцій та все казав, як це круто.

Є багато думок з приводу того, чи мають жінки бути на станції. Зараз, на щастя, якщо при відборі на зимівлю, тобто на рік, фахівець конкурсно перемагає, то його стать не має значення. На зимівлю, що триває зараз (ХХІV українська антарктична експедиція), таким чином було відібрано лікарку та біологиню. Раніше, за винятком ІІ української антарктичної експедиції, зимували лише чоловіки.

– Як до цієї вилазки ви уявляли собі Антарктиду? Наскільки уявленні були схожі на реальність?

– До поїздки я багато бачила картинок, тому загалом уявляла, як це має виглядати. Але емоційно Антарктида абсолютно інша. Так, на картинках дуже красиво і вау, але в реальності настільки вражаюче, що це важко передати фотографіями. Там кожен день візуально інший: змінюються розташування айсбергів, освітлення, вода – і кожного разу це по-своєму гарно. Я не могла передбачити свої відчуття, коли, наприклад, ти пливеш у човні десь, а поруч із тобою спить кит – в це важко повірити.

Щодо погоди, то на нашій станції не дуже холодно, адже вона знаходиться в морській Антарктиці, біля антарктичного півострова – по суті, скраєчку континенту. Під час літньої спеки (літо в Антарктиді триває під час зими в Україні. – Platfor.ma) там було 5-10°C, а загалом температура трималася близько нуля. В Києві, здається, було холодніше. На початку березня почав падати осінній сніг, а на фоні темного неба це казкове видовище. Ближче до квітня картина стає більш схожою на Різдво – там зима не набридає, вона щодня інша. Але на материковій частині суворіше та холодніше.

– Яка була мета вашої експедиції? Що вдалося з’ясувати?

– У нас було дві мети. Перша – це започаткувати моніторинг динамічних змін складу та активності фіто- та бактеріопланктону (мікроскопічних істот, що населяють водну товщу). Південний океан, особливо в районі Західного Антарктичного півострова, де знаходиться станція, є індикаторним регіоном кліматичних змін. Склад та активність організмів, що населяють водну товщу, за умов змін клімату буде змінюватись. А вони є ключовими гравцями в розподілі життєво важливих елементів – карбону, нітрогену, сульфуру. Наприклад, від їхньої активності залежить, скільки карбону виділиться в атмосферу у вигляді парникових газів, скільки потрапить на дно океану у вигляді осаду (marine snow), а скільки далі мігруватиме по трофічних ланцюгах – коли бактерію з’їдає рачок, рачка з’їдає риба, а рибу вже може з’їсти людина. Звісно, для того, щоб аналізувати такі глобальні процеси, потрібно мати багаторічні ряди даних. Наразі ми зібрали матеріал лише за один сезон і плануємо на основі цього визначити індикаторні види, за кількістю та активністю яких можна буде спостерігати протягом наступних років.

Зразки води ми відбирали щотижня. Для цього потрібно було виходити в море на човні зі спеціальним обладнанням для вимірювання гідрохімічних показників і, власне, для відбору. На це йшов майже цілий день, після цього зразки потрібно було сконцентрувати та зафіксувати, щоб відібраний матеріал не зруйнувався. Тому після дня відбору у нас була ніч фільтрації. Ми пропускали воду через фільтри з малим діаметром пор, які не пропускають навіть таких малих істот, як бактерії. Фільтри далі поміщали у консервуючий розчин та заморожували для того, щоб максимально зберегти відібраний матеріал – він швидко руйнується навіть за кімнатної температури.  Ці фільтри ми привезли в Україну. Далі будемо виділяти ДНК, а після обробки результатів визначимо склад мікроскопічних мешканців водної товщі.

