Навіщо робити друкований журнал, присвячений одній вулиці? Чи може хороший графічний дизайн привести нових глядачів до музею та змусити студентів з більшою радістю ходити до університету? Кому взагалі потрібні гарно оформлені афіші та книги, якщо 90% людей не розпізнають у цьому щось особливе? Platfor.ma шукала відповіді на ці запитання разом із Йоганнесом Конрадом – співзасновником берлінської дизайн-студії Yukiko, в портфоліо якого роботи для Nike, Vice, Coca Cola знаходяться поряд із андеґраундними проектами. Він також узявся оцінити візуальний стиль виборчої кампанії Володимира Зеленського, брендинг України та новий стиль НАМУ. А вже 17 травня Йоганнес виступатиме у Києві на конференції Creative Loop: Kyiv-Berlin разом зі своєю партнеркою з Yukiko Мішель Філіпс.
– Ви вже декілька років допомагаєте з арт-дирекцією журналу Flaneur, який темою кожного наступного номера робить навіть не окреме місто, а одну вулицю. Чому тема вуличного життя так цікава?
– Журнал виходить приблизно раз на рік, іноді трохи частіше. Останній був про вулицю у Сан-Паулу. Новий ми робимо про вулицю в столиці Тайваню – Тайбеї. Ми віримо, що якщо ти зможеш уважно роздивитися одну вулицю, це буде найкращим відображенням історій міста. Коли ти заглиблюєшся на мікрорівень, вуличну культуру, соціальні та політичні проблеми, то розумієш, як через одну вулицю показати все, що відбувається у всьому місті.
Наприклад, останній журнал було присвячено вулиці Treze de Majo у Сан-Паулу. У перекладі назва вулиці означає «Третє травня» – день, коли у Бразилії заборонили рабство наприкінці 19 сторіччя. Ознаки рабовласницького устрою там досі залишаються, просто рабство має інше обличчя у їхньому класовому суспільстві. Примітно, що навіть у топографії вулиці це відображається: вулиця йде з долини вгору, від бідного кварталу Бешіга до заможного Паулішта, а між ними багато інших – маленьких інтернаціональних. Фактично це дзеркало бразильського суспільства. Це для нас найцікавіший аспект.
– Як вихід Flaneur вплинув на ці вулиці?
– Важливо розуміти, що кожен журнал – це не зовсім наша робота, бо кожного разу це колаборація з місцевою креативною спільнотою: музикантами, художниками, письменниками, архітекторами і так далі. Ми як команда з Німеччини розуміємо, що завжди потрібно давати слово самим місцевим авторам та художникам, подавати інсайдерський погляд, а не нашу рефлексію на те, що ми побачили.
Після наших колаборацій можна реалізувати ще більше спільних проектів. В останньому номері ми зводили разом письменників, фотографів, художників і фотографів, вони документували історії жінок, які постраждали від чоловічого насильства. Вони створювали чудові маски з речей, які знаходили на вулиці, й ці маски створювали своєрідних захист для жінок, щоб вони могли вільно розказати про пережите.
Flaneur все менше стає журналом. Так і задумувалось із самого початку – розширювати поняття того, що таке журнал: різний папір, різні техніки згинання сторінок. Але зараз йдеться не лише про розширення журналу як медіуму, але і як одного проекту, де він є однією великою колаборацією, цікавий цілісно, а не як набір певних статей та проектів.
Ми завжди робимо ці номери безпосередньо на місці, разом із авторами їдемо туди. Коли ми вирушаємо в нове місто та шукаємо нову вулицю, ми завжди вивчаємо контекст: соціальні зв’язки, політику, місцевих героїв – все, що може допомогти створити повну картину.
– Коли ми бачимо розсип берлінських журналів, що розкладені у красивих місцевих кафе типу Bonanza, то з одного боку боремося з бажанням вкрасти їх, бо вони дуже круті, а з іншого – дуже кортить побачитись з їхніми видавцями, аби розпитати їх про економіку видань. Звідки вони беруть гроші на те, аби запускати та підтримувати журнали?
– Нам просто дуже пощастило, що в Німеччині є федеральні та місцеві культурні фонди, які підтримують різні проекти, зокрема видання таких журналів. Багато проектів підтримує Ґете-Інститут. Ми також мали у Flaneur комерційних партнерів: Hermes, Lufthansa, проте бюджети були невеликими.
Flaneur – це невеликі гроші, це більше проект для душі, це можливість для студії розминати креативні м’язи, робити експериментальний дизайн заради фану.
