fbpx

Партер-пак: найкращі театральні вистави Києва від глядачів та профі

АвторЮрій Марченко
АвторТетяна Капустинська
27 Березня 2021

27 березня був Міжнародний день театру. Platfor.ma вирішила відзначити це свято з користю для вас і для нас – зібравши в одній підбірці гід найкращими спектаклями Києва від вибагливого глядача, заслуженої артистки та театральної менеджерки. Обирайте та дивиться – але тільки після закінчення локдауну.

Катерина Янюк, продюсерка, операційна директорка міжнародного кінофестивалю Молодість

Було складно обрати топ-5, тому що якість постановок останнім часом, на мій глядацький погляд, сильно зросла. Якщо хтось ще думає, що сучасний український театр – це нудно, вульгарно та не актуально, то це помилка. Для мене театр зараз повноцінно замінює сильно обмежений кінопрокат і дає можливість зосередитися на більш живих і гострих для України темах. Тому і вистави у цей топ я обирала з фокусом на нашу реальність.

Режисер: Стас Жирков Київський академічний театр «Золоті ворота»

Почну зі своєї найулюбленішої вистави, на яку я ходила вже тричі – щоразу вона сприймається по-новому, тому що актори додають різні ознаки часу, на кшталт якихось драматургічних ходів або жартів. Це наполовину документальний спектакль, у якого не було конкретної п’єси – він створювався у взаємодії між акторами, режисером і драматургами, тому в ньому є досить особисті монологи. Тобто це не суто режисерська робота, що інноваційно та незвичайно.

Спектакль побудований за принципом стрічки новин у Фейсбуці: дуже еклектичний, смішний, про наболіле. Як глядач, не одразу розумієш, чому дійство змінюється настільки швидко і наскільки глибока іронія насправді в ньому закладена. Рекомендую подивитися всім, тому що я впевнена, що «Отелло» точно нікого не розчарує – в ньому дуже багато речей, які дають зрозуміти та побачити в постановці себе.

Режисер: Стас Жирков
Київський академічний театр «Золоті ворота»
Київський Академічний театр драми і комедії на лівому
березі Дніпра

Ще один мій улюблений спектакль цього ж режисера – Стаса Жиркова, – з успіхом на сцені вже близько п’яти років. Його основа – текст драматурга Павла Ар’є, який пише блискучі п’єси, а за конкретно цією також був знятий фільм Володимира Тихого «Брама». Вистава про зону відчуження – про те, як остання бабуся не хоче звідти їхати й береже межі свого зачарованого королівства разом із дочкою й онуком, які абсолютно відірвані від реальності. Метафоричний спектакль на тему того, що від біди не сховаєшся і потрібно з нею жити, і приклад того, як можна переосмислювати дуже драматичний досвід Чорнобильської катастрофи через іронічні посили. Сильно раджу подивитися для порівняння спектакль і фільм – вони ідеально доповнюють один одного. Також не можу не відзначити геніальне перевтілення Ірми Вітовської.

Режисерка: Тамара Трунова
Київський Академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра

У Тамари Трунової досить великий послужний список – багато її вистав заслуговують на увагу, але саме «Погані дороги» є для мене тим самим симбіозом, коли текст знайшов свого постановника. Я не уявляю, щоб хтось зміг настільки точно і ювелірно відобразити на сцені всі болючі точки, які глядача чіпляють, але не опускають на саме дно.

Максимально актуальний спектакль про трагічні для нашої країни події останніх років. Він поставлений за п’єсою Наталії Ворожбит, яка, як мені здається, нарівні з Павлом Ар’є зараз повинна захоплювати всі театральні та кінотеатральні спільноти своїми надзвичайними п’єсами та сценаріями. Сама Ворожбит також як режисерка зняла фільм «Погані дороги», який скоро повинен вийти в прокат. Чесно кажучи, вистави, яка б за все життя більше вивернула мене назовні, я не пригадаю. Як мінімум через те, що тут є тематика Донбасу.

Думаю, нам усім зараз варто переосмислити все, що відбувається на цій території. Війна є, вона не закінчується та ще буде довго відгукуватися в різних сферах: культурі, соціумі та повсякденному житті. Вистава складається з серії новел – я його вперше дивилася на Сцені 6, коли простір створював особливе відчуття та занурення в сюжет, а зараз вона йде в театрі на Лівому березі. Також раджу подивитися і фільм, і постановку, щоб зрозуміти .

Режисер: Дмитро Богомазов
Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка

Трохи класики – однойменний спектакль за п’єсою Франка. Постановником виступив Дмитро Богомазов, головний режисер цього театру. Вистава з фантастичною сценографією, неймовірно красивими декораціями та сценічним перепрочитанням класики – ненав’язливим, без шароварщини, без звичних уявлень щодо того, як повинні виглядати герої при постановці за традиційним, класичним текстом. Тут немає жодних деталей, які відсилають нас до конкретного часу написання цього тексту. Він насправді вічний і розповідає про взаємодію людей у любовних трикутниках і в цілому про ті обмеження, які на нас накладає соціум. У виставі дуже круто переплітаються сучасна картинка та музичне оформлення, а тексти, які практично кожен глядач знає зі шкільної програми, грають по-новому. А щоб відчути весь діапазон роботи з класичними текстами, варто також подивитись цю виставу у «Золотих воротах».

