fbpx

«Не думав, що буду вчити з дітьми траурний марш»: голова Будинку культури про життя села після 24.02

АвторЮлія Саліженко
30 Листопада 2022

Війна торкнулася кожної громади в Україні. 24 лютого у селах, містечках та містах розгорнувся власний фронт — фронт допомоги у протистоянні російській агресії, де кожен і кожна робили все, що було в їхніх силах. Так сталось і у невеликому селі Гопчиця на Вінниччині. Тут місцевий Будинок культури, або, як його називають мешканці, просто Клуб, став справжнім штабом опору та допомоги. Про те, як змінилось життя Будинку культури й всього села в межах проєкту «Локальні лідери» Platfor.ma розповів його завідувач, уродженець Гопчиці, Олексій Іванович Лабенко.

«Ніхто нас не навчав – самі навчилися» 

Завідувачем Будинку культури я працюю вже шостий рік. До війни в нас все було прекрасно — проводили багато свят, масових заходів, в клубі постійно працювали гуртки художньої самодіяльності: і хорові, і вокальні, і спортивні. Відколи я прийшов на цю посаду, я організував духовий оркестр. Я сам за спеціальністю духовик, тож вирішив підіймати духову музику в районі.

24 лютого, коли все почалось, над нами літали дуже багато літаків, було страшно — такого ми ще ніколи не бачили. Гуркіт стояв дві з половиною години. Спершу ми не могли зрозуміти, що сталось, аж допоки не подивились новини. Всі були нажахані. Треба було якось діяти.

Перше, що ми зробили — організували чергування. До клубу прийшли чоловіки з усього села, близько 140 людей, кожен хотів на варту. Було дуже багато переселенців. Тож ми організували спостережні пункти по всьому селі, розділились на групи та сформували графік чергувань. Особливо важливо було чергувати вночі, оскільки тоді була велика небезпека, по всій країні сновигали диверсійні групи. Потрібно було бути на чеку. На нічних чергуваннях виїжджали на підозрілі виклики, бачили, як летять ракети, безпілотники. В цілому чергування тривало цілодобово протягом 80 днів аж до 15 травня.

Ще ми запросили до клубу Ольгу Василівну Раву, колишню голову села Бабинці. Вона має досвід домедичної допомоги у бойових умовах ще з часів Майдану, тому ми попросили її провести тренінг з такмеду. Вийшло цікаво і корисно — до цього ми про все це не мали жодного уявлення. З того часу такі тренінги ми проводили неодноразово і вони завжди мають попит серед наших людей.

У перші дні вторгнення ми очікували, що росіяни можуть дістатись аж сюди, до Вінницької області. Ми розуміли, що потрібно буде захищатись чим можемо, і вирішили робити коктейлі Молотова. Як їх робити ми абсолютно не знали — дивились відеоінструкцію з інтернету. Дали оголошення в соцмережах про цю ідею і буквально за пару годин люди принесли все необхідне: ганчір’я, масло, пляшки. Тоді були проблеми з бензином, але і бензин знайшли. За дві години в клубі вже стояло близько 200 пляшок з «коктейлями». Ми пішли до безпечного місця, випробували, як вони працюють — ідеально. Ніхто нас не навчав — самі навчилися. Ми були готові.

«Жодної байдужої людини»

З того часу робимо все, що в наших силах. Наприклад, на початку війни була потреба у бинтах, навіть саморобних. Тож ми просили всіх односельчан приносити матерію. Білі простирадла розпускали на широкі стрічки, змотували у рулони і мішками відправляли волонтерам. Темну матерію розпускали на тонші стрічки — і плели маскувальні сітки.

Дуже багато займаємось постачанням харчів, особливо велику роль в цьому зіграла Гопчицька школа, яка стала центром збору. Були залучені і вчителі, і діти, і батьки. Збирали консервацію, картоплю, моркву, буряк. Все це відправляли й досі відправляємо на фронт.

Також з початком війни ми облаштували в клубі бомбосховище. Такого укриття ні в кого нема! Раніше тут була стара захаращена котельня без світла, а весь простір був завалений сміттям. З допомогою місцевого фермера ми все розчистили та облаштували тут тренажерну залу. А зараз ми використовуємо його як бомбосховище. Тут все є — і вода, і вогнегасники. Тому саме тут можна ховатися тепер під час повітряних тривог.

Зараз багато наших односельчан на нульовому рубежі захищають Україну, і ми дізнаємось у них регулярно про їхні потреби. На носі зима, необхідні окопні свічки, тому ми вирішили робити їх. У нашого села є сайт — ми опублікували там оголошення, що плануємо робити свічки у клубі. Тільки опублікували новину — люди вже тут. Місцевий фермер виділив банки, бджолярі забезпечили воском, люди приносили гроші — на них ми докупили ще парафін.

