Не колектор, а спеціаліст по роботі з боржниками: інтерв’ю з комунальником і героєм теплого кіно

АвторТетяна Капустинська
24 Жовтня 2019
кіно пороблено точка зору

Нещодавно в прокат вийшла документальна стрічка Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» про профспілку однойменного комунального підприємства та їхнє хобі – хор. Руслан, який займається роботою з боржниками, з’являється в кадрі всього на кілька хвилин, але запам’ятовується надовго: поступово його тон спілкування з людьми змінюється з суворого на турботливий, а методи впливу – з кнута на пряник. Ми поговорили з чоловіком про його незвичайне заняття та дізналися, чому його не можна назвати колектором, наскільки небезпечним стало його життя, як захиститися від нападу з ножем і чому ця робота попри все може подобатися.

– Ваша професія – колектор?

– Я – не колектор, тому що працюю в державному підприємстві «Івано-Франківськтеплокомуненерго» в сервісному центрі та керую групою по роботі з боржниками. Наше завдання – зменшити заборгованість абонентів, проводити роз’яснювальну роботу, фіксувати тих, хто сплачувати борг відмовляється, та попереджати їх про наслідки. 

Я отримую ставку у розмірі 10 тис. грн, а колектори, наскільки я знаю, мають відсоток, нічим не ризикують й можуть робити будь-що. Моя ж робота передбачає більшу лояльність і вона системна: ми думаємо про те, що буде далі з абонентом, який не може сплатити борг. До того ж, ми допомагаємо отримати субсидію або знижки.

– Як ви потрапили на цю роботу?

– Я працював у кредитному відділі декількох банків Івано-Франківська й також займався проблемами кредиторів і боржниками. Але в 2009 році через кризу в банківській сфері відбулося скорочення штату. Пішов працювати в Теплокомуненерго тому, що це було зручно й будівля знаходилася поряд з моїм домом. Спочатку працював контролером, помаленьку йшов на підвищення й врешті-решт очолив групу по роботі з боржниками. В цілому, я труджуся тут вже 10 років.

– Якими якостями повинен володіти кандидат на цю посаду?

– Безумовно, ця людина має бути комунікабельною, а також знати юридичну справу, розуміти, як виносяться рішення суду та працює державна виконавча служба. 

– Як проходить ваш звичайний день на роботі?

– Ми починаємо о восьмій ранку, аналізуємо проплати та порівнюємо їх із минулим днем. Після третьої години ми відвідуємо боржників за місцем проживання, готуємо документи про заборгованість, приносимо ще й судове рішення, якщо воно є. Якщо людина хоча б частково оплачує, то ми розбиваємо ту заборгованість на частини. Також зранку ми обдзвонюємо людей, які обіцяли прийти та вирішити всі питання з боргами. Якщо вони не виходять на зв’язок та не з’являються, то ми відправляємо запит в юридичний відділ для подачі до суду. 

 – Вас бояться люди, коли ви приходите до них додому?

– Я приходжу разом із дільничним та з працівниками державної виконавчої служби – останні мають право вилучати майно. Тоді люди починають боятися, тому ще є реальна загроза залишитися без чогось цінного. 

– А чого боїтеся ви?

– Як і всі – хвороб. Найбільший страх – що серйозно захворію я або родичі. 

– Як можна уникнути вашого візиту, якщо борг все ж таки з’явився і тривалий час його не погашують?

– Ніяк. Ми не маємо змоги як обленерго відключити світло в одній квартирі й не повертати його, поки проблема не вирішиться. Або як водоканал – заблокувати каналізацію. З батареями складніше – ми можемо відключити тільки весь будинок, а в окремих випадках – поверх.

– Що найскладніше у вашій роботі?

– Працювати з неадекватними людьми. Бувають різні ситуації – це можуть бути колишні ув’язнені, хворі або психічнохворі люди. Вони кидаються в тебе предметами або погрожують ножем. Є люди, які принципово відмовляються оплачувати, а є бідні, які просто не можуть цього зробити. Без сліз теж не обходиться.

