Що робити, коли ти мрієш скоріше вирости і підкорити цілий світ, але раптом незнайомець у білому халаті говорить, що тобі залишилося жити три місяці? В рамках проекту благодійного фонду «Запорука» підлітки з усієї України діляться своїми історіями боротьби з раком і надихають українців за жодних обставин не здаватися.
Лєра Прийменко, 17 років
Моя історія почалася на випускному. Я пошила гарну сукню на замовлення, купила туфлі на 15-сантиметрових підборах – хотіла запам’ятати цей день назавжди. Однак у розпал вечірки в мене почала сильно боліти нога – я ледь не падала від болю. Після обстеження лікар констатував: «Рак. Вражено велику частину кістки. Залишилося жити два місяці». Пам’ятаю, як відповіла: «Тобто я помру? Ні, я здорова. Ви помилилися, от побачите».
Ми вирушили на лікування до Києва, де я зустріла свого янгола-охоронця – лікаря Михайла Васильовича: «Ти особлива, – казав він мені. – І твій випадок особливий. Тобі встановлять ендопротез, і все буде добре». У той час я мріяла про кар’єру моделі і боялася лише одного: що після протезування до кінця життя шкутильгатиму, а моя нога буде спотворена шрамами, і це поставить хрест на моїй мрії. Тож уже наступного дня після операції я встала на милиці та, ігноруючи біль і сльози, почала займатися з реабілітологом.
Через рік мені вдалося перемогти хворобу. Я довела всім, хто не вірив: дитячий рак – не вирок. Головне – знайти свою мрію і поставити собі мету. Тоді ти переможеш усе!
Юля Савченко, 11 років
Мені було три роки, коли я захворіла. Лікарі сказали батькам, що я не одужаю – через пухлину мій живіт виглядав як у вагітної жінки. Єдиний вихід – ризикована операція, яких в Україні ще не робили. Біля моєї палати майже цілодобово чергували тележурналісти, щоб стежити за перебігом подій. Пам’ятаю, як кидала у них ляльок та їжу – не хотіла бачити нікого, крім мами.
Попри песимістичні прогнози лікарів операція пройшла успішно. Якщо до неї я важила 22 кілограми, то після – тільки 12. Коли лікарі зустрічали мою маму чи бабусю у коридорі лікарні, лише дивувалися: «Це щось неймовірне!» Через кілька днів я навіть вмовила їх відпустити мене у дельфінарій. Мама повезла мене туди на руках, всю у зеленці, під наглядом медсестри.
Відтоді минуло шість років. Сьогодні я наймолодший благодійник фонду і сама намагаюся допомагати дітям, які хворіють на рак. Наприклад, нещодавно я провела у школі благодійний ярмарок. Спільними зусиллями нам вдалося зібрати 5,5 тис. грн – досить велику суму як для маленької школи на Полтавщині. А щоб допомогти врятувати життя 13-річному Вадиму Головку, я наважилася пробігти марафон. Хочу надихнути всіх, хто стикнувся з труднощами, боротися за те, що любиш.
Мілана Горошенко, 17 років
Я дізналася, що у мене третя стадія раку, 31 грудня, за декілька годин до Нового року. А на свої іменини почала проходити хіміотерапію. В мене цілодобово літрами вливали різні препарати, від чого боліло все тіло. А деякі ліки навіть спричинили галюцинації: я чула голоси, а перед очима роїлися різнокольорові кола.
Продовжувати боротьбу допомагала мама – у моїй присутності вона ніколи не плакала і не показувала відчаю. Щоранку я переказувала їй свої сни. В одному з них до мене прийшли медсестри в образі янголів і промовили: «Тобі ще не час».
Сни виявилися пророчими – за півроку я одужала. Пам’ятаю, як о четвертій ранку мене розбудила мама і показала e-mail, у якому говорилося, що я здорова. Це був найщасливіший день у нашому житті!
