Почуття холоду:
я побувала в експедиції в Антарктиді – і це фантастика

АвторТетяна Капустинська
15 Червня 2019
наука планета подорожі тварини

Антарктида не належить жодній країні, не має уряду, офіційних мови та населення. Єдині люди на південному континенті – це дослідники та технічний персонал, які перебувають там під час експедицій та забезпечують життя науково-дослідних станцій. Але що ми знаємо про цих людей і їхнє життя в суворих умовах? Спеціально для Platfor.ma мікробіологиня Національного антарктичного наукового центру України Євгенія Прекрасна розповіла про тримісячне перебування у вражаючій та незбагненній Антарктиді, досліди, якими займалася її команда, побут на вітчизняній станції «Академік Вернадський», місцеву фауну та про те, чому люди хочуть туди повертатися.  

– Розкажіть, в чому полягає ваша робота?

– Я мікробіолог зі спеціалізацією «екологія мікроорганізмів». Цим я займаюся з 2012 року. До того закінчила Києво-Могилянську академію та КПІ, а аспірантуру пройшла в Інституті мікробіології та вірусології.

Я вивчаю мікроорганізми, які живуть у довкіллі, та те, яку функцію вони виконують. Це дуже цікаво – мої будні не схожі один на одного: бувають дні, коли я збираю матеріали, або коли виділяю ДНК і працюю в лабораторії. Наразі я використовую молекулярно-генетичні методи, тому мій вихідний матеріал – це послідовності ДНК. З ними я працюю в спеціалізованих програмах – сиджу днями за комп’ютером і перетворююся на страшну людину з червоними очима.

Моя робота часто непередбачувана – будь-яка наука є такою. Ти можеш собі запланувати дослід і розраховуєш на приблизний результат (мусиш так робити), а потім все виходить так, як ти навіть уявити не міг. Тоді намагаєшся зрозуміти, що відбувається. Це складна робота, але вкрай цікава.

Я намагалася працювати в іншій сфері – теж в мікробіології, але в комерційній, і мені там стало нудно. Все одно постійно хочеться наукового пошуку, піти далі, вивчити щось глибше, а там головне – зробити продукт і продати його. А тобі у той час хочеться змінити світ.

– Як ваша робота може вплинути на світ в цілому?

– Це завжди нова інформація, яку ти даєш науковій спільноті. Я займаюсь фундаментальною наукою – це довготривалий процес, який не дає матеріальний продукт вже на завтра. Наприклад, ти не зробиш завтра новий iPhone або не знайдеш ліки від раку. Проте саме фундаментальна наука може створити ту базу знань, яка дасть змогу зробити щось набагато крутіше за iPhone чи запобігти деяким раковим захворюванням. Наука існує для того, щоб накопичувати знання, які людство потім використовує з практичною метою. Все, чим ми користуємось зараз, є результатом роботи науковців, які працювали протягом останніх кількох сторіч.

– Коли і як вам надійшла пропозиція відправитися в експедицію в Антарктиду? Яка була ваша перша реакція?

– Я працюю у Національному антарктичному центрі України й про те, що формується команда дослідників на сезонну експедицію, почали говорити майже за рік до того. Наша мікрокоманда підготувала два проекти, що відповідають Державній цільовій науково-технічній програмі проведення досліджень в Антарктиці на 2011-2020 роки. Їх затвердили та внесли до технічного завдання експедиції (так-так, було дуже багато паперової роботи). Проте в те, що я кудись поїду, не вірилося до останнього – аж поки не отримала квитки незадовго до виїзду.

Мені було страшно, але не від того, що я їду в Антарктиду. Я переймалася, чи вдасться нам реалізувати все, що ми запланували, або як там будуть сприймати жінок. Я себе нормально так накрутила та переживала перший місяць, який там була, і навіть не звертала уваги на ту Антарктиду.

Фото: Юрій Шепета

– Чи треба було якось особливо готуватися до поїздки?

– Попередньо потрібно було підготувати матеріали та обладнання для дослідження. Деяке обладнання закуповувалось десь за півроку до самої експедиції. Кількість витратних матеріалів (пробірки, реактиви, одноразові рукавички тощо) потрібно було ретельно порахувати, щоб не привезти замало або надто багато. Звісно, готувались протоколи досліджень, щоб на місці не розгубитись і чітко виконати дослідження. Це стосовно наукової частини.

Особиста підготовка полягала в пошуку одягу та спорядження. Окрім того, я сходила на прийом до ключових лікарів. Для сезонного загону медогляд не влаштовують, а ось тих, хто їде на зиму, перевіряють обов’язково. А нам лише проводили інструктаж. Деякі правила звучали приблизно так:

1. Обов’язково, коли ти робиш виїзд кудись, це треба обумовити це з командором, тому що бувають різні погодні умови;

2. Рація постійно повинна бути з тобою;

3. На станції є спеціальна дошка, куда треба записуватися, коли ти кудись йдеш – в тому числі треба вказувати час виходу й орієнтованого повернення. Якщо людина вчасно не приходить, то з нею зв’язуються по рації. Якщо вона на зв’язок чомусь не виходить, то збирається рятувальна група.