Другий наш проект не такий глобальний, але теж дуже цікавий. Ми досліджуємо бактерії, що мешкають навколо та всередині рослин. В Антарктиді ростуть лише дві судинні рослини. Одне з питань, яким переймаються антарктичні біологи: за рахунок чого вони здатні виживати в таких несприятливих умовах? Одним із можливих факторів є асоційовані бактерії. Багато хто чув про дивовижні властивості та функції бактерій кишківнику людини. Аналогічно мікроорганізми, що мешкають всередині рослин, можуть мати для них не менш важливе значення: утворювати речовини, що сприяють росту, захищають від шкідників чи запобігають утворенню кристалів льоду. Ми вивчаємо, що це за організми, і яку роль вони виконують для антарктичних рослин.

– Розкажіть про ваш побут. Як проходив звичайний день в експедиції?

– Наша станція Вернадського – це колишня британська, яку вони нам продали за 1 фунт. У 1996 році вони проводили конкурс і вирішили віддати її країні, яка на той момент станції на Антарктиді не мала. Україна мала антарктичну програму, проводила дослідження, тому коли Британія вирішила розіграти станцію, наші дипломати напружилися – і успішно.

Часто думають, що в Антарктиді скрізь -40°C в ясну погоду, а полярники живуть приблизно за умов героїчного сторіччя антарктичних досліджень. Але зараз антарктичні станції досить комфортні для життя та роботи. На станції Вернадського є житлові приміщення, офіси та лабораторії (медична, біологічна), є кухня та їдальня. Електрику забезпечують дизельні двигуни, воду – опріснювач. Тому дизеліст-електрик та системний механік, які відповідають за ці прилади, є дуже важливими членами команди, адже довго без електрики чи питної води в Антарктиді не проживеш.

Там всі працюють у своєму режимі – хтось вдень, хтось вночі, хтось вночі та вдень. Прокидаєшся та снідаєш тоді, коли зручно. Якщо прокинувся достатньо рано, то є шанс поснідати сиром, йогуртом чи кефіром, які кухар щоранку дбайливо кладе до холодильника. Якщо потрапив на кухню пізно, то знайдеш хіба що хліб та згущене молоко. Останнє – це взагалі була основа раціону. Здається, що ми цим зловживанням дещо підвищили собі ризик діабету. Обід і вечеря відбувалися за графіком, на відміну від сніданку, та були ситними та смачними – це, наприклад, запечена риба, каша та салат.

Емоційно було важкувато. 36 людей – це забагато, особливо, якщо ти інтроверт. Ти з ними працюєш, відпочиваєш, їси, спиш – якось хочеться зміни обстановки, але на це вплинути ти ніяк не можеш. Пам’ятаю, що в кінці сезону видався особливо класний сонячний день, роботи було менше, тож всі вибралися погуляти по острову й просто пішли у різні сторони.

– Ані театрів, ані магазинів, ані кіно, ані пікніків. Як ви розважалися?

– Напочатку сезону було особливо багато роботи, тому ми цілий день працювали, а потім лягали спати. Дозвілля не було, тому з ним і не виникало проблем. Коли з’явився вільний час у кінці сезону, то я зрозуміла, що на зимівлю я не поїду: просто не знаєш, чим зайнятися у вільний час.

Хоча на станції є бар – там кілька разів влаштовували вечірки, якщо, наприклад, у когось був день народження. Також там можна пограти у більярд або дартс. Щодо алкоголю, то його привозять із собою, також доставляють яхти та інші туристичні судна. Частково його виготовляють на самій станції – типу «сема» (самогон. – Platfor.ma), але мені його куштувати чомусь не хотілося.  

Також там є купа фільмів – ми влаштовували кіноперегляди, але мені вони взагалі не заходили. Наприклад, ми намагались подивитись «Міцного горішка», але я на ньому просто не могла зосередитись. Можна було погуляти, але тільки якщо хороша погода.

Часто ми розважалися тим, що ходили у зальчик із подругою, тому, напевно, згущене молоко не так нашкодило. В залі були снаряди, популярні серед чоловіків, – штанга, боксерська груша. Фітболу чи блоків для йоги там, звісно, не знайдеш, проте, щоб займатися за власною програмою, нам достатньо було й матів.

– Ви зв’язувались якось із близькими?