На диво часто трапляється, що чоловік дає жінці гроші на комуналку, а вона їх витрачає на якісь особисті потреби. І коли я приїжджаю з працівниками виконавчої служби, дома розгортається справжній скандал. Виходить, що жінка два роки нічого не оплачувала.

– Розкажіть, чи були випадки, коли щось загрожувало вашому майну, здоров’ю або навіть життю?

– В Івано-Франківську є такий неспокійний район – Бам. І от буває приїжджаєш туди ввечері і озираєшся, тому що є реальний шанс отримати по голові. Або тебе можуть запам’ятати і десь зловити – самому небезпечно. Якось ми приїхали машиною в той район і якась малолітня компанія нам її поцарапала. А буває, що можуть заблокувати ліфт, коли ти у ньому їдеш. Це все пакості, але трапляється й реальна загроза.

Був випадок – приїхали ми в Бам, щоб провести роз’яснювальну роботу з боржником, який був винен понад 20 тис. грн. Відкриває двері якийсь неадекватний чоловік, скоріше за все, наркоман, вилітає на нас із ножем, рукоять якого обмотана якимось хутром. І погрожує: «Я тебе зараз пришию!». Вдалося вибити у нього зброю, але велику роль в цьому зіграло те, що людина була неадекватна, метушилася та робила неправильні рухи.

– Тобто у вашій професії важлива фізична підготовка?

– Так, до несподіваних ситуацій треба бути готовим – не тільки фізично, а й психологічно. В кожної людини, боржник вона або ні, багато особистих проблем. Наприклад, дуже маленькі пенсії, на які люди не можуть оплачувати комунальні послуги. Пенсія близько 1500 грн – а це ж ми тільки зимою стільки нараховуємо. А коли люди отримують субсидію на руки, пенсія витрачається на свої потреби, а борг тільки зростає. 

– Від вас колись тікали?

– Частіше просто двері не відкривають. Але був раз, коли власник майна тікав від нас із ноутбуком, тому що розумів, що його зараз заберуть. І він так жваво побіг, що ми навіть не встигли його спіймати. 

– Як ви думаєте, чому люди можуть свідомо не виплачувати борги, навіть якщо підозрюють про наслідки?

– Я думаю, що більшість людей керується принципом «маю гроші – витрачаю їх на що хочу, а коли прийдуть за боргом – десь їх знайду». А потім сума збільшується і набігає 50 тисяч, які людина вже не в змозі оплатити. З пенсіонерами інша справа – вони більш врівноважені люди, але не завжди можуть собі дозволити виплатити все і відразу. До того ж, у більшості людей є установка під назвою «якось буде». Багато хто ведеться на те, що у нас влада постійно змінюється, тому що часто майбутні депутати дають обіцянки, що борги будуть списуватися. Ніколи такого не було, але ж люди вірять. 

– У вас емоційно складна робота. Чи подобається вона вам взагалі?

– Я вже звик до неї. Я б не сказав, що це – мрія, але я не працюю постійно в кабінеті як було з банком, а спілкуюся з людьми. Для мене це найважливіше: ти багато часу на вулиці, в дорозі, в русі. А люди бувають різні, не всі намагаються втекти, проігнорувати або накинутися. 50% сплачують борг, йдуть на контакт. Є адекватні люди, до яких на квартирі жили їхні батьки й заборгували. Є навіть ті, які відкривають двері і кажуть: «о, ми вас давно чекали».

Звичайно, інша половина не така приємна. Серед іншого відмовляються щось оплачувати, тому що тепла в хаті немає, а коли їхнє діло передають до суду, відразу стають більш лояльними. Найгірший варіант – це коли ти приходиш до хати, а там обдерті стіни, запах алкоголю та багато різних людей, яким нічого не можна роз’яснити. Вони не вірять у те, що в них щось не сплачено, показують якісь інші рахунки, плутають все. 

– Як ви все це переживаєте? 