Антарктида – це все-таки небезпечний край.

– Як ви туди діставалися?

– Спочатку літаком – кінцевою точкою було місто Пунта-Аренас у Чилі. Там ми пробули кілька днів, тому що перевіряли свої закупівлі – продукти, обладнання, будівельні матеріали для станції. Це важлива частина, бо на станції ти користуєшся тільки тим, що туди привезли. Звідти ми йшли кораблем через протоку Дрейка, а далі – до острова Галіндез, де знаходиться станція. Перехід кораблем тривав тиждень, тому що перечікували шторми.

Якщо враховувати дорогу, у цій подорожі я пробула майже три місяці – з лютого по квітень. Зворотний шлях зайняв менше часу, тому що ми добиралися не кораблем, а літаком. Це взагалі така неймовірна штука – злітна смуга знаходиться на острові Кінг-Джордж, до нього ми йшли кораблем, а самим островом – пішки до злітної смуги. Це важко собі уявити. Ти такий йдеш через марсіанські пейзажі, бачиш якийсь ангар і тут оп – а в заході сонця стоїть літак.

До Антактиди приїздять не лише науковці, а й туристи. Туристичні маршрути зазвичай пролягають через місто Ушуайя в Аргентині – наша станція є найбільш південною точкою, яку відвідують туристи. Я бачила людей, які приходять на яхтах і на круїзних лайнерах. Мені здається, що у першому випадку ти більше бачиш і можеш краще відчути атмосферу Антарктиди. А от якщо це 50 туристів із лайнера, то вони швидко прибігають на станцію, щось там фотографують, гуляють 15 хвилин і біжать назад. Це як дивитися на Антарктиду через вікно.

Фото: Євгенія Прекрасна

– Тобто ви там працюєте і в той же час усюди снують туристи?

– Так, таке трішки таке публічне життя. Проте якщо під час роботи до твого офісу не можна заходити (відбувається екстракція ДНК), то туристів туди не заводять. Я намагалася їх уникати, якщо чесно, тому що не надто люблю залюднені місця. Проте, можливо, я була б рада новим обличчям, якби просиділа на станції рік.

Одного разу після довгого відбору зразків у морі, я прийшла на станцію з каністрами води й батометром – замерзла, втомлена та з червоним обличчям. На мене дивиться якийсь турист і питає: «Are you a lady?!». Він був здивований, адже вже четвертий раз був на цій станції, але вперше побачив жінку. А коли дізнався, що я не єдина жінка, то не міг стримати емоцій та все казав, як це круто.

Є багато думок з приводу того, чи мають жінки бути на станції. Зараз, на щастя, якщо при відборі на зимівлю, тобто на рік, фахівець конкурсно перемагає, то його стать не має значення. На зимівлю, що триває зараз (ХХІV українська антарктична експедиція), таким чином було відібрано лікарку та біологиню. Раніше, за винятком ІІ української антарктичної експедиції, зимували лише чоловіки.

– Як до цієї вилазки ви уявляли собі Антарктиду? Наскільки уявленні були схожі на реальність?

– До поїздки я багато бачила картинок, тому загалом уявляла, як це має виглядати. Але емоційно Антарктида абсолютно інша. Так, на картинках дуже красиво і вау, але в реальності настільки вражаюче, що це важко передати фотографіями. Там кожен день візуально інший: змінюються розташування айсбергів, освітлення, вода – і кожного разу це по-своєму гарно. Я не могла передбачити свої відчуття, коли, наприклад, ти пливеш у човні десь, а поруч із тобою спить кит – в це важко повірити.

Відео: Євгенія Прекрасна

Щодо погоди, то на нашій станції не дуже холодно, адже вона знаходиться в морській Антарктиці, біля антарктичного півострова – по суті, скраєчку континенту. Під час літньої спеки (літо в Антарктиді триває під час зими в Україні. – Platfor.ma) там було 5-10°C, а загалом температура трималася близько нуля. В Києві, здається, було холодніше. На початку березня почав падати осінній сніг, а на фоні темного неба це казкове видовище. Ближче до квітня картина стає більш схожою на Різдво – там зима не набридає, вона щодня інша. Але на материковій частині суворіше та холодніше.

Фото: Юрій Шепета

– Яка була мета вашої експедиції? Що вдалося з’ясувати?