– Так, у нас був інтернет. Нам купували на місяць 30 ГБ – на майже 40 людей це досить нормально. Щоб сильно не падала швидкість, у нас було дві зміни, які через день на годину виходили в інтернет. І протягом цього часу ми намагалися зв’язатися з кимось. Але ж там теж є свої нюанси, адже якщо ти вирішуєш якесь робоче питання, то тільки це й встигнеш зробити. Або ти виходиш в мережу, а там нікого немає онлайн, тоді я просто писала всім «я жива».

Зараз, наскільки ми чули, там оптимізували інтернет – у кожного є свій акаунт, свій ліміт. Тож коли хочуть, тоді й користуються. Раніше, під час попередніх зимівель, було складніше – якщо комусь треба було написати мамі, дружині тощо, то вони зверталися до сисадміна, а той вже раз на тиждень разом з метеорологічними даними відправляв й електронного листа.

– Як ви морально почували себе ті кілька місяців? Чи було складно?

– Те, що я в Антарктиді, я почала помічати тільки десь через місяць. Ми спочатку дуже інтенсивно працювали – на самому початку сезону ми отримали багато матеріалу та просто не вилазили з лабораторії. В іншому разі рослинний матеріал може зіпсуватися – засохнути, згнити чи вкритися цвіллю. Вже коли стало менше роботи, прийшло усвідомлення, що треба подивитися, де ми опинилися. Пам’ятаю нашу першу вилазку – ми допомагали колезі зробити георадарну зйомку льодовиків на різних островах. Ми тоді змогли надивитись на айсберги, тюленів, морських котиків. І вже тоді такі: «Вау, ми в Антарктиді». Це був переломний момент, коли я зрозуміла, що навколо така краса.

Там я почувалася фізично краще, ніж у Києві. У мене постійно болить голова, я часто хворію, які тільки віруси не знаходжу, а там почувалася добре. Хоча, якщо подумати, то у місті ти намагаєшся максимально тепло вдягатися, постійно пити чай, зайвий раз не виходити на вулицю, а в Антарктиді ти виходиш у море, де тебе може облити водою та досить легко змерзнути – але це не призводило до якихось проблем зі здоров’ям.

– Ви зустрічались з іншими дослідниками на континенті?

– До нас приїздила турецька експедиція – вони будували свою станцію протягом цього антарктичного літа, а на нашій відбирали зразки. Відразу було видно, що у них нормальне фінансування: гелікоптер на човні, гарні форма та знаряддя, кілька операторів, – видно, що вони хочуть нормально висвітлити все для населення.

Мені подобаються науковці з інших країн – вони часто спокійні, впевнені та відкриті до спілкування. Bони цікавляться, чим ти займаєшся, розказують про свої проекти. Часто від них чуєш: «А що ви досліджуєте? Як класно, що ви таке зробили, ви молодці. Круто!». З ними реально спілкуєшся, обговорюєш якійсь робочі моменти, досвід. Це для мене був ковток свіжого повітря. З деякими з них ми обмінялися контактами, тож у майбутньому можемо робити спільні проекти. Також на станції ми познайомилися з французькими дослідниками, які займаються проектом Amazing Antarctique. Вони запропонували нам показати, як здійснюють відбір зразків, та поділитися методиками.

– Чи бачили ви антарктичних тварин? Яких і за яких обставин?

– Антарктичних тварин траплялось багато. Пінгвінів бачили, напевно, найчастіше. Вони гніздують на острові, де знаходиться станція, та безпосередньо навколо неї. Вид, який був у нас, називається віслюковий пінгвін – напевно, через те, що його крик дуже нагадує віслюка. Їх постійно чути – це як антарктичні півні: відкриваєш вікно й слухаєш їхні гучні розмови. На інших островах гніздує ще один вид – пінгвіни Аделі, такі кумедні, з величезними очима.

