fbpx

Нейтралітет – це теж позиція: правозахисниця про те, чи можна бути «поза політикою»

АвторТетяна Капустинська
6 Березня 2021

Навіщо потрібні мітинги і мирні зібрання, чи можна сказати, що нейтралітет – це відсутність позиції, та невже в наші буремні часи можна залишатися «поза політикою». Пояснює правозахисниця та голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

Монолітність суспільства – не більше, ніж ілюзія. Навіть коли люди вважають, що вони належать до більшості, в якийсь момент раптом опиняються в меншості: за релігійними поглядами або їхньою відсутністю, за видими зовнішніми ознаками, за соціальним походженням, майновим станом тощо. Навіть у демократичному суспільстві цілі групи людей змушені говорити у повний голос, щоб їх почули – аби захистити свої інтереси та вплинути на державні рішення, або продемонструвати свою інакшість та показати, що теж мають право на існування. Те, що я метафорично назвала «заявити про себе на повний голос», – це і є про свободу мирних зібрань, в якій би формі це не відбувалося: акції, протести, мітинги, демонстрації тощо.

У складних явищах є багато сенсів, і кожен щось зчитує для себе. Наприклад, я дуже зраділа, коли після Маршу рівності у відповідь на погрози «зробити криваву кашу з учасників» люди, які раніше й не думали виходити на марш, вирішили точно це зробити. Можливо, їм було байдуже на права ЛГБТІ і вони мало знали про їхню дискримінацію, але їх обурило, що у когось відбирають саму можливість мирно виражати свої погляди. Тому ці люди не залишилися осторонь.

Хтось виходить через відчуття приналежності до спільноти, хтось – бо для нього це про права людей, хтось – тому що це фан. Є різні вектори – ті, які задають організатори, і ті, які обирають самі учасники. Я була на Марші рівності у Вашингтоні – це було більше театралізоване шоу, а контекст боротьби за права не простежувався настільки гостро як в українському суспільстві, де людям досі відмовляють у праві бути тим, ким вони є.

Як учасниця маршів або мітингів я виходжу рідко. Ми здійснюємо моніторинг мирних зібрань, тому треба бути на готові кудись їхати, щось робити та когось витягати. Але років 15 тому я виходила майже на всі акції, які проходили: Біличанський ліс, українська мова, побиття у райвідділку… І мені справді це все відгукувалося, я була у цьому щира. А зараз розумію, що цей час я відпрацюю для розв’язання цих проблем на іншому рівні – я перейшла із ролі рядової учасниці до соціального архітектора.

У цьому контексті мені дуже подобається фото літньої жінки, яка стоїть на мітингу з банером «Я не можу повірити, що мені досі потрібно протестувати проти цієї херні». Я в жодному разі не принижую важливість мирних зібрань, це було б дуже дивно з мого боку, і в жодному разі не ставлю себе нижче, вище або в стороні від учасників та учасниць. Але оцей суспільний запит, який формують мирні зібрання, сам по собі у нашій країні проблему не вирішує. Щоб його посилити, потрібна щоденна робота. Аби нам не довелося щоразу виходити та «протестувати проти цієї херні».

Розумію, що на мітинги підвищеної конфліктності виходити страшно, – люди можуть до цього бути не готові. Всі і не мають бути готові. А для звичайної людини, яка не займається активізмом, це ще й подолання символічного бар’єра, адже існує стереотипне бачення, що активісти не працюють, а бігають і кричать. Тому навіть якщо тобі ця тема болить, така форма роботи із проблемою – мирний протест – не для всіх. Зараз проведу паралель, яку всі не дуже люблять, але я цю ситуацію ретельно досліджую. Нещодавно в Російській Федерації після повернення Навального відбулося три великі протести. Тільки під час одного такого мітингу в Росії арештувати 5600 людей. Далеко не для всіх це прийнятний ризик при висловленні своєї позиції. Багато хто кепкував над дійством із ліхтариками, – а я це розглядаю, як спосіб організаторів знайти інші форми залучення людей до спротиву, ніж мирні зібрання.

Нейтралітет – це теж позиція: не займати позицію. Це не оксюморон. Коли у людини запитують, що вона про це думає, а у відповідь отримують «я політикою не цікавлюся» – це її свідомий вибір не розбиратися у тому, що відбувається. Бо коли ти розбираєшся, то маєш зайняти позицію, а це означає, що ти береш на себе відповідальність. Відповідальність – це про дії, коли ти маєш щось робити чи від чогось утриматися. Наприклад, ти раптом усвідомлюєш, що живеш у країні, де вночі побили мирну студентську демонстрацію. І виходиш 30 листопада на Михайлівську площу, а першого грудня разом із півмільйоном співгромадян – на вулиці Києва. Це люди, які розібралися та зайняли позицію, і вже вона змусила їх взяти відповідальність та вдатися до активних дій.

Очевидно, що більшість не хоче брати на себе відповідальність. Тому вони свідомо обирають не займати позицію – це їхній вибір,і я його може й не підтримую, але поважаю. Зрештою, це природно. Але у нашій країні відповідальних людей має бути більше, інакше у нас просто не вистачить енергії, щоб щось змінити.