– У нас було дві мети. Перша – це започаткувати моніторинг динамічних змін складу та активності фіто- та бактеріопланктону (мікроскопічних істот, що населяють водну товщу). Південний океан, особливо в районі Західного Антарктичного півострова, де знаходиться станція, є індикаторним регіоном кліматичних змін. Склад та активність організмів, що населяють водну товщу, за умов змін клімату буде змінюватись. А вони є ключовими гравцями в розподілі життєво важливих елементів – карбону, нітрогену, сульфуру. Наприклад, від їхньої активності залежить, скільки карбону виділиться в атмосферу у вигляді парникових газів, скільки потрапить на дно океану у вигляді осаду (marine snow), а скільки далі мігруватиме по трофічних ланцюгах – коли бактерію з’їдає рачок, рачка з’їдає риба, а рибу вже може з’їсти людина. Звісно, для того, щоб аналізувати такі глобальні процеси, потрібно мати багаторічні ряди даних. Наразі ми зібрали матеріал лише за один сезон і плануємо на основі цього визначити індикаторні види, за кількістю та активністю яких можна буде спостерігати протягом наступних років.

Зразки води ми відбирали щотижня. Для цього потрібно було виходити в море на човні зі спеціальним обладнанням для вимірювання гідрохімічних показників і, власне, для відбору. На це йшов майже цілий день, після цього зразки потрібно було сконцентрувати та зафіксувати, щоб відібраний матеріал не зруйнувався. Тому після дня відбору у нас була ніч фільтрації. Ми пропускали воду через фільтри з малим діаметром пор, які не пропускають навіть таких малих істот, як бактерії. Фільтри далі поміщали у консервуючий розчин та заморожували для того, щоб максимально зберегти відібраний матеріал – він швидко руйнується навіть за кімнатної температури.  Ці фільтри ми привезли в Україну. Далі будемо виділяти ДНК, а після обробки результатів визначимо склад мікроскопічних мешканців водної товщі.

Другий наш проект не такий глобальний, але теж дуже цікавий. Ми досліджуємо бактерії, що мешкають навколо та всередині рослин. В Антарктиді ростуть лише дві судинні рослини. Одне з питань, яким переймаються антарктичні біологи: за рахунок чого вони здатні виживати в таких несприятливих умовах? Одним із можливих факторів є асоційовані бактерії. Багато хто чув про дивовижні властивості та функції бактерій кишківнику людини. Аналогічно мікроорганізми, що мешкають всередині рослин, можуть мати для них не менш важливе значення: утворювати речовини, що сприяють росту, захищають від шкідників чи запобігають утворенню кристалів льоду. Ми вивчаємо, що це за організми, і яку роль вони виконують для антарктичних рослин.

3D-тур станцією «Академік Вернадський»: uac.gov.ua/vernadsky-station/station-3d
3D-тур станцією «Академік Вернадський»: uac.gov.ua/vernadsky-station/station-3d
3D-тур станцією «Академік Вернадський»: uac.gov.ua/vernadsky-station/station-3d
3D-тур станцією «Академік Вернадський»: uac.gov.ua/vernadsky-station/station-3d
3D-тур станцією «Академік Вернадський»: uac.gov.ua/vernadsky-station/station-3d

– Розкажіть про ваш побут. Як проходив звичайний день в експедиції?

– Наша станція Вернадського – це колишня британська, яку вони нам продали за 1 фунт. У 1996 році вони проводили конкурс і вирішили віддати її країні, яка на той момент станції на Антарктиді не мала. Україна мала антарктичну програму, проводила дослідження, тому коли Британія вирішила розіграти станцію, наші дипломати напружилися – і успішно.

Часто думають, що в Антарктиді скрізь -40°C в ясну погоду, а полярники живуть приблизно за умов героїчного сторіччя антарктичних досліджень. Але зараз антарктичні станції досить комфортні для життя та роботи. На станції Вернадського є житлові приміщення, офіси та лабораторії (медична, біологічна), є кухня та їдальня. Електрику забезпечують дизельні двигуни, воду – опріснювач. Тому дизеліст-електрик та системний механік, які відповідають за ці прилади, є дуже важливими членами команди, адже довго без електрики чи питної води в Антарктиді не проживеш.

Там всі працюють у своєму режимі – хтось вдень, хтось вночі, хтось вночі та вдень. Прокидаєшся та снідаєш тоді, коли зручно. Якщо прокинувся достатньо рано, то є шанс поснідати сиром, йогуртом чи кефіром, які кухар щоранку дбайливо кладе до холодильника. Якщо потрапив на кухню пізно, то знайдеш хіба що хліб та згущене молоко. Останнє – це взагалі була основа раціону. Здається, що ми цим зловживанням дещо підвищили собі ризик діабету. Обід і вечеря відбувалися за графіком, на відміну від сніданку, та були ситними та смачними – це, наприклад, запечена риба, каша та салат.