– Мені таку людину шкода, вона сама себе заганяє. Квартира-то не пропаде – завжди знайдуться родичі, які сплатять заборгованість, а після смерті бідолахи заберуть хату собі. Головне, як то кажуть, в нашій роботі, щоб держава вчасно наклала арешт. Це емоційно складна та місцями небезпечна работа. Нам не можна навіть у Фейсбуці бути – я от свій профіль видалив. Бо були випадки, коли колегам й голови розбивали. 

– Як ви потрапили до списку героїв фільму «Співає Івано-Франкіськтеплокомуненерго»? 

– Підійшла до нас колега, яка працює тут в Теплокомуненерго, її дочка знімала фільм. Вона нас зацікавила: ми побачили, що вона комунікабельна, очі в неї горіли, вона хоче щось своїм фільмом сказати та працює над цим. Таким людям не можна відмовляти. 

Мене знімали не дуже довго, десь півгодини, й ми пройшли пару квартир. Це не перший такий досвід для мене, тому що ми іноді з нашим місцевим телебаченням їздимо. 

– Що ви думаєте про сам фільм?

– Я вважаю, що важливо показати людям, що буде далі, якщо вони не сплатять борг. Переважно вони думають «авось пронесе», а коли сума зростає до небес – починаються проблеми. Але ж цього можна уникнути й ця стрічка, серед іншого, гарний інструмент, щоб про це нагадати. 

Найцiкавiше на сайтi

«Викликали наввипередки доставку піци та швидку допомогу. Наші виграли»: лікар служби 103 про свою роботу

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Коли ми телефонуємо 103, то очікуємо прибуття супергероя. Але чи справді працівники швидкої допомоги мають приховані суперсили? Platfor.ma поговорила з лікарем невідкладних станів, який працює в Україні та за кордоном і попросив не розголошувати його імені, про роботу, закулісне лікарське життя, смішні та не дуже історії з практики, а також про те, що потрібно змінити у нашій системі охорони здоров’я.

— Як це – бути лікарем швидкої?

— Особисто мені це принесло розуміння того, що немає межі людській дурості, і субклінічну депресію. Все починається з того, що тебе на цю роботу насильно заганяє держава після розподілу в університеті, не цікавлячись, треба воно тобі чи ні. Потім ти приходиш в інтернатуру, хочеш бути хорошим лікарем, але тебе ніхто нічому не вчить.

На щастя, у мене під час практики на підстанції швидкої допомоги був відмінний колектив, який допомагав, навчав, розповідав. Але в інших моїх однокурсників бувало й гірше: комусь говорили «стій і не заважай» або «можеш взагалі сюди не ходити». Мені знову ж пощастило, коли я став працювати лікарем – у мене досвідчений напарник, у якого можна щось дізнатися чи запитати поради.

Сильно відрізняються мої прописані обов’язки і те, чим я займаюся на практиці. Тим більше, коли ти розумієш, що тобі платять менше, ніж коштує найдешевша оренда житла в Києві.

— Яка тоді у вас зарплата?

— Зарплата лікаря швидкої допомоги з нуля з усіма належними надбавками: за небезпеку, особливі умови праці, щомісячна премія від КМДА – 6 тис. гривень. Насправді, співробітники інших державних служб отримують не набагато більше.

— Хоча лікарі – це ж своєрідні супергерої…

— Я себе відчуваю супергероєм рівно в 5% випадків. Коли по п’ятьох зі ста викликів комусь дійсно потрібна швидка допомога. Тоді є відчуття, що я на своєму місці. Але в реальності левова частка викликів – це робота, де ми абсолютно не потрібні.

Наприклад, люди, які через небажання чекати або незнання викликають швидку допомогу. В результаті приїжджає лікар невідкладних станів, у якого спеціальність – інфаркти, інсульти, відірвані ноги та інше, а батьки чекають, що я полікую їхній дитині кашель. Я ж можу, але краще це зробити педіатру, який ще й додатково вчився працювати з дітьми.