– Часто у соціальних та культурних інституцій є проблеми з комунікаціями. Як дизайнер може зробити так, щоб людина з радістю пішла до школи, університету та музею?
– В роботі культурними та соціальними інститутами дизайнер повинен мати багато свободи, тільки тоді може вийти щось справді гарне так привабливе.
Значна кількість наших робіт для подібних клієнтів – це книги та фотокниги, монографії, журнали. Для Музею образотворчих мистецтв Лейпцига ми робимо каталоги. У них класний куратор, який любить експерименти, тому в нас багато свободи. Зараз ми працюємо з новим брендингом бієнале у Белграді 2020 року.
Візуальний стиль театру Volksbuhne раніше (зверху) та зараз (знизу)
– Раніше у берлінського театру Volksbuhne був яскравий візуальний стиль із готичним шрифтом. Новий стиль виглядає трохи безхарактерним та занадто мінімалістичним. А хто зараз із німецьких чи глобальних креативних чи соціальних інституцій має найкрутіше візуальне обличчя?
– Мені завжди подобався брендинг нью-йоркського Музею Вітні від Experimental Jetset, тому що він чудово моделюється під різні задачі, поверхні, формати.
Для нас, звичайно, дуже важливо бачити, що роблять інші, проте ми не надихаємося чужим графічним дизайном. Ми радше шукаємо натхнення в інших аспектах культури: архітектурі, музиці, дійсно хорошій виставці чи статті у журналі The New Yorker.
Візуальний стиль нью-йоркського Whitney Museum
– Як робити те, що буде відрізнятися від робіт інших авторів, але буде працювати? Є тут хоч якийсь рецепт?
– Не варто ганятися за трендами. Нам пощастило, що до нас приходять клієнти, які бажають чогось нового, чого ніхто ще не робив. Чогось, що зазирає у майбутнє, а не у минуле чи поточні тренди.
Важливо залишатися натхненним, не оглядаючись на те, що роблять інші. Варто слідкувати за ідеями з інших областей – зовсім не у дизайні – і, можливо, імплементувати їх.
Також варто ризикувати. Можливо, ви робитимете речі, щодо яких ви не будете на 100% певні, що вони спрацюють. У графічному дизайні багато пізнається через навчання на власних помилках.
Критично важливо співпрацювати з правильними людьми. В нашій студії декілька дизайнерів, усі вони справді круті, які і ті програмісти та ілюстратори, з якими ми працюємо на фрілансі. Важливо оточувати себе талантами з інших областей, щоб мати можливість робити з ними проекти, бо є занадто багато цікавих речей, які ти не можеш зробити самостійно.
Studio Yukiko: Nike Berlin
– Якщо навіть у такій креативній столиці як Берлін звернути за межі кварталів та вулиць, де живе креативний клас, можна зустріти багато несмаку в повсякденному дизайні. Навіть там 90% людей скоріше за все не можуть відрізнити хороший дизайн від поганого, що вже казати про більш неблагополучні країни та міста, де навіть базові потреби не задоволені. Чи потрібна суспільству вся ця естетика? Чи непокоїть вас почуття, що ви обслуговуєте максимум 10% суспільства?
– Дизайнери дійсно дуже обмежені кількістю людей, на яких вони здатні впливати. Ми маємо продовжувати мріяти та вірити у те, що продукт, зроблений для нішевої аудиторії, може стати мейнстримом та вплинути на суспільство. Я певен, що ми маємо нести відповідальність за усе, що робимо, та завжди пам’ятати, що працюємо не для себе, а намагаємося допомогти суспільству. (Дізнайтеся більше про соціально відповідальний дизайн з вуст легендарного Дона Нормана. – Platfor.ma)
Ми попросили Йоганнеса прокоментувати три кейси
Ребрендинг Національного художнього музею (Banda)
– Мені подобається, чудовий брендинг. Сприймається дуже сучасно. Накреслення логотипу дуже грайливе.
Зе!Команда та Володимир Зеленський – кампанія для кандидата в президенти (Саша Благов)
– Гарне використання кольору. Здається, це навмисне спрощення, щоб добитися дуже впізнаваного ключового кольору. Звичайно, ідея використовувати емодзі та заокруглені кнопки – не нова, проте тут вона слугує для дуже зрозумілих повідомлень.
Брендинг України – Ukraine NOW (Banda)
– Закриває всі класичні потреби брендингу, включаючи залучення користувачів. Не впевнений, що це дає мені зрозуміле уявлення про Україну як для іноземця, але брендинг, мабуть, гарно працює для побудови спільноти всередині країни.