Емоційно було важкувато. 36 людей – це забагато, особливо, якщо ти інтроверт. Ти з ними працюєш, відпочиваєш, їси, спиш – якось хочеться зміни обстановки, але на це вплинути ти ніяк не можеш. Пам’ятаю, що в кінці сезону видався особливо класний сонячний день, роботи було менше, тож всі вибралися погуляти по острову й просто пішли у різні сторони.

Фото: Юрій Шепета

– Ані театрів, ані магазинів, ані кіно, ані пікніків. Як ви розважалися?

– Напочатку сезону було особливо багато роботи, тому ми цілий день працювали, а потім лягали спати. Дозвілля не було, тому з ним і не виникало проблем. Коли з’явився вільний час у кінці сезону, то я зрозуміла, що на зимівлю я не поїду: просто не знаєш, чим зайнятися у вільний час.

Хоча на станції є бар – там кілька разів влаштовували вечірки, якщо, наприклад, у когось був день народження. Також там можна пограти у більярд або дартс. Щодо алкоголю, то його привозять із собою, також доставляють яхти та інші туристичні судна. Частково його виготовляють на самій станції – типу «сема» (самогон. – Platfor.ma), але мені його куштувати чомусь не хотілося.  

Також там є купа фільмів – ми влаштовували кіноперегляди, але мені вони взагалі не заходили. Наприклад, ми намагались подивитись «Міцного горішка», але я на ньому просто не могла зосередитись. Можна було погуляти, але тільки якщо хороша погода.

Часто ми розважалися тим, що ходили у зальчик із подругою, тому, напевно, згущене молоко не так нашкодило. В залі були снаряди, популярні серед чоловіків, – штанга, боксерська груша. Фітболу чи блоків для йоги там, звісно, не знайдеш, проте, щоб займатися за власною програмою, нам достатньо було й матів.

– Ви зв’язувались якось із близькими?

– Так, у нас був інтернет. Нам купували на місяць 30 ГБ – на майже 40 людей це досить нормально. Щоб сильно не падала швидкість, у нас було дві зміни, які через день на годину виходили в інтернет. І протягом цього часу ми намагалися зв’язатися з кимось. Але ж там теж є свої нюанси, адже якщо ти вирішуєш якесь робоче питання, то тільки це й встигнеш зробити. Або ти виходиш в мережу, а там нікого немає онлайн, тоді я просто писала всім «я жива».

Зараз, наскільки ми чули, там оптимізували інтернет – у кожного є свій акаунт, свій ліміт. Тож коли хочуть, тоді й користуються. Раніше, під час попередніх зимівель, було складніше – якщо комусь треба було написати мамі, дружині тощо, то вони зверталися до сисадміна, а той вже раз на тиждень разом з метеорологічними даними відправляв й електронного листа.

– Як ви морально почували себе ті кілька місяців? Чи було складно?

– Те, що я в Антарктиді, я почала помічати тільки десь через місяць. Ми спочатку дуже інтенсивно працювали – на самому початку сезону ми отримали багато матеріалу та просто не вилазили з лабораторії. В іншому разі рослинний матеріал може зіпсуватися – засохнути, згнити чи вкритися цвіллю. Вже коли стало менше роботи, прийшло усвідомлення, що треба подивитися, де ми опинилися. Пам’ятаю нашу першу вилазку – ми допомагали колезі зробити георадарну зйомку льодовиків на різних островах. Ми тоді змогли надивитись на айсберги, тюленів, морських котиків. І вже тоді такі: «Вау, ми в Антарктиді». Це був переломний момент, коли я зрозуміла, що навколо така краса.

Там я почувалася фізично краще, ніж у Києві. У мене постійно болить голова, я часто хворію, які тільки віруси не знаходжу, а там почувалася добре. Хоча, якщо подумати, то у місті ти намагаєшся максимально тепло вдягатися, постійно пити чай, зайвий раз не виходити на вулицю, а в Антарктиді ти виходиш у море, де тебе може облити водою та досить легко змерзнути – але це не призводило до якихось проблем зі здоров’ям.

Фото: Юрій Шепета

– Ви зустрічались з іншими дослідниками на континенті?

– До нас приїздила турецька експедиція – вони будували свою станцію протягом цього антарктичного літа, а на нашій відбирали зразки. Відразу було видно, що у них нормальне фінансування: гелікоптер на човні, гарні форма та знаряддя, кілька операторів, – видно, що вони хочуть нормально висвітлити все для населення.

Мені подобаються науковці з інших країн – вони часто спокійні, впевнені та відкриті до спілкування. Bони цікавляться, чим ти займаєшся, розказують про свої проекти. Часто від них чуєш: «А що ви досліджуєте? Як класно, що ви таке зробили, ви молодці. Круто!». З ними реально спілкуєшся, обговорюєш якійсь робочі моменти, досвід. Це для мене був ковток свіжого повітря. З деякими з них ми обмінялися контактами, тож у майбутньому можемо робити спільні проекти. Також на станції ми познайомилися з французькими дослідниками, які займаються проектом Amazing Antarctique. Вони запропонували нам показати, як здійснюють відбір зразків, та поділитися методиками.