Метафорично, ми у літаку, який летить із точки А у точку Б – з пострадянського простору до розвинутого демократичного суспільства. І нас трясе, ми в зоні турбулентності. Організована меншість визначає вектор, але більшість визначає темп. Як швидко ми пройдемо цю зону турбулентності, залежить від того, наскільки наш активістський прошарок зможе переконати інших людей, щоб вони долучилися до суспільних процесів і взяли відповідальність на себе. Бо немає на кого її перекласти. Немає посланої з небес фантастичної політичної еліти, яка все вирішить.

Якщо ми говоримо про людей на окупованих територіях, то для них «поза політикою» – скоріше модель виживання. Але за даними соціологічних опитувань на підконтрольній уряду території, ми бачимо, що тренд щодо кількості людей, які займаються громадською діяльністю, теж невтішний. Мова про людей, які свої приватні ресурси – час, знання, вміння, гроші – інвестують у якісь публічні цілі (і не обов’язково національного масштабу). Це можуть бути питання їхнього ОСББ або району. За опитуваннями Фонду демократичної ініціативи, у 2013 році таких людей було 8%, стільки ж у 2014 і 2015 роках. А у 2019-му кількість впала до 7,5%.

Коли я навчалася в Стенфорді, то стала вивчати, як ці цифри інтерпретують самі соціологи. І знайшла пояснення у голови Фонду демократичної ініціативи тих років – Ірини Бекешкіної. Вона пояснювала так, що «активні люди стали втричі активнішими». Тобто почали працювати поза межами людських можливостей. Я подивилася на себе, людей навколо мене і зрозуміла, що вона має рацію. Що такого темпу, в якому ми працювали 2014–2016 роки, ми довго не витримаємо. І тому маємо виходити за межі комфортного «активістського гетто» та залучати більшу кількість людей, інакше за п’ять років нам не буде на кого спертися.

Щодо питання «Чи можна бути поза політикою?» – маю таке спостереження. Коли у мене питають, чим я займаюся, а я кажу «я правозахисниця» – люди не розуміють, що я роблю. Я розповідаю, що контролюю поліцію, організовую навчальні програми для молоді з прав людини, пишу законопроєкти, розв’язую системні проблеми тощо. «А, так ти політикиня!».

Це пов’язано з тим, що у нас англійські слова «policy» і «politics» перекладаються однаково – політика. Наша мова відображає реалії суспільного життя. І в нашому радянському минулому не можна було займатися policy (тобто суспільними змінами), якщо це не було санкціоновано комуністичною партією – інакше ти б швидко опинився в розгалуженій мережі таборів Гулаку. Такої сфери діяльності не було – і, відповідно, терміну не виникло. Сьогодні ж люди, які працюють у policy, змінюють цілі сфери суспільного життя та впливають на державу політику. Але це не має нічого спільного із politics, де люди борються за владу.

Тому «чи можна не займатися політикою»? Можна. Але тоді ми так і будемо жити в країні з «ефектом колії», яка не може перейти з треку, в якому йдуть бідні країни, в трек розвинених країн, до якого ми прагнемо. Поки ми це не усвідомимо й будемо чекати гетьмана, месію або супермена, ситуація не зміниться.

Дуже часто я стикаюся з тим, що війну називають політикою. Але війна – це про біль, смерть, героїзм, самопожертву, допомогу одне одному, різні людські історії. Митці, які кажуть, що їх не цікавить «політика, тобто війна», просто вибрали собі цими вічними темами через сьогоднішню призму не займатися. Певно, вони відчувають себе захищеними та далекими від цієї реальності. Складно повірити, що як би вони сиділи у донецькому будинку під бомбардуванням, то казали б те саме.

Коли ми говоримо про виклики, а також про нашу державу, де відсутня правова культура та ефективні інституції, то розуміємо, що нам немає, на що спертися. Спиратися можна тільки на себе і свої руки, а коли люди говорять «ми нічого не будемо робити», це значить, що ми ці руки опускаємо та пливемо за течією. І не факт, що ця течія приведе наше суспільство туди, де ми б хотіли бути. Коли у 2004 рік перемогла Помаранчева революція, у сусідній Росії був скандал зі шпигунським каменем (тоді Велика Британія визнала факт шпигунського обладнання у Росії – Platfor.ma), і як наслідок розпочався тиск на російське громадянське суспільство. Але більшість людей це не обходило. Давайте будемо чесними, нас і війна у Сирії не обходила до 2014 року. А от коли Російська Федерація раптом влаштувала «Крим наш» і гібридну війну на Донбасі, ми раптом почали цікавитися, що ж там відбувається.

Після Майдану як за помахом чарівної палички самі по собі суди не стали незалежними, поліція ефективною, влада підзвітною та підконтрольною – це потребує щоденної роботи. Мені видається, що ми так і не доформували суспільний запит на реформи та що нам під словом «реформи» слід розуміти. Мітинги останніх двох років проти катування у поліції, проти насилля правоохоронців, – як правило, вимагають зняти міністра і цим обмежується їхня вершина амбіцій. Мені здається, що передусім мав би бути чітко артикульований запит на реформу поліції. Без цього ми у ситуації, коли зніми з посади одного, прийде такий самий інший. Ми це вже проходили на прикладі череди генпрокурорів і справ Майдану. Вимагати треба реформу поліції, щоб і Аваков, і будь-хто, хто прийде на його місце, розуміли це як своє завдання. До того ми будемо ходити по колу.

Читайте більше цікавого