Часто викликають люди похилого віку, які не можуть впоратися зі своїм тиском. Це пов’язано, я вважаю, із не зовсім якісною роботою дільничних лікарів і з тим, що з радянських часів швидку можна викликати з будь-якого приводу – не обов’язково йти в аптеку і витрачати гроші на ліки, нехай приїде швидка і безкоштовно зробить укол, а завтра знову викличемо. Це ж безкоштовно.

З іншої сторони, є такий сайт: www.webmd.com. Це американський сайт для їхніх пацієнтів, створений організацією охорони здоров’я США, на якому перевірена інформація. Там можна ввести свої симптоми і сайт підбере п’ять найімовірніших діагнозів, виходячи з них.

— Що взагалі входить в число ваших обов’язків?

— Як лікар швидкої допомоги я зобов’язаний приїхати на виклик, діагностувати невідкладний стан пацієнта, надати першу допомогу та доставити його живим до лікарні. Якщо пацієнт не потребує госпіталізації, то за законом я маю право сказати, що їхати до лікарні необов’язково. А ось будити всяких п’яних алкоголіків на вулиці – вже не моя зона відповідальності.

— Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

— Велика частина робочого часу витрачається не на лікування, а на дорогу – ти до пацієнта їдеш, ти кудись його везеш, проводиш час в лікарні в очікуванні чергового лікаря. І начебто ти не відпочиваєш, але водночас не зайнятий своєю безпосередньою справою.

Складно буває зрозуміти, в яку лікарню потрібно відвезти пацієнта. Тому що було б логічно, щоб, наприклад, лікарні в Шевченківському районі приймали пацієнтів цього ж району, але ні. Кожен район чергує по якійсь конкретній частині. Наприклад, якщо у мене на швидкій пацієнт в комі, то ми, умовно, їдемо в одну лікарню і виключаємо у невролога інсульт, потім їдемо в іншу, де чергує реанімація вже загального профілю. Тобто ми реанімаційного хворого катаємо туди-сюди по місту.

Це ніяк не залежить від доброчесності лікарів на швидкій або тих, хто чергує, просто це так працює на законодавчому рівні. Подібне забирає найбільше емоційних сил, а набагато складніше працювати без них, ніж без фізичних.

— А були якісь абсурдні ситуації з викликів?

— Була така історія. Надійшов нам якось виклик: людина помирає. Зрозуміло, ми зірвалися, долетіли до місця з мигалками та сиренами, навантажилися апаратурою – кардіограф, дефібрилятор, купа сумок, кілограмів 40 обладнання. Влетіли на дев’ятий поверх без ліфта, а нас зустрічає цілком собі жива бабуся. Бліда, пов’язала на себе хустинку, одягла старомодне нарядне вбрання й каже: «Я вирішила перевірити у себе пульс і не знайшла його. У мене немає пульсу – я вмираю». Ми поміряли тиск, звісно, знайшли у неї пульс, чому вона приємно здивувалася, але повірила, тільки коли зняли кардіограму й показали їй. Тут же бабуся порожевіла, ожила, перестала говорити томним вмираючим голосом. Я потім ще хвалився колегам, що вилікував фактично мертву бабусю.

Конопляна шуба, чорнобильська горілка, меблі з чорнозему:
5 українських речей майбутнього

АвторНадія Шейкіна
22 Жовтня 2019

Уявіть, що 12 років, які нам відводять вчені до початку екологічної катастрофи, минули. Який світ на нас чекає? Що ми носитимемо, чим прикрашатимемо житло, на чому друкуватимемо міжгалактичну гривню та чим святкуватимемо демонтаж саркофагу над ЧАЕС як уже непотрібного? З 19 до 27 жовтня в Ейндговені проходить Dutch Design Week, на якому українці представили п’ять інноваційних проектів для життя. Їхні автори розповіли Platfor.ma, навіщо все це було створене.