Фото: Євгенія Прекрасна

– Чи бачили ви антарктичних тварин? Яких і за яких обставин?

– Антарктичних тварин траплялось багато. Пінгвінів бачили, напевно, найчастіше. Вони гніздують на острові, де знаходиться станція, та безпосередньо навколо неї. Вид, який був у нас, називається віслюковий пінгвін – напевно, через те, що його крик дуже нагадує віслюка. Їх постійно чути – це як антарктичні півні: відкриваєш вікно й слухаєш їхні гучні розмови. На інших островах гніздує ще один вид – пінгвіни Аделі, такі кумедні, з величезними очима.

Окрім них є ще інші птахи: баклани, мартини, поморники або скуї. Поморники, коли висиджують яйця або мають маленьких пташенят, досить агресивні. Людина може просто проходити повз, а вони починають над нею літати й голосно кричати. Так й ми колись дерлися кудись вгору, а наді мною почало літати декілька скуїв – це дуже страшно. Вже потім до них звикаєш – покричить і перестане.

В Україні іноді справжнє дивно побачити косулю в лісі чи навіть просто білочку в парку. Тому антарктичні тварини, тим більше такі великі ссавці як тюлені, які отак просто знаходяться поруч з тобою, викликають справжній захват. Дивишся, а на величезному шматку льоду спить десять тюленів-крабоїдів – вони так там лежать, ніби не знають, що у нас навколо екологічна катастрофа.

В акваторії навколо острову Галіндез трапляються три види китів, але я бачила тільки одного, найпоширенішого – горбача. Він близько 12 метрів завдовжки. Перед експедицією нам розповідали, що китів буде стільки, що ми стомимося від їхнього вигляду. Тож я собі уявила, що вони будуть плескатися у воді по обидва боки від човна. Але насправді все було не так.

Кілька разів вдавалось спостерігати, як вони сплять, чи показують хвоста, коли пірнають. Одного разу ми бачили, як горбач повністю вистрибує з води – це неймовірне видовище, потім ще запитуєш себе: «Я точно це бачила?». В такі моменти, як завжди, не встигаєш дістати фотоапарат, тому що у тебе просто щелепа відвисає. Ще колеги розповідали, що кит пропливав під їхнім човном. Це, напевно, неймовірні враження. Проте і небезпечно, але з тим вже нічого не зробиш.  

З тюленів траплялись тюлені-крабоїди, морські слони, тюлені Веддела. Кілька разів бачила морських леопардів – досить небезпечну тварину. Часто бачили морських котиків – вони дуже потішні, але не фотогенічні. На фотографіях вони виглядають як камінчики. Морські котики – досить хуткі тварини, хоча спершу в це важко повірити. Наприклад, крабоїд просто лежить собі такий товстенький на крижині й беземоційно дивиться на все, що коїться навколо. А морський котик може до тебе побігти, щось захотіти від тебе.

Відео: Євгенія Прекрасна

– Наприклад, почухати за вушком?

– Ні, їх не можна чіпати. Це заборонено міжнародним законодавством, щоб не порушувати спокій тварин. Я насправді рада, що така штука є, тому що туристів у тих краях реально багато й усі б почали мацати тварин.

– Що вразило найбільше?

– Там аномально гарно. Коли дивишся на ці бірюзові айсберги – і не розумієш, як таке може існувати. Вони такої форми, немов хтось вирізав скульптуру. А коли ще й море красиво переливається, якісь тварини поруч знаходяться, гори засніжені… Я розумію, чому туди хочуть повертатися.

– Що відчули, коли повернулися?

Це було дуже різко и несподівано. Ось нещодавно ти дивився на айсберги, тюленів і китів, а тут ти вже на Сирці. Ще кілька тижнів я звикала до всього. Є купа дрібниць, які повилітали з голови за цей час як неважливі. Наприклад, я не пам’ятала, скільки коштує проїзд у тролейбусі, або дістала одного разу з кишені ключ і не змогла пригадати, від чого він. Кілька разів кудись їхала, не взявши з собою грошей.

На Антарктиді насправді все легше – ти зосереждуєшся на простих, проте вкрай важливих речах. Ти думаєш про техніку безпеки, про свої досліди, про те, щоб усі були у гарних стосунках. А тут усе так швидко, незрозуміло та хаотично. Мені здалося, що я там провела абсолютно інакше життя.