Свічки виходять дуже хороші — одна така горить 4-5 годин, можливо навіть більше. На ній можна розігріти тушкованку чи навіть просто погрітися у бліндажі, бо вона має дуже хорошу тепловіддачу. Зараз вже завершуємо другу партію, сьогодні-завтра 180 нових банок поїдуть на нульовий рубіж.

 

Крім того, нещодавно в нас виникла нова ідея. Ми придбали електровафельниці, є борошно, олія, цукор. Підключимо дітей та більш дорослих кухарів і наробимо випічки. Її будемо продавати, на частину коштів закупимо парафін, а на іншу частину хочемо купити газові балончики, їх також просять хлопців на передовій. Такі наші плани на майбутнє.

Люди в селі долучаються надзвичайно активно. Пенсіонери навіть скаржаться — не можуть дійти до клубу, але також хочуть дати хоча б якісь гроші. Вони просять: «Приїдьте, заберіть, ми теж хочемо зробити свій внесок». Я ще не бачив у селі жодної байдужої людини.

Після початку вторгнення до села приїхали дуже багато переселенців. Вони приїхали з тим, що встигли з собою взяти, з найбільш дорогоцінним. І залишилися.

У найскладніші часи в селі було понад 300 переселенців, зараз залишилось близько 70. Що цікаво, коли розпочалася війна і вони сюди тільки приїхали — всі брали участь і у чергуванні, і у наших заходах. Молоді хлопці, які приїхали, ніде не ховалися, навпаки — ходили на чергування тероборони і були першими, хто прагнув допомогти. Клуб став опорним пунктом і для переселенців — тут ми проводили збори, координувалися та допомагали.

Є люди, які приїхали до нас через війну, але вже купили тут хати і кажуть: «Ми назад до міста не хочемо». А ми тільки за. Я патріот свого села, тому я тільки за те, щоб у нас було більше людей і економіка процвітала.

«Хтось повинен це робити»

В нашому районі є старі музиканти, але їх залишились одиниці. Тому у мене свого часу і виникла ідея створити духовий оркестр в Гопчиці.

Зараз у нашому колективі 13 людей, я — 14-ий. Наймолодшому дев’ять років, найстаршому — 64. Серед інструментів є тенор, тромбон, труба, бас, барабан — це найнеобхідніші для малого складу оркестру. Раніше ми вчилися на старих інструментах 60-70-х років, на яких ще я тренувався. Вони досі є в клубі та інколи стають в пригоді. Я людина запаслива, тому бережу. А не так давно наша міська рада закупила для нас нові гарні французькі інструменти.

Якщо до початку війни ми переважно грали українські народні композиції, то після 24 лютого граємо більше патріотичних: «Ой, у лузі», «Гей, соколи», гімн України, авжеж. Але також, на превеликий жаль, після 24.02 доводиться грати й траурну музику — під час поховальних церемоній для наших загиблих воїнів. Я ніколи не думав, що з дітьми буду вчити траурний марш. Але ми вважаємо, що музика допомагає провести наших героїв у останню путь так, як вони на це заслуговують — з усіма почестями.

З нашим оркестром ми їздимо на поховальні церемонії по всьому району. На такі виїзди їздять старші з колективу, але все одно це ще діти. Я багато думав про те, чи варто брати їх на такі заходи, адже емоційно це дуже складно. Я говорив з кожним із них особисто про це, про те, чому цього не варто боятися. Але вони надзвичайно сміливі, ніхто їздити не боїться. Вони відчувають що це — їхня місія. Так, це страшно, але хтось це повинен робити, адже наші бійці загинули заради нас і вони заслуговують на те, аби їх проводжали гідно.

Зараз від Гопчиці на фронті воює понад 80 чоловіків, загиблих немає, слава богу. І нехай так і буде. Ми дуже хочемо, щоб хлопці скоріше повернулись живими та здоровими.

«Це наша країна і нам нема куди тікати»

Я ніколи не міг уявити всього того, що відбувається зараз. Не уявляв, що клуб стане осередком, де ми будемо робити окопні свічки, плести маскувальні сітки, робити коктейлі Молотова чи вчитись надавати першу медичну допомогу у бойових умовах. Раніше я бачив все це лише по телевізору. Але ми вчимося на ходу.

Найскладніше було з самого початку, бо я бачив, що серед людей панує хаос. Але помаленьку ми почали усвідомлювати, що відбувається. Мабуть, в нас виробився імунітет, ми адаптувались до цих умов і зрозуміли, що потрібно жити й боротися. Що б не було і як би не було, а жити потрібно, трудитися потрібно — робити все задля перемоги.

Є люди, які виїхали за кордон через страх війни. Але в мене такого бажання ніколи не було. Тому що — а хто тоді буде захищати? У нас патріотичний настрій, це наша країна і нам нема куди тікати.

Фото: Орест Старинчук
Читайте більше цікавого