Дизайнерка Даша Цапенко

Живе хутро – це проект-маніфест. Уявіть плащ чи сукню, яку ви самі вирощуєте, мов дитину. Обережно вдягаєте, щоб не пошкодити ніжні паростки, контролюєте свої рухи, гуляєте під дощем, щоб полити одяг. Це зовсім інший рівень стосунків із речами, інакша культура споживання, – розповідає авторка. – Ідея виникла декілька років тому під час мого навчання в Ейндговенській академії дизайну. У нас відкрили кафедру біоматеріалів, яку очолив Ерік Кларенбік. Це дизайнер, який виростив стілець з грибного міцелію та налагодив 3D-друк посуду із ряски.

Фейк-контроль: головний експериментатор світу Уба Батлер про те, як обдурити всіх

Наприкінці вересня у Львові пройшла найбільша техконференція України IT Arena. Одним із хедлайнерів цього року став Уба Батлер – майстер фейків, експериментатор та популярний пранкер із Лондона. Він розповів про власні кейси, а потім Platfor.ma зустрілася з ним особисто і спитала, як йому це все вдається.

Медійний шлях Батлера почався в 2015 році у співпраці з журналом Vice, для якого він писав статті, а потім знімав короткометражні фільми. Але славу і ворогів йому приніс перший гучний експеримент – фейковий ресторан, який став №1 на TripAdvisor.

Ця історія стала вірусним хітом у соцмережах і сколихнула весь світ, який вже активно боровся з фейковою інформацією. На 2017 рік 18 190 лондонських ресторанів було зареєстровано на сайті для мандрівників TripAdvisor. Заклад, який створив Уба і якого фізично не існує, всього за 6 місяців перебрався на перше місце.

Колись давно британець заробляв тим, що залишав фейкові відгуки на TripAdvisor та отримував $10 за одну публікацію. Але цей досвід дав усвідомлення, що багато інформації на сайті – суцільна брехня, крім самого факту існування закладу. Тоді Уба подумав: «А що, якщо вигадати і його?». 

Батлер купив новий телефон і обрав назву The Shed at Dulwich («Сарай у Дульвічі») – це фактично про заднє подвір’я будиночку, в якому жив хлопець. Далі він створив сайт і наповнив його соковитими фотографіями їжі, головними інгредієнтами якої насправді були піна для гоління, таблетки для посудомийної машини, нога самого журналіста та правильний ракурс. Вигадав меню, завдяки якому можна було замовити не страву, а враження.

«В околофутболе пенальти — удар ногой по голове лежачего»: хулиган о расизме, наркоторговле и драках

АвторЛюба Дывак
27 Вересня 2018

Одно из явлений, тесно связанных с футболом – это драки фанатов разных клубов. Футбольный хулиган на условиях анонимности рассказал Platfor.ma, зачем парни дерутся, как война на востоке Украины превратила развлечение в спорт, где нужно жить ромам и почему не стоит торговать наркотиками.

– Давай сразу разберемся в терминологии: чем футбольные хулиганы отличаются от ультрасов?

– Есть два типа фанатов: одни палят фаера, скандируют кричалки, занимаются перфомансами, рисуют здоровые баннеры — это ультрасы, они активно поддерживают свою команду. И вторые хулиганы. Хулиганам, на самом деле, плевать на футбол они дерутся. Это нужно различать, потому что многие путают нас с ультрасами.

– Так в чем тогда смысл и причем тут футбол?

– 2003–2007 пик околофутбола в Украине. Это когда собиралась компания из ста человек, плотно напивалась, садилась в электричку (на фанатском сленге «собака»).

Бывало, приезжаешь в другой город, еще не успеваешь выйти из электрички, а на тебя уже местные селюки идут с вилами, хуярят тебя прям под поездом и ты с синей рожей пытаешься как-то доползти до стадиона, а на стадионе еще получаешь пизды от «мусоров». Просто в нулевых «мусора» яро ненавидели фанатов и достаточно было малейшего повода, например, крикнуть матом и все: дубинки в ход. Тогда был еще старый «Беркут» прокачанные ребята, которые очень хорошо отбивали почки.

– А сейчас у хулиганов нет проблем с полицией?