Хотілося б повернутися за відчуттям неймовірного краю, іншої планети, вражаючої краси. Коли там знаходишся, постійно згадуєш «Соляріс» Станіслава Лема – Антарктида, вона ніби щось абсолютно незбагненне. Ще є й психологічна сторона – коли ти багато часу там проводиш, то позбуваєшся зайвого, не намагаєшся здаватися кимось, повертаєшся до базових налаштувань, ніби розумієш, що для тебе насправді важливо.

 

Найцiкавiше на сайтi

Вверх: борьба, смерть и страсть в истории покорения человеком Эвереста

20 Липня 2018

Если спросить случайного прохожего, много ли названий гор он знает, то, скорее всего, будет перечислен в лучшем случае десяток. Но Эверест назовет любой. Причина лежит на поверхности, а точнее, на вершине, которая расположена выше всех других точек планеты. Покорить гору – событие. Покорить самую высокую гору планеты – достижение. А покорить самую высокую гору планеты первым – подвиг, которым будут восхищаться и современники, и потомки. Совершили его 29 мая 1953 года новозеландец Эдмунд Хиллари и шерпа Норгей Тенцинг, но история восхождений на Эверест началась задолго до этой знаменательной даты. В честь выхода передачи «Шерпа» о коренном населении Гималаев наши друзья из Discovery Channel написали для нас о том, как проходило покорение главной вершины планеты.

Когда-то на топографических картах Эверест значился под скромной отметкой «Пик XV», и эта цифра была присвоена отнюдь не волей случая. Британцы, составлявшие эти карты в начале XIX века, нумеровали вершины в порядке убывания высоты – в силу несовершенства геодезических приборов «крыша мира» показалась лишь пятнадцатой. Ошибка была исправлена только спустя полвека, а до этого самой высокой вершиной планеты считалась Дхаулагири (сейчас она на седьмом месте).

В 1852 году выяснилось, что «пятнадцатый пик» выше всех остальных на планете, а в 1856 гора была названа Эверестом в честь Джорджа Эвереста, который руководил в 1830 – 1843 годах геодезической службой Британской Индии – так тогда назывались британские владения в Юго-Восточной Азии. После тщательной проверки данных чуть позднее было объявлено, что высота горы – 29002 фута (8840 метров), хотя на самом деле приборы показали ровно 29000 футов: цифра была немного изменена, чтобы круглое число не вызывало подозрений в неточности. Позднее «рост» Эвереста постепенно менялся в большую сторону, и сегодня он официально равен 8848 метров.

Правда, и сегодня по этому поводу есть разногласия: в 1998 году американская экспедиция с помощью GPS получила результат 8850 м, в 2005 году китайская экспедиция объявила, что высота горы равна 8844 м, а в 2015 году после разрушительного землетрясения в Непале сообщалось, что Эверест уменьшился примерно на два с половиной сантиметра. Однако официальных корректировок пока не было, и «по паспорту» высота Эвереста по-прежнему составляет 8848 м.

 

Фото: depositphotos.com

От того дня, когда выяснилось, что Эверест выше всех других гор мира, до момента, когда его вершина была покорена Норгеем Тенцингом и Эдмундом Хиллари, прошло чуть больше ста лет. За это время штурмовать его пытались 13 экспедиций, в результате погибло в общей сложности 15 человек.

Первая из этих экспедиций была снаряжена в 1921 году, и причина того, что героический штурм так долго откладывался, была в первую очередь политической. Дело в том, что к Эвересту можно подобраться либо из Тибета, либо из Непала, но и та, и другая страна в конце ХIX – начале ХХ веков были закрыты для европейцев. Лишь по окончании Второй мировой войны британцам удалось убедить Далай-ламу, чтобы тот разрешил участникам экспедиции пребывание в Тибете, хотя попытки получить подобное разрешение предпринимались с 1890-х годов.

Соответственно, свое восхождение на Эверест группа под руководством Чарльза Говарда-Бьюри начала с северной, тибетской стороны. Впрочем, ее целью была в первую очередь разведка – весь район в те времена был достаточно плохо исследован, поэтому требовалось изучить склоны горы, чтобы понять, как на нее в принципе можно взобраться. Альпинисты, среди которых был и один из самых известных первопроходцев Эвереста Джордж Мэллори, провели на склонах несколько недель и смогли подняться до высоты 7000 метров, откуда была хорошо видна вершина. Несмотря на относительный успех, увеселительной прогулкой этот поход было назвать сложно: один человек умер от истощения, трое по аналогичной причине были вынуждены вернуться. Именно тогда Мэллори вынес вердикт, что Эверест вполне можно покорить, что он и попытался сделать по горячим следам.

 

Конфуцій, дзен і комунізм: автостопер про подорож до Китаю

Мандрівник, поет та громадський діяч Олександр Ткачинський за свої 24 роки відвідав 20 країн Європи, а також дістався автостопом уздовж Чорного моря через всю Євразію до Китаю. Для Platfor.ma він розповів про людей і небезпечні ситуації, які траплялися йому під час подорожі, а також про специфічну китайську кухню.