Окрім них є ще інші птахи: баклани, мартини, поморники або скуї. Поморники, коли висиджують яйця або мають маленьких пташенят, досить агресивні. Людина може просто проходити повз, а вони починають над нею літати й голосно кричати. Так й ми колись дерлися кудись вгору, а наді мною почало літати декілька скуїв – це дуже страшно. Вже потім до них звикаєш – покричить і перестане.

В Україні іноді справжнє дивно побачити косулю в лісі чи навіть просто білочку в парку. Тому антарктичні тварини, тим більше такі великі ссавці як тюлені, які отак просто знаходяться поруч з тобою, викликають справжній захват. Дивишся, а на величезному шматку льоду спить десять тюленів-крабоїдів – вони так там лежать, ніби не знають, що у нас навколо екологічна катастрофа.

В акваторії навколо острову Галіндез трапляються три види китів, але я бачила тільки одного, найпоширенішого – горбача. Він близько 12 метрів завдовжки. Перед експедицією нам розповідали, що китів буде стільки, що ми стомимося від їхнього вигляду. Тож я собі уявила, що вони будуть плескатися у воді по обидва боки від човна. Але насправді все було не так.

Кілька разів вдавалось спостерігати, як вони сплять, чи показують хвоста, коли пірнають. Одного разу ми бачили, як горбач повністю вистрибує з води – це неймовірне видовище, потім ще запитуєш себе: «Я точно це бачила?». В такі моменти, як завжди, не встигаєш дістати фотоапарат, тому що у тебе просто щелепа відвисає. Ще колеги розповідали, що кит пропливав під їхнім човном. Це, напевно, неймовірні враження. Проте і небезпечно, але з тим вже нічого не зробиш.  

З тюленів траплялись тюлені-крабоїди, морські слони, тюлені Веддела. Кілька разів бачила морських леопардів – досить небезпечну тварину. Часто бачили морських котиків – вони дуже потішні, але не фотогенічні. На фотографіях вони виглядають як камінчики. Морські котики – досить хуткі тварини, хоча спершу в це важко повірити. Наприклад, крабоїд просто лежить собі такий товстенький на крижині й беземоційно дивиться на все, що коїться навколо. А морський котик може до тебе побігти, щось захотіти від тебе.

– Наприклад, почухати за вушком?

– Ні, їх не можна чіпати. Це заборонено міжнародним законодавством, щоб не порушувати спокій тварин. Я насправді рада, що така штука є, тому що туристів у тих краях реально багато й усі б почали мацати тварин.

– Що вразило найбільше?

– Там аномально гарно. Коли дивишся на ці бірюзові айсберги – і не розумієш, як таке може існувати. Вони такої форми, немов хтось вирізав скульптуру. А коли ще й море красиво переливається, якісь тварини поруч знаходяться, гори засніжені… Я розумію, чому туди хочуть повертатися.

– Що відчули, коли повернулися?

– Це було дуже різко и несподівано. Ось нещодавно ти дивився на айсберги, тюленів і китів, а тут ти вже на Сирці. Ще кілька тижнів я звикала до всього. Є купа дрібниць, які повилітали з голови за цей час як неважливі. Наприклад, я не пам’ятала, скільки коштує проїзд у тролейбусі, або дістала одного разу з кишені ключ і не змогла пригадати, від чого він. Кілька разів кудись їхала, не взявши з собою грошей.

На Антарктиді насправді все легше – ти зосереждуєшся на простих, проте вкрай важливих речах. Ти думаєш про техніку безпеки, про свої досліди, про те, щоб усі були у гарних стосунках. А тут усе так швидко, незрозуміло та хаотично. Мені здалося, що я там провела абсолютно інакше життя.

Хотілося б повернутися за відчуттям неймовірного краю, іншої планети, вражаючої краси. Коли там знаходишся, постійно згадуєш «Соляріс» Станіслава Лема – Антарктида, вона ніби щось абсолютно незбагненне. Ще є й психологічна сторона – коли ти багато часу там проводиш, то позбуваєшся зайвого, не намагаєшся здаватися кимось, повертаєшся до базових налаштувань, ніби розумієш, що для тебе насправді важливо.