Севіль Абдувалієва, 17 років
Я росла у Кримських горах і ніколи не хворіла. Тож коли я почала скаржитися, що болить нога, мама подумала, що я просто не хочу йти до школи. Пригадую, як вона закричала, коли після обстеження їй простягнули направлення з адресою: Київ. Інститут раку.
Після кількох блоків хіміотерапії я опинилась на межі ампутації. Щоб зберегти ногу, треба було ставити ендопротез, але був ризик, що надто тонка кістка не витримає навантаження і зламається. З переживаннями перед операцією допомогла впоратися психолог «Запоруки» Ліна: «Про що ти мрієш? Велосипед? Ось побачиш, зовсім скоро літатимеш на своєму велосипеді як пташка!»
Після операції ще півроку я не могла випрямити ногу і кожного дня займалася з реабілітологом, щоб відновити ходу. Врешті-решт я одужала, і мама здійснила мою мрію та подарувала гірський велосипед. Тепер я вірю: якщо поряд є хтось, хто всім серцем тебе любить, ти переживеш що завгодно.
Ліля Сидоренко, 22 роки
Своє останнє перед хворобою літо я проводила в сусідньому селі разом із старшими сестрами – мені тоді було дев’ять років. Цілими днями ми гуляли, насолоджуючись свободою і відсутністю батьківського нагляду. Додому я повернулася стомленою і млявою – батьки пояснили це активними канікулами. Та вони помилилися: восени мені поставили діагноз лейкоз.
Пригадую, як не могла ковтати таблетки, – я просто не вміла цього робити. Мене постійно нудило, тож ліки доводилося приймати через сльози. Однієї ночі я не витримала і вирішила втекти з лікарні: дочекалась, поки мама з татом заснуть, зібрала речі, навшпиньках вийшла з палати і попрямувала до виходу. Однак тато тоді спіймав мене на гарячому.
Поступово я звикла до таблеток, а хімія почала приносити результати – за рік мене виписали з лікарні. Сьогодні я виховую двох прекрасних синів та навчаюся на психолога, щоб допомагати всім, кому потрібна підтримка.
Оля Чабанюк, 16 років
Я не розуміла, що на мене чекає, поки на власні очі не побачила на дверях напис «Онкологічне відділення». Тоді, затамувавши подих, запитала маму: «Невже в мене справді рак?»
Я попросила принести у відділення баян – до хвороби я закінчила музичну школу і мріяла стати співачкою. Тому, щоб відволіктися від хіміотерапії та неприємних процедур, разом із сусідкою по палаті Лєрою ми співали улюблені пісні, а одного разу навіть влаштували концерт для цілого відділення.
Сьогодні впевнено можу сказати, що музика врятувала мені життя. Я бажаю кожному знайти свою пристрасть, що даватиме наснагу боротися навіть у найскладніші часи.
Соня Булгак, 13 років
Мені було чотири роки. Ми з родиною тільки-но повернулися з відпочинку на морі, коли в мене виявили четверту стадію раку. Коли вперше потрапила у відділення і побачила інших дітей, я запитала маму: «А чому в них немає волосся? Я теж буду лисою?» Мама тоді ледве стримала сльози.
Після двох блоків хіміотерапії мамі з татом доводилося носити мене на руках, а мені – заново вчитися ходити. Мої аналізи погіршувались, аж поки ми з сім’єю не потрапили на «Дачу» – єдиний в Україні центр, де разом із батьками безкоштовно живуть діти, що лікуються від раку. Там я забувала про хворобу. Наприклад, коли на Різдво мама приготувала кутю, я ходила по кімнатах, пригощала мешканців і співала їм колядки – позитивні емоції повертали мене до життя.
Після одужання я взагалі забула, що колись хворіла на рак, поки одного дня не ввела своє ім’я в Google-пошуку. На екрані з’явилися фото дітей Запоріжжя, які перемогли онко, серед них була і я. З того часу, коли я лікувалася, я запам’ятала лише, що жила у яскравому затишному будинку, і що дуже-дуже хотіла бути щасливою.
Допомогти центру «Дача» та БФ «Запорука» можна на сайті – або просто стати дачним волонтером.