Олександр Ткачинський © BOROVETS, 2014

Я – киянин і все своє життя, окрім часу, коли подорожував, жив у столиці. Київ – це квінтесенція всього хорошого і поганого в Україні.

За спеціальністю я соціолог, навчався на факультеті соціології і права у КПІ. Але я не пішов на магістратуру, вважаючи, що немає гіршого рішення, ніж ще два роки життя віддати університетській парті в Україні. Прийшовши на державний екзамен з наплічником, я першим з аудиторії склав іспит, захистився і одразу ж поїхав в Одесу.

Після Одеси я зрозумів, що мені потрібна велика мандрівка, і восени я подорожував Європою. До речі, в мене є прикрий досвід поїздки з людиною, якої не знаєш. Побачивши на «Студкаучі» оголошення дівчини, що шукала напарника для подорожі у Францію, я погодився. Ми посварилися на десятий день під Ліоном і повністю розділились. Жодної романтики, ми просто не зійшлися характерами та інтересами. Після цього я вирішив, що буду подорожувати один.

Коли ти їдеш автостопом сам, більшу частину дороги спілкуєшся з водіями. А якщо б вас, стоперів, було двоє, тоді не було б такої атмосфери «дорожнього тет-а-тету».

Після Європи я почав планувати подорож до Китаю. В мене була своя причина їхати саме в цю країну. Я розмовляю китайською, яку опанував ще в школі – у Гімназії східних мов. Колись я взагалі думав, що пов’яжу своє життя з Китаєм. Ще у 15 років, навчаючись у 10-му класі, я представляв Україну на Всесвітній олімпіаді з китайської. Погодьтеся, дуже неправильно знати настільки поширену мову і не користуватися нею.

Виговорити з себе СРСР: про що забули творці серіалу «Чорнобиль»

АвторАся Баздирєва
14 Червня 2019

Одночасно з усією планетою мистецтвознавиця Ася Баздирєва подивилася серіал «Чорнобиль» і поміркувала для Platfor.ma про те, в чому його ключова культурна суперечність з реальністю, що він говорить світу про Україну і нам – про нас самих.

Цього літа я як і всі, кому дозволяють нерви та інтернет, дивлюся серіал «Чорнобиль». Зі значно більшим інтересом я спостерігаю за реакціями – особистими й суспільними, в улюблених виданнях чи одкровеннях у Facebook.

Для мене найбільша цінність серіалу полягає в двох речах. Перше очевидно – приголомшлива деталізація в зображенні матеріальної культури того часу, яка ніде раніше не була показана з такою точністю. Під час перегляду історія Чорнобиля, яку я і так знаю дуже добре, відходить на другий план. Поки я розглядаю сміттєве відро Легасова або нічнушку Людмили – в повних флешбеках я дивлюся у власне дитинство, яке випало на зміну епох і географій, що пішли без вороття.

Друге – це не стільки сам серіал, скільки корпус знань, який він мобілізував за рахунок своєї видовищності так швидко. Аварія на ЧАЕС – далеко не єдина зона тиші на наших просторах, де адекватна рефлексія про самих себе поки можлива лише на околицях гуманітарних наук. Яка з недавніх історичних подій України було б системно вивчена та опрацьована – від травми до наративу? Я не знаю такої, але в цьому разі нам, можна сказати, пощастило, що найбільша антропогенна катастрофа в історії дісталася Україні й що в останні роки західний світ охоплений кліматичної панікою. Всім раптом стало цікаво, а коли всім – то вже і нам самим.

На цьому тлі, напевно, зовсім неважливо, яким вийшов серіал. Досить хорошим, щоб кожен вклав у нього своє. Наприклад, у статті «Сталінізм з британським акцентом» автор говорить про те, що владні й колоніальні прийоми Британії та СРСР не сильно відрізняються, а серіал повинен стати для британців приводом замислитися вже сьогодні. А ось чудовий текст Альони Солнцевої підсумовує рідкісні тривоги з російської сторони. Тут серіал «Чорнобиль» стає метафорою пошуку правди в той час, коли в Росії по радянських рейках йде повне її знецінення. У прийдешній російській версії серіалу, передбачає авторка, буде пошук ворога і диверсанта.

Але все ж серіал досить симптоматичний в своїй нерозбірливості – так добре знайомій, коли захід намагається звести своє розуміння інших контекстів до відомих формул (так само, як і Росія не здатна вийти за межі універсалізуючого імперського погляду). У «Чорнобилі», як справедливо вказує Маша Гессен в The New Yorker, неправильно показані владні ієрархії CРCР, але при цьому портретизація події відбувається виключно з позицій влади. Уособити безліч нюансів радянської системи – дійсну причину аварії – було б складно, хоча автори й спробували розставити натяки тут і там: засекречені документи, неможливість координації між відділами, пропаганда понад життя і, зрештою, блискучий, хоча й вигаданий монолог Легасова в суді. Натомість серіал вибудовується навколо скоригованої історії Валерія Легасова й вигаданої Уляни Хомюк (кожен з яких неможливий для свого контексту), які викривають лиходія Анатолія Дятлова.