Нет, потому что никто уже не дерется на улицах. Драка на улице подразумевает очень много увечий. Там можно урной бетонной привалить кого-то, в голову бутылкой кинуть, может еще у кого-то нож найдется, чтобы подрезать. Это было жестко.

С началом войны на востоке Украины околофутбольный хулиганизм начал отмирать. Люди стали дружить, а бить другу лицо как-то не хочется, хоть вы и болеете за разные команды и у вас разные конторы. Где-то год было затишье, никто особо не дрался.

Сейчас хулиганизм в Украине стал развиваться как спорт: все в экипировке, забинтованные, перемотанные, все какие-то наколенники себе покупают, щитки, шлемы для регби. Кварцевые перчатки надевают, они выглядят как перчатки для смешанных единоборств, но внутри песок. Ты будто бетоном бьешь, но их очень тяжело заметить. Выезжаем на поляны равными составами и деремся.

– Как становятся футбольными хулиганами?

– Это довольно закрытый движ. А происходит обычно так: молодые ребята приходят на стадион жечь фаеры, если они крепкие и агрессивные, то к ним подходят старшие ребята и предлагают тренировку.

– Как скауты в модельных агентствах?

– Да. Сначала говорят, что ни к чему тебя не обязывают, что будет весело. Тебе предлагают тренироваться с лучшими наставниками. Рассказывают все плюсы: тренировки, сборы, гуляния. В этом и азарт.

– Бесплатно?

– Обычно платят только за аренду зала, около 30 гривен за тренировку.

– Как долго ты в этой движухе?

– Больше двух лет.

– У вас есть иерархия?

– В каждой околофутбольной конторе есть лидер, в некоторых по несколько, потому что, если у тебя 50 человек, то одному человеку бывает тяжело всех собрать. Тем более что обычно перед дракой у всех начинают кошки рожать, травмы возникают, у мамы день рождения. Ну, это страх. Молодые ребята сейчас бьют себе наколки «Страха нет», вот я половине из них хотел бы в глаза посмотреть. Страх есть у всех. Страх пред смертью, травмами, увечьями. Это нормально. Нет его только у людей с психическими отклонениями. Есть еще старшие ребята. Они в банде уже не один год или хорошо себя проявили, к ним прислушивается лидер. Их не ставят на «детские» драки.

– Что значит «детские»?

– До 21 года. Для каждой драки существуют возрастные ограничения.

– У вас есть нижний порог по возрасту?

– Вообще нет как такового. У нас были ребята и по 14 лет, которые участвовали в драках.

– Зачем вы деретесь?

– Когда-то это был угар, все пьяные, бьют друг другу морды. Весело и похуй. Сейчас же все переросло в рейтинги, появились интернет-сайты со сводками: кто, сколько драк провел, с кем, итоги. Как спорт. Ты дерешься за свой коллектив, выводишь его в топ. Когда твою контору уже знают как серьезного оппонента, ты становишься интересен. С тобой хочет драться вся Украина.

– Какие ресурсы?

В Украине это Траблмейкерс. Они выпускают журнал, в котором расписывают все договорные драки за год и составляют рейтинги по ним. Сейчас в топе Одесса, Харьков, Киев («Динамо», ЦСКА). Молодые конторы ставят себе цель подраться с кем-то из этого списка и выиграть. Только так можно пробиться в топ.

– В большом спорте это делается ради наград и мирового признания. Зачем это делаете вы?

– Ради футболок и признания околофутбольного движа.

– Что за футболки?

– Это могут быть еще значки или кепки. Но в основном это футболки. У каждой конторы есть свой логотип. Но для того чтобы ее получить, ты должен, например, пройти 10 драк. Когда ты получаешь футболку, ты становишься полноценным членом банды. С твоим мнением считаются. Тебя ставят на серьезные драки.

– Тебя будут сильнее бить и это плюс?!

– Ну, да.

– Этим можно заработать?

– Нет, все дерутся добровольно, ничего с этого не имеют, только вкладывают. У нас есть общак, который регулярно пополняется, чтобы помочь с лечением, если кого-то сильно травмировали в бою.