Режисерка: Ната Бударіна
Український малий драматичний театр

Щоб не було все сумно і напружено, пораджу досить абсурдистський спектакль за п’єсою Гарольда Пінтера, який виграв конкурс британської драми «Taking the Stage» у 2018 році. Складно працювати з таким жанром, особливо, коли на сцені грають лише два актори. Це історія сімейної пари, яка намагається налагодити свої відносини. У них, можливо, відбувається роздвоєння особистості, а може це і просто їхня гра. Режисерці вдалося точно передати ці межі, коли ти не розумієш – тебе водять за ніс або це насправді дія вистави. Вона дуже аскетична у плані декорацій, камерна (як і сам театр) і за цю годину, а це досить коротка вистава, глядач встигає з головою зануритися в життя героїв, яке одночасно шокує й змушує поглянути на власні відносини під іншим кутом, а також замислитися про те, що іноді люди знаходять дивні компроміси, щоб зберегти власне щастя.

Наталія Шевченко, заслужена артистка України, служить в Національному академічному театрі ім. Лесі Українки.

Режисер: Михайло Резнікович
Національний академічний театр ім. Лесі Українки

Це вистава за прозою Івана Тургенєва – і це та сама класика, яка досі є неймовірно актуальною. Настільки, що у кожному з героїв ти впізнаєш якщо не себе, то сусіда – точно. При цьому вийшла дуже пронизлива історія. І все це на тлі досить аскетичного оформлення і дуже вдалих костюмів. Я в цьому спектаклі, якщо що, не граю, тож ніякої упередженості!

Режисер: Дмитро Богомазов
Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка

На цю виставу я ходила п’ять разів. Художній керівник Театру Франка Дмитро Богомазов поставив його на основі оповідань Василя Стефаника. На жаль, в наших театрах класика часто перетворюється на якусь шароварщину, коли вусаті козаки вистрибують на сцену з гопаком. Однак Стефаник – це зовсім інше, це Україна щемлива і зворушлива, а всіх героїв мені завжди шкода. І, як мені здається, Богомазову вдалося ці емоції дуже майстерно передати на сцені. Я після спектаклю навіть спеціально пішла і купила собі томик Стефаника, перечитала спочатку його, а потім і про самого Василя багато чого почала шукати. Дуже крута і цікава людина виявилася. Ну а спектакль – must have.

Режисерка: Тамара Трунова
Театр на Лівому березі

Двох дамочок грають два чоловіка, і це хід для театру начебто й трошки банальний, але в цьому випадку дуже вдалий і навіть трохи хуліганський. Вийшла абсурдистська й божевільна постановка, яка при цьому підіймає важливі теми, з якими стикається кожен з нас: скажімо, відхід батьків. Якщо чесно, в цьому спектаклі я і сама хотіла б зіграти.

Режисер: Віталій Малахов
Театр на Подолі

Ще одна класика на вічні теми. Однак Малахов цю класику настільки осучаснив, що головний герой Чіпка – наче якийсь твій напівзабутий знайомий з сусіднього під’їзду. Ходить в спортивних штанях, матюкається, курить траву. Та й в цілому герої тут ходять в джинсах, витягують на сцену мотоцикл та інше, але все це зроблено не брудно, а доречно і так, щоб працювати на сюжет і постановку. А на самому початку – не буду спойлерити, – є дуже крутий режисерський хід. До того ж актори самі співають на сцені й, наскільки я знаю, співають саме свою авторську музику. Я бачила людей, які йшли з цього спектаклю до закінчення. Для мене це було дивно: я обидва акти просиділа вражена і натхненна. Плюс це ж Театр на Подолі, стільки скандалів навколо нього було. Однак, він вийшов абсолютно приголомшливий і всередині, і зовні, і ходити в нього точно варто.

Режисерка: Валерія Федотова
Майстерня Миколи Рушковського

Це вистава за Довлатовим, яку створила дуже особлива трупа. Бо це незалежний театр на основі декількох останніх курсів видатного українського актора та педагога Миколи Рушковського. І вийшло в них дуже майстерно. Це просто круто, коли на декораціях з буквально трьох стільців актори розповідають тобі класну і глибоку історію. Це дійсно талановито, тож чому б не прийти і не підтримати акторів з яскравого незалежного театру.

Ярослава Кравченко, керівниця Дикого театру.

Реж. Максим Голенко
Дикий театр 

Не можу не порадити «Кицюню» нашого Дикого театру. Вона створена за п’єсою великого і могутнього ірландського автора, що написав «Залягти на дно в Брюге», «Сім психопатів» та «Три білборди» – Мартіна Мак-Дони. Ця п’єса ексклюзивно йде тільки у Дикому, і розповідає про відірваного на всю голову лейтенанта Патріка, що тримає у страху половину Ірландщини й любить тільки котиків. Одразу скажу: це 21+, багато крові, насилля та чорного-чорного гумору.

Режисер: Валерія Федотова
Майстерня Миколи Рушковського

Це дуже камерна вистава від Театральної майстерні Рушковського за Довлатовим. В ній немає політики, злободенщини і ще чогось такого, але є дуже круті акторські роботи й тонка режисура. Це вистава з унікальною атмосферою і дуже цікавою технікою створення. Ти неначе потрапляєш в закритий таємний клуб, де бачиш справжню магію театру.

Я дійсно рекомендую будь-яку з вистав компанії «Узахваті», тому що це новий, інтимний, імерсійний досвід, який треба спробувати.

Реж. Максим Голенко
Театр на Лівому березі

Це дуже видовищна, надзвичайно музична й загалом сильна вистава за Габрієлем Гарсія Маркесом. А оскільки її поставив Максим Голенко, то приготуйтеся: треш, шоу і шок – все це вам гарантоване.

Реж. Стас Жирков
Театр «Золоті ворота»

Прекрасна, сильна, але нелегка вистава про стосунки з батьками, та й загалом про стосунки в сім’ї. На жаль, зараз покоління 30+ все частіше втрачає батьків. Ця постановка нагадує про те, що треба все робити вчасно і цінувати те, що маєш. Рекомендую ходити з рідними.

Читайте більше цікавого