Гори по коліна: як біонічні ноги замінюють справжні

АвторОксана Расулова
15 Серпня 2018

Від моменту виникнення першого протезу в Єгипті і до появи людини на біонічних ногах на сцені TED минуло дві тисячі років. Суцільна дерев’яна кінцівка еволюціонувала до повноцінної частини тіла з електричною шкірою і датчиками замість рецепторів. Як реалізували проект з комплектації людини – розповідає Platfor.ma.

Г’ю Герр

Передісторія. Штат Пенсильванія на північному сході США перетинають гори Аппалачі – місцевість сама спонукає займатися альпінізмом. У 1964 році в містечку Ланкастер, у долині річки Сасквеханна, народився Г’ю Герр. У вісім років він підкорив гору Темпл висотою 3544 метрів, і про нього швидко заговорили як про одного з найбільш перспективних альпіністів Штатів. У 17 років він уже був доволі досвідченим, щоб підкорити серйозні вершини, тож пішов у експедицію на північ США.

Проблема. Під час експедиції альпіністи потрапили в заметіль. Дезорієнтовані Г’ю і його напарник Джеф Батцер провели в заметах під горою Вашингтон три дні. Температура не піднімалася вище -29°C. Коли хлопців знайшли, їхні ноги були на такій стадії обмороження, що їх довелося ампутувати. Джеф Батцер лишився без однієї ноги й пальців іншої. А Г’ю пощастило ще менше – йому, перспективному альпіністу, ампутували обидві ноги аж до колін.

Ідея. Протез як явище не новий, але це завжди було щось чужорідне людському тілу. Справжні ноги дають «зворотній зв’язок»: людина відчуває, що відбувається з її тілом, розрізняє температуру, біль, положення в просторі. Однак класичний протез не дає жодних відчуттів. Г’ю вийшов з лікарні і почав працювати над створенням власних. Спершу це були спеціальні «кішки» для альпінізму, названі так через схожість з котячими пазурами. А потім Герр вирішив, що здатний на більше.

Рішення. Г’ю стає студентом університету Міллерсвіля. За час навчання він запатентував власне кріплення для протезу. Наступний етап – магістратура МIТ. А після її звершення альпініст стає доктором біофізики в Гарварді. Маючи таку освіту, Г’ю почав займатися біонікою на серйозному рівні. Він повертається у МІТ не тільки як викладач, а і як засновник Центру екстремальної біоніки – там намагаються створити «чутливий» протез.

Технологія. Протез Герра не суцільний: він має з’єднання на місці суглобів людини, схожі складові частини, 12 датчиків і акумулятори, які можна заряджати окремо. Сам винахідник каже, що ноги мають три види зв’язку: механічний (поєднання ніг і тіла), динамічний (забезпечує рух) і електричний (забезпечує двостороннє проведення інформації). Кріплення ніг до тіла забезпечує синтетична шкіра, яка має різну жорсткість у різних ділянках залежно від тиску, якого вона зазнає. Загалом завдяки системам контролю нога поводиться так, ніби в ній є м’язи, нерви, сухожилля, суглоби. Керується механізм теж як «справжній» – завдяки силі волі, що мовою фізіології означає нервові імпульси від мозку: електроди на поверхні справжньої ноги фіксують імпульси від скорочення м’язів і трансформують їх в імпульси, що примушують рухатися частини біонічної ноги. Це працює, мов магія: варто подумати про рух – і він відбувається.

Про те, як моделювали біонічні ноги, найкраще розкаже їхній творець.

 

Що далі? Герр каже, що зовсім скоро у людей будуть «запасні» кінцівки, екзоскелети стануть звичною справою, а штучно вирощені нерви якісно змінять відчуття від біонічних ніг.

Наразі вченим незалежно від Герра і МТІ вдалося створити електричну шкіру, що реагує на біль. Рецептори налаштовані на певний рівень тиску, що рівноцінно больовому порогуі – і як тільки «шкіра» фіксує цей рівень, вона посилає у мозок больові сигнали. Випробування проходили на протезі руки, тож сигнал рухався ліктьовим нервом. Рука реагувала, як справжня – людина відсмикувала її. Якщо таку шкіра застосують для біонічного протезу, ми станемо на крок ближче до досконалого майбутнього. Адже «людина не може бути неповноцінною. Неповноцінні тільки наші технології», – запевняє Г’ю Герр.

І йому хочеться вірити.